Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Урок 4. Столиця - головний полі­тичний центр держави.

Читайте также:
  1. MIC (Moscow Irish Comedy) FESTIVAL, 22-23 марта, Центральный Дом Художника
  2. Quot;Мирные" предложения центральных держав и Соединенных Штатов
  3. Schneider Electric открывает научно-образовательный центр в одном из крупнейших ВУЗов страны
  4. The Times: «Русская «золотая молодежь» – будущий правящий класс или клиенты реабилитационных центров»?
  5. Активный центр ферментов
  6. Астральные центры
  7. БАЗОВЫЕ СТАВКИ ЗА ТОРГОВЫЕ МЕСТА НА РЫНКАХ И В ТОРГОВЫХ ЦЕНТРАХ

Столиця. Класифікація столиць. Столиця — це головне місто держави, адміні­стративно-політичний центр країни. Тут розта­шовані вищі органи державної влади й державно­го управління, державних, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має ши­рокі міжнародні зв'язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків. Тому у столичному місті держава старається зо­середити кращий набір видів і засобів діяльності порівняно з іншими територіями.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста. При цьо­му столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх, так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструк­тури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто по­винне мати хорошу транспорту доступність до ре­гіонів країни, посилені комунікації ліній зв'язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою — якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх елек­тронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і кон­тактів в усіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють декілька типів столичних міст.

Це:

Родові столиці. У феодальні часи числен­ний, а нині майже відсутній тип столичного посе­лення, статус якого пов'язаний з його володінням певною владною особою (королем, князем, геть­маном тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин — за Івана Мазепи.

Столиціісторичні міста. Вони, як пра­вило, виросли як управлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне положення і вира­жали загальнонаціональні інтереси як ядра «сер­цевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ.

Ситуаційні столиці. їхнє виникнення пов'я­зане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столи­ця не може виконувати свої функції. Це, напри­клад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї; в Україні — Кам'янець-Подільський часів революційних подій у 20-ті роки XX ст.

Штучні столиці. До їх числа можна відне­сти значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніаль­них володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперсько­го впливу на певних самоврядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).

Політичні столиці. Створюються заради створення рівноваги політичних впливів регіо­нальних політичних сил (Вашингтон — у США, Канберра — в Австралії, Абуджа — у Нігерії) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, напри­клад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані.

За характером географічного положення сто­личне місто може займати центральне або пери­ферійне (як варіант — приморське) положення. Географічне (а за ним і політико-географічне) по­ложення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об'єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміні­стративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв'язків у країні й регіоні.

Заповніть таблицю:

Аналізуючи карту визначте столиці з центральним та приморським положенням

Тип столичного міста Столиця Країна
     

Згідно з гіпотезою Д. Менделєєва, нині попу­лярною в геополітиці, оптимальне місце для сто­лиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) та центром поля розміщення населення (демоцентром) краї­ни, а ідеальним випадком є демографічний центр, розташований поблизу геометричного центра кра­їни. Наприклад, в Україні геоцентр розташований в Шполянському районі Черкаської обл.), а демоцентр — на на схід (недалеко від м. Чигирина).

Отже, оптималь­не місце розміщення столиці в Україні знаходить­ся у вищезазначеній зоні середнього Подніпров'я. Київ розташований на декілька градусів на північ. Пояснення цього є. У часи становлення Києва як столиці держави східних слов'ян, з одного боку, геоцентр і демоцентр території, яку вона контро­лювала, знаходився на північ (у Поліссі), з іншого — саме в цьому місці Дніпро перетинається ме­жею лісу і лісостепу, а до історичного шляху «із варяг у греки» до дніпровських переправ стягува­лися сухопутні шляхи зі Сходу та Заходу Європи.

Центральне положення характерне для сто­лиць, які знаходяться в зонах перетину природ­них або економіко-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація характерна для Будапешта, Праги, Варшави, Белграда, Риги, Москви; розташування близьке до географічного центру країни мають Варшава, Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад. Мехіко, Бразиліа та ін. Периферійне положення столиці може бути пов'язане або зі зміною конфігурації дер­жавної території протягом історичного розви­тку, або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв'язків держави. У першому випадку, це, наприклад, Відень, Братислава, Скоп'є, Єреван, Сеул, Пхеньян; у другому — столиці значної частини кра­їн, колишніх колоній (Алжир, Туніс, Дакар, Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма та ін.) але є в цій групі і приморські столичні міста кра­їн, які здавна здійснювали морську торгівлю: Лондон, Лісабон, Копенгаген, Стокгольм, Амстердам, Афіни та ін.

За функціональними ознаками столичні міс­та можуть бути монофункціональні та поліфункціональні.

Монофункціональні виконують лише одну функцію — політичну (управління правовим по­лем і політичним життям держави). Таких міст по­рівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціональною столицею був Вашингтон (США), але нині в ньому розвинені різні функції.

