Зберігання речей, що є предметом спору

Особливе місце серед спеціальних видів зберігання належить зберіганню речей, що є предметом спору. Це новий для вітчизняного права різновид зберігання, хоч він був відомий ще за часів римського права як секвестр. Секвестр (від лат. sequestrum) - заборона або обмеження, яке накладається державною владою на користування або розпорядження будь-яким майном.

Підґрунтям зберігання речі в порядку секвестру є спір кількох осіб про право на річ, а каузою, тобто підставою, може бути або згода сторін, які є учасниками відповідного спору (договірний секвестр), або рішення суду (судовий секвестр) про передачу спірної речі на зберігання. Це необхідно через побоювання, що одна зі сторін спору може заволодіти річчю. Такий спеціальний спосіб зберігання запроваджено в інтересах особи, яку пізніше буде визнано законним володільцем речі.

Як уже зазначалося, закон визначає два види зберігання речей, що є предметом спору: договірний і судовий.

При договірному зберіганні речей, що є предметом спору, необхідна згода сторін, між якими виник спір, на укладення договору, а також визначення зберігача за погодженням усіх осіб з подальшою виплатою винагороди.

Судовий вид зберігання виникає на підставі рішення суду (ухвали суду про забезпечення позову) про передачу речі, з приводу якої виник спір. При судовому секвестрі, коли річ передається на зберігання третій особі за рішенням суду (ухвалою) або постановою судового виконавця (наприклад, за ст. 58 ЗУ "Про виконавче провадження"), зберігання передбачає право зберігача на одержання плати за рахунок сторін, між якими виник спір.

Секвестр може застосовуватись для охорони спадкового майна в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження цього майна до прийняття спадщини спадкоємцями. Зберігачем у такому разі може бути виконавець заповіту або інша особа за вибором, або нотаріуса, або відповідних органів місцевого самоврядування, або спадкоємців (статті 1283, 1284 ЦК).

Специфічною ознакою зберігання речей, які є предметом спору, є те, що ними можуть бути як рухомі, так і нерухомі речі, які за загальними положеннями про зберігання не можуть бути предметом договору зберігання. Однак, коли питання стосується нерухомої речі, то дії зберігача можна віднести до послуг з охорони майна. Другою специфічною ознакою є те, що потрібна згода третьої особи на набуття статусу зберігача.

Відповідальність зберігача при секвестрі підпорядковується загальним правилам ЦК про зберігання.

Зберігання автотранспортних засобів

Договір зберігання автотранспортних засобів є публічним (за винятком випадків, коли зберігання автотранспортного засобу здійснює фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності).

Правовідносини з приводу зберігання автотранспортних засобів необхідно відокремлювати від відносин, пов'язаних із платним паркуванням автомобілів у спеціально відведених для цього місцях. У першому випадку зазначені правовідносини мають приватноправовий характер, а в другому - публічно-правовий.

Спеціальне законодавство, яке регламентує окремі види зберігання, має пріоритет перед загальними нормами про зберігання та надання послуг. Саме правила зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджені постановою Кабінету Міністрів від 22 січня 1996 р. № 115, регламентують організацію та порядок надання послуг щодо зберігання транспортних засобів, які належать фізичним та юридичним особам, на охоронюваних автостоянках, незалежно від форми власності.

Договір зберігання транспортного засобу використовується не тільки на автостоянках, у боксах та гаражах, він поширюється і на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та його членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу. Таким чином, до цих відносин застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. № 5, зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ, пов'язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів" від 25 травня 1998 р. № 15.

Договір зберігання автотранспортних засобів є двостороннім. Зберігачем є суб'єкт підприємницької діяльності, який надає послуги зі зберігання автотранспортних засобів і якому належить автостоянка. Поклажодавцем - фізична чи юридична особа, споживач послуг зі зберігання автотранспорту.

Правову характеристику договору зберігання автотранспортних засобів доповнюють такі ознаки, як платність і строковість. Володілець транспортного засобу, який користується послугами автостоянки, зобов'язаний внести плату та одержати відповідну квитанцію (касовий чек) або перепустку. Плата за зберігання транспортних засобів на автостоянках та інші супутні послуги стягується за встановленими зберігачем тарифами.

