Ольстерська проблема

Чтобы понять первопричины ольстерского конфликта, необходимо совершить небольшой экскурс в историю.

Непосредственно колонизация Северной Ирландии началась в 1609 году. Переселялись на “Ольстерскую плантацию” преимущественно шотландцы. К 1692 году в Ольстере, протестантском уголке на католическом острове, была образована администрация. В последующем был осуществлён ряд “принудительных актов”, чтобы защитить права поселенцев. К 1703 году всего 5% земли в Ольстере оставалось в руках ирландцев (а всего в Ирландии – 14%). Тем самым был легализован раздел между протестантским и католическим населением.

Экономическая реальность вскоре сломала этот раздел. В ходе индустриализации, сопровождавшейся существенными миграциями населения, протестанты и католики оказались плечом к плечу в сельских районах, где они конкурировали между собой за рабочие места и жильё. В 1835 году произошли первые серьёзные столкновения между двумя религиозными коммунами, несмотря на то, что лица разных вероисповеданий в практической жизни всё более перемешивались. Надвигавшейся гражданской войны – из-за того, что протестанты выступали за самоуправление, а католики за независимость – удалось избежать благодаря началу первой мировой войны.

Две проблемы занимали Великобританию после окончания первой мировой войны: противодействующие требования самоуправления и требование независимости. Борьбе за независимость было придано второе дыхание после грубого подавления пасхального восстания 1916 года. Лондон, опасавшийся удара немцев в своё мягкое ирландское подбрюшье (это оправдывает действия центральной власти), отреагировал на волнения в графстве Кистоун-Коп тем, что повесил их зачинщиков и интернировал тысячи участников. Разумеется, это усилило борьбу ирландцев за независимость.

Великобритания решила создать два самостоятельных государства (нынешние Северную Ирландию и Ирландскую Республику) со своими правительствами, которые решали бы внутренние вопросы. Совет Ирландии должен был заниматься урегулированием проблем, касавшихся обоих государств, и оба государства должны были иметь своих представителей в Лондоне, который должен был по-прежнему управлять иностранными делами и обороной. Для того чтобы гарантировать живучесть Северу, три из традиционных девяти графств Ольстера были упразднены, в результате чего в оставшихся (на территории нынешней Северной Ирландии) графствах две трети населения стали составлять протестанты.

Совет Ирландии так и не стал реальностью. Вопрос независимости был “решён”, когда Дублин пошёл дальше своим путём, но в новом государстве Ольстер (ныне Северной Ирландии, входящей в состав Соединённого королевства Великобритании и Северной Ирландии) возникли сектантские проблемы. Отказываясь участвовать в местном правительстве, которое они считали нелегитимным, католики только усугубляли вопрос, поскольку правительство обходилось без них. Воинствующее протестантское правительство пошло на принятие законодательных актов, которые препятствовали католикам заниматься в провинции политикой и тем самым предопределили возникновение в 60-х годах нашего столетия движения за гражданские права.

Поскольку до 1969 года для избирателей Ольстера существовал имущественный ценз, а католики, даже имевшие право голоса, бойкотировали выборы, в государственном управлении Ольстера преобладали протестанты. В результате католиков притесняли. Вдохновлённые аналогичными событиями в Америке, радикальные элементы католической коммуны Ирландии начали борьбу за свои гражданские права: требовали равноправия с протестантами. Агрессивная тактика вызвала отпор, и протестантские полувоенные формирования атаковали рабочие районы, где проживало католическое население, а католики обратились за защитой к своему традиционному знаменосцу – ИРА.

Сейчас конфликт между католиками и протестантами в Ирландии постепенно сходит на нет, говоря точнее, он вступил в свою следующую фазу – конфликт между ИРА и Лондоном. Причины конфликта на религиозной почве были устранены: Великобритания стала светским государством с развитой демократией, острой конкуренции (такой как при индустриализации) между католиками и протестантами уже нет, Ирландия получила относительную независимость. Но ирландские военизированные формирования не прекратили своего существования и не желают мириться с подобным решением вопроса. Любая ошибка властей служит поводом для террористического акта. ИРА и отколовшаяся от неё ВИРА уже не защищают интересы католиков, их конечная цель – добиться образования независимого государства, где они будут сидеть в правительстве.

Соперники на втором этапе конфликта ясны: в одном углу – правительство демократического государства, в другом – бойцы ВИРА.

За годы борьбы возможности бойцов ВИРА по нанесению ущерба противнику увеличились, как возросла и компетентность сотрудников сил безопасности – и вот сегодня мы имеем новую политическую реальность.

