Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ВИСНОВКИ.

Читайте также:
  1. IV. Виконати тест «Педагогічні ситуації» на визначення рівня розвитку педагогічних здібностей майбутніх інженерів-педагогів, зробити самостійні висновки.
  2. Висновки
  3. ВИСНОВКИ
  4. ВИСНОВКИ
  5. Висновки
  6. Висновки
  7. ВИСНОВКИ
Власність на природні ресурси має головне значення в системі суспільних відносин з природокористування і охорони навколишнього природного середовища. Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають власність від протиправних дій третіх осіб. Стосовно екологічного права об’єктивне право власності – це система правових норм земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природоохоронного законодав­ства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси. Право власності у суб’єктивному розумінні — це закріпле­на у відповідних нормах можливість конкретного власника володіти, користуватися, розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об’єктами, майном) на власний розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності на природні ресурси – система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини на землю, надра, ліси, рослинний і тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо володіння, користування та розпорядження цими ресурсами.

Зміст права власності на природні ресурси є сукупність трьох головних правомочностей: права володіння, права користування і права розпорядження. Вказані правомочності виникають у власника разом з набуттям права власності на природні ресурси і в сукупності можуть належати лише власникові.

Право володіння природними ресурсами – це забезпечена юридичними нормами можливість фактично і безперешкодно, хоча і з дотриманням вимог законодавства, впливати на них. Це гарантована належність власнику, яка означає невід’ємність природних ресурсів від власників без згоди останніх або без належних на те підстав, це визнання їх абсолютних прав на природні об’єкти і ресурси та недопущення впливу на них інших осіб.

Право володіння – це гарантія подальшого розпорядження природними ресурсами та їх використання.

Право користування природними ресурсами – це використання їх корисних властивостей, забезпечене наявністю юридичних норм щодо такого.

Право користування природними ресурсами реалізується на декількох рівнях:

1. суб’єктами права приватної та колективної власності з метою використання корисних властивостей природних ресурсів для задоволення особистих потреб. Забезпечується юридичне гарантованою можливістю для самостійного їх господарювання;

2. державою і органами місцевого самоврядування для задоволення різноманітних потреб громадян і суспільства в цілому (матеріальних, естетичних). Забезпечується діяльністю спеціальних уповноважених державою органів, яка спирається на правове закріплення і регламентацію в нормативних актах.

Право розпорядження – це, виходячи з цивілістичного розуміння, юридичне забезпечена можливість визначення фактичної і подальшої долі природного об’єкта. Особливістю права розпорядження природними ресурсами як власністю є необхідність визначення для цього їх правового статусу.

Щодо форм права власності на природні ресурси, то законодавством передбачено три форми власності на природні ресурси: державну, комунальну, приватну.

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність природних ресурсів на­роду України в особі представницького органу державної влади, а та­кож встановлюють порядок придбання, використання та відчуження природних ресурсів державної власності.

За змістом законодавства про власність суб’єктом права державної власності на природні ресурси виступає держава в особі представ­ницького органу державної влади. Специфічною особливістю суб’єкта права державної власності, невластивою іншим суб’єктам права власності, є те, що держава виступає саме і як власник, і як носій політичної влади, тому здійснює право власності в нерозривному зв’язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені на­роду України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, створює органи управління цими об’єктами природи, визначає їх компетенцію.

Держава набуває права власності у разі:

а) відчуження земельних ділянок з відповідними природними ре­сурсами у власників з мотивів суспільної необхідності або для суспіль­них потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі комунальної власності територіаль­ними громадами;

ґ) конфіскації.

Конфіскація являє собою безоплатне вилучення державою при­родних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення.

Територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним прожи­ванням у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно- територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів декількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр. Свої повно­важення територіальна громада може здійснювати як безпосередньо, наприклад, шляхом проведення місцевих референдумів, так і через органи місцевого самоврядування. Тому суб’єктами права комуналь­ної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст як безпосе­редньо, так і в особі їх представницьких органів – відповідних місцевих рад.

У комунальній власності перебувають усі землі та ліси в межах населених пунктів, крім земель та лісів що перебувають у державній або приватній власності, земельні ділянки за межами населених пунк­тів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності, та інші ліси, набуті або віднесені до об’єктів комунальної власності у встановлено­му законом порядку.

До земель комунальної власності належать землі загального корис­тування населених пунктів (площі, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, цвинтарі, місця знешкодження та ути­лізації відходів та ін.), землі під залізницями, автомобільними дорога­ми, об’єктами повітряного та трубопровідного транспорту, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування, та ін.

Дикі тварини, а також інші об’єкти тваринного світу, які утриму­ються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями комунальної форми власності, є також об’єктом права комунальної власності. У комуналь­ній власності можуть перебувати і об’єкти природно-заповідного фонду.

Територіальні громади набувають природні ресурси в комунальну власність у разі:

а) передачі їм державної власності;

б) примусового відчуження у приватних власників з мотивів су­спільної необхідності або для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, ін­шими цивільно-правовими угодами. Так, однією з підстав виникнення права комунальної власнос­ті на природні ресурси є перехід у власність територіальної громади безхазяйного природного об’єкта.

Право приватної власності на природні ресурси та комплекси являє собою правовий інститут, що закріплює власність громадян та юри­дичних осіб. Суб’єктами права приватної власності на природні ресур­си можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи, у тому числі іноземні, іноземні держа­ви. Не можуть бути суб’єктами права приватної власності на природні ресурси підприємства, установи та організації державної або кому­нальної форми власності.

Об’єктом права приватної власності є земельні ділянки, тобто частини земної поверхні з установленими метою використання, роз­міром, межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо них правами.

Право приватної власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній знаходяться, та на простір над і під поверхнею ділянки на висоту й на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Таким чином, еко­логічне законодавство встановлює право приватної власності не лише на земельні ділянки, але і на ліси, водні об’єкти, тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду тощо.

Об’єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є природні ресурси, які використовуються для здійснення підприємницької ді­яльності або для задоволення особистих та соціальних потреб.

Наприклад, це земельні ділянки, надані житлово-будівельним коо­перативам або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Підставами виникнення права приватної власності на природні ресурси є:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, ін­шими цивільно-правовими угодами;

- безоплатної передачі із державної або комунальної власності;

- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані у корис­тування;

- прийняття спадщини;

- виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю);

- штучне створення (розведення, вирощування та ін.).

Окрім того, законодавством можуть передбачатися особливості набуття права власності на окремі природні ресурси. Так, наприклад, відповідно до Закону “Про тваринний світ” законність набуття у приватну власність об’єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об’єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку.

Оскільки до землі прив’язані інші природні ресурси, то вимоги земельного законодавства щодо набуття права власності на землю поширюються на інші природні об’єкти (землі лісів, землі водного фонду, землі природно-заповідного фонду тощо). Земельним кодексом України встановлено, що громадяни набувають право власності на землю, окрім як за цивільно-правовими угодами, також: на підставі безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі на місцевості належної їм земельної частки.

 


Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 132 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Состав системы, расположение оборудования | Принцип работы КД. | Автоматические регуляторы системы | РОЗДІЛ 1. ДОКТРИНАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОНЯТТЯ ТА ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ В УКРАЇНІ | Поняття права власності на природні ресурси | Види форм права власності на природні ресурси в Україні | Висновки до розділу 1. | РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ В УКРАЇНІ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Висновки до розділу 2.| СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)