За терміном зберігання автостоянки поділяються на:

довготермінові - для постійного зберігання транспортних засобів громадян, які проживають у даному населеному пункті;

сезонні - для тимчасового зберігання транспортних засобів громадян у зонах відпочинку;

денні - розташовані при вокзалах, портах, спортивних спорудах, торговельний розважальних, інших підприємствах та організаціях, у місцях масового відпочинку;

нічні - для тимчасового зберігання транспортних засобів на глухих та мало-завантажених вулицях.

На зберігача покладено головний обов'язок - не допустити проникнення до боксів, гаражів, спеціальних стоянок сторонніх осіб. До категорії "сторонні особи" належать усі ті, хто не є поклажодавцем, оскільки саме поклажодавцю зберігач зобов'язується видати транспортний засіб, який той здав на зберігання, на його першу вимогу. Передавати транспортний засіб за договором зберігання зберігач може власнику або особі, яка має оформлену відповідно до законодавства довіреність на право користування (або) розпоряджання даним транспортним засобом, а також водію транспортного засобу, який працює за трудовим договором, укладеним із суб'єктом підприємницької діяльності - власником транспортного засобу, за умов пред'явлення оформленої відповідно до законодавства довіреності, перепустки чи документа, що посвідчує особу одержувача транспортного засобу. Решта осіб підпадають під поняття "сторонні особи", і їм заборонено перебувати на території автостоянки. Відповідальність за охорону транспортних засобів та майна, що тимчасово або постійно перебуває на території автостоянки, несе зберігач.

Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією. Володільцеві транспортного засобу, прийнятого на довготермінове зберігання, видається перепустка. У разі втрати перепустки чи квитанції (касового чека) транспортний засіб видається володільцеві на підставі його письмової заяви та документів, які посвідчують його особу і підтверджують права на володіння транспортним засобом. Відомості про пред'явлені документи заносяться до журналу обліку транспортних засобів.

Договір охорони

1. Загальні положення про договір охорони

Договір охорони як окремий вил договірного зобов'язання передбачено у вітчизняному цивільному законодавстві відносно недавно - з набуттям чинності ЦК України 2003 року. Однак незважаючи на те, що в ЦК 1923 року і ЦК 1963 року цей договір не передбачався, послуги щодо охорони майна, які оформлювалися саме договором охорони, легально надавалися ще з початку двадцятих років, коли в березні 1922 р. РНК УРСР прийняла Постанову "Про організацію з міліціонерів охорони заводів, фабрик, радгоспів та інших державних підприємств, що мають важливе місцеве або загальнодержавне значення", а сам договір був предметом самостійного вивчення в юридичній навчальній літературі'.

Сучасна історія договору охорони розпочинається з прийняття постанови КМ України "Про заходи щодо вдосконалення охорони об'єктів державної та інших форм власності" від 10 серпня 1993 р. № 615, якою було затверджено Положення про державну службу охорони при МВС України.

Одна з найважливіших функцій держави - охорона власності. Для здійснення заходів щодо охорони нерухомих об'єктів та іншого майна, в тому числі вантажів, тимчасового зберігання валютних цінностей, забезпечення особистої безпеки громадян, а також технічного захисту інформації на договірних засадах і була створена Державна служба охорони.

На Державну службу охорони покладаються й інші завдання:

1) реалізовувати технічні засоби охоронного призначення і надавати послуги з їх проектування, монтажу, ремонту та обслуговування;

2) брати участь у розробці комплексу стандартів на технічні засоби охоронного призначення та забезпечувати випробування вітчизняних та іноземних зразків технічних засобів охоронного призначення для подальшого впровадження;

3) здійснювати в установленому порядку сертифікацію технічних засобів охоронного призначення, що застосовуються на території України, тощо.

З прийняттям законів України "Про власність" (втратив чинність), "Про господарські товариства", "Про підприємництво" (втратив чинність) та з відмовою держави від монополізму у сфері охоронної діяльності, з появою в господарській діяльності нових суб'єктів підприємництва значно розширилася і сфера застосування охоронних послуг.

На сьогодні договір охорони вийшов з вузьковідомчих рамок і за своїм змістом все більше набуває характеру цивілістичного договору.

За договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату (ст. 978 ЦК України).

Цей договір є консенсуальним, оскільки вважається укладеним з моменту домовленості сторін у належній формі по всіх істотних умовах договору, двостороннім, оскільки відповідні права та обов'язки виникають в обох сторін, і відплатним - послуги охорони оплачуються відповідно до затверджених тарифів чи за домовленістю сторін.

Окремими видами договору охорони є договори про охорону об'єктів, майна, що знаходиться в жилих приміщеннях громадян, вантажів, готівки, фізичних осіб тощо.

Сторонами цього договору є замовник і охоронець.

Замовником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка звертається за наданням охоронних послуг.

Охоронцем можуть виступати лише суб'єкти підприємницької діяльності: спеціально створені охоронні фірми, які мають відповідні дозволи на надання такого роду послуг, Державна служба охорони, що є рівноправним конкурентом на ринку охоронних послуг, відповідні підрозділи МВС України ("Титан", "Беркут" та ін.).

Договір охорони обов'язково має бути укладений у письмовій формі.

Положення про договір охорони законодавець розмістив у главі 66 ЦК України "Зберігання", визначаючи договір охорони як один із спеціальних видів зберігання. На жаль, законодавець практично не приділяє договору охорони спеціальної уваги, вважаючи, що на нього повинні поширюватися загальні положення договору зберігання.

Дійсно, договори охорони і зберігання мають спільні риси:

1) належать до категорії договорів по наданню фактичних послуг;

2) об'єднані спільною метою - забезпечити збереження майна власника.

1 У ст. 978 ЦК законодавець називає такого контрагента "володілець" або "особа, яку охороняють". У літературі для позначення цієї сторони вживаються поняття "власник", "клієнт", "володілець". Ми вважаємо найбільш вдалим використання саме наведеного нами терміна, оскільки предметом охорони можуть виступати не лише послуги щодо охорони матеріальних об'єктів, а й безпека фізичної особи, супровід вантажів, забезпечення правопорядку під час проведення певних заходів тощо.

2 На практиці в договорах охорони ця сторона інколи іменується не "охоронець", а "охорона".

Водночас, договору охорони притаманні деякі особливості, що дають підставу розглядати його не як різновид договору зберігання чи якогось іншого договору, а як самостійний цивільно-правовий договір:

1) особливий суб'єктний склад. На відміну від договору зберігання, специфіка охоронних послуг виключає їх надання на побутовому рівні, оскільки передбачає обов'язкову професійність охоронця;

2) охоронна діяльність підлягає обов'язковому ліцензуванню, оскільки підприємницька діяльність з надання послуг по охороні пов'язана з благами, що мають істотне значення для людини: життям, здоров'ям, приватною власністю, а також значними майновими інтересами як фізичних, так і юридичних осіб.

Метою ліцензування охоронної діяльності є також здійснення єдиної державної політики в галузі охорони власності та охорони громадян і забезпечення законності в діяльності охоронних підприємств і громадян - суб'єктів підприємництва, високого рівня якості охоронних послуг, що ними надаються1.

Юридичні особи, в засновницьких документах яких передбачено здійснення підприємницької діяльності з надання охоронних послуг, а також фізичні особи - підприємці звертаються до відповідного територіального управління Державної служби охорони за місцем державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності із заявою про видачу ліцензії по наданню послуг з обраного виду охоронної діяльності.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути позбавлений наданої ліцензії за грубе порушення правил і умов надання охоронних послуг (наприклад: за порушення податкового законодавства; здійснення охоронної діяльності не за договорами та за межами повноважень суб'єктів підприємництва; надання послуг з охорони вантажів, що вивозяться з України або ввозяться на її територію без наявності на них відповідних ліцензій; протидію працівникам органам внутрішніх справ при виконанні ними обов'язків з охорони громадського порядку тощо);

3) охоронні послуги надаються, як правило, за місцем розташування об'єкта, який охороняється, тобто, якщо йдеться про майно, то воно залишається у володінні замовника, на відміну від договору зберігання, за яким майно переходить у володіння зберігача;

4) передумовою укладення договору охорони є, як правило, обстеження об'єкта охорони з метою узгодження, зокрема: виду охорони; кількості постів; необхідності обладнання засобами сигналізації; технічного укріплення виходячи з розмірів території об'єкта, його характеру, режиму роботи на ньому та інших умов забезпечення схоронності майна.

