Розділ і розвиток релігії в юдеїв

Християнська релігія в такому вигляді, як варвари успадкува­ли її від пізньої Римської імперії, складалася з трьох елементів: це, по-перше, певні філософські вірування, що мали за джерело головним чином учення Платона й неоплатоніків, але почасти і стоїків; по-друге, концепція моралі й історії, запозичена в юдеїв; і по-третє, деякі теорії, особливо щодо спасіння душі, що загалом були новим внеском християнства, але почасти простежуються від орфізму та споріднених із ним культів Близького Сходу.

На мій погляд, найважливіші юдейські елементи в христи­янстві такі:

1. Священна історія, що починається зі створення світу й веде до його загибелі в майбутньому і виправдовує ставлення Бога до людей.

2. Існування невеликої частини людства, яку Бог злюбив особ­ливо. Для євреїв цією частиною був Обраний Народ; для христи­ян — обранці.

3. Нова концепція «праведності». Чеснота подавання милостині, наприклад, перейнята християнством від пізнього юдаїзму. Ідея про надзвичайну важливість хрещення могла виводитися з орфізму або зі східних поганських містерійних релігій, але прак­тична філантропія як елемент християнської чесноти, очевидно, прийшла від євреїв.

4. Закон. Християни засвоїли частину юдейського закону, на­приклад десять заповідей, відкинувши його церемоніальну й риту­альну частини. Але на практиці вони сприймали Символ віри майже з тими самими почуттями, з якими юдеї сприймали За­кон. Це містило в собі ту доктрину, що правильна віра при­наймні не менш важлива за доброчесну поведінку - доктрину по суті еллінську. А от винятковість обранців має походження юдей­ське.

5. Месія. Євреї вірили, що Месія принесе їм добробут на якийсь час і перемогу над ворогами тут, на землі; крім того, він іще тільки має з'явитися в майбутньому. Для християн Месією був історичний Ісус, якого ототожнювали також із Логосом грець­кої філософії, і це не на землі, а на небі Месія дасть своїм послідовникам змогу перемогти ворогів.

6. Царство Небесне. Концепцію потойбічного світу юдеї й хри­стияни в певному розумінні поділяють із пізнім платонізмом, але

у них вона набирає багато конкретнішої форми, ніж у грецьких філософів. Еллінська доктрина — яку можна знайти в багатьох християнських філософів, але не в загальнопоширеному христи­янстві - полягала в тому, що чуттєвий світ у просторі й часі — це ілюзія і що шляхом розумової та моральної дисципліни люди­на може навчитися жити у світі вічному, єдино реальному. З другого боку, юдейська й християнська доктрини містили уявлен­ня про потойбічний світ не як щось метафізично відмінне від цього світу, а як майбутнє життя, коли доброчесні тішитимуться вічним блаженством, а нечестиві зазнаватимуть вічних мук. Ця віра втілювала психологію відплати й була зрозуміла всім і кож­ному, чого не скажеш про вчення грецьких філософів.

Щоб зрозуміти походження цих вірувань, треба усвідомити деякі факти єврейської історії, на які ми зараз звернемо свою увагу.

Рання історія ізраїльтян не може бути підтверджена ніякими джерелами, крім Старого Заповіту, а визначити, з якого місця він перестає бути чисто легендарним, неможливо. Можна вважати Давида й Соломона за царів, що, ймовірно, існували в дійсності, але найдавніше місце, в якому ми стикаємось із чимось безпереч­но історичним, стосується часів, коли вже існувало двоє царств -Ізраїль та Юдея. Перша з названих у Старому Заповіті осіб, про яку ми маємо незалежне від Біблії письмове свідчення, - це ізраїльський цар Ахав, про якого згадано в одному асірійському листі з 853 року до н.е. Асірійці врешті в 722 році до н.е. підкорили Північне царство й вивели звідти більшу частину насе­лення. Відтоді ізраїльтянську релігію й традицію зберігало тільки Юдейське царство. Воно ще пережило асірійців, чия могутність скінчилася, коли вавілоняни й мідяни 606 р. до н.е. взяли Ніневію. Але 586 р. до н.е. Навуходоносор захопив Єрусалим, зруйнував храм і перегнав велику частину населення до Вавілона. Вавілонське царство впало 538 р. до н.е., коли Кір, цар мідян і персів, узяв його столицю Вавілон. 537 р. до н.е. Кір видав указ, що дозволяв євреям повернутися до Палестини. Багато їх так і зробили під проводом Неємії та Езри; храм відбудовано, і почала викристалізовуватись юдейська ортодоксія.

