Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ХРИСТИЯНСТВО В ПЕРШИХ ЧОТИРЬОХ СТОРІЧЧЯХ

Читайте также:
  1. ПАПСТВО В ТЕМНИХ СТОРІЧЧЯХ
  2. Програма перших українських часописів

 

Спочатку християнство проповідували євреї серед євреїв як ре­формований юдаїзм. Святий Яків і меншою мірою святий Петро прагнули саме цього, і вони, можливо, й узяли б гору, якби не святий Павло, що наважився приймати в лоно нової віри поган, не вимагаючи від них обрізання чи підпорядкування Мойсеевому законові. Незгода між цими двома напрямами відбита в Діях апо­столів із Павлового погляду. Громади християн, які Павло ор­ганізував у багатьох місцях, напевне складались почасти з навер­нених євреїв, а почасти з поган, що шукали нової віри. Тверді настанови юдаїзму надавали йому принади в ту добу розкладу

 


вірувань, але неодмінне обрізання було перешкодою до навернен­ня чоловіків. Ритуальні закони щодо їжі також були незручні. Самі лише ці дві перешкоди, навіть якби не було інших, означа­ли для юдейської релігії майже цілковиту неможливість стати всесвітньою. Християнство завдяки святому Павлові зберегло все, що було привабливого в ученні юдаїзму, без тих рис, які пога­нам було найважче прийняти.

Щоправда, ідея про те, що юдеї - Обраний народ, була не­стерпна для гордості греків. Цю ідею категорично відкинули гно­стики. Вони — принаймні декотрі - вважали, що чуттєвий світ створений одним незначним божеством — Ялдаваофом, бунтівним сином Софії (небесної мудрості). Він, твердили вони, тотожний із Ягве Старого Заповіту, а змій - зовсім не втілення зла, його по­слано тільки остерегти Єву перед Ялдаваофовими підступами. До­вгий час верховне божество дозволяло Ялдаваофові чинити по своїй уподобі; та врешті послало свого сина, щоб той на якийсь час оселився в тілі чоловіка на ім'я Ісус і звільнив світ від об­лудного вчення Мойсея. Ті, хто держався цього погляду, сполуча­ли його, як правило, з філософією Платона; Плотін, як ми бачи­ли, не без труднощів намагався спростувати його. Гностицизм яв­ляв собою ніби притулок напівдорозі між філософією поганства і християнством, бо, шануючи Христа, ганив євреїв. Те саме зго­дом стосувалося маніхейства, через яке святий Августин прийшов до католицької віри. Маніхейство сполучало в собі християнські й зороастрійські елементи, навчаючи, що зло - це позитивний на-чаток, втілений у матерії, тоді як добрий начаток утілений у дусі. Воно засуджувало споживання м'яса й будь-яке статеве жит­тя - навіть у подружжі. Такі проміжні вчення дуже сприяли по­ступовому наверненню грекомовних освічених людей, але Новий Заповіт остерігає справді побожних проти них: «О Тимотею, бере­жи передання. Уникай світського пустословства та суперечностей неправильного знання [Гнозис], що його визнаючи, деякі відхилились від віри»*.

Гностицизм і маніхейство процвітали, поки влада не стала християнською. Відтоді прихильники цих учень мусили прихову­вати свою віру, але таємний вплив ще зберігали. Одну з доктрин певної секти гностиків сприйняв Магомет. Вона полягала в тому, що Ісус був просто людиною, а Син Божий вступив у нього під час хрещення й вийшов із нього під час розп'яття. На підтримку цього погляду вони звертались до тексту: «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?»** - цей текст, треба визнати, завжди завдавав труднощів християнам. Гностики вважали за щось негідне Сина Божого народитись, бути немовлям, а головне — по­мерти на хресті; вони казали, що все це сталося тільки з чо­ловіком на ім'я Ісус, але не з божественним Сином Божим. Ма-



 

* І послання апостола Павла до Тимотея, VI, 20, 21. ** Євангелія від Марка, XV, 34.

 


гомет, що визнавав Ісуса як пророка, хоча й не як божество, мав гостре почуття класової солідарності: пророки не можуть умирати поганою смертю. Тому він засвоїв погляд докетиків (од­на з сект гностиків), згідно з яким на хресті висів тільки при­вид, і то саме на нього юдеї та римляни, не розуміючи цього, звертали свою безсилу й марну помсту. Таким чином дещо з гностицизму перейшло і в ортодоксальне вчення ісламу.

