Громадянин і виборча кампанія

Теорії та практика активності й абсентеїзму. Ступінь реалізації виборчих прав громадян значною мірою залежить від рівня їх виборчої активності. Чому люди беруть участь в голосуванні? Які причини їх спонукають до участі чи неучасті у виборах?

Зрозуміло, що в тоталітарних чи авторитарних країнах населення виявляє високу виборчу активність (не маючи при тому жодної можливості вибору) через владний тиск і можливі репресії в разі неучасті. В таких країнах вибори - це ритуал єднання влади і народу, а абсентеїзм, тобто відмова від участі в голосуванні, розглядається як вияв нелояльності до влади і карається владою аж до позбавлення прав на професію, роботу, освіту тощо, як це мало місце в СРСР та країнах соціалістичного табору.

У більшості демократичних країн участь в голосуванні є правом, а не обов'язком громадянина, виявом його доброї волі, проте виборча активність упродовж десятиліть залишається напрочуд стабільною (табл. 11.1).

частина третя. ГРОМАДЯНИН, СУСПІЛЬСТВО Й ДЕМОКРАТІЯ

Таблиця 11.1

Рівень виборчої активності в окремих країнах світу в 1995-1999 роках, у %^м

Країна	Тип виборів	Рік проведення	% участі виборців
1. Бельгія	парламентські		91,0
2. Італія	парламентські		82,9
3. Ісландія	парламентські		87,4
4. Іспанія	парламентські		77,4
5. Чехія	парламентські		76,4
6. Португалія	парламентські		66,3
7. Польща	парламентські		68,2
8. США	парламентські		49,1
9. Росія	парламентські		64,0
президентські		70,0
10. Україна	парламентські		70,4
президентські	1999 (І тур)	70,2
президентські	1999 (II тур)	74,0
парламентські		69,4

Щоправда, в деяких демократичних країнах Європи участь у виборах вважається й обов'язком, а не тільки правом, і на випадок неучасті передбачені певні санкції. До 1971 року в Нідерландах за відмову від участі в голосуванні накладали невеликий (порівняно з доходами громадян) штраф. Стаття 48 італійської конституції розглядає участь в голосуванні як громадянський обов'язок. За ухиляння від його виконання потенційному виборцеві може

Джерела: Рукавишников В., Халман Л., Зстер П. Политические культури и социальньїе изменения: Международньїе сравнения. — Москва, 1998. — С. 214; Парламент України: вибори-98. Інформаційно-аналітичне видання. - Частина 1. - Київ, 1998,- С. 512; Вибори Президента України. 1999. - Київ, 2000.

/ 1. ВИБОРИ, ГРОМАДЯНИН, ДЕМОКРАТІЯ

бути висловлений громадянський осуд від імені мера. В Австрії та Греції, як альтернатива адміністративним санкціям, допускається навіть можливість кримінальної відповідальності. Обов'язкове голосування в усіх названих країнах призводить до штучного підвищення активності виборців: тут беруть участь у голосуванні більше 80% зареєстрованих виборців (табл. 11.1).

Але й виборча активність у більшості інших демократичних країн, де не застосовують примусу до участі в голосуванні, висока, перебуваючи в діапазоні 70±5% (за дуже незначними винятками). Під цим поглядом виборці України нічим не відрізняються від виборців інших демократичних країн Європи. Відсоток виборців, які фактично голосують, в Україні відповідає найкращим міжнародним стандартам. Україна виглядає навіть краще, ніж багато з усталених демократій, включно зі Сполученими Штатами, Великою Британією та Канадою.

Чим обумовлена висока стабільність і активність виборців?

