Філософія європейського середньовіччя.

Становлення філ..знання.Китай

У УІ-У ст. до н.е. сформувались два специфічні китайські релігій­но-філософські вчення, які відіграли важливу роль у подальшій теорії Китаю. Це конфуціанство і даосизм. Основне літературне джерело конфуціанства - книга "Лунь-юй" ("Бесіди та висловлювання"), дао­сизму - твір "Дао де цзин" ("Книга про Дао і Де").

Вчитель Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 рр. до н.е.) створив свою школу в період суспільних негараздів та конфліктів, він суспіль­ний реформатор. В основі конфуціанства лежить ідея гармонії прин­ципів особливого морального самовдосконалення і діяльності, спря­мованої на упорядкування держави заради створення ідеального сус­пільства (за стародавніми зразками). За Конфуцієм, мораль та мораль­ні норми - єдине джерело тлумачення держави і права. Етика Конфу-ція базується на поняттях: "взаємність", "золота середина", "людинолюбство". Конфуцій у стислій формі виразив вищу моральну настанову: "Не чини іншим те, чого не бажаєш собі".У Європі про вчення Конфуція дізналися в XVII ст., з часом його ідеї набули популярності. І в наш час конфуціанство - це не мертва, а жива інтелектуальна і духовна традиція.За легендою, творцем даосизму - іншого релігійно-філософського вчення, був Лао-цзи (УІ-У ст. до н.е.). У цьому вченні йдеться про існування єдиного першопочатку всього сушого - дао (у перекладі - шлях). Ця категорія зустрічається в багатьох школах китайської передфілософії, але тільки у даосизмі дао набу­ває статусу вищого першопринцяпу, світової субстанції, джерела буття. Дао подвійне: дао з ім'ям та безіменне дао. Дао без імені - це початок неба та землі. А дао з ім'ям - матір всіх речей; воно є неви­черпним, всемогутнім, скрізь діючим. Дао без імені пусте, невизна-чене, бездіяльнісне. Ці різні дао взаємодіють, переходять одне в од­не, нерозривно пов'язані. Дослідники інтерпретують подвійність дао як діалектику буття та небуття.Крім натурфілософії, даосизм містить етичне вчення. Воно сут­тєво відрізняється від конфуціанського. Ідеал даосів - досконало-мудрий, це людина, яка за своїми якостями відповідає дао без імені, тобто не діє, не бореться, не втручається, але завжди перемагає. Принцип недіяння як вищої форми поведінки лежить в основі кон­цепції управління. Досконаломудрий правитель дозволяє всьому йти своїм природним шляхом - дао. Він не заважає дао. Ось чому "найкращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує". Ще одна важлива риса даосизму -- заперечення війн. Шлях дао - це шлях миру.

5. Антична філософія(ідеї,значення) Філософи давньої Греції і Риму були своєрідними синтезаторами світоглядних ідей народів Середземномор'я. Але вони не механічно запозичали ідеї, а переосмислювали їх, спираючись на власну світоглядну традицію та відповідний національний менталітет. Формально архетипи осягання світобуття античною філософією суголосні, а в окремих однакові з архетипами філософії Сходу (взаємодія Макро- і Мікрокосму, ідея Логосу – Слова, як посередника у відношеннях людини до світу тощо), але конкретна змістовна наповненість них архетипів була різна.Крім цього, формується у межах самої античної філософії дві специфічні світоглядно-філософські парадигми: греко-візантійська і латино-римська, котрі справляють неоднаковий вплив на філософію Європи і світу. Основні риси: Для а. ф. характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;а.ф. була, як правило, органічно зв’язана з наукою;для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).

6. Антична філософія(Досократична) При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.Засновником мілетської школи був Фалес, а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом і Зеконом. Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт. Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

7.Антична класика(Сократа) 469-399 pp. до н.е.). першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика".Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування, Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".Ф.Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ". Платона (427-347 pp. до н.е.)Учень Сократа, у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія. Свої праці писав у вигляді діалогів — "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін.Свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального ("краси" взагалі, "мужності", "добра" тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реально, а як воно саме існує — нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, е дечим первинним стосовно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо". Все, що існує, виникло з чогось, але саме тепер того, з чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно — матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати.Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей в конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції займала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції. Арістотеля (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та ін.Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів,тому його називають пер-шотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: "Платон мені друг, але істина — дорожча". Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючицю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм". Ця форма форм визначається як "перше двигун", незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена "божественною формою".На розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

Філософія європейського середньовіччя.

Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Схоластика починається з Йоана Скотта Еріугени (9 століття) і найбільш повно представлена Фомою Аквінським (13 століття). З Йоана Ерігени переривається зв'язок західної думки зі Сходом, з Фомою Аквінським знову з'являється знайомство з усіма творами Аристотеля.Головний філософський інтерес середніх віків — арабська філософія (Аверроес, Маймонід, аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна) залишається в колі понять грецької перипатетики. Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти (Абеляр, Іоанн Солсберійський) в спорі про універсалії вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування в розумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів. Основні проблеми: Створений світ або Богом існує від століття? або збагненна воля і наміри Бога і створений їм світ? Яке місце людини в світі і яка ролі його в історії крізь порятунки людської душі? Як сполучаються воля волі людини і божественна необхідність? Що є загальне, одноособове і окреме в світлі вчення про “тринітарность” (триєдність, трійцю)? Якщо Бог є істина, добро і краса, то відкіля в світі зло і чому Творець його терпить? Як співвідносяться істини одкровення, виражені в Біблії, і істини людського розуму?Коротко специфіку типу філософствування середньовіччя можна визначити в наступних моментах: 1. Їй був властивий Біблійний традиціоналізм і ретроспективністъ. Біблія в очах вчених і в масовій свідомості була самим древнім, самим щирим, значимим і справжнім добутком в світі. Крім того, це була не просто “Книга книг”, а слово Бога, Завіт і тим самим об’єкт віри. Біблія стала відправним або джерелом мірою оцінки будь-яких теорій філософії. Безсумнівно, що в ній містилися ідеї, що докорінно відрізнялися від язичеського світогляду. Раніше це ідея єдиного, унікального Бога, що знаходиться в позамежному (трансцендентному) світі. Така концепція виключала багатобожжя в будь-якому варіанті і затверджувала ідею про єдину сутність світу. 2. Оскільки Біблія розумілася як повний звід законів буття і велінь Бога, особливого значення набувала екзегетика – мистецтво правильного тлумачення і роз’яснення положень Завіту. Відповідно, і уся філософія була “екзегетична” – в своїх формах. Це означало, що дуже багато уваги приділялося тексту творів, способам його тлумачення. Критерієм істинності теорії стала відповідність духу і букві Біблії. Вишикувалася складна ієрархія авторитетів, де перше місце зайняли тексти синоптичних (співпадаючих) Євангелій, потім тексти апостольських послань, біблійних пророків, вчителів і батьків церкви і т.д. Текст став початком і кінцем кожної.філософської теорії, що аналізуються семантично (слова і значення), концептуально (зміст, ідеї), спекулятивно (текст як основа для власних міркувань). При цьому використовувалися всі досягнення формальної логіки, в першу чергу аристотельської. Тиск авторитетів породило явище “псевдоавторства”, коли автор приписував свої тексти або пророкам “Старого завіту”, або апостолам і т. Д. для: додання особливої цінності своєї праці в очах громадськості. 3. Філософії середньовіччя була притаманна тенденція до повчальності, учителюванню. Це сприяло загальній установці на цінність вчення і виховання з погляду просування до порятунку, до Бога. Звичайна форма філософських трактатів – діалог авторитетного вчителя і скромного,, прагнучого знань учня. Головна якість середньовічного вчителя – енциклопедичність, підкріплювана віртуозним знанням тексту Святого Писання і правил формальної логіки Аристотеля для подальших висновків зі священних книг. В середині століття ми часто зустрічаємо добутки в виді “суми” знань: Сума теології”, “Сума проти язичників”

9.Філософія епохи Відродженя Основні ідеї:

1.Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.2. Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.3. Постулювало творчої суті людини: він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий4.Особово матеріальне розуміння світу: усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку5.Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями6.Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми7.Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою8.Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі)9.В епоху відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об'єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм,натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство.Представники: Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