Загрузка...

Ставлення християн до своїх сучасників-євреїв дуже скоро ста­ло ворожим. Запанувала думка, ніби Бог промовляв до праотців і пророків, які були святими людьми, і передрікав прихід Христа; та коли Христос справді явився, євреї не впізнали його, й тому їх слід уважати нечестивцями. Крім того, Христос скасував Мой-сеїв закон, замінивши його двома заповідями про любов до Бога і любов до ближнього; а євреї зловмисно не визнавали й цього. Як тільки держава стала християнською, з'явився й антисемітизм у своїй середньовічній формі, а саме як вияв християнської ревності у вірі. Яку роль відогравали в християнізованій імперії економічні мотиви, що розпалювали антисемітизм у пізніші часи, тепер на­вряд чи можливо встановити.

В міру того, як християнство еллінізувалося, воно робилось те­ологічним. Юдейська теологія завжди була проста. Ягве з племінного божества розвинувся в єдиного всемогутнього Бога, що створив небо й землю; божественна справедливість, коли стало ясно, що вона не забезпечує доброчесним земного добробуту, бу­ла перенесена на небо, а це потягло за собою віру в безсмертя. Але за всю свою еволюцію юдаїстське віровчення не витворило нічого складного й метафізичного; в ньому не було таємниць, і кожен єврей міг зрозуміти його.

Ця юдейська простота загалом іще характерна для синоптич­них євангелій (Матея, Марка й Луки), але вже зникла у євангеліста Йоана: Христос у нього ототожнений із Логосом пла­тоніків і стоїків. Четвертого євангеліста цікавить не стільки Хри­стос-Людина, скільки Христос як теологічний образ. Це ще більшою мірою стосується отців церкви; в їхніх писаннях ви знайдете багато більше алюзій на Євангелію від Йоана, ніж на решту три разом узятих. Павлові послання також містять багато теології, зокрема в тому, що стосується спасіння душі; і водночас вони виказують досить широке знайомство з грецькою культурою — цитати з Менандра, натяк на Епіменіда з Кріту, який сказав, що всі крітяни брехуни, тощо. 1 все ж святий Павло* каже:«Вважай-те, щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим обманст­вом».

Синтез еллінської філософії та гебрейських писань лишався більш-менш випадковим і фрагментарним до часів Орігена (185-254 р. н.е.). Оріген, як і Філон, жив у Александрії, яка завдяки торгівлі та зосередженню вченості була від свого заснування й до

 

* Чи скорше автор приписуваного св. Павлові Послання до Колосян, II, 8.

 


падіння головним центром ученого синкретизму. Як і його сучас­ник Плотін, він був учень Амонія Саккаса, якого багато хто вва­жає родоначальником неоплатонізму. Його доктрини, викладені в книжці «De Principiis», близько споріднені з Плотіновими - влас­не, навіть ближче, ніж дозволяє ортодоксальність.

Нема, твердить Оріген, нічого цілком безтілесного, крім Бога -Отця, Сина і Святого Духа. Зірки - живі розумні істоти, яким Бог дав душі, що вже існували. Сонце, на його думку, може грішити. Душі людей вступають у них, як твердив Платон, у хвилину народження з якогось іншого місця, де вони існували від самого акту Творення. «Нус» і душа відрізняються більш-менш так, як у Плотіна. Коли «нус» збочує, він стає душею; душа, живучи доброчесно, стає «нусом». Кінець кінцем усі духи впоко­ряться перед Христом і тоді стануть безтілесними. Урешті спа­сеться навіть диявол.

Хоча Орігена й визнали за одного з отців церкви, та згодом його звинувачено в схилянні до чотирьох єресей:

1. Попереднього існування душ, згідно з ученням Платона;

2. Думки, що не тільки божественна природа Христа, а й його людська природа існувала до Втілення;

3. Думки, що під час воскресіння наші тіла перетворяться в цілковито ефірні;

4. Думки, що всі люди й навіть злі духи досягнуть спасіння. Св. Єронім, що висловив був досить небезпечний захват перед

працею Орігена над уточненням тексту Старого Заповіту, потім з розважності витратив багато часу й запалу на засудження його теологічних хиб.