Одне з пояснень пропонує теорія раціонального вибору американського політолога А.Даунса, згідно з якою виборець бере участь у голосуванні, якщо користь від участі у виборах перевищує його моральні та матеріальні затрати на вибір. У такого тлумачення поведінки виборців є багато критиків. Вони стверджують, що оскільки в абсолютній більшості країн у виборах беруть участь мільйони виборців, то «вага» кожного окремого голосу нескінченно мала. Тобто, ймовірність вплинути на результати виборів кожного окремого виборця вкрай низька (а саме нею мала б визначатись «користь» від голосування). Тому, якби виборець за цих умов вів себе раціонально — в індивідуально-економічному сенсі — то мав би всі підстави утриматись від голосування. Та цього не трапляється. Отже, вважають опоненти А. Даунса, більш обґрунтованою є теорія групи дослідників з Мічиганського університету на чолі з А. Кемпбелом. Вони пояснюють участь громадян у виборах соціально-психологічною потребою висловити свою належність до тої чи іншої групи — солідаризуватись з великими соціальними групами (класовими, поселенськими, етнічними, релігійними тощо) чи безпосередньо з певними партіями або ідеологіями. Тобто, виборці беруть участь в голосуванні, щоб підтримати на виборах «своїх».

Саме ці міркування підтверджують сучасні дослідження електоральної поведінки в демократичних країнах. їх результати спростовують оптимістичне уявлення про зацікавленого, інформованого і компетентного виборця, який раціонально і детально аналізує програми партій та кандидатів і обирає найкращу. Соціологи з'ясували, що, натомість, реальний виборець є радше непривабливим конформістом, який голосує на догоду власному соціальному, релігійному, етнічному, ідеологічному середовищу, сімейній традиції і часто всупереч власним інтересам. Адже, якщо практична вигода від участі в голосуванні мізерна, то раціональний підхід виборця полягатиме

саме в тому, щоб не витрачати час і сили на збір та аналіз інформації щодо партій та кандидатів, а керуватись успадкованими нормами поведінки та громадською думкою оточення (сімейного, класового тощо).

Докладніший аналіз окремих чинників електоральної поведінки, цього не спростовує. Так, одна з найсильніших спонук до участі у виборах — ідеологічна орієнтація, стосується тільки ідеологічно ідентифікованих виборців, тобто тих, які поділяють певну ідеологію та відносять себе до ідеологічно орієнтованої групи (правих, лівих, націонал-демократів, комуністів тощо). Вони майже завжди беруть участь в голосуванні, щоб підтримати «своїх» за ідеологією суб'єктів виборчого процесу (прикладом в Україні може бути висока виборча активність, як і взагалі політична організованість комуністів).

Іншим чинником є партійна приналежність громадян, незалежно від того, чи має партія виразну ідеологічну орієнтацію, чи ні. Якщо виборець є членом якоїсь політичної партії, він голосуватиме, як правило, за представника цієї політичної партії, щоб збільшити її вагу і вплив у житті суспільства, зокрема, в парламенті. Громадяни, які тісно пов'язані з певною партією, звичайно беруть участь у виборах частіше, ніж безпартійні.

У США, де виборці ідентифікують себе безпосередньо з демократичною чи республіканською партіями, 2/3 виборців постійно голосують за кандидатів «своєї» партії. Більшість виборців європейських країн голосують за ті партії, які ідентифікують себе з їхньою класовою належністю, релігійною конфесією, етнічною належністю, типом поселень (місто-село), або з певною ідеологією (соціалістична, соціал-демократична, ліберальна, християнсько-демократична, націоналістична тощо). При цьому в Великій Британії та Скандинавських країнах (Фінляндія, Норвегія, Данія, Швеція) провідну роль відіграє соціально-класова ідентифікація виборців, а в континентально-європейських країнах — релігійно-етнічна чи ідеологічна належність (Австрія, Бельгія, Німеччина, Італія, Нідерланди, Франція, Швейцарія тошо).

Має сенс і дуже просте пояснення поведінки виборців, що його пропонує теорія М. Фіоріни. Він стверджує, що громадяни керуються під час виборів лиш однією порівняно надійною характеристикою партій, яка їм добре відома: це те, як їм жилося, коли певна партія перебувала при владі. Виборці не мусять розбиратись в економічних програмах чи світоглядно-ідеологічних принципах партій та кандидатів. їм варто лише оцінити результати партійної політики за попередній час: якщо вона привела до покращення економічної кон'юнктури і життя виборців — виборці голосують за правлячу партію чи блок партій, якщо ж умови погіршились — за опозицію.

В Україні частина виборців, які мають сталі ідеологічні уподобання, регулярно голосують за партії відповідної ідеологічної спрямованості. Так, на парламентських виборах 1998 року в Україні 86% всіх прихильників кому-

Дата добавления: 2015-11-26