10. Філософія Нового часу.Дж. Берклі (1684-1753) - обгрунтував суб єктивний ідеалізм. "Трактат про начала людських знань - пізнання має справу не з об єктами, які існують незалежно від свідомості людини, а лише із сукупністю відчуттів. об єкти, котрі ми чуттєво сприймаємо, існують лише у думці, всі якості речей - суб єктивний, тому саме їх існування залежить від суб єкта свідомості. Без суб єкта свідомості. Ьез суб єкта немає і об єкта (ідеалістичний сенсоналізм)". Джеон Локк (1632-1704). Всі людські знання мають чуттєве походження. Заперечував думку Декарта про "вроджений ідеал", людський розум від народження є "tabula rasa". Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти. Ж. Ламетрі (1709-1751) - пізнання повинно починатися з чутливого сприйняття реальних речей, їх подальшого досвідно-експериментального дослідження і завершатися раціональним узагальненням виявлених фактів. Гельвецій ( 1715-1771) - людина становить фізичну чутливість, і тому її знання ніколи не досягають більшого, ніж дають почуття індивіда. Все, що є недоступне почуттям людини, є недосяжним ідля її розуму. Другий засіб пізнання - пам ять, яка становить тривалим, але послабленим відчуття. Для Бекона ("Новий органон") існування об єктивного матеріального світу не викликає сумніву. Активність багатоякісної матерії пов язана з рухом, причому це не тільки математичний, механічний рух, але і внутрішня сила, внутрішня напруга, життєвий рух матерії. Існує лише конкретно визначена матерія, природа є з єднанням активів, молекул, який притаманна вага, протяжність, рух. Т. Гоббс розглядав об єктивний світ як сукупність окремих матеріальних тіл, котрім притаманні протяжність, твердість, обсяг і інші властивості. Матеріальні тіла не мають таких якостей, як колір, запах, звук, оскільки подібні якості виступають лише суб єктивними уявленнями людини. Рух - це механічне пересування тіл у просторі, воно внутрішньо не притаманне матерії, але саме матерія є вічна. Окремі тіла є тимчасові, вони коли-небудь виникають і потім зникають.Світ - єдина матеріальна субстанція, а все існуюче і зникаюче лише різні форми її прояву. Декарт - "Роздуми про метод", "Методичні роздуми", "начала філософії". В основі світу є незалежні одна від одної субстанції: уховна, яка іде від Бога і втілюється в душі, матеріальна, тілесна, протилежна. Спіноза. Світ = нескінчена природа, матеріальна субстанція, яку він також називає Богом. Субстанція є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незліченна, їй властива ідея збереження. Бог - виям самого природнього буття. Лейбніц - творець вчення про монади (одиниця, неділима). Монади - це прості вічні неподільні духовні першоелементи, з яких складається Всесвіт. Монади як субстанції не залежать одна від одної, не можуть вживати одна одну. Число монад є нескінчене і кожна з них володіє здатністю сприйняття і прагнення, тобто руху. Сам світ регулюється наперед утавленою гармонією, котра була встановлена між мандами, вищою монадою в особі Бога.

11.Філософія епохи просвітництва (Франція). У середині XVIII ст. у Франції виникає Просвітництво. Представники: Вольтер, Руссо, Даламбер, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах. Основний зміст суспільного руху – критика. Один з основних об'єктів критики Вольтера - християнська церква. «Роздавіть гадину!» - закликає Вольтер, розглядаючи діяння церкви як сплетення утисків, актів мракобісся, знущань над інакомислячими і вбивств. Але заперечуючи необхідність церкви, як суспільного інституту, Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку.У центрі уваги франц. мислителів знаходиться і гносеологічна проблематика. Чи здатна людина пізнати світ і визначити своє місце в ньому, як же ж відбувається процес пізнання, як співвідносяться відчуття і розум у процесі пізнання - ці і багато інших питань обговорюються в салонах Гельвеція і Гольбаха. В дискусіях сенсуалістів і раціоналістів французькі філософи віддавали перевагу сенсуалізму. Жульєн-Офре де Ламетрі приходить до висновку, що без відчуття немає ідей. Чим менше відчуття, тим менше ідей. Чим менше виховання, тим менше ідей. При відсутності почуття немає ідей. Услід за Джоном Локком заявляє, що немає ніяких підстав говорити про існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на ґрунті відчуття. З ним солідарний і Дідро: «Уявіть, що фортепіано володіє здатністю до відчуття і пам'яті, і скажіть, хіба фортепіано не стало б тоді само повторювати ті арії, що виконувались на його клавішах? Ми - інструменти, які мають відчуття і пам'ять. Наші чуття - клавіші, по яких б'є навколишня природа і які часто самі по собі б'ють, ось, на мою думку, все, що відбувається у фортепіано, що за своєю організацією подібне до вас і до мене».Просвітники-енциклопедисти виступили з критикою концепції природного стану людини, яку висунули Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та ін., зокрема, містила ідею про первісну моральну природу людини як злої (Гоббс) або доброї (Руссо) істоти. На думку Гольбаха, Гельвеція, Дідро, природа не створює людей ні добрими, ні злими, такими їх робить суспільне середовище. Але філософи підтримували теорію суспільного договору: заради збереження суспільного порядку, охорони приватної власності люди добровільно відмовляються від особистої свободи, вступають одне з одним у договірні відносини, створюють посередника і захисника - державу, систему громадських законів (природне право). На чолі держави повинен стояти розумний правитель, справедливий і сильний керівник, який у відповідності до вимог природи і розуму веде суспільство і кожного його громадянина до загального щастя і благополуччя. Такі деякі ідеї та особливості філософії французьких просвітників XVIII ст. Вплив ідей Просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.