В період полону і протягом деякого часу до й після нього юдейська релігія зазнала дуже істотних змін. Доти, як видно, ізраїльтяни з релігійного погляду не дуже різнились від довко­лишніх племен. Ягве спочатку був тільки племінним богом, лас­кавим до дітей Ізраїлю, але не відкидалося й існування інших богів, і вшанування їх було звичайною річчю. У першій заповіді: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене», - висловлене дещо таке, що було новим у роки безпосередньо перед полоном. Це з очевидністю показують різні тексти у більш ранніх про­років. Саме пророки тієї пори перші почали навчати, що вшану­вання поганських богів - гріх. Вони оголосили, що для перемоги в безнастанних війнах тих часів важлива ласка Ягве і що Ягве

позбавить євреїв своєї ласки, якщо вони вшановуватимуть ще й інших богів. Ідея, що всі віри, крім однієї, фальшиві і що Гос­подь карає за ідоловірство, належить, як видається, насамперед Єремії та Єзекиїлові.

Ми проілюструємо деякими цитатами їхні вчення й панування поганських звичаїв, проти яких вони протестували. «Хіба не ба­чиш сам, що вони коять по містах Юдеї, по вулицях Єрусалиму? Діти збирають дрова, а батьки запалюють вогонь; жінки ж місять тісто, щоб напекти медяників небесній цариці (Іштар) та возлити ливні жертви чужим богам, щоб мене ображати»*. Бог гнівається за це. «Звели узвишшя Тофету, що у долині Бен-Гіннома, щоб там палити синів своїх і дочок своїх, чого я не заповідував і чо­го я й на мислі не мав»**.

У Єремії є один дуже цікавий уступ, де він картає євреїв у Єгипетській землі за ідоловірство. Він і сам якийсь час жив серед них. Пророк каже євреям-емігрантам у Єгипетській землі, що Яг­ве винищить їх усіх, бо їхні жінки кадили іншим богам. Але во­ни не хочуть його слухати й кажуть: «Ми таки будемо чинити все те, що сказали уста наші: ми будемо кадити цариці небесній і приносити їй ливні жертви, як це чинили ми й батьки наші, царі наші й князі наші по містах Юдеї та по вулицях єрусалимських. Тоді ми були ситі й щасливі і не знали лиха». Та Єремія запевняє їх, що Ягве завважив ці ідоловірські обряди і що злигодні прийшли саме через них: «Ось я кленуся моїм вели­ким ім'ям, - слово Господнє, - що ніхто з юдеїв у всій Єгипетській землі не буде більше вже вимовляти своїми устами моє ім'я... Ось я буду пильно за вами наглядати вам на поги­бель, а не на добро: усі юдеї, що перебувають у Єгипетській землі, загинуть від меча та голоднечі, всі дощенту»***.

Єзекиїл також уражений ідоловірськими обрядами євреїв. У видінні Господь показав йому жінок, що біля північної брами Храму голосили по Таммузі (вавілонське божество),,а потім Він показує йому «іще гірші, ніж ці, гидоти»: двадцять п'ять чо­ловіків біля дверей Храму вшановували Сонце. Господь заявляє: «Зате ж і я чинитиму з ними в гніві: око моє не пощадить, не змилосерджусь і хоч би вони і як голосно до моїх вух взивали, я їх не почую»****.

Ідея, що всі релігії, крім однієї, нечестиві і що Господь карає за ідоловірство, очевидно, виникла саме в цих пророків. Загалом пророки були запеклі націоналісти й прагнули дожити до того дня, коли бог до решти винищить чужовірців.

Полон пророки використовували як виправдання своїх докорів. Якщо Ягве всемогутній, а юдеї - його Обраний Народ, то їхні

* Книга пророка Єремії, VII, 17-18.

** Там-таки, VII, 31.

*** Там-таки, XLIV, 17, 26-27.

**** Книга пророка Єзекиїла, VIII, 15, 18.

страждання можна пояснити тільки їхньою зіпсутістю. Це психо­логія батьківської направи: юдеї мають бути очищені карою. Під впливом цього вірування пророки виробили у вигнанні ортодоксію куди суворішу й куди більше сповнену ідеєю національної винят­ковості, ніж та, що панувала під час їхньої незалежності. Ті юдеї, котрі лишилися на батьківщині й не були переселені до Вавілону, не зазнали цієї трансформації такою мірою. Коли Езра й Неємія повернулися з полону до Єрусалима, вони були вражені тим, що тут стали звичайними мішані шлюби, й порозбивали всі такі подружжя*.