Учась на собственных ошибках, Лондон последовательно создавал механизмы укрепления своего владычества в этом регионе и обеспечения местной безопасности, внедряя прямое правление, чтобы избежать законных претензий со стороны тех, кто пока что придерживается нейтралитета в этой борьбе, но в то же время является потенциальным источником поддержки для ВИРА и базой для вербовки в неё новых кадров.

Однако никакие реформы не воспринимались ВИРА, которая настроилась на долгую войну. Её подход характеризовался последовательностью: причинять максимальную боль Великобритании. Стратегия ВИРА остаётся неизменной, но её тактика со временем совершенствуется и всё более приспосабливается к новым контрмерам противника. Эволюция ВИРА была обусловлена попытками сбалансировать вооружённую борьбу с другими формами борьбы, учитывая, что политическая борьба начинает приобретать всё возрастающее значение. По существу, решение уделять в будущем равноценное внимание, как вооружённой борьбе, так и политической было провозглашено в 1982 году Дэнни Моррисоном, который являлся в то время заведующим отделом распространения газеты “Шин Фейн”; он писал, что свобода для Ирландии будет завоёвана “с избирательным бюллетенем в одной руке и винтовкой – в другой”.

Это был подход, который затрагивал сущность борьбы за освобождение и отражал собственно понятие ирландского республиканизма. Вооружённое сопротивление всегда являлось неотъемлемой частью движения. Отыскание подходящих средств для достижения поставленных средств не особенно заботило прежнюю Ирландскую Республиканскую армию. Руководству ИРА претила идея опускаться до приземлённой политики, а романтика жертвенности до определённого времени способствовала притоку новых членов в ряды ИРА.

Однако впоследствии политическая деятельность была признана целесообразной. Случившийся в 1969 году раскол в рядах ИРА не решил возникших противоречий, а в дальнейшем и сама ВИРА также раскололась на фракции. Молодой тогда Джерри Адамс, который ныне известен как ветеран, стоящий во главе политической организации “Шин Фейн”, примкнул к той фракции ВИРА, которая симпатизировала новому подходу и полагала, что старое руководство ВИРА, в котором преобладали выходцы с Юга Ирландии, утратило реальное понимание обстановки на земле Ольстера. ВИРА в то время не контролировала Ольстер, но на её стороне были симпатии большинства боевых отрядов ИРА (9-и из 13-и) в Белфасте, где происходили основные схватки. Вскоре руководимая местными уроженцами фракция, к которой примкнул Адамс, выросла в самую заметную составную часть новой ВИРА, выступая в роли “защитников” католического населения Севера. Когда в июле 1973 года Адамса арестовали, он уже являлся старшим военным начальником ВИРА в Белфасте.

Выйдя из тюрьмы, Адамс стал сторонником распространения борьбы на социально-экономическую сферу и превращения её в народную войну. “Политический подход” доказал свою значимость в период голодовок 1980-1981 годов. Голодовки позволили организовать широкую вербовку сторонников движения, как дома, так и за рубежом. Помимо этого, захваченные повстанцами документы свидетельствовали, что британская армия в сражениях 1982 года за Фолклендские острова продемонстрировала свою устрашающую силу, когда получила возможность драться без правил. Растущая эффективность усилий Лондона, направленных на решение ирландской проблемы, наиболее проявлявшаяся в военном аспекте, послужила дополнительным стимулом к тому, чтобы ВИРА переместила фокус своего внимания в область политики. Это кончилось тем, что 31 августа 1994 года руководство ВИРА объявило о прекращении огня, за этим 13 октября последовало решение о временной демобилизации и протестантских полувоенных формирований.

С переменой тактики ВИРА у Лондона появилась масса возможностей, чтобы уладить конфликт с максимальной выгодой для себя. Большинство ирландцев хотят, чтобы военных действий не было. Исторически ВИРА поддерживают на выборах 11% всех избирателей Ольстера. Поэтому, в интересах правительства не допустить общеирландские выборы (там у ВИРА есть шанс).

Не так давно (1996 год) год Лондон ухватился за идею поэтапного роспуска вооружённых формирований, по мере достижения прогресса на выборах. 110 представителей населения должны были собраться для обсуждения деталей заключения мира. ВИРА выступила с резкими возражениями, что в конечном итоге привело к возобновлению террористической деятельности. Таким образом компромисс, предлагаемый англичанами не получил одобрения у ВИРА.

