ВИСНОВКИ. Вперше ос­новні положення концепції наукового реалізму були обгрун­товані І

Вперше ос­новні положення концепції наукового реалізму були обгрун­товані І. Франком у статті «Література, її завдання і найважніші віхи» (1878). Науковий реалізм — ідейно-естетичний напрям розвитку української літератури кінця XIX — початку XX ст. Ця праця відіграла важливу роль у розвитку ук­раїнського літературознавства, засвідчила формування якіс­но нового етапу в розвитку світогляду і художнього мислення І.Франка, стала підсумком глибокого вивчення молодим пись­менником здобутків світової літератури XIX ст. Студія І. Франка була, по суті, маніфестом новітнього реалізму.

Розвиваючи теорію реалізму і творчо опрацьовуючи досяг­нення новітньої естетичної думки, І.Франко вказав на вичерпаність описових і етнографічних форм реалізму в україн­ській літературі. Говорячи про характер і завдання реалізму, письменник приходить до визначення реалізму літератури но­вого часу як наукового. Вчений вважав, що література повинна художньо досліджувати дійсність, глибоко проникати в життя, «...бути робітницею на полі людського поступу. її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетич­ні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи,— се її науковий реалізм. Вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука, і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб — се її поступова тенденція. Ро­зуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (Діккенс, Джєнкінс і більша часть реалістів російських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само поняття «правди» вимагає, щоби в літе­ратурі змальовані були і всі національні окремішності даного народу,— а сама ціль літератури — служити народові — вима­гає, щоби вона була для нього зрозумілою» [5].

Сутність Франкової концепції реалізму, однак, полягала не просто у правдивому і адекватному зображенні «злих боків» життя. Найважливішим було те, що Кодекс ставив перед літературою завдання «витворювати з-

поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя» [3]. Логіка суспільних процесів на перше місце ставила «усунення злих боків життя» [5].

У статті «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878) – відгуку на «Сьогочасне літературне прямування» І. Нечуя-Левицького – І. Франко потрактував тези свого сучасника про те, що реалізм не повинен цуратися «ідеалізму, фантазії, серця, пишного духу щирої поезії» як недопустиме для реалістичної літератури повернення «назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності». У цій статті він розмежував поняття «реалізм як тип творчості» (у його теорії «мимовільний, несвідомий реалізм»), «ультрареалізм» / «новіший реалізм літературний», представлений доробком російських письменників «школи Д. Писарєва», та «науковий реалізм». Франкова теорія «наукового реалізму» містить вихід до теорії двох мистецьких напрямів – натуралізму й реалізму, які ґрунтувалися на спільній світоглядно-естетичній основі – позитивізмі; не випадково критик не завжди диференціював терміни «реалізм» та «натуралізм».

Задля достовірного відображення дійсного життя письмен­ники повинні спиратись у своїй художній практиці на наукові досягнення. І. Франко акцентував увагу на принципі науковості як головній рисі реалізму.

Франків Маніфест має прямі виходи і в наше сьогодення, через його «Кодекс естетичний», що трансформується у проблему «література і життя», «література і політика», «література і нація», «література і Держава»[3].

Дата добавления: 2015-07-08