Євреї вирізнялися з-поміж інших стародавніх народів непохит­ною національною гордістю. Всі інші, коли їх завойовували, при­мирялися з цим і зовнішньо, і внутрішньо; тільки євреї зберігали віру в свою вищість і переконання, що їхні злигодні — це тільки вислід Божого гніву за те, що вони не зуміли зберегти чистоту віри й обрядності. Історичні книги Старого Заповіту, укладені здебільшого після полону, лишають хибне враження, бо в них виражається погляд, ніби ідоловірські збочення, проти яких висту­пали пророки, були відпадінням від давньої суворості звичаїв, тоді як насправді ця давня суворість ніколи не існувала. Пророки були далеко більшими новаторами, ніж видається, коли читати Біблію не в історичному плані.

Під час вавілонського полону в юдейській релігії з начатків, які почасти вже існували, розвинулись деякі риси, що згодом ха­рактеризували її. Завдяки зруйнуванню Храму з юдейського риту­алу самі собою випали жертвоприношення, бо їх можна було вчиняти тільки в Храмі. Саме в ту пору виникли синагоги, де читали вголос розділи Святого Письма, котрі вже існували на той час. Тоді ж таки наголошено на значенні суботи й на тому, що ознакою юдея є обрізання. Як ми вже бачили, шлюби з чу-жовірцями заборонено тільки під час полону. Посилились усі про­яви винятковості. «Я Господь Бог ваш..., відрізнив вас від інших народів...»** «Святими ви будете, бо я — святий, Господь Бог ваш»***. Закон - витвір саме цього періоду. Він був однією з го­ловних сил, що зберегли національну єдність.

Те, що ми називаємо Книгою пророка Ісаї, є твором двох різних пророків - одного до полону, а другого - після. Другий із них, котрого дослідники Біблії називають Другоісаєю, -найцікавіший із пророків. Він перший приписав Богові слова: «Нема Бога, крім мене». Він вірить у воскресіння тіла - можли­во, це наслідок перських впливів. Його пророцтва щодо Месії зго­дом виявились єдиними текстами Старого Заповіту, наводженими на доказ того, що пророки передбачали прихід Христа.

В суперечках християн як з поганами, так і з юдеями ці тек-

* Книга пророка Езри, ІХ-Х, 5. ** Книга Левіт, XX, 24. *** Там-таки, XIX, 2.

сти з Другоісаї відігравали дуже важливу роль, тому я зацитую найістотніші з них. Усі народи мають кінець кінцем навернені: «Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, і не вчитимуться більше вою­вати» (Книга пророка Ісаї, II, 4). «Ось дівиця зачала, і породить сина, і дасть йому ім'я Емануїл»*. (Щодо цього тексту була су­перечка між євреями і християнами; євреї твердили, що правиль­ний переклад буде «молода жінка зачала», та християни вважали, що євреї брешуть). «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло ве­лике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло... Бо хлоп'ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього, і дадуть йому ім'я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру»**. Найвиразніше проступають про­рочі риси в п'ятдесят третьому розділі, що містить усім знайомі тексти: «Зневажений, останній між людей, чоловік болів... Та він наші недуги взяв на себе, він ніс наші болі... Він же був поране­ний за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувань.. Його мордовано, та він упокорявся і не розтуляв своїх уст: немов яг­ня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригача-ми, не відкривав він уст»***. Стверджується й причетність чу-жовірців до остаточного спасіння: «Народи йдуть до твого світла, царі до сяйва твого блиску»****.

Після Езри й Неємії євреї на якийсь час зникають з історії. Юдейська держава збереглась як теократична, але її територія бу­ла дуже маленька - довкола Єрусалима від десяти до п'ятнадця­ти миль за Бівеном (Е. Bevan) *****. Після. Александра за неї сперечались Птолемеї й Селевкіди. Та це рідко призводило до бойових дій на самій юдейській території, і юдеї довгий час мали цілковиту волю в своїй релігії.

їхні моральні максими того часу викладені в біблійній Книзі Еклезіаста, чи Проповідника, написаній, імовірно, близько 200 р. до н.е. До недавніх часів ця книга відома була тільки» в грецькій версії, і це давало підставу вилучати її з Біблії як апокрифічну¹. Але нещодавно знайдено і гебрейський манускрипт - щоправда, в дечому відмінний від грецького тексту, відтвореного в нашій версії апокрифів. Мораль, якої навчає ця книга, вельми земна. Високо цінується добра слава серед ближніх. Чесність - найкраща лінія поведінки, бо мати Ягве на своєму боці завжди корисно. Рекомендується давати милостину. Єдина ознака грецького впливу -це хвала лікарському мистецтву.

* Книга пророка Ісаї, VII, 4.

** Там-таки, IX, І, 5.

*** Там-таки, LIII, 3-7.

**** Там-таки, LX, 3.

***** Jerusalem under the High Priest, p. 12.

¹ В нашій традиції Книга Проповідника канонічна. (Прим, перекл.)