Поліфунщіональні столиці разом з політич­ними функціями концентрують економічні, фі­нансові, державотвірні функції, а також, як пра­вило, є провідними культурними, духовними та історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх туристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути:

а) багатофункціональні столиці моноцентрич­них держав з багатомільйонним населенням, до яких віднесемо столиці таких економічно силь­них держав, як Франція, Великобританія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.;

б) поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не є одноосібними лідерами в державі (США, Індія, Китай, ФРН та ін.);

в) поліфункціональні столиці слаборозвинених, або невеликих за чисельністю держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави.

Запитання і завдання:

  1. Підгуйте повідомлення про функції столичних центрів в окремих країнах (на вибір).
  2. Наведіть приклади країн, що мають кілька «столиць».
  3. Назвіть столиці країн, що розташовані на берегах річки Дунай.
  4. *В історії багатьох країн відомі випадки перенесення столиць. Які з них вам відомі і з чим ці події повязані?
  5. Наведіть як можна більше прикладів, коли столиця не є найбільшим містом країни? Поясніть таке явище.

 

Урок 5. Кордони.

Державний кордон — офіційно визначена лінія на поверхні Землі (суходолі та водному просторі) й уявна вертикальна площина, що проходить че­рез неї в повітряному просторі та надрах Землі, яка визначає межі території держави.

Кордони можуть формуватись історично, а можуть бути наслідком міжнародно-правових угод після завершення військових дій або політичних переговорних процесів.

Процес становлення кордону держави прохо­дить два етапи: делімітації договірного визна­чення напряму й особливостей його проходження з розробкою відповідної карти; демаркації вста­новлення кордону на місцевості.

Рис. 3. Підписання угоди про демаркацію державного кордону між Україною та Молдовою.

 

Першим зафіксованим у написаній історії ви­падком політико-географічного розмежування було встановлення прикордонного стовпа між Пелопоннесом і Аттикою в II ст. до н. є. Одним із найвідоміших в історії оборонних рубежів є «Велика Китайська стіна» (початок будівництва — ІІІ ст. до н. є.), яка захищала землеробські райо­ни Китаю від набігів кочівників з півночі. Рубежі Римської імперії йшли по Рейну і Дунаю, у де­кількох місцях вони доповнювалися оборонними валами — на півночі Англії, на півдні Німеччини і на нижньому Дунаї (на півдні України збереглися т. зв. «Троянові вали», що розмежовували землі римських колоній і причорноморські степи). З часів Київської Русі в Україні збереглися залиш­ки т. зв. «Змійових валів», що були південним ру­бежем Київської землі, а порубіжним сторожовим пунктом Києва на Дніпрі було городище Родень (пам'ять про нього пов'язана з Княжою горою в Канівському заповіднику). Звичайно, і «стіна», і «вали» виконували свою мілітарну функцію хіба що епізодично, але кожний, хто за них проходив, мав знати, що до небажаного зайди може бути за­стосована сила.

І в стародавні, і в середні віки порубіжжя кож­ного державного утворення було місцем і кон­тактів із сусідами, і організації захисту від них. Скажімо, на придніпровських запорозьких тере­нах сторожові застави зірко вдивлялися в степ, аби попередити військове вторгнення, але тим же степом ішли чумацькі шляхи в Крим або й далі. Зони порубіжжя і в Європі, і в Азії були не­постійними, і все залежало від того, сила якої із взаємодійних сторін виявлялася більшою. Так, настав час, і в причорноморських степах рубіжні землі перемістилися на Дунай і Кавказ; ще ра­ніше на сході Російської імперії першопрохідці й козацькі загони поступово рухали свої пере­дові рубежі Сибіром аж до Тихого океану. У ті самі часи схожий рух спостерігаємо при розши­ренні Китайської та Османської імперій, а на Американському континенті іспанські конкіста­дори теж просувають рубежі європейської цивілі­зації, ламаючи місцеві цивілізації.

Договірно затверджені кордони як чіткі лінії розмежування практикувались у Європі і в серед­ні віки, але поява системи юридично оформлених кордонів стала можливою в період формування національних держав, а згодом і обов'язковим елементом міжнародно-правових відносин суве­ренних держав у всьому світі.

Чітко визначені й офіційно визнані кордони — обов'язковий складник суверенітету країни. Адже незалежна територія має межі, тож світ не­залежних держав — це світ, розмежований кордо­нами.

У процесах становлення кордонів протягом XIX—XX ст. зустрічаємо декілька ситуацій: відріз­няються підходи при делімітації кордону між еко­номічно сильними державами, що ведуть між собою переговори, визначення кордонів між державами «з обмеженими повноваженнями», коли питання кордону за них вирішують інші, а також при ви­знанні кордонів молодих незалежних держав.

У разі з'ясування стосунків рівних партнерів ведуться складні переговори, при яких врахову­ються історичні особливості належності терито­рій, необхідність етнічного розмежування наро­дів різної мови, культури конфесійної орієнтації, якщо можливо, то недопущення розриву існуючих господарських систем (міст, іригаційних систем тощо), стратегічні проблеми оборони території та ін. Позаяк важко у світі знайти лінії розмежування, які відповідали б часом взаємовиключним вимогам, то зрештою делімітована лінія кордону стає результатом системи взаємних компромісів і поступок. Такими, наприклад, є кордони країн Європи на рубежі XX—XXI ст. Але, попри все, і тут залишається багато спірних ситуацій, що загрожують кривавими конфліктами.

