Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Читайте также:
  1. ВЖИВАННЯ ВЕЛИКОЇ БУКВИ
  2. Еміґрація після Другої Світової Війни
  3. Еміґрація після Першої Світової Війни
  4. Інші методи виявлення ВНП часів війни
  5. Інші органи, що виходили поза українськими землями під час першої світової війни
  6. Ланцюг подвійних ходів повзуна Рух від трьохшвидкісного електродвигуна Э2 (720; 1420; 2800 хв–1) через подвійний блок 75 – 68 передається на кривошипний диск D.
  7. Преса на Західніх українських землях під час першої світової війни

Радянізація на західноукраїнських землях у 1944—1950-х pp.

Складові радянізації Особливості
• Націоналізація приватної власності • Колективізація • Індустріалізація • Ліквідація УГКЦ • Культурна революція • Боротьба з ОУН-УПА • Репресії і депортація незгодних з існуючим режимом • Одночасність процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані темпи • Слабкість економічного потенціалу регіону (лише 4 % населення було зайнято в промисловості) • Майже повна відсутність місцевих спеціалістів інженерно-управлінської ланки • Неоднозначне сприйняття населенням соціальних перетворень, пасивний і активний (збройний) опір радянізації • Розвиток регіону був визначений як пріоритетний. Установлювалися спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було створено спеціальний відділ у справах західних областей

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

У відповідь на нацистський «новий порядок» ук­раїнський народ піднімався на боротьбу в тилу оку­пантів. Існували дві течії руху Опору: підпільні ко­муністичні організації, а також націоналістичне підпілля (ОУН—УПА).

До кінця 1941 р. німцями була окупована вся Ук­раїна, окрім Криму. Відбувся новий адміністративно-територіальний поділ України.

Вона була поділена на три частини — Дистрикт Галичина, Рейхскомісаріат Україна і Трансністрія. Велику частину України Гітлер віддав своєму союзникові І. Антонеску. З Одесь­кої, південних районів Вінницької і західних Мико­лаївської області було сформовано нову румунську про­вінцію під назвою «Трансністрія».

Чернівецьку та Ізмаїльську області також передали Румунії.

Таким чином, радянська влада не могла чинити опір окупантам, бо втекла разом з армією на схід. Народ України був залишений напризволяще. Реальною си­лою, що протистояла німецьким загарбникам, були ра­дянські партизани і підпільні організації, а такожполі­тична організація ОУН.

Правда, перед війною радянське керівництво ствер­джувало, що війна буде вестись на чужій території і «малою кров'ю», тому приготування до партизанської і підпільної боротьби вважало недоцільним і шкідли­вим. Підпільні організації створювали поспіхом, не мали необхідної кількості кадрів. Відсутність досвіду конс­піративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада частини залишених для підпільної роботи пар­тійних працівників призвели до значних втрат радянсь­кого підпілля протягом першого року війни.

Щоб підірвати тили ворога, треба було налагоджу­вати диверсійно-партизанську боротьбу за допомогою місцевого населення. Хоч і з запізненням, партапарат організував розгалужену мережу органів для керів­ництва партизанським рухом. В Україні в червні-вересні 1941 р. було створено 23 підпільних обкоми КПРС, сотні міськкомів і тисячі партійних осередків. У тилових містах України почали працювати школи з підготовки диверсантів і радистів, які потім сотня­ми засилалися в тил ворога і зразу ж попадали до рук професіоналів з абверу або гестапо. Про дальшу долю багатьох з них невідомо й по сьогодні.



Побудована на бюрократичних засадах мережа уп­равління ще не існуючим партизанським рухом ви­явилася недієвою. Багато які з керівних структур так і не розпочали активних дій.

На середину 1942 р. ЦК КП(б)У мав відомості про 766 загонів чисельністю близько 26 тис. бійців. Активно діючими були лише кілька десятків.

Найбільш активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака і С. Руднева у Спадщанському лісі на Сум­щині. На Чернігівщині діяв загін під командуванням О. Федорова, який з часом перетворився на партизансь­ке з'єднання. На Сумщині і в Брянській області Росії міцним партизанським формуванням став і загін під командуванням О. Сабурова.

Загрузка...

У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих парти­занських з'єднань по тилах ворога, зокрема С. Ков­пака — від Путивля до Карпат. О Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомо­стями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бійців.

У 1943 р. на окупованій території України підпіль­ний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Саме в цьому році були проведені вже названі парти­занські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали «рейкову війну».

У партизанських заго­нах діяли десятки професійних розвідників і дивер­сантів. Найбільш відомий серед них — М. Кузнецов. Координація дій партизанів та підрозділів Червоної Армії стала важливим чинником у досягненні пере­моги над німецько-фашистськими окупантами.