До рабів не слід ставитись надто поблажливо. «Для осла — па­ша, палиця і вантаж, для раба - хліб, карність і праця... Нехай так працює, як йому личить, а коли не слухається - наклади кайдани». (Книга Сираха, XXXIII, 25, 29). Та водночас пам'ятай, що ти заплатив за нього якусь ціну, і коли він утече від тебе, ти позбудешся своїх грошей; це кладе межі вигідній суворості (там-таки, 31, 33). Дочки - велика причина турбот; очевидно, в його часи вони були вельми схильні до розпусти (XLII, 9—10). Про жінок Сирах невисокої думки: «від одежі міль виходить, а від жінки - злоба жіноча». (Книга Сираха, XXXIII, 13). Бути ласкавим до своїх дітей - помилка; правильно буде «вже змалку робити гнучким їхній карк» (VII, 23, 24).

Взагалі він, як Катон Старший, відображає мораль доброчесно­го діловика в дуже непривабливому світлі.

Це спокійне, самовдоволене й вигідне життя було брутально перерване царем-Селевкідом Антіохом IV, що надумав еллінізувати всі свої володіння. 175 р. до н.е. він улаштував у Єрусалимі гімнасій і почав навчати молодих євреїв носити грецькі шапки та розвивати тіло фізичними вправами. В цьому Антіохові допомагав еллінізований єврей на ймення Ясон, якого він наста­новив первосвящеником. Жрецька аристократія зніжилась і відчула принади грецької цивілізації; але проти неї завзято висту­пила партія, що звалась «Хасидім» (тобто «святими») й мала вплив серед сільського населення*. Коли 170 р. до н.е. Антіох розпочав війну з Єгиптом, євреї повстали. Після цього Антіох за­брав із Єрусалимського храму священні чаші й помістив, там ста­тую Бога. Він ототожнював Ягве з Зевсом, користаючись мето­дом, що доти повсюди давав успіх**. Він наважився викоренити юдейську віру, скасувати звичай обрізання та закони, що обме­жують вибір їжі. Єрусалим скорився всьому цьому, але за межа­ми міста євреї опиралися з непоборною затятістю.

Історія цього періоду розказана в Першій книзі Макавеїв. Пер­ший розділ оповідає, як Антіох оголосив декрета, щоб усе насе­лення його царства стало одним народом і зреклося своїх осібних законів. Цьому скорилися усі погани й багато ізраїльтян, хоча цар повелів, щоб вони занедбали суботу, приносили в жертву свинину й лишали своїх дітей необрізаними. Всі, хто не скорить­ся, мали бути скарані смертю. І все ж багато євреїв не скорили­ся. «І жінок, що давали до обрізання своїх дітей, згідно з нака­зом карано на смерть, разом з їхніми немовлятками, прив'язани­ми їм до шиї, а й їхніх слуг і тих, що їх обрізували. Однак ба­гато ізраїльтян не впали духом і постановили твердо не їсти

* Ймовірно, що «Хасидім» розвинулась у секту есеїв, чиє вчення, очевидно, справило вплив на зародження християнства. Див. Oeslerley and Robinson, History of Israel, Vol. II, p. 323ff. Фарисеї походили також від них.

** Декотрі александрійські євреї не заперечували проти такого ототожнення. Див. «Лист Арістея», 15, 16.

нічого нечистого. Вони були готові й умерти, аби лиш не оск­вернитися стравами та не опоганити святого Союзу, і справді вмирали»*.

Саме в той час віра в безсмертя широко утвердилася серед євреїв. Доти вважалося, що доброчесність буде винагороджена тут, у земному житті; але те переслідування, що спостигло саме най-доброчесніших, з очевидністю спростувало цю гадку. Тому, щоб гарантувати божественну справедливість, необхідно було повірити в винагороду й кару після смерті. Не всі юдеї прийняли це вчен­ня; вже в часи Христа саддукеї відкидали його. Але на той час вони були нечисленною сектою, а згодом у безсмертя повірили всі євреї.

Повстання проти Антіоха очолив Юда Макавей, здібний полко­водець, що спочатку відвоював Єрусалим (164 р. до н.е.), а потім почав завойовувати нові землі. Подекуди він винищував усіх чоловіків, а подекуди силоміць запроваджував обрізання, його брат Йонатан був настановлений первосвящеником, засів у Єрусалимі з загоном війська й захопив частину Самарії з містами Йоппією та Аккрою. Він провадив переговори з Римом і спромігся забезпечити Юдеї цілковиту автономію. Нащадки його були первосвящениками аж до Ірода, вони відомі як Хасмонейсь-ка династія.