Орігенові заблуди не тільки теологічні. Замолоду він завинив у непоправній помилці, занадто дослівно витлумачивши текст: «Бувають і скопці, що самі себе оскопили ради Небесного Царст­ва»*. Цей спосіб уникнути плотських спокус, що ним зопалу ско­ристався Оріген, був засуджений Церквою, а до того ж закривав йому доступ до священицького сану, хоча декотрі церковники, здається, держались іншої гадки, даючи тим підстави до не вель­ми повчальних суперечок.

Найрозсягліша праця Орігена - це книжка під назвою «Проти Цельса». Цельс був автор книжки (що не збереглась), спрямова­ної проти християнства, і Оріген поклав собі за мету відповісти йому пункт за пунктом. Цельс починає з осуду християн, бо во­ни належать до протизаконних товариств; Оріген не заперечує цього, але твердить, що це не провина, а чеснота, подібно до ти-рановбивства. Далі він переходить до того, що, безперечно, є ре­альною основою нехоті до християнства: християнство, каже Цельс, походить від євреїв, а євреї - варвари; і вишукати щось сенсовне у варварському вченні можуть тільки греки. Оріген відповідає, що справді будь-хто, прийшовши від грецької філософії

 

*Євангелія від Матея, XIX, 12.

 


до євангелій, визнає їх істинними і знайде достатні докази, які задовольнять грецький розум. Але, крім того, «Євангелія має свої докази, більш божественні, ніж будь-що, встановлене грець­кою діалектикою. 1 цей більш божественний доказ апостол назвав «виявом Духу та сили»; «Духу» — з огляду на євангельські про­роцтва, спроможні вселити віру в кожного, хто читає їх, зокрема в тих моментах, що стосуються Христа. А «сили» - через ті зна­мення й дива, що справді відбулись, як повинні ми вірити - і з багатьох інших причин, і з тієї, що сліди їх іще збереглися серед людей, котрі спрямовують своє життя за приписами Євангелій»*.

Цей уступ цікавий тим, що він уже містить подвійну аргу­ментацію на користь віри, характерну для християнської філософії. З одного боку, самого розуму, правильно вжитого, до­статньо для встановлення суттєвих принципів християнської віри, зокрема існування Бога, безсмертя та свободи волі. Але з другого -Святе Письмо доводить не тільки ці голі принципи, а й багато більше; і богонатхненність Біблії доводиться тим фактом, що про­роки передрекли прихід Месії, і чудесами, і благодійним впливом віри на життя вірних. Декотрі з цих аргументів сьогодні вважа­ються застарілими, але останній із них іще використовував Вільям Джеймс. Аж до Ренесансу кожен християнський філософ приймав їх усі.

Декотрі з Орігенових аргументів досить чудні. Він каже, що маги заклинають ім'ям «Бога Авраамового», часто навіть не знаю­чи, хто Він є; але це заклинання, очевидно, особливо могутнє. В магії істотні імена, і не однаково, чи називати бога його юдейсь­ким, чи єгипетським, чи вавілонським, чи грецьким, а чи брах­манським ім'ям. У перекладі магічні формули втрачають силу. Це наводить на думку, що тодішні маги вживали формули з усіх відомих релігій, та, коли має слушність Оріген, саме формули, взяті з гебрейських джерел, були найдійовіші. Цей аргумент тим чудніший, що сам Оріген підкреслює: Мойсей заборонив чаклу­вання**.

Християни, твердить він, не повинні брати участі в урядуванні державою, а тільки в урядуванні «Божим народом», тобто Церк­вою***. Ця доктрина, звичайно, до певної міри модифікувалась після часів Костянтина, але дещо з неї збереглося. Вона відчувається і в «Місті Божому» святого Августина. Вона спонука­ла церковників у часи занепаду Західної імперії байдуже диви­тись на земні лиха, а свої великі таланти присвячувати цер­ковній дисципліні, теологічним диспутам та розповсюдженню чер­нецтва. Деякі сліди цієї позиції дожили й до наших днів: більшість людей мають політику за щось суто «земне» й негідне жодної справді святої людини.

