|
Читайте также: |
Зв’язок з модерністичним мистецтвом – у фройдистській концепції людської особистості. Не захоплювався формалістичними пошуками; зовні близький до реалістичної оповіді.
Згубний вплив на людину техніки, прагнення збагачення, сірості життя. Єдиний вихід – у зверненні до глибин людської свідомості і підсвідомості, через зовнішнє – проникнення у внутрішній її світ. Людська особистість живе своїм відокремленим від інших життям, зумовленим внутрішніми законами. Кардинальна проблема всього життя – взаємини між статями. Статевий потяг – основне джерело людської енергії; він керує всіма вчинками і визначає поведінку людини, формує її життя. Людська особистість – це втілення еротичних імпульсів, джерело яких міститься у підсвідомості. Взаємини статей – це постійна боротьба. Сміливо і відверто заговорив про питання шлюбу і взаємин статей, відкидаючи прийоми замовчування; сфера інтимного життя. Намагався відновити свободу почуття і пристрастей, бо тільки в інстинктивній безпосередності виявляється справжня краса людського існування. У сучасному світі людина перетворюється на придаток пануючої “механістичної цивілізації”. “Механістична цивілізація” не лише знеособлює людину, а й пригнічує, придушує в ній її життєву силу, сміливого та енергійного звіра. Індивід – “частина Всесвіту” – перетворений на “соціальну людину”, раба. Тільки відродження первісних імпульсів, потягів та інстинктів може відновити гармонію між Людиною і Всесвітом. Творчість Лоуренса – протест проти цього. Висловив програму відродження “природних начал” людської особистості.
Лоуренс: моя велика релігія полягає у вірі у кров і плоть, у те, що вони мудріші за інтелект. Ми можемо помилятися розумом. Але те, що відчуває, говорить і в що вірить наша кров – завжди правда. Розум – це лише вузда. Яке мені діло до знань? Все, чого я хочу, – це відповідати на поклик моєї крові – прямо, без марного/пустого втручання розуму, моралі чи чого б там не було. Тіло людини я уявляю собі подібним до полум’я, до свічки, яка вічно пряма і вічно палахкотить, а розум – це лише відблиск, який падає на те, що довкола.
Тлумачення складності взаємостосунків між людьми і своєрідність поведінки кожної людини у її особистому і суспільному житті – через “поклик плоті і крові”, веління статевого інстинкту; постійна присутність “підсвідомого начала”. Ці інстинкти обожествлені, набувають ірраціональної, містичної сили. Декларація вільної любові поєднана з проповіддю індивідуалізму, з культом владної і сильної особистості, якій все дозволено. У творах – прагнення передати властиві людям містичні пориви, що живуть у глибині їх підсвідомості, потяги, пристрасті, прагнення, що не піддаються розумовому аналізові + тяжіння до міфу і символу, що надає його творам філософської глибини.
“Біла пава” (1911) – лірична розповідь автобіографічного характеру.
“Сини і коханці” (1912), “Веселка” (1915) – тема безвихідної самотності людини, коло якої нікому не дано розірвати, бо по суті, усі люди – це жертви одвічних законів життя, які тяжіють над кожним новим поколінням, як і в минулому.
“Закохані жінки” (1921) – ворожість сучасної цивілізації людині. Духовне відродження суспільства можливе за умови встановлення нових форм у стосунках між людьми, між чоловіком і жінкою. Існуючу форму шлюбу заперечує як таку, що поневолює особистість і проповідує свободу взаємостосунків статей, засновану на почутті взаємної любові, поваги та на визнанні повної незалежності кожної із сторін.
З 1919 до 1925 р. подорожує по світі. Романи 20-х рр. – “Жезл Аарона” (1921), “Кенгуру”, “Пернатий змій” – пошуки героя, який би поєднував індивідуалістичне прагнення і містичну силу, що впливає на оточуючих із первісною простотою і примхливістю ”природної людини”.
“Я хочу, щоб завдяки моїй праці чоловіки й жінки могли нарешті замислитися над проблемами сексу всебічно, глибоко, чесно і щиро. Навіть якщо ми не зуміємо знайти у сексі повну насолоду, навчімося принаймні думати про це відверто й без боязні.... Дівчина й хлопець – це лабіринт страждань, змішання бурхливих почуттів і думок, які лише час спроможний упорядкувати. Довгі роки нам доведеться перевчатися чесно думати про секс, поки досягнемо, зрештою, того рівня справжньої моральної чистоти і цільності, які будуть можливі, коли наше плотське й духовне перебуватимуть у гармонії й одне не суперечитиме іншому”.
