Інтуїтивне пізнання

Методи інтуїтивного пізнання, як і метафізика, є у певному відношенні альтернативними діалектичному методу. В інтуїції пред­ставлений «антропологічний принцип» пізнання не стільки «від сві­ту», скільки «від людини», його здібності наче підніматися в своєму мисленні над фізичним світом, стати «над природою», не повторю­ючи природно-фізичну процесуальність у своєму пізнанні, а одразу от­римуючи готовий гносеологічний результат.

Тому гносеологічно інтуїтивне пізнання є дослідження на сутнісному рівні природного буття, для чого не потрібні його проявле-ності і повтори явленої процесуальності, а також входження у надпри­родну зону буття для отримання звідти істин природного буття.

Онтологічне інтуїтивне пізнання має об'єктом свого вивчення сутнісний природний світ на тих основах його буття, на яких перери­вається включеність людини у фізичне оточення, знімається її адапційна детермінованість в природу двома сигнальними системами, і вона переключається на сигнальну систему непроявлених форм бут­тя, інформаційну систему зв'язку різних планів буття, реальнісних рівнів, включаючи знаходження метафізичного буття у фізичному існуванні людини. Звідси і первісна дискретність інтуїтивного пізнання як дослідження з перериванням поступовості, без не­обхідності повного «буттєвого контакту» з фізичною реальністю і з до­статністю «вибіркового контакту» (інформаційного контакту) з суб­станціональними основами природного буття.

Інтуїтивне пізнання базується на методології дискретного дослідження. Воно не потребує повного перебору чуттєвих сприймань і логічних понятійних побудов, а здобуває із загального чуттєвого і ментального фону (зорово-образного і словесно-мовного ряду актуаль­ного буття як якоїсь «реальнісної картини»), «тонкі сигнали» керуючої

інформації, тонке «звучання істини» у загальній симфонії природного буття.

Звичайно фіксуються дві головні особливості інтуїтивного спосо­бу мислення:

а) позадискурсивність як інтелектуальна позапроцесуальність мислення (як акту психічної діяльності), автономна рефлексивність свідомості поза функціональним зв'язком із зовнішнім «реальнісним потоком» з утворенням інших, субстанціональних просторово-часових параметрів рнутрішнього буття; це менталосфера «скороченої проце-суальності» як модульний аналог-посередник між природним і надпри­родним буттям на їх загальних субстанціональних основах;

б) безпосереднє чуттєзнавство без опосередкування органів чут­тів і свідомістю як їх інтегратором; це той внутрішній психокосмос (мікрокосмос, про який згадують багато хто з філософів), де дійсно не може бути внутрішніх опосередкувань, бо він сам безпосередньо пред­ставлений у духовному світі людини як внутрішній надприродний (ме­тафізичний) світ, локалізований у людині як «ноумен (за Кантом) природного світу.

Таким шляхом людина виявляється здатною, не виходячи за межі свого природно-фізичного буття, встановлювати контакти з надфізичним буттям або, формуючи іншу просторово-часову мірність, прямувати в інші реальнісні виміри, не виходячи (фізично) з мірності нашого земноприродного буття. Тоді стає цілком зрозумілою природа ідеальності — це те, що в нашому фізичному вимірі дорівнює нулю,

не проявляє себе в матеріально-фізичному розгортанні, а знаходить­ся на субстанціональному рівні, навіть не прийнявши визначеність сутнісного існування. Однак людина в змозі надати подібному суб­станціональному буттю (як ідеально-іномірному) сутнісну визна­ченість і здійснити процес пізнання цієї сутності, наприклад в її ду­ховній визначеності.

Такий «прорив» у новий вимірлюдина переживає як «осяяння», екстатичний стан, інсайт, як злиття з предметом свого розмірко­вування, як розуміння без доведення, повноту внутрішньої єдності (не розірваної на «матеріальне» та ідеальне).

В інтуїтивному пізнанні — це часові психічні стани, і людина не може знаходитись у них тривалий час через великі затрати психое-нергії. Свідомість змінює свою психічну якість: вона не стає «надсвідомістю», як у метафізичному пізнанні, але в ній відбувається різке посилення відображальної здатності за рахунок стончення відображення, коли вона починає «прозирати» істинносутності буття,стаючи «стонченою, прозріваючою свідомістю» або «проникною свідомістю».