 

* Оріген, «Contra Celsum», кн. І, розд. II. ** Там-таки, кн. І, розд. XXVI. *** Там-таки, кн. VIII, розд. XXV.

 


Церковне врядування розвивалося повільно в перших трьох сторіччях і дуже швидко - після навернення Костянтина. Єпис­копів обирало мирянство; поступово вони досягли великої влади над християнами своїх єпархій, але до часів Костянтина навряд чи існувало в якійсь формі центральне керування всією церквою. Влада єпископів у великих містах підкріплювалась практикою роздавання милостини: пожертвами вірних порядкував єпископ, він міг уділяти милостину бідноті або відмовляти в ній. Тому за­вжди існувало вдосталь злидоти, готової зробити все, чого захоче єпископ. А коли держава стала християнською, єпископам доруче­но судові й адміністративні функції. З'явилося й центральне цер­ковне керівництво, принаймні в питаннях теорії. Костянтинові надокучила гризня між католиками й аріанами: поєднавши свою долю з християнством, він хотів, щоб воно було єдиною партією. Аби погасити чвари, він наказав скликати вселенський собор у Нікеї, що затвердив «Нікейський символ віри»* і з погляду конфлікту з аріанством установив назавжди норму ортодоксії. Інші, пізніші незгоди так само розв'язувалися вселенськими собо­рами, аж поки поділ на Захід і Схід та відмова Сходу визнати авторитет папи зробили ці собори неможливими.

Папа, хоч офіційно був найголовнішою особою в Церкві, зага­лом не мав над нею ніякої влади аж до багато пізніших часів. Поступове наростання могутності пап - дуже цікава тема, яку я розгляну в дальших розділах.

Різні автори по-різному пояснюють поширення християнства до Костянтина й мотиви його навернення. Гіббон** наводить п'ять причин:

«1. Непохитна і, коли можна вжити цього слова, непримирен­на ревність християн, яка мала джерелом, щоправда, юдейську релігію, але була очищена від духу замкнутості й незлагідності, що, замість приваблювати, відштовхував поган від прийняття Мойсеевого закону.

2. Доктрина про майбутнє життя, поліпшена всіма додатками, що могли збільшити вагу й дійовість цієї важливої істини.

3. Здатність творити чуда, приписувана первісній Церкві.

4. Чиста й сувора мораль християн.

5. Єдність і дисципліна християнської громади, що поступово утворювала незалежну й дедалі більшу державу в самому серці Римської імперії».

Загалом кажучи, цей аналіз можна прийняти, але з деякими уточненнями. Першу причину - непохитність і нетерпимість, що походили від юдеїв, - можна прийняти цілком. Ми й у наші ча­си бачили переваги нетерпимості в пропаганді. Християни здебільшого вірили, що тільки вони попадуть до раю, а поган на

 

* Не достеменно в сучасній формі: її схвалено аж 362 р. ** The Decline and Fall of the Roman Empire, Ch. XV.

 


тому світі чекають щонайжахливіші кари. Інші релігії, які змага­лись за вплив у третьому сторіччі, не мали такого грізного ха­рактеру. Наприклад, шанувальники Великої Матері, що мали об­ряд - так званий «тавроболій», - аналогічний хрещенню, не вчи­ли, ніби ті, хто не пройде цього обряду, попадуть до пекла. Між іншим, треба зазначити, що тавроболій коштував досить дорого: треба було зарізати бика, щоб кров його окропила неофіта. Та­кий обряд - аристократичний, і він не може стати основою релігії, яка має залучити широкі маси населення, багатіїв і бідноту, вільних і рабів. Щодо цього християнство мало перевагу над усіма своїми суперниками.

Щодо ідеї майбутнього життя, то на Заході перші про­повідували її орфіки, а від них її сприйняли грецькі філософи. Єврейські пророки - декотрі з них - говорили про воскресіння тіла, але віру в воскресіння духу юдеї, здається, перейняли від греків*. У Греції вчення про безсмертя мало популярну форму в орфізмі, а вчену - в платонізмі. Цей останній, що грунтувався на складній аргументації, не міг набути широкої популярності; зате орфічна форма, ймовірно, мала в пізній античності великий вплив на думки загалу не тільки серед поган, а й серед юдеїв та християн. Елементи містерійних релігій, як орфічних, так і азіатських, досить широко ввійшли в християнську теологію; в усіх них центральним міфом був міф про бога, що вмирає і знов оживає**. Тому я гадаю, що доктрина безсмертя важила в по­ширенні християнства менше, ніж гадав Гіббон.