Франція
Марсель Пруст (1871-1922)
Цикл романів “У пошуках втраченого часу” складається із 5 томів у 7 книгах:
1 т. – “На Сваннову сторону” (1913)
2 т. – “У затінку дівчат-квіток” (1919)
3 т. – “Ґертманська сторона” (1914)
4 т. – “Содом і Гоморра” – “Полонянка” (1915); “Альбертина зникає” (1922)
5 т. – “Віднайдений час” (1926)
Твір становить собою композиційно-сюжетну єдність (“суб’єктивна епопея”); це нерозчленований потік пам’яті автора-оповідача. Його характерною особливістю є невідповідність між розміром і незначністю сюжету. За формою цей роман є потоком пам’яті, у якому розвиток є симультанний: відбувається зміщення і зближення у часі і просторі; за змістом – це спроба охопити тогочасне суспільство кінця ХІХ – початку ХХ ст. (= Бальзаковій “Людській комедії” із паралельно відтвореними апогеєм і агонією). У творі відчутний вплив А. Берґсона: розум вловлює поверхневі і застиглі елементи життя, виходячи із готових схем; лише інтуїція осягає його сутність. За А. Берґсоном, є два типи пам’яті – інтелектуально-аналітична й інтуїтивна. Власне інтуїтивна пам’ять оживляє пережите і творить нову реальність.
Роман розгортається не в епічному, а психологічному часопросторі, у пам’яті оповідача. Відбувається суб’єктивізація світу: “фізичне” розчиняється у психологічному; розповідь розгортається за “законами” пам’яті з її вибірковістю, зміщенням часових площин, відхиленнями, відступами. Руйнується хронологічний порядок епізодів; немає послідовного руху сюжету від минулого до теперішнього; романний час – це не поступальний рух, а лабіринт. Хронологічний стрижень твору становить: 1) дитинство героя-оповідача; 2) юність; 3) молодість і входження до вищого світу; 4) завершення життя. Водночас роман М. Пруста є не лише розповіддю і описом, а й коментарем. Він нагадує творчу лабораторію: художній світ складається з пережитого, з діяльності пам’яті та докладного обговорення цього світу.
Твір є “симфонією”, у якій звучить поліфонія тем і мотивів, ідей та емоцій, їхній спонтанний рух без колізій і драматичних вузлів; це зумовлює вільну композицію, що імітує плин пам’яті. Важливою є роль провідних мотивів, побудованих за принципом координації, а не субординації:
· соціопсихологічний / соціокультурологічний мотив: вектори руху оповідача у соціально-логічному просторі – світ буржуазії і аристократії, різні уклади і стилі життя, ментальності;
· мотив молодості, краси і радості життя;
· світ природи: глибина вникнення і тонкість відтворення (імпресіоністичний пейзаж);
· мотив філософський / метафізичний: існує як духовно-душевний стан, що знаходить вираження у різних медитаціях: пошуки глибшого, правдивішого, ніж емпіричний, світу;
· мотив любові, що переростає у мотив самотності, відчуженості і приреченості на самотність – кохання стає потребою в людській істоті; і мотив мистецтва – шлях реалізації філософської ідеї – “віднайдення часу”.
У романі наявне відкриття глибинного буттєвого шару, константами якого є: життя, смерть, час, ерос, мистецтво і їхні складні взаємозв’язки і взаємодії. М. Пруст: “Роман – це не лише фіксації життя під мікроскопом, а й телескоп, спрямований на глибини життя”. Життя і смерть поєднані через час: життя триває у часі, а рух часу прямує до смерті. водночас смерть ≠ ніщо. Смерть – це вторгнення вічності у життя. Водночас смерть існує не лише у загальному, а і в індивідуальному плані: вмирає одне “я”, поступаючись іншому. Мистецтво – єдина реальність, що здатна протистояти часові і смерті. Мистецтво і повторне переживання прожитого життя (“втраченого часу”) у мистецтві надає життю істинності і повноти.
Австрія
Франц Кафка (1883-1924)
Це постать-символ: прізвище натякає на щось похмуре та гнітюче: чеською мовою “кавка” – назва чорної галки, яка віщує недобре. Двічі розривав заручини з коханою панною Феліцією Бауер (1914-1917 рр.). Фізичну недугу, свою “рану в легенях” називав “символом рани, ім’я якої – Ф.”.