У витривалості проти переслідувань, у опорі їм тогочасні євреї виявляли безмежний героїзм, хоча захищали вони речі, які не здаються нам першорядно важливими - такі, як обрізання та гріховність споживання свинини.

Доба переслідувань за Антіоха IV була вирішальною в юдейській історії. В ті часи євреї діаспори дедалі дужче й дужче еллінізувалися; в самій Юдеї лишилось їх небагато, і навіть серед них багатші та впливовіші схильні були прийняти грецькі новації. Якби не геройський опір хасидів, юдейська релігія легко могла б відмерти. А якби це сталось, ні християнство, ні іслам не могли б виникнути в формі, бодай більш-менш подібній до тієї, якої во­ни врешті набрали. Тавнсенд у своєму вступі до перекладу Чет­вертої книги Макавеїв пише:

«Дуже влучно сказано, що якби юдаїзм як релігія зник за правління Антіоха, то для засіву християнства не знайшлось би придатного грунту; отже, кров макавеївських мучеників, що вря­тували юдаїзм, урешті стала насінням Церкви. А оскільки не ли­ше християнство, а й іслам виводять свій монотеїзм із юдейського джерела, то цілком можливо, що нинішній світ саме існування монотеїзму як на сході, так і на заході завдячує Макавеям»**.

Одначе пізніші юдеї аж ніяк не почували захвату перед Мака-веями, бо їхній рід, ставши первосвящениками, після своїх успіхів

* І Книга Макавеїв, І, 60-63.

** The Apokrypha and Pseudepigrapha of the Old Testament in English. Edited by R. H. Charles. Vol. II, p. 659.

засвоїв цілком мирську, кон'юнктурну політику. Захват почувають перед мучениками. Четверта книга Макавеїв, написана, ймовірно, в Александрії десь близько Христових часів, ілюструє й це, і ще деякі цікаві моменти. Попри таку назву, Макавеїв у ній не зга­дано: вона оповідає про дивовижну стійкість спершу одного старо­го чоловіка, а потім сімох молодих братів, що їх усіх спочатку піддали тортурам, а потім спалили з наказу Антіоха. в присут­ності їхньої старої матері, що заклинала їх не піддаватися. Цар спочатку намагався скорити їх приязним ставленням, запевняючи, що обдарує їх своєю ласкою, якщо вони погодяться їсти свинину, й забезпечить їм успішну кар'єру. А коли вони відмовились, по­казав їм знаряддя тортур. Але вони лишались непохитні й відказували йому, що його по смерті чекають вічні муки, а їх -блаженство без кінця. Одного по одному в присутності решти, а також їхньої матері їх спочатку заклинали їсти свинину, а коли вони відмовлялися - піддавали тортурам і вбивали. Кінець кінцем цар обернувся до своїх вояків і сказав, що сподівається від них наслідування такого прикладу мужності. Звичайно, ця легендарна розповідь прикрашена, але історія правдиво засвідчує, що пе­реслідування були жорстокі, а жертви терпіли їх героїчно, і що головними причинами були обрізання та споживання свинини.

Ця книга становить інтерес іще з одного погляду. Хоч автор, цілком очевидно, був правовірним юдеєм, він користується мовою філософії стоїків і прагне довести, що юдеї живуть у цілковитій згоді з її приписами. Книга починається такими словами:

«Щонайвищою мірою філософським є питання, яке я тут про­поную обговорити, а саме: чи Надихнутий Розум є верховним правителем над пристрастями? І до філософського боку цього пи­тання я б вельми поважно хотів привернути вашу найглибшу увагу».

Александрійські євреї в царині філософії ладні були вчитись у греків, але вони надзвичайно стійко трималися Закону, надто звичаїв обрізання, дотримання суботи й відмови від споживання свинини та інших нечистих видів м'яса. Від часів Неємії й до падіння Єрусалима в 70 р. н.е. вага, якої вони надавали Зако­нові, неухильно зростала. Вони більш не терпіли пророків, які хотіли сказати щось нове. Ті з них, котрі відчували спонуку пи­сати в стилі пророків, воліли вдавати, ніби їм пощастило розшу­кати стародавню книгу Даниїла, або Соломона, або ще котрогось непогрішного авторитета давнини. їхня своєрідність у ритуалі скріплювала їх як націю, але таке наголошування Закону посту­пово вбивало оригінальність і робило їх затято консервативними. Через цю закостенілість тим незвичайнішим видається бунт свято­го Павла проти панування Закону.