12.Гносеологія та етика Канта. Від теоретичного розуму (науки) Кант відрізняє практичний розум. Своє етичне вчення він викладає в трактаті «Критика практичного розуму», в якому стверджує першість практичного розуму над теоретичним. Для Канта знання тільки тоді має цінність, коли воно допомагає людині стати людянішою. Етика Канта - це етика обовязку. Вчинки людини набувають моральну цінність, якщо він діє, виходячи з чув-ства боргу. Поняття обовязку включає в себе поняття доброї волі як сутності моральності. Воля визначається моральним законом, який є наказом розуму.Формулу цього наказу Кант називає імперативом. Етика Канта має важливе історико-філософське значення насамперед через її категоричного імперативу, який говорить: «Роби так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». Іншими словами, вчинок тільки тоді вважається моральним, коли він може стати законом для інших людей. Кант закликає чинити так, щоб кожна людина розглядалося сам по собі як мету.Категоричний імператив він доповнює вимогою чинити так, «щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого людини також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу». У цьому положенні най-більш яскраво проявляється гуманістична орієнтація етики Канта. Будь-яка особистість не повинна розглядатися як середовищ-ство для здійснення яких би то не було завдань, хоча б це були завдання загального блага. Практичний розум здатний дати людині вище знання категоричного імперативу, завдяки якому людина може жити згідно зі світовом моральном законом, а не згідно свого чуттєвого світу, що приносить страждання. Критерієм моральності може бути тільки те, що підносить людину над самим собою, над чуттєвістю.

13. Філософська система та метод Гегеля. Гегель - нім філософ, об'єктивний ідеаліст, представник німецької класичної поезії.В цілому філософія Гегеля своєрідно відбила суперечливий характер розвитку Німеччини напередодні буржуазної революції, в ній позначилися двоїста природа німецької буржуазії, ідеологом якої був Гегель. Звідси, з одного боку, прогресивні і навіть революційні тенденції його філософії як вираження ідейної підготовки революції в Німеччині, а з іншого - консервативні й реакційні ідеї як результат непослідовності і боягузтва буржуазії, її схильності до компромісів з реакційним юнкерством."Феноменологія духу", яку Маркс назвав "справжнім витоком і таємницею гегелівської філософії". У творі розглядається еволюція людської свідомості від перших його проблисків до свідомого оволодіння наукою і науковою методологією. Аналізуючи категорію відчуження, Гегель "вхоплює сутність праці", тобто багато важливих боку предметної діяльності людини, розглядає людину та її історію як "результат його власної праці", а отже, здогадується про деякі реальних закономірностях історії. Гегель обгрунтовує тезу про субстанцію як суб'єкт, діяльному, активному початку.Початкове положення філософії Гегеля - тотожність буття і мислення, тобто розуміння реального світу як прояви ідеї, поняття, духу. Це тотожність Гегель розглядав як історично розвивається процес самопізнання абсолютної ідеєю самої себе. За Гегелем абсолютна ідея в своєму розвитку проходить три етапи:розвиток ідеї в її власному лоні, в "стихії чистого мислення" - Логіка;розвиток ідеї у формі "інобуття", тобто у формі природи - Філософія природи;розвиток ідеї в мисленні та історії - Філософія духу.Найціннішим придбанням філософії Гегеля була діалектика, викладена особливо повно в "Науці логіки". У цьому творі Гегель дав аналіз найважливіших законів і категорій діалектики, обгрунтував тезу про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки.Виключно великий внесок Гегеля в теорію пізнання - глибока критика споглядальності.

14. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії. Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості, які релігія приписувала Богу.

