Лекційний матеріал до теми. Семінар 3. Основні етапи розвитку політичної думки

Семінар 3. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

План.

1. Політична думка стародавнього світу.

2. Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження.

3. Політичні теорії Нового часу.

4. Політична думка ХІХ століття.

5. Політичні концепції ХХ століття.

Література

1. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины / Г. Алмонд // Полис. — 1997. — № 6.

2. Аристотель Политика. Афинская полития / Аристотель. — М.: Мьсль, 1997. — 460 с.

3. Бердяев Н. А. Истоки и смьсл русского коммунизма / Н. А. Бердяев. — М.: Наука, 1990. — 232 с.

4. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку: учебник для вьсших учебньх заведений / К. С. Гаджиев. — 2—е изд., перераб. и доп. — М.: Логос, 1997. — 544 с.

5. Гаджиев К. С. Политология: учебник для вузов / К. С. Гаджиев. — М.: Логос, 2002. — 486 с.

6. История политических и правових учений: учебник для вузов / под общ. ред. В.С. Нерсесянца. — М.: Норма, 2007. — 703 с.

7. Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правових учений: пособие для вузов / Р.Т. Мухаев. — М.: Приор, 2000. — 1104 с.

8. Платон. Государство. В 3-х т. / Платон. — Т. 3. — М.: Наука, 1972. — 112 с.

9. Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка, В.Д. Бабкина. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.

10. Політологія: навчальний посібник / О. М. Кузь, П. В. Брунько, І.М. Дубровська та ін. — Х.: Вид. ХНЕУ, 2008. — 348 с.

11. Політологія: підручник / М.П. Требін, Л.М. Герасіна, І.О. Поліщук та ін. — Х.: Право, 2013. — 416 с.

12. Політологія: Академічний курс: підручник для студ. / М.І. Панов, Л.М. Герасіна, В.С. Журавський та ін. — 2-е вид. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — 520 с.

13. Пугачев В.П. Введение в политологию: учебник для вузов / В. П. Пугачев, А.И. Соловьев. — М.: Аспект Пресс, 2000. — 446 с.

14. Рикер П. История и истина / П. Рикер; пер. с фр. — СПб.: Алетейя, 2002. — 400 с.

15. Чаньшев А. А. История политических учений. Классическая западная традиция. Античность — пер. четв. ХІХ в. / А. А. Чаньшев. — М.: МГИМО, РОССПЗН, 2000. — 479 с.

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ.

Розвиток політичної думки починається з виникнення самої політики і державних форм правління. Кожний раціонально мислячий правитель або державний діяч, щоб зберегти і примножити свою особисту владу і могутність держави, прагнув знаходити якнайкращі форми політичної організації і способи політичного управління. Наприклад, цар Вавілонії Хаммурапі (1792—1750 рр. до н.е.) увійшов до історії як процвітаючий політик, полководець і укладач одного з якнайдавніших зведень законів (Закони Хаммурапі).

Ізраїльсько-іудейський цар Соломон (965—928 рр. до н.е.) провів ряд успішних державних реформ і увійшов до історії як надзвичайно мудрий правитель. Афінський архонт Солон (640—559 рр. до н.е.) також увійшов до історії як умілий правитель-реформатор.

Політична думка стародавнього світу.

Перші спроби систематизувати знання про політику і надати їм наукоподібну форму починають робитися з VI—IV ст. до н.е. такими вченими, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель та ін.

Конфуцій (Кун Цзи, 551—479 рр. до н.е.) — знаменитий філософ і педагог Китаю, один із засновників філософсько-етичної концепції політики. В основі його політичного навчання лежали принципи суворого порядку, заснованого на моральних нормах. Одним з найвпливовіших політичних вчень було конфуціанство, згідно якому:

· ідеальне правління державою повинне спиратися на мораль, зокрема, на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство». Ці поняття складають «правильний шлях» (дао), якому повинен слідувати кожний, хто бажає жити у згоді з самим собою та іншими людьми;

· «благородні мужі» (правителі) повинні проявляти турботу про своїх підданих, виховувати їх силою власного етичного прикладу;

· держава є великою сім’єю, де правитель — це батько, а піддані — його сини.

Платон (427—347 рр. до н.е.) — один з найбільших мислителів в історії людства. Основу вчення старогрецького філософа про суспільство і державу склали діалоги «Держава», «Політик», «Закони».

Основні положення політичного вчення Платона:

· існує вічний і незмінний світ ідей й і світ явищ; останній є спотвореною копією світу ідей;

· суспільство є віддзеркаленням вічних ідей, існуючих незалежно від дійсності; найважливіша безпосередня форма існування суспільства — держава;

· ідеальне суспільство складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів-вартових, а також ремісників і землеробів;

· кожний стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління; варта захищає суспільство; ремісники і землероби створюють матеріальні засоби життя. Перші два стани не мають ні власності, ні сім'ї;

· держава регулює все життя громадян аж до висновку браку і народження дітей. Ідеальною державою є досконала аристократія — правління філософів-мудреців. Інші чотири форми держави — тимократія (правління честолюбців), олігархія, демократія і тиранія — не є досконалими.

Особливо заззначимо, що Платон першим вказав на взаємозв'язок політики і держави з соціальними змінами (розподіл праці, поява класів, нерівності).

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) — видатний старогрецький філософ, учень Платона. Свої основні соціально-політичні погляди висловив в роботі «Політика».

Політична теорія Арістотеля:

· затверджувала, що держава є результатом природного розвитку людини (сім'ї, селища), а не божого промислу, і тим самим заперечувала можливість існування ідеальної держави;

· розглядала місто-державу як вищу форму спілкування людей, що відображає сутність людини («політичної тварини»), — в людині закладено інстинктивне прагнення до спільного мешкання, результатом чого є сім’я, община і, нарешті, держава;

· визначала головну мету держави як досягнення «кращого життя», загального блага для всіх громадян.

Форми державного устрою Арістотель класифікував за двома критеріями:

1) кількості правлячих;

2) мета правління.

Серед них:

· монархія, аристократія і політія є правильними формами, оскільки правителі в таких державах переслідують загальне благо для всіх громадян;

· тиранія, олігархія, демократія — неправильні, оскільки служать корисливим інтересам правителів;

· кращою формою є політія — правління більшості, що володіє майновим і освітнім цензом. Політія була конкретним виразом ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чесноти правителів), олігархію (багатство) і демократію (свобода). Переводячи цю думку Арістотеля на сучасну мову, можна сказати, що це — правління на користь середнього класу.

Цицерон (106—43 рр. до н.е.) — римський оратор, державний діяч, письменник. В роботах «Про державу» і «Про закони» спробував сформулювати механізми удосконалення Римської держави. Згідно Цицерону:

· держава є «з’єднання багатьох людей, зв’язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів»;

· в основі їх згоди лежать властиві людській природі якості — розум і справедливість, які складають природне право, вищий, істинний закон;

· джерелом цього вищого закону є божественний початок і раціональна, соціальна природа людей. Цей закон розповсюджується на всіх людей, і відмінити або обмежити його неможливо.

· якнайкращим є змішаний режим, що поєднує достоїнства царської влади (турботу монарха про підданих), аристократія (мудрість правителів) і демократії (свободу народу).

Заслуга Цицерона полягає в тому, що він заклав правовий принцип у взаємостосунки керівників і керованих. Тим самим він сформулював основи теорії правової держави.

---

Дата добавления: 2015-10-31