Читайте также:
|
права України є закон. Отже, кримінально-процесуальні норми, що регулюють порядок провадження в кримінальних справах, розміщуються в нормативно-правових актах, які мають силу закону.
До джерел кримінально-процесуального права України належать:
1) Конституція Українияк акт, який має найвищу юридичну силу, а його норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального процесу, закріплює його принципи;
2) Кримінально-процесуальний кодекс України-систематизоване зведення кримінально-процесуальних норм, які докладно регламентують увесь порядок провадження в кримінальних справах. За час існування Української РСР було прийнято три Кримінально-процесуальних кодекси: у 1922, 1927 та 1960 роках. Нині триває робота з підготовки нового КПК України, обговорюються відповідні проекти цього кодексу;
3) інші закони України(„Про судоустрій", „Про статус суддів", „Про прокуратуру", „Про міліцію", „Про оперативно-розшукову діяльність", „Про адвокатуру", „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" тощо). Ці закони мають переважно комплексний характер і кожен з них має власний основний предмет правового регулювання. Питання ж кримінального процесу в них є фрагментарними, оскільки містяться там унаслідок регламентації організаційних та інших спеціальних питань;
4) міжнародні угоди та договори з питань правової допомоги у кримінальних справах,учасником яких є Україна та які ратифіковані Верховною Радою України. Серед них виділяють: багатосторонні міжнародні договори, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу й вимоги до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права людини,
Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини та ін.); а також двосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги у кримінальних справах;
5) рішення Конституційного Суду України,якими визнаються неконституційними повністю чи в певній частині закони й інші правові акти, на підставі яких (зважаючи на які) органи досудового розслідування, прокурор або суд здійснюють провадження у кримінальних справах;
6) рішення Європейського суду з прав людинищодо питань, пов'язаних з тлумаченням відповідності законодавства, на підставі якого національним судом вирішена кримінальна справа, вимогам міжнародних актів з прав людини.
Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, а також накази, інструкції та вказівки Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України належать до нормативних актів, які встановлюють і роз'яснюють порядок застосування певних кримінально-процесуальних норм, а тому вони не є джерелами кримінально-процесуального права.
Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має Конституція України.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України у разі:
1)коли зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;
2)коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції України чи прийнятий після цього, суперечить їй;
3)коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;
4)коли Укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.
Після розпаду у 1991 р. Союзу РСР Україні дісталася дуже складна судоустрійна і судочинна спадщина. На порядку денному постало питання корінного реформування як судоустрою, так і кримінального судочинства України [143, с. 6]. Адже на цей час в Україні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суди застосовували кодекс, що передбачав правила і стандарти, котрі діяли в СРСР з притаманними йому ідеологією та правовими цінностями, які не могли не гальмувати процес демократизації суспільства [212, с. 3].
Шляхи реформування судоустрою і судочинства в Україні були накреслені "Концепцією судово-правової реформи в Україні", прийнятою Верховною Радою України 28 квітня 1992 р. [138, с. 3-13]. Необхідність проведення цієї реформи обумовлювалася, перш за все, прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), Акту проголошення незалежності України (1991 р.), вимогою реального забезпечення прав і свобод громадян, проголошенням верховенства права. Необхідність судово-правової реформи обумовлювалась і тим, що суди, вся система юстиції і чинне законодавство, що регулювало діяльність правоохоронних органів України, на початку 1990-х pp. переживали глибоку кризу. В Концепції зазначалося, що суди не завжди надійно охороняли права і свободи людини, являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Становище погіршувалося недостатньою соціально-економічною захищеністю суддів і слідчих. У Концепції також зазначалося, що все ще не були зжиті факти втручання в діяльність правосуддя [138, с. 3], наголошувалося на тому, що головною метою судово-правової реформи є перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. Серед основних засад реформи називались і такі, що безпосередньо стосувалися кримінально-процесуального законодавства України, а саме: створення такого судочинства, яке б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; диференціювання форм судочинства, зокрема в залежності від ступеня тяжкості злочину; розгляд окремих категорій справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів; чітке визначення умов допустимості доказів; встановлення судового контролю за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, що обмежують права громадян; перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами [138, с. 4-5].
Концепцією передбачалося реформування судових органів, органів розслідування, прокуратури, тобто тих органів, що ведуть кримінальний процес. На першому етапі проведення судово-правової реформи (всього пропонувалося три етапи) стосовно реформування кримінально-процесуального законодавства передбачалося, зокрема, внести зміни і доповнення до КПК про одноосібний судовий розгляд кримінальних справ, про судову перевірку законності затримання і тримання особи під вартою, про забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист, а також провести інтенсивну роботу по підготовці і прийняттю нового КПК.