Нельзя не упомянуть международную окраску данного конфликта. Главенствующим принципом концепции политического соперничества, как её понимает ВИРА, является расширение конфликта. С этой целью ВИРА уже давно стремится подтолкнуть союзников Великобритании к оказанию давления на Лондон, чтобы англичане ушли из Ольстера. Точкой приложения усилий служат США, где имеется самая крупная ирландская диаспора. На протяжении многих десятилетий американцы ирландского происхождения регулярно жертвуют деньги ИРА, а позднее – ВИРА. Таким образом, главным рычагом влияния является многочисленное и имеющее значительный политический вес в стране ирландское население в США, особенно так называемое “крыло Кеннеди” в демократической партии.

Последние действия Лондона направлены на сужение сферы конфликта, недопущение его в международную сферу, что удаётся довольно успешно. Силовые методы применяются с большей осторожностью: практика оцепления и прочёсывания жилых кварталов в поисках оружия и боевиков была сменена проверкой автомобилей на дорогах. (Прочёсывание жилых кварталов способствовало массовому притоку новых кадров в ИРА, так как нарушался один из главных демократических принципов – неприкосновенность жилища). Сейчас англичане придерживаются выжидательной позиции. ВИРА не может отказаться от террора, так как ей удавалось господствовать в политике, только держа аудиторию под дулом пистолета. Всё больше и больше мирных инициатив исходит от центрального правительства, большинство из которых отвергаются ВИРА, что дискредитирует её в глазах общественности. Разумеется, подобная тактика кажется слишком пассивной, однако малейшие попытки форсировать решение этой проблемы могут привести к увеличению числа террористических актов.

Конфликт на религиозной почве, который стал “прародителем” противостояния ВИРА и британского правительства, утратил свою остроту. Неравенство католиков и протестантов ушло в прошлое. Осталось желание ВИРА, утверждающей, что она борется за права католиков, достичь своих политических целей и сделать это не только парламентским путём.

Как показывает практика, достичь компромисса с террористами удаётся очень редко и длится он недолго. Поэтому, в случае с ВИРА, надо устранить причины, по которым ВИРА совершает террористические акты. Мирные инициативы должны чаще исходить из центра, а те, что идут от сепаратистов, всегда должны находить поддержку в Лондоне. В конце концов, будучи неспособной к эффективной политической борьбе без применения силы, ВИРА потеряет сторонников.

При выдвижении мирных инициатив не надо забывать и о превентивных мерах. Необходимо продумать новые методы полицейской борьбы с терроризмом: перекрыть каналы поставки оружия для ВИРА.

Всё же главная проблема в том, что террористы никогда не откажутся от террора ради переговоров. Главное условие для решения конфликта на данном этапе – ликвидировать причины, по которым ирландцы становятся сторонниками ВИРА, то есть предоставить им право на самоопределение. Однако сепаратисты будут бойкотировать все правительственные мирные предложения, чтобы не потерять своего влияния, так как не смогут выдержать конкуренции на выборах.

Большинство населения Ирландии выражает стремление сохранять спокойствие, ибо после возобновления насильственных акций от ВИРА отшатнулись почти все её сторонники, исключая самых твердолобых. Разумеется, велика вероятность срыва последующих мирных инициатив, но в этом случае может повториться испанский сценарий.

Баскские сепаратисты в Испании совершали (и сейчас совершают) необоснованные тер акты и окончательно восстановили против себя общественное мнение (начались массовые демонстрации и т. п.).

При развитии событий по испанскому сценарию Лондон получит своего рода “лицензию на убийство” ВИРА, которой, разумеется, воспользуется. Скорее всего, это выразится в массированной кампании в СМИ, ряде разоблачений лидеров “Шин Фейн”, и, что маловероятно, полицейских мероприятиях по обезвреживанию террористических групп.

