Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Специфіка філософської думки в епоху Середньовіччя. Патристика і схоластика.

Читайте также:
  1. Вимоги до складання специфікації
  2. Вопрос 17 средневековая ф., теоцентризм, патристика.
  3. Зміст економіки середньовіччя. Періодизація, характерні ознаки та типологізація феодальної системи господарства.
  4. Полезные выдумки
  5. ПОНЯТТЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ВІРИ.
  6. Розділ 8. СПЕЦИФІКАЦІЯ ЗАСОБІВ АВТОМАТИЗАЦІЇ

Філософія, її предмет та функції

Філософія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення.

На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, із чим пов'язані особливості її предмету:

· історична змінність, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

· уся історія філософії фактично входить в окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості;

· філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення:

1. світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

2. пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

3. логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

4. соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

5. критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

6. виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

 

Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія.

Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.

Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча поняття світогляд ширше. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд. Світогляд властивий кожній людині, незалежно від того, чи є він раціонально усвідомлений. Основою для світогляду можуть бути, наприклад, міфи.

Типи світогляду:

· міфологічний - для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо.

· релігійний - особлива форма усвідомлення світу, в основі якої замість обґрунтування і доказів лежить одкровення.

· науковий - усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

· мистецький - форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

· філософський - форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міфи характерні для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду.

Релі́гія ( від лат. religio — зв'язок) — віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини.

У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія — це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д. Вивченням релігії займається наука релігієзнавство.

Філософія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Виникнення і розвиток філософських вчень Стародавнього Сходу

Виникнення філософії відноситься до тієї епохи всесвітньої історії, коли на зміну первісно-общинного ладу прийшов більш розвинений - рабовласницький. У цю епоху в стародавніх Індії та Китаї, в Греції і Римі та інших регіонах почали з'являтися перші філософські вчення. Цьому сприяло насамперед накопичення зачатків наукових знань, зміни в суспільному виробництві (розвиток землеробства, ремесла, торгівлі), пов'язані з цим зміни в соціально-економічних відносинах, в способі життя людей (поява класів; перших держав). Рабовласницький лад сприяв розвитку культури, що в свою чергу дало поштовх розвитку філософії.

Вже в народній творчості прадавніх епох, в міфологічних оповідях про богів і героїв, поряд з релігійно-містичними уявленнями про надприродні божественних істот, виникали зародки натуралістичного, природного розуміння оточуючих людини явищ світу. Так, у міфах стародавніх єгиптян говориться, що все відбулося з вод океану і що повітря перебуває у всіх речах. Один з найдавніших пам'ятників індійській міфології "Рігведа", - поряд з міфами про девах (богів первісної релігії), містить уявлення про природний характер походження речей. Подібні зачатки натуралістичного підходу до природних явищ надалі стали ідейним джерелом найдавніших філософських вчень. Передові мислителі Стародавнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Греції та Риму та інших країн стародавнього світу протиставили міфологічним поглядам, що панували в стародавні часи, матеріалістичне розуміння природних явищ. Вони розглядали світ таким, яким він є, яким він представлявся нашому безпосередньому погляду, без привнесення в нього упереджених ідей.

Зрозуміло, всі ці філософські погляди були багато в чому наївні і різнилися між собою, але їм були властиві наступні загальні риси:

1) не порвавши до кінця з міфологією, грецькі мислителі відводили богам другорядне місце і намагалися пояснити світ з нього самого. Іншими словами, вони поклали початок розвитку матеріалістичних поглядів і уявлень, правда, матеріалізм у них носив багато в чому наївний характер, багато положень не були підкріплені даними науки. Найбільш яскравими представниками матеріалізму в той час були такі філософи, як: Левкіпп, Демокріт (нар. близько 47О р. до н. Е..), Епікур (341-27О рр.. До н. Е..), Тіт Лукрецій Кар (99 - 95 рр.. до н. е..) та ін

2) велику увагу грецькі філософи приділяли розвитку діалектики (вченням про розвиток). Вони усвідомлювали взаємну зв'язок речей, їхню взаємну обумовленість, мінливість і постійний рух і розвиток. Найбільш повне відображення ці погляди знайшли у вченні Геракліта (46О-34О рр.. До н. Е..). Згідно його поглядам, світ не створений богами, він завжди існував і буде існувати, переходячи з одного стану в інший. Правда, діалектика стародавніх мислителів мала стихійний характер, багато хто її висновки неможливо було довести в той час, так як не було накопичено достатньо знань. Тим не менше ці погляди були прогресивні і сприяли подальшому розвитку діалектики і природознавства.