Чуда, безперечно, відігравали дуже важливу роль у пропаганді християнства. Але чуда в пізній античності були звичайною річчю і не становили прерогативи якоїсь однієї релігії. Взагалі не­легко сказати, з якої причини в цьому змаганні саме христи­янські чуда викликали більше довіри, ніж чуда інших сект. Я га­даю, що Гіббон не врахував однієї дуже важливої обставини, а саме володіння Священною Книгою. Ті чуда, на які посилалися християни, почались у дуже давні часи, серед народу, що здавав­ся людям античності таємничим; він мав послідовну історію, від створення світу й далі, згідно з якою божественний промисл за­вжди творив чуда - спочатку для юдеїв, а потім для християн. Сучасному дослідникові історії ясно, що рання історія ізраїльтян в основному легендарна, але в давнину люди так не вважали. Вони вірили Гомеровій розповіді про облогу Трої, вірили в Ромула й Рема і так далі; чому ж, питає Оріген, ви мали б прийняти ці перекази й відкидати єврейські? На цей аргумент не було логічної відповіді. Тому природно було прийняти чуда Старого Заповіту, а коли вже їх визнано, гідними віри ставали й не такі давні, особливо коли врахувати християнську інтерпретацію про­років.

 

* Див. Oesterley and Robinson, Hebrew Religion.

** Див. Angus, The Mystery Religions and Christianity.

 


Моральний рівень християн до Костянтина, безперечно, був набагато вищий, ніж у пересічного поганина. Християн часом пе­реслідували, і в змаганні з поганами їхнє становище майже за­вжди було невигідне. Вони твердо вірили, що чеснота буде вина­городжена в раю, а гріх покараний у пеклі. їхній етиці взаємин між статями властива була рідкісна в античності суворість. Навіть Пліній, чиїм офіційним обов'язком було переслідувати християн, засвідчує високий рівень їхньої моральності. Після навернення Ко­стянтина, звичайно, і серед християн з'явилися пристосуванці; але визначні діячі церкви, за небагатьма винятками, й далі були лю­ди з непохитними моральними засадами. Гадаю, що Гіббон мав рацію, приписуючи велику вагу цьому високому моральному рівневі як одній з причин поширення християнства.

В останню чергу Гіббон наводить «єдність і дисципліну хри­стиянської громади». А я гадаю, що з погляду політики це най­важливіша з його п'ятьох причин. Ми в сучасному світі звикли до політичної організованості; кожен політик мусить рахуватися з голосами католиків, але вони врівноважені голосами інших ор­ганізованих груп. Католик як кандидат на американське прези­дентство перебуває в невигідному становищі через упередження протестантів. Та якби не існувало такої речі, як упередження протестантів, кандидат-католик мав би кращі шанси, ніж будь-хто інший. Такий, видимо, був Костянтинів розрахунок. Підтримку християн як єдиного організованого блоку можна було забезпечи­ти, виявивши їм ласку. Будь-яка тодішня нехіть до християн бу­ла неорганізована й політично неефективна. Мабуть, Ростовцев має рацію, коли вважає, що велика частина війська була христи­янська і що саме це найдужче вплинуло на Костянтина. Та хай там як, а християни, чисельно ще бувши в меншості, мали якусь організованість, тепер звичайну, але тоді нову, і ця ор­ганізованість давала їм увесь політичний вплив групи, здатної ви­являти тиск, за відсутності інших таких груп, супротивних їм. Це був природний наслідок їхньої реальної монополії на ревність, а ту ревність вони успадкували від євреїв.

На нещастя, тільки-но здобувши політичну владу, християни зразу обернули свою ревність одні проти одних. Єресі, і чимало, існували ще й до Костянтина, але ортодокси не мали засобів ка­рати їх. А коли держава стала християнською, для діячів церкви стали доступні великі виграші в формі влади й багатства; почали­ся суперечки щодо виборів, і теологічні чвари стали також чвара­ми за світські переваги. Сам Костянтин зберігав певний нейт­ралітет у суперечках богословів, але по його смерті (337 р.) його спадкоємці (опріч Юліана Відступника) більшою або меншою мірою почали схилятись на бік аріан - аж до піднесення на трон Теодозія в 379 році.