Народився у німецькомовній єврейській родині у Празі. Батько – надзвичайно енергійний та успішний комерсант, мати – з родини учених. 1906 р. здобув звання доктора права у Празькому університеті. Працював юристом у різних конторах Праги. Був фізично кволим та важко пристосовувався до світу, в якому жив. Він почував недовіру та відчуження до людей, мав нахил до песимізму, ніде не почувався своїм. Тому приділяв значну увагу своєму внутрішньому світові. 1917 р. йому ставлять діагноз туберкульозу легенів. Решту 7 років проводить у санаторіях Центральної Європи, 1923 р. знайомиться з Дорою Дімант, з якою проживає щасливо останні місяці свого життя.
Із щоденників: “Бажання зобразити своє фантастичне внутрішнє життя зробило несуттєвим усе інше, що чахнуло й далі чахне найжалюгіднішим чином. Нема потреби виходити з дому. Лишайся за своїм столом і прислуховуйся. Навіть не прислуховуйся, чекай. Навіть не чекай, будь нерухомий і самотній. І світ відкриється тобі, він не може інакше...”.
У листі до М. Брода: “Творчість – це солодка, чудова нагорода, але за що? Цієї ночі мені стало ясно... що це нагорода за служіння дияволові. Це сходження до темних сил, це вивільнення зв’язаних у своєму природному стані духів, це сумнівні обійми й усе інше, що опускається, осідає вниз і чого не бачиш нагорі, коли при сонячному світлі пишеш свої історії. Можливо, існує й інша творчість, але я знаю тільки цю; вночі, коли страх не дає мені спати, я знаю тільки цю”.
Творча спадщина: за життя: зб. новел “Спостереження” (1913), “Сільський лікар” (1919); по смерті з’являються шедеври: романи “Процес” (1925), “Замок” (1926) та “Америка” (1927), щоденникові записи та фрагменти.
Творчість нелегка для розуміння, бо її темою є спроба людини порозумітися з незрозумілим світом. Образність складна і важко піддається інтерпретації, хоча мова ясна і стисла. Його твори відображають двоїстість світів, які співіснують поряд, – світ звичайного, повсякденного існування та світ абсурду. Їх важко розрізнити, бо автор цілеспрямовано витворив з них певну єдність, яку він досліджує, не маючи можливості винести остаточного присуду. Провідним мотивами його творів були тривога, самотність і розпач, що їх переживає сучасна людина; резиґнація і безвихідь стають ключовими словами Кафки-митця. Кафка тяжіє до якоїсь екстреми, до крайньої абстракції, проникаючи до суті явища – загального відчуження. Це імпульсивний митець, невільник “нічних” екстазів. Видіння Кафки: “... Мені заткнули рот кляпом, надягли кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очі. Кілька разів мене протягли назад-уперед, посадили й знову поклали, також кілька разів, смикали за ноги так, що від болю я ставав дибки, дати трошки полежати спокійно, а потім почали глибоко встромляти щось гостре...” або: Кафку вішають у передпокої і потому тягнуть “закривавленого, розтерзаного крізь усі стелі, крізь меблі, стіни й горище...”. Усе це – опредметнені символи душевних мук; це не алегорія, а реальність, тільки не бачена ніким іншим, окрім самого письменника.
Кафка ненавидів морально спустошений, дегуманізований світ, у якому був приречений існувати, він висловив непозбутній жах життя в цій “виправній колонії” цивілізації; він страждав за людину й почував себе за неї відповідальним. Стилеві Кафки притаманні пошуки і страхи, розпач і проблиски надії та біль. Атмосфера його романів, новел, притч трагічна й туманна, багатозначна й символічна; манера його письма – кошмарно-сновидійна й лірична водночас. Йому притаманні багатство незвичайних метафор, алегоричні та символічні образи. Ґротескне зміщення, суб’єктивність, однобічність образів і картин дійсності, злиття оповіді і сновиддя; принцип кривого дзеркала: дивний і жахливий світ, спотворена дійсність є ніби реальністю для зболеної свідомості митця та його персонажів, а ніби вигадкою для звичної свідомості; оповідання ніби саме виривається з глибин підсвідомості.
Твори позначені літературною технікою експресіонізму та сюрреалізму, хоча дехто називає такий стиль реалістичним символізмом: трактування фантастичних мотивів і надання їм чисто реалістичного характеру. До своєї правди він доходить за допомогою узагальнень і герметичних абстракцій, хоча твори дуже конкретні.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 111 | Нарушение авторских прав