 

Рис. 4. Кордон між Нідерландами

і Бельгієй (селище Баарле)

 

Тож принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності країн регіону зафіксовані в Гельсінському Заключному акті наради з безпеки і співробітництва у Європі (1975 р.). Сутність зобов'язань країн, що підписали Акт, у тому, що вони визнають непорушність кордонів усіх країн Європи і зобов'язуються утримуватися від будь-яких зазі­хань на ці кордони. Україна приєдналася до цього Акта після отримання незалежності.

Інша ситуація складається при формуванні кордонів залежних країн. Ті, хто веде перегово­ри, виходячи зі своїх політичних або стратегічних інтересів, при проведенні розмежування не звер­тають уваги на місцеві реалії, етнічні відмінності чи навіть природні географічні рубежі. Так діяли європейські колонізатори, «нарізаючи» території колоній. Тому, наприклад, в Африці 44 % кор­донів проходять по паралелях і меридіанах, 30 % є геометричними лініями. І досі 1/5 площі кон­тиненту — спірні території. Як приклад, візьмемо регіон Південно-Західної Африки. Кордони Намібії (колишня німецька колонія, а потім під­мандатна територія Великобританії) проходять по річках або по меридіанах і паралелях, на північ­ному сході — «викроєно» есклав, що дає доступ до Замбезі і відтинає болота Окованго; така сама схема кордонів Анголи (раніше — португальської колонії). Колишній бельгійській колонії Конго (тепер демократична республіка) було надано коридор уздовж р. Конго для доступу до моря, який перерізав землі народу баконго. Утворився ан­клав Кабінда, який є територією Анголи.Подібна ситуація з кордонами в інших регіонах Африки й на Аравійському п-ві. Але і в XX ст. часом застосовувався вищезазначений принцип — згадаймо горезвісно відомі 38-му паралель у Кореї або 17-ту паралель у В'єтнамі.

На жаль, формування частини західного кор­дону України теж залежало від впливу зовнішніх сил. У 1920 р. після падіння Української незалеж­ної держави під ударами зовнішніх агресорів ан­глійський міністр закордонних справ Д. Керзон заради того, щоб зупинити більшовицьку експан­сію у Європу, запропонував демаркаційну лінію між Польщею і Росією, яка по живому розріза­ла землі народу Західної України. Ця т. зв. «лі­нія Керзона» на Тегеранській конференції 1943 р. майбутніми державами-переможницями в Другій світовій війні була прийнята за основу формуван­ня західного кордону СРСР, а отже, й України.

При виникненні молодих незалежних держав (колишніх колоній або при виході зі складу «ста­рої» держави) вважається загальновизнаним, що стосовно кордонів новоутвореної незалежної дер­жави діє принцип що означає, що нова держава повинна мати територію і кордо­ни, у яких вона здобула свою незалежність. Тож межі колоніальних володінь з усіма їхніми про­блемами автоматично стали кордонами країн, що розвиваються. У 90-ті роки XX ст. після розпаду СРСР, Югославії, Чехо-Словаччини адміністра­тивні кордони політико-територіального устрою цих країн стали кордонами молодих незалежних держав. «Розлучення» Чехії і Словаччини про­йшло мирно, республік Югославії — закінчилося кривавою драмою. Чимало територіальних про­блем виявилось і в колишніх радянських респу­блік. Наприклад, у Росії, незважаючи на суттєве зменшення площі порівняно з територією колиш­нього СРСР, довжина кордонів майже не змен­шилася (61 тис. км проти 62 тис. км), а територія набула складної конфігурації. Нову конфігурацію кордонів, як вважають фахівці, не тільки важко захистити у військово-стратегічному плані, а й важко втримати під ефективним контролем мит­ний периметр держави. Тому Росія стала унікаль­ною країною, яка в багатьох місцях винесла на рубежі колишньої імперії свої митні (Білорусь) та інші (Центральна Азія) кордони. Але це не рятує країну і її сусідів від навального росту нелегаль­ної транс'євразійської міграції. Про те ж, що на всій протяжності новоутвореного кордону держа­ви існують взаємні претензії із сусідами, — годі говорити.


Дата добавления: 2015-10-26; просмотров: 195 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Розподіл країн за частинами світу та материками | Б) континентальних або з обмеженим виходом до моря. | Урок 11. Класифікація міжнародних організацій. Найбільші міжнародні організації. | Історія розширення ЄС |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Особливості дер­жавної території: конфігу­рація, форма, компакт­ність, географічний центр.| Урок 10. Суверенні держави та на найбільші міжнародні організації. Права та обов'язки незалежної держави як суб'єкта міжнародного права. ООН

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)