Проте Новий Заповіт - це далеко не таке нове явище, як ча­сто видається людям, зовсім не знайомим з юдейською літературою років, що безпосередньо передували народженню Хри­ста. Пророчий запал аж ніяк не згас, хоча й мусив прибирати

личину псевдонімності, аби його захотіли слухати. З цього погля­ду величезний інтерес становить Книга Еноха*, складена з текстів різних авторів: найдавніший з них трохи старший за Ма­кавеїв, а найпізніший - десь від 64 р. до н.е. Більша частина його - розповідь нібито про апокаліпсичне видіння праотця Ено­ха. Вона дуже істотна для характеристики того боку юдаїзму, котрим він повернений до християнства. Автори Нового Заповіту знайомі з нею; апостол Юда вважає навіть, що вона справді на­лежить праотцеві Енохові. Ранні християнські отці церкви, на­приклад Климент Александрійський і Тертуліан, вважали її ка­нонічною, проте Єронім і Августин її відкинули. Природно, що вона запала в непам'ять і була втрачена, аж поки на початку дев'ятнад­цятого сторіччя в Абіссінії знайшлися зразу три її рукописи ефіопською мовою. Після цього знайшлись і фрагменти цієї книги в грецькій та латинській версіях. Видається, що первісно частину її написано гебрейською мовою, а частину - арамейською.

Автори її належали до секти «Хасидім», а їхні наступники -до фарисеїв. В ній засуджено царів і князів, під якими маються на увазі Хасмонейська династія й саддукеї. Вона справила вплив на вчення Нового Заповіту, зокрема в тому, що стосується Месії, Шеолу (пекла) та демонології.

Книга складається головним чином із приповідок, більш «космічних», ніж приповідки Нового Заповіту. Є там видіння неба й пекла, Страшного Суду тощо; впадає в очі схожість із першими двома книгами «Втраченого раю», де літературний рівень дуже високий, і з Блейковими «Пророчими книгами», де він значно нижчий.

Є там тлумачення 2 й 4 віршів VI розділу Книги Буття, дуже своєрідне, «прометеївське». Ангели навчили людей витоплювати метали й були покарані за те, що виказали «вічну таємницю». Крім того, вони були канібали. Ангели, що вчинили гріх, стали поганськими богами, а їхні жінки - сиренами; але кінець кінцем вони всі були покарані вічними муками.

Є там описи неба й пекла, що мають неабияку літературну вартість. Страшний Суд здійснює «Син Людський, наділений пра­ведністю»; він сидить на троні своєї слави. Декотрі з поган кінець кінцем покаються й будуть прощені; але більшість поган і всіх євреїв, котрі наслідують грецькі звичаї, чекає вічне проклят­тя, бо праведні молитимуть про помсту, і їхню молитву буде за­доволено.

Є там і астрономічна частина, з якої ми дізнаємося, що Со­нце й Місяць мають колісниці, рушієм яких є вітер, що рік складається з 364 днів, що людські гріхи збивають небесні тіла з їхніх орбіт і що астрономічні знання приступні тільки доброчесно-

Про текст цієї книги в англійському перекладі див. у Charles, op. cit.; вступ там теж цікавий.

му. Падучі зорі - то скинуті з неба ангели, і карають їх сім ар­хангелів.

Далі йде священна історія. Аж до Макавеїв вона тільки пере­повідає відоме з початкових книг Біблії, а далі - з історії. Потім автор переходить до майбутнього: Новий Єрусалим, навер­нення недобитків-поган, воскресіння праведників і прихід Месії.

Чимало сказано про кару грішникам та нагороду праведникам, які ніколи не виявляють до грішників християнського прощення. «Що ви робитимеме, о грішники, й куди тікатимете в той день суду, коли почуєте голос молитви праведників?» «Гріх не послано на землю, людина сама створила його». Гріхи записуються на небі. «Ви, грішники, будете прокляті навіки й ніколи не знатиме­те миру». Грішники можуть бути щасливі протягом усього життя й навіть у хвилину смерті, але душі їхні падають у Шеол, де їх мучитимуть «темрява й закови, і палюче полум'я». Що ж до праведних, то «Я і мій Син з'єднаємось із ними навіки».

Останні слова книги: «Вірним він даруватиме вірність у осе-лищі правих шляхів. І вони побачать, як тих, хто вродився в темряві, ведуть у темряву, а праведні сяйвом засяють. 1 грішники кричатимуть голосно, й бачитимуть їхнє сяйво, і вони справді підуть туди, де для них призначено дні й пори року».

Юдеї, як і християни, багато розмірковували про гріх, але ма­ло хто з них думав про себе як про грішника. То була, загалом кажучи, християнська новація, запроваджена приповідкою про фа­рисея й митаря і оголошена чеснотою в Христовій інвективі книжникам та фарисеям. Християни намагалися виявити христи­янське смирення; юдеї, загалом, ні.