Поряд з матеріалістичними поглядами, в той час отримали певний розвиток і ідеалістичні вчення. Найбільш великими ідеалістами Стародавньої Греції були Сократ (469-399 до н. Е..) І його учень Платон (427-347 рр.. До н. Е..), Що створили цілу систему об'єктивного ідеалізму.

Протягом всього розвитку філософії йшли суперечки між представниками матеріалізму та ідеалізму, і початок цій боротьбі думок було покладено в працях Демокріта і Платона.

Наявність різних поглядів і різного розуміння суті буття призвело до того, що античні мислителі розвивали логіку, щоб вміло доводити свої погляди, удосконалювати критичні міркування. Розвиток і вдосконалення логіки, особливо в працях Арістотеля (384-322 рр.. До н. Е..), Стало одним з найважливіших досягнень античної філософії.

Роль Сократа у становленні античної філософії

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Виникнення античної форми діалектики

Слово «діалектика» походить від грецького dialektike, що означало вести розмову, бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання.

Гегель був першим, хто надав поняттю діалектика значення методу розумного пізнання, що пізнає світ в єдності протилежних визначень і тому в саморусі, саморозвитку.

Діалектика вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і повного його розуміння.

Уже в античні часи різні мислителі вкладали в поняття "діалектика" різний зміст: то як теорія розвитку, то як теорія пізнання (гносеологія), атояк наука про загальні закони і форми руху мислення (діалектична логіка). З цього можна зробити висновок, що діалектика розвитку об'єктивної і діалектика суб'єктивної реальності, якщо й не збігаються, то в чомусь єдині.

У своєму історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми):

першою була діалектика стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Потім шляхи матеріалізму і діалектики розійшлися. В XVII—XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоч іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль.

Проте це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Тому в той час діалектика почала інтенсивно розроблятись у німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Тому другою формою діалектики стала ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (в першу чергу філософії Гегеля).

Три великі відкриття, суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на ґрунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом.

Отже, діалектика виступає як вчення про загальні зв'язки і розвиток, як спосіб світорозуміння.

 

Філософські погляди Геракліта

Великим діалектиком античного світу є Гераклит з Ефеса (ок. 530 - 470 до н.е.). Він належав до царського роду. Гордий, Похмурий нелюдимий, він відмовився від запропонованого йому вищого сану в державі на користь свого брата.

Усе існуюче, по Гераклиту, постійно переходить з одного стану в інше. Йому належать знамениті слова: "Усе тече", "в одну і ту ж річку двічі не увійти". Виникнення і зникнення, життя і смерть, народження і загибель - буття і небуття - пов'язані між собою, обумовлюючи і переходячи один в одного.

Згідно з переконаннями Гераклита, перехід явища з одного стану в інше здійснюється через боротьбу протилежностей, яку він називав вічним загальним Логосом, тобто єдиним, загальним для усього існування законом: не мені, але Логосу слухаючи, мудро визнати, що усе - єдино. Гераклит учить, що світ, єдиний з усього, не створений ні ким з богів і ні ким з людей, а був, є і буде живим вогнем, закономірно займистим і закономірно згасаючим. Вогонь - образ вічного руху. Вогонь як видима форма процесу горіння є відповідним визначенням для стихії, що розуміється як субстанція, для якої характерно, що вона є вічний процес. Але це зовсім не означає, що Гераклит на місце води і повітря поставив вогонь. Справа набагато тонша. Правда, у Гераклита Космос - це вогонь, що вічно палахкотить, але це живий вогонь.

Вчення Геракліта було обумовлено такими факторами:

Геракліт відкрив нову картину світу і став родоначальником діалектичної ідеї про суперечливо-парадоксальну природу речей, про єдність і боротьбу протилежностей як джерело буття кожної речі і загального становлення, руху і зміни. Хоча ніхто з мислителів до і після Геракліта не висловив ідею руху і зміни настільки рельєфно і вражаюче, як це зробив Геракліт в смислеобразе вічно поточної річки, тим не менш, він не був просто філософом становлення, як це нерідко прийнято вважати на основі платонівської - арістотелівської традиції.

Філософська система об’єктивного ідеалізму Платона

Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) походив із афінського аристократичного роду. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

 

Лінія Платона і лінія Демокріта

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

 

Онтологія і теорія пізнання Аристотеля

Аристотель (384-322 до н.е.) народився у Стагірі, у родині придворного лікаря македонського царя. Протягом двадцяти років був учнем Платона. У 343 р. став вихователем майбутнього царя Олександра Македонського. У 335 р. створив свою школу – Лікей, де філософські дискусії велись під час прогулянок по алеях школи, звідси назва перипатетики. Аристотель залишив по собі велику філософсько-літературну спадщину.