Результати обстеження оформлюють відповідним актом, в якому вказують пропозиції замовнику щодо усунення виявлених недоліків у технічному укріпленні об'єкта (наприклад, укріпити паркан, забезпечити освітлення території, поставити грати на вікна, добудувати тамбур, поміняти двері, прикріпити сейфи до підлоги) та строки їх усунення. Про відмову замовника від обладнання технічними засобами охорони місць можливого проникнення на об'єкт зазначають у договорі;

5) надання охоронних послуг може мати епізодичний характер (наприклад у певні години, в нічний час, у міру необхідності), проте ця обставина, за загальним правилом, не впливає на розмір оплати за послуги. За договором же зберігання зберігач надає послуги безперервно - протягом усього часу дії договору;

6) обов'язки охоронця, як правило, обмежуються конкретним завданням, зокрема не допустити крадіжку, розбій, грабіж на об'єкті. У той же час, проазесійний зберігач окрім цього повинен ще вживати всіх необхідних заходів для забезпечення збереженості майна, навіть якщо про це безпосередньо в договорі не зазначено (наприклад, з метою недопущення псування чи пошкодження майна поклажодавця періодично провітрювати приміщення, змащувати, сортирувати чи перекладати речі тощо).

Певну схожість договір охорони має і з договором підряду, оскільки, якщо за підрядом за замовленням в інтересах іншої сторони за винагороду виконується певна робота, то за договором охорони за замовленням іншої сторони оплатно надаються фактичні послуги. Проте мета і результати за цими договорами різні. Якщо наслідком виконання договору підряду є певний результат - створення нової речі, відновлення чи покращення властивостей вже існуючої речі, то за договором охорони ніяких нових матеріальних цінностей не створюється, замовник лише забезпечує збереженість уже існуючого матеріального об'єкта.

Якщо послуги з охорони надаються Державною службою охорони або відповідним підрозділом МВС України, то правовідносини між охороною і замовником регламентуються спеціальними відомчими нормативними актами: Положенням про Державну службу охорони при МВС України, затвердженим постановою КМ України від 10 серпня 1993 р. № 615; наказом МВС України "Про організацію охорони Державною службою охорони при МВС України об'єктів, квартир та інших приміщень з особистим майном громадян за допомогою технічних засобів" від 25 листопада 2003 р. № 1429 тощо. У випадках, коли охоронна діяльність здійснюється відповідною підприємницькою структурою, зміст договору формує охорона за погодженням із замовником.

Оскільки охоронець виконує спеціальні завдання, підрозділи Державної служби охорони озброюються вогнепальною зброєю, а також оснащуються спеціальними засобами індивідуального захисту та активної оборони, пристроями для примусової зупинки автотранспорту тощо.

Охоронні підрозділи недержавних охоронних структур можуть мати на озброєнні вогнепальну спортивну і вогнепальну мисливську зброю, а також оснащуватися спеціальними засобами індивідуального захисту та активної оборони, а саме: гумовими кийками, пристроями для відстрілювання патронів, спорядженими гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, балончиками та пістолетами із сльозоточивими речовинами, пневматичною зброєю.

Поняття та значення договору страхування

Законодавчі норми щодо страхування та договорів, що оформлюють відповідні відносини, містяться у § 2 гл. 35 ГК України, гл. 67 ЦК України; базовим нормативним актом у сфері страхової діяльності є Закон України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.). Оскільки страхування є видом фінансових послуг, на нього поширюються вимоги Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-Ш "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Правове регулювання страхування на рівні підзаконних нормативних актів здійснюється на основі Положення про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523, Положення про особливі умови діяльності страхових брокерів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 747, розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 5 грудня 2003 р. № 155 "Про Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України", Положення про реєстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення державного реєстру страхових та перестрахових брокерів, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 травня 2004 р. № 736, та ін. Відповідні положення щодо страхування в сфері кредитування містяться і у роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. № 02-5/706 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів". Крім того, для кожного виду страхування страховиком розробляються окремі локальні акти - правила страхування, які підлягають реєстрації в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Поняття договору страхування