Положення Концепції судово-правової реформи в Україні стали орієнтирами для законотворчої діяльності в галузі вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. Про інтенсивність цієї діяльності свідчить хоча б той факт, що зміни і доповнення до КПК після прийняття Концепції судово-правової реформи в Україні вносилися по декілька разів на рік. Наприклад, за період з 15 травня 1992 р. по 17 травня 2001 р. зміни і доповнення до КПК вносилися більше п’ятдесяти разів [187, с. 8-9]. На зміст і характер цих змін і доповнень впливали різні чинники. Найбільш вагомим серед них, безумовно, стало прийняття Конституції України 1996 р., в статті 129 якої закріплені засади кримінального судочинства [53].
Конституція України 1996 р. збільшила перелік засад судочинства, значно поглибила і збагатила їх демократичний зміст, розширила сферу застосування, вдосконалила формулювання деяких із них. Вона закріпила лише ті засади кримінального судочинства, що мають особливе значення [214]. Конституційні засади судочинства стали юридичною базою для кримінально-процесуального законодавства України.
Після прийняття Конституції України до КПК продовжували вноситися зміни і доповнення, спрямовані на вдосконалення окремих його положень. Про те, що кримінально-процесуальне законодавство потребувало вдосконалення, свідчить значна кількість пропозицій, висловлених вченими процесуалістами, практичними працівниками [413].
Істотні зміни та доповнення до КПК України були внесені в 2001 р. і в 2002 р. Згідно із Законом України від 21 червня 2001 р. "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" його було доповнено десятьма статтями. Змінам було піддано 106 статей КПК України. До цих статей внесені доповнення, термінологічні зміни, нові формулювання. Окремі частини статей викладено в новій редакції або виключено. Глава кодексу 23 "Попередній розгляд справи суддею" отримала нову назву і зміст. У новій редакції було викладено зміст розділу IV. Він став називатися "Провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду". Цим розділом регулюється порядок подачі апеляції та розгляд справ за апеляціями, а також порядок касаційного провадження та перегляд судових рішень в порядку виключного провадження. КПК був доповнений і Законом України від 12 липня 2001 р. "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" [53]. Ці доповнення були викликані потребою приведення КПК у відповідність із новим КК України, який був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності 1 вересня 2001 р. Цим же Законом у тексті Кодексу слова "попереднє слідство", "попереднє", "попереднього" було замінено відповідно словами: "досудове слідство", "досудове", "досудового". В цілому зміни до КПК України 2001 року отримали схвальну оцінку у науковців і практиків.
Як зазначала, наприклад, Шевченко Т.В., закони від 21 червня і 12 липня 2001 р. про внесення змін і доповнень до КПК "безперечно, в цілому можна охарактеризувати як такі, що поклали початок новому етапу в кримінальному судочинстві України, який наближає її до цивілізованих країн світу. Ці закони повернули суду його єдину функцію – вирішення справ і зняли з нього непритаманні йому обов'язки збирання доказів, а також захисту й обвинувачення, стали значним кроком уперед у здійсненні рівності прав учасників процесу" [449, с. 30]. За визначенням Бойка В. і Бобешка Н., після внесення у червні-липні 2001 р. істотних змін та доповнень до КПК "кримінально-процесуальне законодавство позбавилося елементів репресивного характеру, піднесло правовий та суспільний авторитет суду як основного гаранта законності, прав та законних інтересів осіб, що стало першим, надзвичайно важливим кроком на шляху створення в Україні судочинства охоронного типу" [26, с. 99].
Демократичні засади кримінального судочинства були значно посилені Законом України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України" [261]. Оцінюючи значення внесених як у 2001 р., так і в 2002 р. змін і доповнень до КПК Грошевий Ю.М. зазначає, що "внаслідок цього в кримінально-процесуальному законодавстві з'явилося досить багато новацій" [253, с. 3]. На думку вченого, найбільш істотними з них є посилення ролі суду в забезпеченні засад недоторканності особи, її житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (статті 28-31 Конституції України), змагальності, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист (статті 55, 59 Конституції України), презумпція невинуватості (статті 62, 63 Конституції України) та ряд інших, створення апеляційної інстанції та відповідного провадження, надання касаційному оскарженню прийнятих судом процесуальних рішень нової процесуальної форми, істотні зміни процесуальної форми, що регулює перегляд судових рішень у порядку виключного провадження [253, с. 3].
У той же час слід зазначити, що зроблене в галузі кримінально-процесуального законодавства України не стало завершенням роботи по вдосконаленню цього законодавства, надання йому ідеального, стабільного в усіх відношеннях характеру, про що свідчать подальші зміни і доповнення до тексту КПК. Все це свідчить про те, що безкінечні зміни і доповнення КПК 1960 р. це фактично латання старого давно з'їденого міллю кожуха. Скільки його не латай, а він все рветься. Подальше латання КПК не дасть позитивного результату. Необхідно приймати новий КПК в якому б комплексно і системно, у відповідності з логікою обставин життя нинішнього часу, з урахуванням європейських стандартів були б закріплені всі процесуальні норми.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 153 | Нарушение авторских прав