Проте серед правовірних юдеїв, що жили в роки перед Хри-стом, були й важливі винятки. Візьмімо, наприклад, «Заповіти дванадцяти праотців», написані між 109 і 107 роками до н.е. од­ним фарисеєм, прихильником Йоана Гіркана, первосвященика Хасмонейської династії. Ця книжка в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, містить християнські вставки, але всі вони пов'язані з догматами. Коли їх вилучити, лишається етичне вчен­ня, зовсім подібне до євангельського. Як пише велебний доктор Р. Г. Чарлз, «Нагірна проповідь у кількох місцях відбиває дух і навіть відтворює самі фрази нашого тексту; багато уступів у Євангеліях теж мають його сліди, а святий Павло неначе кори­стувався цією книжкою як провідником» (op. cit., pp. 291—2). Ми знаходимо в цій книжці ось такі настанови:

«Любіть одне одного всім серцем; і коли хтось учинить гріх проти тебе, заговори з ним мирно і не держи в душі злості; і коли він покається й визнає свою провину, прости йому. Та коли він відмагатиметься, не розгнівись на нього, бо він, сприйнявши заразу від тебе, почне лихословити й учинить гріх подвійний... 1 навіть коли він не матиме сорому й далі чинитиме неправедно, то й тоді прости йому й полиш відплату Богові».

Доктор Чарлз гадає, що Христос напевне знав цей уступ. І знов знаходимо:

«Любіть Господа й свого ближнього».

«Любіть Господа все своє життя, і одне одного щирим сер­цем».

«Я любив Господа і так само й кожну людину всім своїм сер­цем». Порівняйте це з Євангелією від Матея, XXII, 37-39. В «Заповіті дванадцяти праотців» є осуд будь-якої ненависті, як на­приклад:

«Гнів - це сліпота, він не дає людині побачити будь-чиє об­личчя таким, яке воно є».

«Тож ненависть - це зло, бо вона завжди в парі з брехнею ходить».

Автор цієї книжки, як і слід сподіватися, вважає, що спасуть­ся не тільки юдеї, а й усі погани.

Євангелії навчили християн думати про фарисеїв погано, а тим часом автор цієї книжки був фарисей, і він, як бачимо, на­вчав тих самих етичних принципів, котрі ми вважаємо найхарак­тернішими в Христовому вченні. Правда, пояснення тут несклад­не. По-перше, він навіть для свого часу був, напевне, фарисеєм нетиповим; багато поширеніше було, безперечно, вчення Книги Еноха. По-друге, ми знаємо, що всі суспільні рухи мають схиль­ність до скостеніння; хто може розпізнати принципи Джеферсона в принципах «Дочок американської революції»? По-третє, ми знаємо, зокрема щодо фарисеїв, що їхня відданість Законові як аб­солютній і остаточній істині скоро поклала край будь-якій свіжій і живій думці та почуттю серед них. Як каже доктор Чарлз:

«Коли фарисейство, порвавши з давніми ідеалами своєї партії, поринуло в політичні інтереси та рухи і одночасно почало дедалі повніше заглиблюватись у вивчення букви Закону, воно скоро пе­рестало давати грунт для вироблення такої високої етичної систе­ми, як та, що проповідують «Заповіти [праотців]», отож справжні послідовники ранніх хасидів та їхнього вчення порвали з юдаїзмом і знайшли свій природний притулок у лоні первісного християнства».

Після періоду, коли правили первосвященики, Марк Антоній настановив свого приятеля Ірода царем юдеїв. Ірод був веселий авантурник, що часто опинявся на грані банкрутства; він звик до товариства римлян і відійшов дуже далеко від юдейського благо­честя. Дружина його походила з роду первосвящеників, але сам він був ідумеянин, і самого цього вже вистачало, щоб євреї ста­вились до нього з недовірою. Спритний пристосуванець, він умить зрікся Антонія, коли стало очевидно, що невдовзі переможе Ок-тавіан. Проте він доклав великих зусиль, щоб примирити євреїв зі своєю владою. Перебудував Храм, щоправда, в елліністичному стилі, з рядами корінфських колон; але над головною брамою помістив великого золотого орла, цим самим порушивши Другу заповідь. Коли пройшла чутка, що він помирає, фарисеї скинули

того орла геть, але він за те наказав стратити декого з них. Він помер у 4 році до н.е., а невдовзі після його смерті римляни скасували царську владу й настановили над Юдеєю прокуратора. Понтій Пілат, що став прокуратором 26 р. н.е., не мав такту, й незабаром його відкликано.

В 66 році н.е. євреї під проводом партії фанатиків повстали проти Риму. їх розбито, і Єрусалим узято в 70 р. н.е. Храм зруйнували, і євреїв майже всіх вигнано з Юдеї.