Згідно зі ст. 16 Закону України "Про страхування" (ст. 354 ГК України, ст. 979 ЦК України) договором страхування є письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з яким страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Як слушно зазначається в юридичній літературі, страхування є способом мінімізації ризиків (зокрема кредитних ризиків під час страхування відповідальності позичальника у кредитних договорах). При цьому страхування не можна вважати способом забезпечення виконання зобов'язання. Його призначення полягає не у несенні відповідальності поряд із основним боржником, а у виплаті страхового відшкодування при настанні вірогідних і випадкових обставин, що пов'язані з цими договорами.

Характеристика договору страхування

1. Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. Проте учасників страхових правовідносин може бути більше - крім, власне, сторін договору страхування, до них належать застраховані особи, а також вигодонабува.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про страхування" страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених законодавством про страхування, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Наявність статусу фінансової установи у страховика обумовлений віднесенням Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" послуг у сфері страхування до фінансових (ст. 4). Страховик набуває статусу фінансової установи після внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) України як складової частини Державного реєстру фінансових установ.

Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками - резидентами України.

Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, - 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України (ст. 30 Закону України "Про страхування").

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність як безпосередньо, так і через страхових посередників. Ними можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.

Страховими брокерами є юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Перестраховими брокерами вважаються юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.

Страховими агентами є громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань.

Страхувальниками, в свою чергу, визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України (у разі обов'язкового страхування - ст. 7 Закону України "Про страхування").

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Крім того, страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування. Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

2. За договором страхування страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату відповідній особі. Ознака захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій є головною метою і призначенням інституту страхування.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про страхування" страховим випадком вважається подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. У свою чергу, страховою сумою є грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, Що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Закон України "Про страхування" також передбачає підстави відмови у виплаті страхових сум, до яких, згідно зі ст. 26, належать:

- навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої Укладено договір страхвання, спрямовані на настання страхового випадку;

- вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

- подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

- отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні;

- несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

- інші випадки, передбачені законодавством України. Умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави для відмови у здійсненні страхових виплат, якщо це не суперечить законодавству України. Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страховиком у строк не більший передбаченого правилами страхування та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обгрунтуванням причин відмови.

3. Страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про страхування" страховим платежем (страховим внеском, страховою премією) вважається плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Особливістю договору страхування є те, що обов'язок страхувальника сплатити страховий платіж має місце завжди, а обов'язок страховика сплатити страхову суму - тільки в разі настання страхового випадку.

Сплата страхувальником страхових платежів має значення не тільки для належного виконання ним своїх зобов'язань за договором страхування. Відповідно до ст. 18 Закону України "Про страхування" договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. Тобто, від внесення страхового платежу може залежати момент набрання чинності договором страхування.

4. Договір страхування укладається в письмовій формі. Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), яке є формою договору страхування, що, однак, не позбавляє сторони цього договору права викласти його в іншій письмовій формі.

Зважаючи на вищенаведене загальне правило про момент набрання чинності договором страхування, можна стверджувати, що він є реальним за своєю правовою природою. Проте якщо в договорі страхування застережене набрання ним чинності з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов (наприклад, з моменту підписання договору сторонами), договір страхування вважатиметься консенсуальним. Істотними умовами договору страхування, за ст. 16 Закону України "Про страхування", вважаються:

- назва документа;

- назва та адреса страховика;

- прізвище, ім'я, по батькові або назва страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження;

- прізвище, ім'я, по батькові, дата народження або назва вигодонабувача та його адреса;

- зазначення об'єкта страхування;

- розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;

- розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя;

- перелік страхових випадків;

- розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати;

- страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума);

- порядок зміни і припинення дії договору;

- умови здійснення страхової виплати;

- причини відмови у страховій виплаті;

- права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору;

- інші умови за згодою сторін;

- підписи сторін.

Уповноважений орган має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та договорів страхування майна громадян.

Дата добавления: 2015-10-28