Особові займенники. „Я” і „ми” скромності

До етикетної сфери належать насамперед особові займенники. Це слова, які вказують на учасників мовленнєвого акту: „я” – 1-а особа, адресант, „ти” – 2-а особа, адресат, „він (вона, воно)” – 3-я особа, яка не є учасником діалогу, але присутня при розмові або/і є її предметом. У множині: „ми”, „ви”, „вони” (інші особи, які не беруть участі в розмові, але присутні при ній або/і є предметом мовлення).

У посібниках з етикетного мовлення рекомендують обмежувати вживання займенника „я”. „Що більше ви наголошуєте на своєму „я”, то більше зневажаєте його „я”, – пише Іржі Томан і радить уживати його нечасто, до того ж „вимовляти пошепки”. Обмежується використання цього займенника в певних жанрах офіційно-ділового мовлення. Так, у записі ділової розмови не вживає „я” людина, яка проводила цю розмову. У науковому, публіцистичному та деяких інших видах мовлення прийнято замість „я” вживати займенник „ми” в різних відмінкових формах: Ми встановили; Нам було важливо встановити та співвідносний із „ми” присвійний займенник: На нашу думку; За нашими даними. Це „множина скромності”, або „авторське ми”, яке надає відтінку співрозмови з адресатом (у мовленні викладачів: давайте пригадаємо …).

Сьогодні однак спостерігається тенденція до витіснення авторського „ми” авторським „я”. Причини різні: вплив Заходу, відхід від канонів радянської моралі з її декларативними цінностями, серед яких були скромність, піднесення гідності індивіда тощо.

Займенники „ти” і „Ви”

Займенник „ви” вказує на „множинного” адресата – дві і більше особи. Але його використовують і в пошанному значенні – до однієї особи. Це pluralia majestaticus – „множина гідності”.

Пошанний займенник „Ви”, його відмінкові форми (Вас, Вам тощо) і співвідносні присвійні займенники (Ваш, Ваша тощо) уживаються самостійно (Ви правильно вчинили; Ваш вчинок належно оцінено) або з прикладками – власними чи загальними іменами (Ви, Оксано, правильно вчинили; Ваш вчинок, шановний колего, належно оцінено). Рівень ввічливості, ґречності фраз із такими прикладками вищий.

Пошанне Ви – це вживання множини замість однини.

Питома ознака мовленнєвого етикету українців – звертання на „Ви” до рідних. Геродот зафіксував звертання на „Ви” в Індії, Єгипті й Скіфії, тобто в Україні. Можна припустити, що воно було ще в деяких світових культурах як ціла світоглядна система. „Ви” позначає нашу сукупність, повагу до Роду, до предків, пам’ять про яких передається з покоління в покоління. Звертання на „Ви” – це визнання автономності індивіда, повноти, цілісності його світу. Однак значно давнішою вважається форма звертання на „ти”. Наприклад, у більшості народних пісень до матері або батька звертаються на „ти”: „Ой, матінко моя, Тепер я не твоя...”, „Ти думаєш, тату, Що я тут не плачу?”.

У Київській Русі звертання на „Ви” не знали. Традиція звертання на „Ви” була запозичена українською мовою значно пізніше, з кінця ХІV ст. Ця традиція виникла за часів Римської імперії, що мала, як відомо, лише двох правителів, звертаючись до яких, послуговувались займенником множини „Ви”. З України „викання” у XVII – XVIII ст. поширилося на Московію-Росію, остаточно закріпившись там у літературному мовленні аж наприкінці XIX ст.

Оскільки до однієї людини можна сказати і „ти”, і „Ви”, то мовець опиняється перед вибором, який не завжди легко зробити. Це попри те, що є доволі прості правила. „Ти” вживається: 1) до дітей і підлітків (до 16 років), 2) до близьких знайомих, 3) до рівних і молодших за віком – для вираження дружнього ставлення. В інших ситуаціях уживають „Ви”.

Але в застосуванні цих правил є різні нюанси. Так, підлітки і юнаки звертаються один до одного на „ти”, навіть якщо не знайомі між собою, а незнайомі люди середнього й особливо старшого віку за повної вікової й статусної рівності звертаються на „Ви”. Не кожному молодшому, навіть 20-річному, подобається, коли старший звертається до нього на „ти”. Тому старші за віком і вищі за соціальним становищем не повинні звертатися до молодших і соціально нижчих на „ти”, якщо ці про те не просили або не давали згоди на таку пропозицію. Люди із загостреним почуттям власної гідності можуть запитати: А чого це Ви мені тикаєте? – або ж і собі почати підкреслено „тикати”. Аби уникнути такої ситуації, краще не провокувати її виникнення.

Пропозиція про взаємне звертання на „ти” повинна надходити від старшого за віком, вищого за статусом. Для цього можна застосувати формулу „Ви не заперечуватимете (не проти), щоб ми перейшли на „ти”? За вікової й статусної рівності ініціатива переходу на „ти” може належати будь-кому із співрозмовників.

Стриманість у зверненні на „ти” особливо рекомендується жінкам. Жінці немає потреби звертатися на „ти” до людей, з якими так спілкується її чоловік. Жінка не зобов’язана пояснювати причину відмови від переходу на „ти” з особою чоловічої статі.

Керівник і підлеглий можуть бути друзями й спілкуватися на „ти”, але в офіційних ситуаціях, на зборах, конференціях, у присутності інших підлеглих, незнайомих людей тощо їм доцільно звертатися один до одного на „Ви”.

Уживання замість пошанного „Ви” займенника „ти” належить до антиетикетних засобів і використовується для пониження статусу співрозмовника, образливо-емоційного впливу на нього. „Тикання” не набагато відрізняється від уживання інвективних одиниць. Проте і несподіваний перехід з „ти” на „Ви” маніфестує напруження стосунків, охолодження взаємин, звуження їх до офіційних. Іноді такий перехід є тимчасовим – для вираження іронічного чи зневажливого ставлення до співрозмовника.

У родинних взаєминах українців тривалий час зберігалося пошанне звертання на „Ви” до старших – не тільки до батьків, а й до старших братів і сестер. На „Ви” переходили й куми, навіть якщо й були близькими родичами. Сьогодні до батька, матері, діда, баби на „Ви” звертаються здебільшого у сільській місцевості, та й то не всюди й не в усіх родинах. Пояснюється це зміною форм власності, послабленням родинних зв’язків, іноетнічними впливами, зниженням ролі національних звичаїв і традицій. Щоправда, окремі дослідники вважають, що вживання у взаєминах між близькими родичами пошанного „Ви” містить у собі елемент відчуженості.

Дата добавления: 2015-07-20