15. Філософські погляди Маркса. Карл Маркс(1818-1883)нім філософ, основоположник діалектичного матеріалізму та матеріалістичного розуміння історії, творець нової теорії політичної економії та вчення про науковий соціалізм. Вирізняючи філософію Маркса та марксизм, слід вказати, що марксизм є політичною, ідеологічною, політекономічною доктриною, що набула розвитку в працях послідовників Маркса та в практичній діяльності політичних партій і рухівГоловним внеском Маркса до розуміння людини є концепція соціального відчуження людської сутнісної природи. Думка про соціальну природу людини в Маркса зустрічається з самого початку його філософської творчості, а повною мірою вона виражена в "Тезах про Фейєрбаха", де Маркс говорить про сутність людини як "ансамбль суспільних відносин". За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим ззовні. В людині все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує в зв'язках та взаєминах з іншими людьми. Тому Маркс вважає абстракціями водночас поняття "людини як такої" та "Я — індивіду як такого". Тоді добро і зло в людській природі, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюються не самою цією природою, а соціальними обставинами — "передумовами", — що наділяють індивідів тими чи іншими якостями. Ці обставини є не однозначними, а історичними, тобто мінливими в соціальному часі. Вони створюються самою людиною або індивідами в плині зміни соціальних поколінь. Дані обставини є широко варіативними, оскільки характеристики соціального буття (мова, статевовікові ролі, сімейні стосунки, види життєзабезпечення та трудової діяльності) досить різноманітні. Тому соціальна детермінація особистісного Я людини завжди наявна, але не стає настільки ж абсолютною, як детермінація природна. В сучасному йому суспільстві Маркс бачив вузький вихід зі сфери соціального детермінізму до соціальної випадковості, а тому індивід в цьому відношенні володіє свободою та вибором і може стати на позицію "добра" чи "зла", наблизитися до любові чи відхилитися до егоїзму.На думку Маркса, категорії "добра" чи "зла" не можна прикладати ні до людського роду, ані до окремого індивіда, але можна оцінювати епохи, звичаї, соціальні параметри "обставин" життя людей. Тому соціальний "діагноз" стає у Маркса основою морально-філософських оцінок людського життя, свідомості та практики. Багато видатних філософів XX століття тією чи іншою мірою зверталися до запропонованих Марксом ідей (серед таких філософів можна згадати Ж.-П.Сартра, А.Камю, Е.Фромма, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Р.Арона, Л.Альтюсера, М.Бердяєва, С.Булгакова та багатьох інших). При цьому найбільшою мірою таке звернення відбувалося в сенсі вивчення гуманістичних ідей Маркса, що стосуються природи людини, її свободи та звільнення тощо.

16.Філософія позитивізму,етапи розвитку. Позитивізм-філюнапрям,який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, запере-чуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Піп по тільки занурює філософію в наукову про-блематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм, який часто називають «філософією науки» -- одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Позитивісти заперечували сутнісне пізнання світу, тому що орієнтувалися тільки на почуттєве пізнання. Причому самі категорії позитивізм заперечення умогляду, феноменалізм - виявилися занадто сміховинними, метафізичними.З етапи в еволюції позитивіїму:1. Власне позитивізм2. Емпіріокритицизм.3. Неопозитивізм

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом. Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;

саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж.Стюарт Мілль і Герберт Спенсер.

В другій половині XIX ст. -«другого позитивізму», творцями якого стали Мах і Авенаріус. На початку- XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант нозитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії

17.Філософія життя. Це філ..напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не е тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя. В залежності від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя. Життя береться в його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну від штучного. Для цього напряму властива чітко визначена опозиція "розуму", який розглядається як хвороба.2 варіант філософії життя зв’язаний з космологічно -метафізичним тлумаченням життя, життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно себе відтворює, біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.Філософія життя", течія друга підлога. XIX - начала XX століття - поставило життя в основу усього буття, існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, що інтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес, передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. Цей напрям виступив за реабілітацію життя, проти її утиску і збіднення розсудливим, політичним, економічним і іншими утилітарними (практичними, призначеними для користувача) і раціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття "буття". Буття це статичний стан. Життя - цей рух, становлення. "Немає буття, є тільки становлення", - заявляв Ф. Ніцше. Ряд представників філософії життя підкреслювали, що життя - це діяльність, творче творення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, що дозволяють йому реалізувати і пізнавати самого себе.Започаткував «філософію життя» німецький філософ Артур Шопенгауер. Основний твір-«Світ як воля та уявлення». За Шопенгауером, у світі панує не розум, а сліпа всемогутня «воля до життя». У такий спосіб зявляються тенденції ірраціоналізму.Ідеї Шопенгауера розвиває інший німецький мислитель Фрідріх Ніцше. Основні твори-«Воля до влади», «Антихристиянин», «По той бік добра і зла». За Ніцше, життя-основа світобудови, це вічне ставлення без початку і кінця, без мети і смислу. Рушійна сила життя-воля до влади.