Євреї діаспори почали відогравати помітну роль ще на кілька сторіч раніше. Первісно євреї були майже цілком хліборобською нацією, але під час вавілонського полону навчились від вавілонян торгувати. Багато їх і після часів Езри та Неємії лишилось у Вавілоні, і серед них декотрі були дуже багаті. Після заснування Александрії багато євреїв оселилося там; вони заселили окрему частину міста - не як гетто, а щоб уберегтись від небезпеки оск­вернення при контактах із поганами. Александрійські євреї еллінізувалися значно більше, ніж юдейські, і навіть забули геб-рейську мову. Тому з'явилася необхідність перекласти Старий За­повіт на грецьку; так постала Септуагінта. П'ятикнижжя Мой­сееве було перекладене в середині третього сторіччя до н.е.; ре­шта Біблії - трохи пізніше.

Про Септуагінту, тобто «семидесятницю», названу так тому, що над нею працювали сімдесят перекладачів, виникли легенди. Казали, що кожен із сімдесяти переклав усю Біблію незалежно від інших, а коли їхні версії порівняли, то виявилося, що вони збігаються до найменших подробиць, бо всі вони богонатхненні. А втім, пізніші дослідження вчених показали, що Септуагінта має багато прикрих вад. Після виникнення християнства євреї мало користувались нею, бо повернулися до читання гебрейського тек­сту Старого Заповіту. 1 навпаки, перші християни, з яких мало хто знав гебрейську мову, мусили користуватись Септуагінтою або перекладами частин її на латину. Кращий текст з'явився завдяки Орігенові в третьому сторіччі, але ті, хто знав саму латину, мали тільки дуже недосконалі версії, аж поки Єронім у п'ятому сторіччі створив Вульгату. Її спочатку сприйняли вельми критич­но, бо Єронім в уточненні тексту користувався допомогою євреїв, а багато християн думало, ніби євреї умисне фальсифікували тек­сти пророків, аби не видно було, що ті провістили Христа. Проте поступово переклад Єроніма визнано, і в католицькій церкві він і досі лишається офіційним.

Філософія Христового сучасника Філона - найкраща ілюстрація впливу греків на юдейство в царині думки. Бувши ортодоксом у релігії, Філон у філософії був первісно платоніком; важливий та­кож вплив на нього стоїцизму й неопіфагорійства. Хоча його вплив серед євреїв припинився після падіння Єрусалиму, христи­янські отці церкви вважали, що він показав шляхи до примирен­ня грецької філософії з прийняттям гебрейських священних книг.

У кожному значному місті античного світу були чималі ко-

лонії євреїв, які справляли разом з представниками інших східних релігій вплив на тих, котрі не були задоволені ні скептицизмом, ні офіційними релігіями Греції та Риму. Багато людей наверта­лось до юдаїзму, і то не тільки в імперії, а й у південній Русі. 1 християнство, можливо, спочатку знайшло відгук у єврейських та напів'єврейських верствах. Тим часом ортодоксальний юдаїзм став іще ортодоксальнішим і обмеженішим після падіння Єрусалима, як то вже було й після першого падіння за часів Навуходоносо-ра. Після першого сторіччя християнство теж викристалізувалось, і відносини між юдаїзмом та християнством стали цілком зов­нішніми й ворожими; як ми побачимо, християнство інтенсивно заохочувало антисемітизм. Протягом середніх віків євреї не були причетні до культури в християнських країнах, і їх так жорстоко притісняли, що вони й не могли робити внесок у цивілізацію -опріч надавання коштів для спорудження соборів та для інших таких заходів. У той період тільки серед магометан до євреїв ста­вились по-людському, і вони могли вдаватись у філософію та інтелектуальні роздуми.

Протягом усього середньовіччя магометани були цивілізованіші й гуманніші за християн. Ті переслідували євреїв, надто в часи релігійних збурень; хрестові походи супроводилися страхітливими погромами. В магометанських країнах, навпаки, євреїв ніколи не кривджено. Особливо в маврській Іспанії вони зробили великий внесок у науку: в ученні Маймоніда (1135-1204), що народився в Кордові, дехто вбачає одне з джерел філософії Спінози. Коли християни відвоювали Іспанію, маврську вченість передали їм го­ловним чином євреї. Вчені євреї, що знали гебрейську, грецьку та арабську мови й були знайомі з філософією Арістотеля, пере­давали свої знання не таким освіченим схоластам. А втім, вони передали й менш бажані речі, як-от алхімію та астрологію.

Після середньовіччя євреї ще робили великі внески в циві­лізацію, але тільки як особи, а не як народ.

Дата добавления: 2015-07-08