41. Економічна політика уряду Макмілана

Еволюції позиції Великої Британії сприяли також і деякі зміни у підходах Франції до ідеї європейської інтеграції, пов’язані з приходом до влади де Голля. На відміну від керівників Четвертої республіки, де Голль виступав проти наднаціонального характеру європейського співробітництва, що знайшло своє відображення в запропонованій 5 вересня 1960 р. концепції «Європи держав». Такий підхід, фактично, збігався з британською позицією міждер­жавного співробітництва в політичній, економічній та військових сферах. Крім того, малі країни ЄЕС, такі як Голландія, продовжували прихильно ставитись до участі Великої Британії в європейській інтеграції. У Боннській декла­рації ЄЕС у липні 1961 р. підтверджувалась можливість «вступу до Євро­пейських співтовариств інших європейських держав». Переорієнтація позиції Великої Британії збіглася з приходом до влади в 1959 р. консерваторів на чолі з Г.Макмілланом. Кабінет Макміллана розгор­нув активну внутрішню та зовнішньополітичну роботу з метою домогтися входження Великої Британії до ЄЕС до 1 січня 1963 р., тобто до наступних загальних виборів. Вступ Великої Британії до ЄЕС до того, як була б ви­роблена загальна комунітарна політика, дав би змогу британському керівни­цтву впливати на її формування. В уряді важливі посади в липні 1960 р. обіймали прихильники зближення з ЄЕС, так звані «європеїсти»: Едвард Хіт — уповноважений в європейських справах; Дункан Сендіс — міністр Спів­дружності; Крістофер Соемс — міністр сільського господарства. Під час візи­ту до Вашингтона в квітні 1961 р. Г.Макміллан отримав підтримку пре­зиден­та Джона Кеннеді щодо своєї європейської політики. На фоні все більш незалежної політики деголлівської Франції, Вашингтон розглядав Велику Британію як фактор посилення свого впливу на ЄЕС та гарантію розвит­ку справжнього євроатлантичного співробітництва. Заручившись підтримкою США, Г.Макміллану вдалося переконати в необхідності такого кроку як країни Співдружності, так і країни ЄАВТ. Він пообіцяв останнім на зустрічі Ради міністрів 27—29 червня 1961 р. у Лондоні врахувати їх інтереси під час переговорів з ЄЕС та домогтися, тією чи іншою мірою, участі всіх країн-членів ЄЕАТ у Спільному ринку.

31 липня 1961 р. у Палаті громад Г.Макміллан уперше офіційно оголо­сив про рішення уряду розпочати переговори з країнами «малої Європи» про вступ Великої Британії до Європейських співтовариств згідно зі ст. 237 Римських угод. Пообіцявши зберегти за Великою Британією її специфічні інтереси в сільському господарстві та у відносинах із країнами Співдружно­сті та ЄАВТ, уряду Г.Макміллана вдалося домогтися ухвали своєї пропози­ції, незважаючи на опозицію правого крила консервативної партії та лейбо­ристів, які віддавали перевагу посиленню Співдружності націй, замість того, щоб входити до ЄЕС та намагатися трансформувати її зсередини. Офіцій­но заява на вступ Великої Британії до ЄЕС була оформлена 9 серпня 1961 р. Аналогічна заява була зроблена щодо ЄОВС та Євроатому 28 люто­го 1962 р. Проте надії на швидкий вступ були марними і цього разу.

Влітку 1961 р. розпочалася подача заяв нових претендентів на членство в ЄЕС. Майже одночасно з Великою Британією Ірландія 31 липня 1961 р. також подала заяву на вступ до ЄЕС. Тоді ж Рада Міністрів ЄАВТ висловила бажання країн-членів вступити до Європейського співтовариства або підписати з ним договори про асоційоване членство, що дало б змогу сформувати єдиний європейський ринок. 10 серпня 1961 р. до ЄЕС із заявою на вступ звернулася Данія (в ЄОВС та Євроатом — 16 березня 1962 р.), 30 квітня 1962 р. — Норвегія. Австрія (12 грудня 1961 р.), Швеція, Швейцарія (15 грудня 1961 р.), Португалія (18 травня 1962 р.) звернулися до ЄЕС з пропозицією підписати угоди про асоційоване членство.

У більшості країн ЄЕС реакція на перспективу розширення Співтовариства була позитивною. Країни Бенілюксу вбачали в цьому і економічні, і політичні переваги, маючи на меті таким чином компенсувати франко-німецьке домінування в ЄЕС. Схожою була і позиція Італії. У Німеччині також значно зросла кількість прихильників більш ліберальної концепції будівництва Європейського співтовариства. Вони поряд з представниками промислових кіл, які традиційно виступали за розширення експорту до Великої Британії та скандинавських країн, пов’язували його майбутнє з Великою Британією. Досить виважену позицію в цьому питанні займали прибічники канцлера К.Аденауера, які побоювалися, що вступ Великої Британії може послабити комунітарні структури, основані на франко-німецькому співробітництві.

Що ж до Франції, то її промислові кола та великі виробники сільського господарства, які вже зіткнулися з німецькою конкуренцією, не підтримували ідею розширення Співтовариства, побоюючись такого потужного суперника.