Онтологія. Аристотель визначив, що, з одного боку, існує єдине тілесне начало, з якого складається природа тіл, що підлягають кругообертанню, а з іншого боку – чотири тіла, зумовлених чотирма стихіями: вогонь, повітря, вода і земля. Аристотель стверджував, що ці начала взаємоперетворювані і потенційно кожен елемент міститься в кожнім з них, тому що вони мають єдиний і тотожний субстрат, до стану якого вони зрештою розпорошуються. Увесь навколоземний світ складається з цих тіл. Цей світ по необхідності безпосередньо зв'язаний із обертанням небес, бо вся його здатність до руху скерована відтіля першопричиною. Ця першопричина вічна і не має в просторі мети свого руху, але вона завжди поблизу мети (en telei), а всі інші чотири тіла відстоять одне від одного і займають визначені місця. Причиною всього, що відбувається в навколоземному світі слід вважати чотири стихії у вигляді матерії (яку розуміють як субстрат і страждаюче), тоді як сила або здатність (dynamis) тіл, що вічно рухаються, повинна розглядатися як причина (звідки начало руху).

Субстанцію Аристотель розуміє як буття цілком самобутнє, існуюче в самому собі, а тому буття одиничне. Субстанція – це буття, що виступає як предмет пізнання, що відбувається у поняттях. Субстанція, як буття, існує незалежно від свідомості людини, тому вона завжди об’єктивна.

Важливі в онтології Аристотеля поняття матерія і форма. У плані буття форма є сутністю речі. У плані пізнання форма є поняттям про речі, визначенням речі. У формі Аристотель поєднує вічність і спільність. Матерія (субстрат) заключає у собі два визначення: 1) відсутність “форми”, що у ній виникає згодом; 2) можливість цієї “форми” як уже здійсненого буття.

Аристотель – учень Платона, хоча заявив: «Платон мені друг, але істина дорожче». Показова критика вчення Платона про ідеї. Аристотель виходить з того, що в плані буття ідеї не передують матеріальним речам, але в плані логічному, згідно визначенню. По-перше, теорія ідей вимагає існування окремої ідеї і для кожної окремої речі і для кожного роду і виду. Виходить, що ідей більше, ніж одиничних почуттєвих речей. По-друге, теорія ідей внутрішньо суперечлива. Прихильники теорії вважають, що ідеї є скрізь, де є знання загального. Але в такому випадку повинні існувати й ідеї негативного, знищуваного, неіснуючого, що суперечить сутності теорії ідей. По-третє, прихильники теорії ідей стверджували, що речі набувають значення сутностей, тільки прилучаючись до ідей. У підсумку виходило, що ніякого особливого світу ідей, відмінного від світу речей, не існує. Адже сутність означає одне і те ж у світі почуттєво сприйманого і у світі ідей. По-четверте, на думку Аристотеля, визнавати, що речі суть копії ідей – значить базікати і говорити поетичними метафорами. У кожної речі безліч властивостей, тому вона ніби має прообразами декілька ідей. По-п'яте, «як можуть ідеї, якщо вони сутності речей, існувати окремо від них?». Узагальнюючи Аристотель зробив однозначний висновок, що не ідеї є причинами речей, але самі вони залежать від речей.

Аристотель у теорії пізнання сенсуаліст. Без відчуттів немає знань. Дані відчуттів людина кладе в основу утворення загальних понять. Органи, що відчувають, самі по собі не породжують відчуттів, бо для факту відчуттів потрібний предмет, який відчувають, поза сприймаючим суб'єктом. Всі об'єкти Аристотель поділяв на дві групи. У першій – об'єкти, що сприймані за допомогою окремих органів почуттів, наприклад, звук, колір, запах. У другій – об'єкти, сприймані відразу всіма органами почуттів: рух, величина, фігура.

Посередня ланка від відчуттів до понять – уявлення, тобто образи, що виникають, коли предмет уже віддалений від органів почуттів людини. Уявлення відрізняється від відчуття меншою визначеністю і тому часом оманливе. Людина ж не може зупинитись на ступені уявлення. Долаючи обмеженість його, людині слід відкрити шляхи зв'язку почуттєво сприйманих явищ з поняттям про них, з абстракцією. Областю наукового знання є необхідне і всезагальне. Переборовши обмеженості почуттєвого матеріалу і недосконалість уяви, наукове знання відкриває істину в її вищих і останніх підставах.

Для створення наукового визначення потрібно знати закони сполучень понять у судженнях і умовиводах, що і є предметом логічних пошуків Аристотеля. Для наукового мислення важливо мати здатність строго враховувати способи поєднання понять.