Як видно, інтуїтивне пізнання стає можливим завдяки дії двох вихідних принципів:

принципу проникного відображення як сутнісного самовідобра-ження, коли свідомість «не ковзає» по поверхні явищ, а завдяки інформаційному каналу зв'язку проникає в предмет дослідження і «зливається» з ним на рівні його істинносутності; таким шляхом можна досягати субстанціональних основ буття, до його нерозгорнутого стану, коли існування сутності не набрало реальної мірності, не має просто­рово-часового виміру і «по той бік» знаходиться метафізичний надпри­родний світ, а «по цей бік» —звичайні природно-фізичні реальності в різних модусах їх існування;

принципу, сутнісного ефектора як розгортання сутності не в об'єктах дійсності (коли вона може набирати ілюзорну форму явищ або феноменів), а в психічному світі суб'єкта, в його «індивідуумі», який стає адекватним сутності, що прозирається, і в момент повної єдності об'єктивного і суб'єктивного буття спостерігається «ефек- торне осяяння»внутрішнього світу людини «світлом істини», тобто повного розуміння предмета дослідження.

Дія цих принципів робить свідомість надактивною,не перетво­рюючи її у надсвідомість. В актах інтуїтивного прозріння у людини розвивається духовна здатність:

а) до логічної супраментальності — логічна інтуїція,

б) до чуттєвої екстрасенсорності —чуттєва інтуїція. Відмінність між ними відносна і фіксується тільки в рамках зви­чайного розділення на чуттєве і раціональне пізнання. Саме ж інтуїтивне пізнання можна розглядати як третій, синтетичний рівень, на якому субстанціональна логіка (сублогіка) і субстанціональна сен-сорика (субсенсорика) дають нову психологічну якість свідомості — творчу інтуїцію, в якій логіка і сенсорика як такі не пред'явлені. Це синтетична здатність до енерго-інформаційної взаємодії на польово­му рівні буття людини («інформаційне поле») з великою проникною здатністю, яка перевищує польові взаємодії (слабку, сильну, електро­магнітну, гравітаційну), бо є об'єднуючою, «єдиною взаємодією».

І тут відкривається додаткова можливість інтуїтивного пізнання — принцип творчої імагінації, коли надактивність свідомості піднімається до рівня безпосереднього впливу на дійсність шляхом «психічного накладання» створеної внутрішньої «креативної реаль­ності» на зовнішній світ з наступною об'єктивацією «креативного бут­тя» на природному бутті. Сутнісний «індивідуум» людини стає в по­вному розумінні суб'-єктом шляхом самопроектування (про-екції) на об'єкт. У момент «заглиблення» суб'єкта в об'єкт («інтро-екції», за Авенаріусом) він визволяється від екстраекції об єкта у відображальному акті на свою свідомість, добираючись творчої інтроекцп своєї субстанціональної свідомості (свідомості суб'-єкта) на об'єкт Тим са­мим об'єкт піддається творчій імагінації свідомістю суб'єкта і той по­стає перед ним у знятому від явленості вигляді, тобто у своїй істинній сутності. Не об'єкт «захоплює» субєкта, а суЄєкт «оволодіває» овєктом у безпосередньому емпіричному досліді (за Кантом), а не апріорно, поза дослідом (до досліду чи після нього).

Подібна надактивізація свідомості, коли відбуваються «осяяння» предмета пізнання «внутрішнім світлом» (інсайт) і гносеологічна «висвітлюється» його «онтологічна сутність», у пізнавальній діяльності-бутті може мати два основних продовження:

1) коли пізнавальний процес стає само-буттям, пізнавальною діяльністю-буттямякбезпосередньо твореною«психогенною ре­альністю», «трансцендентальною реальністю», яка є трансценденталь­на діяльність-буття; психічно подібний суперпізнавальний акт можли­вий, коли надактивізація свідомості приводить до «надрозширеиня» свідомості (не вводячи її в метафізичний стан «надсвідомості»), і вона на енерго-інформаційному рівні починає активно взаємодіяти з об'єктом, змінюючи явленість його сутності 1 виявляючи інші форми явленості; у цьому немає нічого фантастичного: сутність об'єкта в та­кому трансцендентальному акті пізнання «відкривається» вже не у фізичний світ з його звичайною явленістю і мірністю, а в інші просто­рово-часові виміри і реальності, «що являються» — у цьому суть психічного «надрозщирення» свідомості, яка починає «захоплювати» інореальності і гносеологічне взаємодіяти з ними; такий метод пізнання найчастіше фіксується як трансцендентальна медитація;

2) другий метод використання надактивізації свідомості прямо протилежний і у відношенні до трансцендентальної медитації — зі зна­ком «мінус»: це «надпасивна» форма містичного споглядання, коли надактивність свідомості використовується на її придушення аж до по­вного відключення як відображу вального інструменту; при такому ме­тоді вже не свідомість «захоплює» інореальність І розгортає її в типові для даного буття аспекти, а сама інореальність «захоплює» свідомість дослідника і перетворює його, вводить у змінений стан, адекватний відображальним особливостям буття, що споглядається (при цьому мо­жуть використовуватись різні рівні споглядання: Чуттєвий, трансцен­дентальний, інтелігібельний та ін.).

---

Дата добавления: 2015-07-08