18.Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813—1855 рр.), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє, а серед російських філософів — М. О. Бердяєв (1884—1948 рр.). Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя " і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням. К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій на противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування.Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеегер, Карл Ясперс; у Франції — Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель; в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гассет; в Італії — Нікколо Аббаньяно; а також Леопольд Сенеор в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рах-ман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

19.Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Ж.Марітен - у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса.Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія.Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління. Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого.

20. Герменевтика- теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. Мистецтво і теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання.Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою.моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;2) дається метод аналізу культурних явищ;3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є X. -Г. Гадамер, К.Апель, П.Рікьор.Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера.За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення.

21. Розвиток філ..думки в Україні З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджувалась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціативою відомого українського просвітителя Василя Каразіна був відкритий університет у Харкові. У 1817 p., після закриття Києво-Могилянської академії, в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. зазнавала великого впливу німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806—1884) і Сильверстом Гогоцьким (1818—1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, а також доводили, що німецькі філософи помилялись у прагненні замінити християнську віру знаннями.На думку О. Новицького, предметом філософії є усвідомлююче "Я", усвідомлюване "не — Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами; Послідовником Ф. Шеллінга в Україні Михайло Максимович (1804—1873), який стверджував, що філософія не може базуватися суто на розумі, потрібне "серце. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором. Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було організоване таємне Кирило-Мефодїївське товариство. М. Костомаров був автором "Книги буття українського народу", - програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем, основною думкою якоїє те що, історія — це накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Надзвичайно суперечливою здається філософія П. Куліша. Головна його позиція— спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. " Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця.Народний український поет, художник і мислитель Т.Г. Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. Стосовно людини і суспільства, а також релігії Т. Шевченко рішуче обстоював антропоцентризм. У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але незвичайними, ідеальними; істинна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.Автором своєрідної філософської концепції — "філософії серця" в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826—1874). П. Юркевич змальовував реальність плюралістичною, складеною з трьох сфер. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над розумом: розум планує пізнавальний процес" а серце його породжує; головне в пізнанні — не знання самі по собі, а той душевний стан людини, який обумовлюється знаннями. Розум — вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.У 60—70-х роках XIX ст. у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України виникли культурно-просвітницькі громадські рухи. Серед їх учасників було чимало оригінальних мислителів загальнослов'янського та європейського масштабую, наприклад, Олександр Потебня (1835—1891) - відомий у філософії дослідженням проблем "народ і мова", "нація і мова". На його думку, мова є обов'язковою ознакою поняття "народ"; немає "вищих" і "нижчих" мов народів; кожний народ і кожна нація роблять свій внесок у розвиток духовної культури людства, який виявляється у тому числі в специфіці національної мовиСеред діячів громадських рухів значний внесок в історію філософської думки України належить Михайлові Петровичу Драгоманову (1841—1895). Його філософська позиція — позитивістсько-натуралістична, своєрідне продовження ідей О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона; головною в ній є ідея прогресу. Він доводив, що у світі немає нічого постійного, статичного; все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак. Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії мав екзистенціально-художні та етико — антропологічні філософські ідеї.Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість,, добро,, добросовісна праця. Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діалектику універсальним методом науки,. Досягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без піднесення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки

Прибічником позитивізму у філософській думці України був також Михайло Сергійович Грушевський, який суб'єктом історичного прогресу вважав народ, а всі періоди історії України розглядав у нерозривному зв'язку з боротьбою її народу за свободу і демократію. Тоталітарний політичний режим у колишньому Радянському Союзі не сприяв філософській творчості в Україні. У середині XX ст. філософія опинилась у становищі глибокої кризи. Серед відомих філософів того часу був Павло Васильович Копніп (1922—1971).Завдяки П. Копніну почав зміщуватися головний акцент філософствування з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною у процесі її пізнавальної діяльності, а ще більше — на світоглядне осмислення світу.Отже на сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав, утвердження в країні, справжньої демократії, свобод і прав людини.

Дата добавления: 2015-10-29