Аристотель визначив судження як вислів, у якому щось про щось стверджують чи заперечують. Він дав класифікацію суджень: 1) по якості (стверджувальні і заперечуючі); 2) по обсягу охоплюваних у судженні понять; 3) по модальності, тобто по тому, висловлюються вони про дійсне, необхідне чи можливе буття.

Теологія. Саме Аристотель ввів у філософський обіг поняття теологія, або вчення про Бога.

 

Філософія Стародавнього Риму

Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька - еклектизмом. її початок датується кінцем II - І ст. до н.е. Вона є вторинною стосовно грецької ("Рим був завойованим Грецією духовно"). Звідси, власне, й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна суперечливість: складна внутрішня драма, прив'язаність до наслідування, тлумачення й коментування.

Це особливо є характерним для творчості Цицерона (106 - 43 рр. до н.е.), котрий в своїх історичних та соціально-політичних працях висловили ряд думок та ідей соціально-філософського змісту. На його думку, успіх Риму полягав у поєднанні трьох влад: влади консулів (імператорська), влади сенаторів (аристократів) та влади демосу (народу). Визнавалося за необхідне "залишити трохи влади народові", - тільки за такої умови в суспільстві й державі можуть панувати мир і спокій.

Найвидатнішим філософом давньоримської доби був Лукрецій Кар (приблизно 99 - 55 рр. до н.е.), представник матеріалізму, атомістичного пантеїзму. К Маркс високо цінував філософію мислителя, а його працю "Про природу речей" назвав найвеличнішим документом матеріалістичної філософії всіх часів і народів.

Своє завдання Лукрецій вбачав у тому, аби дух людини звільнити від пут (тенет) марновірства. Він був переконаний у тому, що для того щоб прогнати із людських душ страх, достатньо показати природу лише такою, якою вона є, і вона "своїм виглядом, внутрішнім ладом прожене страх".

У ставленні до релігії Лукрецій постає як її головний ворог. Він свідомо відкидає релігію, вважає її причиною багатьох бід, що породжує страх, забобони, підлість. Кваліфікує її як "мерзотність". Заперечує те, що без релігії люди будуть аморальними, стануть на шлях злочинів тощо. Він був переконаний у тому, що "релігія породжувала багато злочинних дій", штовхала на цей шлях людину.

Давньоримська філософія - цікавий, в якійсь мірі оригінальний, а водночас, складний і багатющий пласт античної культури, що органічно поєднала традицію й кращі зразки грецької духовності та випрацювала власне свій стиль прочитування грецької філософії та філософування. Ця епохальна культура, яка є, і підвела підсумок греко римської цивілізації, стала своєрідним містком духовності, що поєднав античну і західноєвропейську культури і таким чином здійснила плавний перехід в епоху християнського Середньовіччя.

(Епіктет, Марк Аврелій, Філон Олександрійський)

 

Специфіка філософської думки в епоху Середньовіччя. Патристика і схоластика.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Характерними рисами світогляду цього часу є:

По-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.

По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію

Існують періоди в розвитку середньовічної філософії:

1. Патристика (батьки церкви). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430).

2. Схоластика (шкільний) - середньовічна "шкільна філософія", представники якої - схоласти - намагалисть раціонально обгрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Історично схоластика розділяється на декілька періодів:

рання схоластика (Еріугена Ансельм Кентерберийський) -ХІ-ХІІ ст.;

класична (зріла) схоластика (Альберт Великий, Хома Аквінський) - ХІІ-ХІІІ ст.;

пізня схоластика (Дуне Худоба, Уіл’ям Оккам) – ХІІІ-ХІV ст.

до XII століття розвиток відбувався в руслі ідей Августина;

з XIII по XV ст. - панує учення Хоми Аквінського.

Між схоластикою і патристикою існує відмінність. Перед вчителями патристики ставилося завдання створити систематичний догматизм з того, що містилося в Священному писанні. Схоласти вже мали в своєму розпорядженні догматичну конструкцію, по суті їх завдання полягало в тому, щоб її упорядкувати і зробити доступною для неосвічених людей, представників народу, які у той час переходили в християнство.

Початок схоластики доводиться на IX сторіччя, і її розвиток продовжується до кінця XV сторіччя. Згідно представленням схоластів, мир не має навіть самостійного існування, все існує лише у відношенні до бога.Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.


Дата добавления: 2015-10-29; просмотров: 315 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
НЕ ДАЛЕЙ КАК Я ДЕЛАЮ, ДЕЛАЙ КАК Я ГОВОРЮ!| Емпіричний та теоретичний рівні пізнання. Форми пізнання

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.023 сек.)