Офіційно переговори розпочалися 10 жовтня 1961 р. в Парижі. Вони відбувалися за досить складною схемою, яка лягла в основу всіх майбутніх переговорів щодо розширення Європейського співтовариства. За ініціативою Франції країни Співтовариства мали формувати на рівні Ради Міністрів спільну позицію щодо Великої Британії. Цей метод, попри складність (весь час необхідно було переривати переговори для спільних консультацій), потребував погодження позицій усіх країн — членів ЄС. Щоб уникнути неминучого в цьому випадку затягування переговорів, Ж.Монне запропонував Е.Хіту, який очолював делегацію Великої Британії, досягти передусім узгодження з принципово важливих питань, і цим забезпечити її вступ до ЄЕС. Всі інші проблеми, що стосувалися безпосередньо самої Великої Британії, вона могла б вирішувати вже будучи членом ЄЕС.

Проте уряд Г.Макміл­лана, не розраховуючи на швидкий прогресивний розвиток Європейського співтовариства і будучи пов’язаним внутрішніми зобов’язаннями щодо інтересів країн Співдружності та ЄАВТ і зростаючою опозицією в лейбористській і навіть самій Консервативній партії, схилявся до тактики детального обговорення кожного елемента митного союзу. Такий метод мав значну ваду: затягування переговорів та віддалення терміну вступу, у той час як Співтовариство продовжувало стрімко розвиватися без врахування інтересів Великої Британії. Так, 14 січня 1962 р. було нарешті прийнято Спільну сільськогосподарську політика ЄЕС та ухвалено перехід до другого етапу перехідного періоду. Е. Хіт влучно охарактеризував цю ситуацію як переговори «на рухомих сходах».

В опублікованій у листопаді 1961 р. урядом Г.Макміллана «Білій книзі» сформульовано основні положення політики Великої Британії щодо європейської інтеграції та визначено три найважливіші проблеми її взаємовідносин з ЄЕС: торгівля з країнами Співдружності; спільна сільськогосподарська політика; відносини з країнами ЄАВТ.У серпні 1962 р., після кількох місяців переговорів, під час яких Велика Британія намагалася використати розбіжності в інтересах Франції та інших п’яти членів Співтовариства, було визначено основні позиції сторін. Велика Британія погоджувалася застосувати спільні зовнішні тарифи на промислові товари з країн «Білої Співдружності», відмовившись визнати асоційований статус, на зразок заморських територій ЄЕС, своїх азійських домініонів (Індія, Пакистан, Цейлон). Вона наполягала на праві поступової заміни імперських префе­рен­цій торговими договорами з ЄЕС. Країни Африки та Карибського басейну, що входили до Співдружності Великої Британії, мали б отримати асоційований статус в ЄЕС на зразок колишніх колоній країн «малої Європи».

Одночасно Велика Британія наполягала на вільному імпорті із Співдружності сировини (алюміній, свинець, цинк, папір) та таких продуктів сільського господарства, як зернові, м’ясо, молочні продукти. В сільськогосподарській політиці уряд Г.Макміллана погоджувався на заміну системи прямих субсидій англійським фермерам комунітарним принципом підтримки сільського господарства за рахунок завищених цін на сільськогосподарську продукцію, однак перехідний період мав тривати аж 12-15 років, та вільний імпорт сировини і зернових з країн Співдружності. Така позиція уряду Макмілана, як зазначив П’єр Жербе, створювала враження, «що не Велика Британія входить до Спільного ринку, а навпаки — ЄЕС входить до Співдружності».

Враховуючи досить схожі погляди Великої Британії та Німеччини щодо Спільної сільськогосподарської політики та внеску до бюджету ЄЕС, а також остерігаючись їхнього зближення на цій основі, Франція, попри опір п’яти інших членів ЄЕС, наполягала на остаточному прийнятті основних комунітарних положень до вирішення проблеми розширення Співтовариства. Характерно, що попри досить безкомпромісну позицію Великої Британії та невирішеність цілої низки важливих питань (сільськогосподарський імпорт з країн Співдружності; встановлення тарифів на сировину; відносини з країнами ЄАВТ; модифікація комунітарних інститутів) після зустрічі лідерів країн Г.Макміл­лана та де Голля в Парижі 2-3 червня 1962 р. Велика Британія, спираючись на підтримку своїх прихильників в ЄЕС, мала реальну можливість вступу до ЄЕС та подальшого вирішення перелічених проблем вже як член Співтовариства.

Так, однією з причин призупинення в квітні 1962 р, мандата Комітету Фуше було небажання Німеччини та Бельгії переходити до політичної інтеграції без участі Великої Британії.

Однак англійська тактика поступового та жорсткого обговорення всього комплексу питань, включаючи свої преференції в ЄЕС, призвела до затягування переговорів.

Дата добавления: 2015-07-26