У 1944 р. було сформовано І Українську партизан­ську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу. Попри всі прорахунки і недоліки партизанський рух мав дуже велике зна­чення у боротьбі проти німецько-фашистських оку­пантів. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.

Як нам здається, долю України у війні об'єктивно оцінює французький історик проф. Володимир Косик у своїй монографії «Україна і Німеччина у Другій світовій війні». — Львів, 1993. Завдяки безлічі нових документів, у свій час недоступних для радянських істо­риків і використаних В. Косиком, йому вдалося сказа­ти багато нового і невідомого для нас про перебіг подій війни, зокрема на території України. Так, в новому світлі виглядає діяльність ОУН, про що мова йтиме далі.

Вагомий вклад у вивчення долі України та її наро­ду в роки Другої світової війни зробив проф. М. В. Ко­валь у праці «Україна: 1939-1945. Маловідомі і не-прочитані сторінки історії».— К., 1995. Зокрема, він приводить маловідомі дані про перебіг воєнних дій на території України: «Війна на території України не припинялася ні на годину протягом 40 місяців — з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 року, 35 з них припадають на активні бойові дії. Дії регулярних військ поєднувалися зі збройною підпільно-партизансь­кою боротьбою, що з 1943 р. активно поширилася на грунті масового несприйняття українським народом ідеології фашизму».

Найбільш запеклі бої та битви радянських військ відбувалися майже в 200 населених пунктах України. Найчастіше вони супроводжувалися підтримкою со­тень тисяч партизанів та підпільників.

В Україні була здійснена майже половина страте­гічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті взагалі. Особливо запеклими і кровопролитни­ми були бої в 1943-1944 pp. Той же М. В. Коваль пише, що в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях цього періоду на території України загинуло й поранено 3,5 млн воїнів Червоної Армії.

У цих боях за Україну з обох сторін брали участь понад 6 млн солдат, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штур­мових гармат, 10 500 літаків.

З Україною пов'язувалися основні події всього ра­дянсько-німецького фронту (6 000 км), який був най­важливішим серед фронтів Другої світової війни

Розвиток культури

Складовою частиною процесу відродження республіки було культурне будівництво:

· відновлення системи народної освіти, перехід у 1953 р. до обов’язкової семирічної освіти;

· повлення роботи Київського, Харківського, Одеського університетів та інших вузів, відкриття Ужгородського університету;

· відродження наукових установ, насамперед АН УРСР. З’явилися високохудожні твори, присвячені минулій війні й життю людей у мирний час. Особливо плідно працювали поети П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, прозаїки Ю. Яновський і О. Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитор К. Данькевич. Зросла популярність театрального мистецтва, працювали кіностудії художніх фільмів у Києві, Одесі та Ялті.

Українська література й мистецтво не могли не піддаватися деформаціям унаслідок сталінських догматів. Це проявилося у відході від правди життя, політичній кон’юнктурі. Відбиток на розвитку духовної сфери в республіці зробило потворне явище — «ждановщина» (А. Жданову Сталін доручив відновлення ідеологічної чистоти суспільства), що особливо лютувала в Україні. Це було викликане тим, що Україна довше за інші республіки перебувала під німецькою окупацією, чимало українців вивезли на примусові роботи до Німеччини, у Західній Україні антирадянські настрої були особливо сильні. Верх узяли методи підозрілості й істеричних пошуків націоналізму та ідеологічних відхилень серед творчої інтелігенції. Безпощадним нападкам піддавалися М. Рильський (за цілу низку творів), Ю. Яновський (за роман «Жива вода»), В. Сосюра (за вірш «Любіть Україну!»), К. Данькевич (за оперу «Богдан Хмельницький») та інші. Паралельно з пожвавленням боротьби проти «українського буржуазного націоналізму» розгорнулася боротьба проти «космополітизму», що перетворилася на антисемітську кампанію.

Ідеологічні репресії обрушилися на журнали «Перець», «Вітчизна». У такому ж дусі було прийнято й постанову «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи для його поліпшення» від 12 жовтня 1946 р. Після обрання секретарем ЦК КП(б)У України Л. Кагановича з березня 1947 р. активність партапарату в боротьбі з інтелігенцією посилилася. Починається цькування працівників мистецтва «на музичному фронті», йде критика «безпартійних пейзажів», був розгромлений Інститут історії України в системі АН УРСР. Тільки після зняття 26 грудня 1947 р. Л. Кагановича з його посади переслідування дещо затихли.

Аналогом «ждановщини» в науці стала «лисенківщина» (за прізвищем академіка Т. Д. Лисенка, вірного посіпаки сталінського режиму), переслідування цілих наукових напрямків і шкіл у вітчизняній науці як «ворожих», «шкідливих» (боротьба проти генетики, кібернетики тощо).

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 231 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Человек, который спит| Тема 1. Об основах охраны труда

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.008 сек.)