Героєм цього періоду став Атаназій (бл. 297-373), що все своє довге життя був наинепохитнішим поборником нікейської орто­доксії.


Період від Костянтина до Халкедонського собору (451 р.) вирізняється тим, що теологія набула політичної важливості. Двоє питань одне вслід за одним збурювали християнський світ: по-перше, природа Трійці, а потім - доктрина Втілення. За часів Атаназія на передньому плані було тільки перше. Арій, освічений александрійський священик, твердив, що Син не рівний Отцеві, бо створений ним. Трохи раніше цей погляд, може, й не викли­кав би такого неприйняття, але в четвертому сторіччі більшість теологів його відкинула. Кінець кінцем перемогла думка, що Отець і Син рівні і єдиносутні, одначе являють собою двох окре­мих осіб. Думка, ніби вони не окремі, а тільки різні вирази однієї Істоти, являла собою єресь сабеліанства, названу так по її засновникові Сабелієві. Тому ортодоксія мусила тут іти дуже вузькою стежкою: тим, хто недоречно випинав окремість Отця і Сина, загрожувала небезпека аріанства, а тим, хто недоречно ви­пинав їхню єдність, - небезпека сабеліанства.

Вчення Арія Нікейський собор (325 р.) засудив величезною більшістю голосів. Але різні теологи пропонували різні його варіації, і до них прихильно ставилися імператори. Атаназій, що з 328 р. до своєї смерті був александрійським єпископом, майже весь час перебував у вигнанні за свою відданість нікейській орто­доксії. Він тішився величезною популярністю в Єгипті, що протя­гом усієї боротьби йшов неухильно за ним. Цікаво, що в ході те­ологічної боротьби національні (чи принаймні регіональні) почут­тя, які неначе зовсім вигасли після підкорення римлянами, тепер ожили. Костянтинополь і Азія схилялись до аріанства; Єгипет був фанатично атаназіанський; Захід непохитно тримався постанов Нікейського собору. Коли скінчилась боротьба з аріанством, з'яви­лись нові незгоди більш-менш подібного типу, в яких Єгипет уда­вався в одну єресь, а Сірія - в протилежну. Ці єресі, перес­лідувані ортодоксами, підірвали єдність Східної імперії и полегши­ли завоювання магометанам. У самих сепаратистських рухах нема нічого незвичайного, дивно тільки, що тоді вони були пов'язані з такими тонкими й абстрактними теологічними питаннями.

Імператори з 335 до 378 р. були більш-менш прихильні до аріанських поглядів, наскільки ставало відваги - за винятком Юліана Відступника (361-363 pp.), що як поганин був зовсім байдужий до внутрішніх суперечок у християнстві. Нарешті 379 р. імператор Теодозій беззастережно підтримав католиків, і їхня перемога в усій імперії стала цілковитою. Святий Амброзій, свя­тий Єронім і святий Августин, яких ми розглянемо в наступному розділі, більшу частину свого життя прожили в цьому періоді тріумфу католицизму. Одначе на Заході його змінив ще один період панування аріанства - за готів і вандалів, що спільно за­воювали майже всю Західну імперію. їхня влада тривала близько сторіччя, та кінець кінцем її зломили Юстиніан, лангобарди й

 


франки - а Юстиніан і франки, та врешті й лангобарди були ор­тодоксальні. Таким чином католицька віра здобула остаточний успіх.

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 190 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: АРІСТОТЕЛЕВА ЛОГІКА | АРІСТОТЕЛЕВА ФІЗИКА | РАННЯ ЕЛЛІНСЬКА МАТЕМАТИКА Й АСТРОНОМІЯ | ЕЛЛІНІСТИЧНИЙ СВІТ | КІНІКИ Й СКЕПТИКИ | ЕПІКУРІЙЦІ | СТОЇЦИЗМ | РИМСЬКА ІМПЕРІЯ І КУЛЬТУРА | Розділ XXX | Книга друга |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ І РОЗВИТОК РЕЛІГІЇ В ЮДЕЇВ| Розділ III ТРИ ВЧИТЕЛІ ЦЕРКВИ

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.01 сек.)