Цивілізаційна структура сучасного світу 4 страница

Розглянемо більш ґрунтовно названі концепції та моделі економічного розвитку.

А) Теорія лінійних стадій

Обґрунтована американським економістом та істориком У. Ростоу. Згідно з цією концепцією будь-яка країна в процесі економічного піднесення і більш-менш органічного включення в загальноцивілізаційну систему госпо­дарських координат повинна пройти ряд стадій та етапів. Вони охоплюють:

• традиційне суспільство;

• визрівання передумов для ривка;

• ривок до самопідтримуючого зростання;

• перехід до технологічної зрілості;

• ера масового споживання [3, 1-4].

Ключовим елементом теорії Ростоу є нагромадження передумов і здійс­нення ривка до самопідтримуючого зростання за рахунок внутрішніх і зовніш­ніх заощаджень з метою створення критичної маси інвестицій та реалізації на цій основі прискореного економічного зростання. Таким чином, для забезпе­чення зростання в країні повинна заощаджуватись та інвестуватись певна частина валового внутрішнього продукту. Математично доведено (модель Харрода-Домара), що чим більшими є норми заощаджень та інвестицій, тим вищі темпи економічного зростання.

Обмеженість теорії лінійних стадій полягає, насамперед, у надто вузько­му, спрощеному підході до проблем економічного зростання і розвитку. Вона є характерним взірцем вульгарного економічного детермінізму саме тому, що абстрагується від ряду компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток. Йдеться про систему суспільних і ринкових інституцій, відносин власності, освітньо- кваліфікаційний рівень зайнятих у різних сферах виробництва, культурно- ментальне середовище, в якому відбувається економічне зростання, вплив міжнародного фінансово-економічного оточення [див.: 4, 60].

Б) Модель структурних трансформацій

У широкому розумінні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відбивають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної (неолітичної) до індустріальної моделі економічного розвитку, що почалося декілька століть тому. Розвинуті країни завершили цей процес ще наприкінці XIX - на початку XX століття.

Зміст структурних трансформацій найбільш повно викладено в моделі А. Льюїса [5,420]. У ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, уся економіка поділяється на два головних сектора. З одного боку, це традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим і явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці. Досить сказати, що нині в багатьох країнах Азії, Африки, Латинської Америки одним з основних знарядь праці в сільському госпо­дарстві залишаються мотика і лопата. Шляхом впровадження нової техніки і технологій стає можливим перерозподіл робочої сили з аграрного сектора в

індустріальний, що характеризується вищою продуктивністю і вищим рівнем оплати праці.

З другого боку - в моделі розглядається сучасний промисловий сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарст­ва, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки! зміцнюється її індустріальне ядро. Це у свою чергу, вимагає додаткових інвестицій для створення основних факторів у промисловості та для залучення До цього сектора додаткової, більш кваліфікованої робочої сили. Стосовно ж самих інвестицій, то вони здійснюються за рахунок реінвестування в тому ж таки індустріальному секторі за умови ефективного господарювання й еко­номічного піднесення, з одного боку, та шляхом залучення зарубіжних інвес­тицій і міжнародної фінансової допомоги - з другого.

Головними стимулами переливання трудових ресурсів із села в місто є більша заробітна плата (згідно з моделлю Льюїса не менше, ніж на 30%) у промисловості порівняно із сільським господарством та значно кращі соціаль­но-побутові умови життя. Процес структурної трансформації згідно з цією моделлю, самопідтримуюче зростання і збільшення зайнятості в індус­тріальній сфері триватимуть доти, доки вся надлишкова робоча сила аграрно­го сектора не знайде свого застосування в галузях промислового виробництва. На такій фазі встановлюється певна міжгалузева рівновага, в основному завершується структурна перебудова економіки, головний ресурс внутрішньо­го національного продукту створюється в промисловості, включаються інші джерела й чинники економічного зростання, переважно якісного характеру, пов’язані з впровадженням науково-технологічних досягнень, сучасного ме­неджменту, маркетингу, комп’ютерно-інформаційних систем.

Як і інші подібні економічні моделі, концепція Льюїса має ряд обме­жень, припущень і абстрагувань від реальних господарських процесів, що зменшує її прикладне значення.

Перша ідеалізація полягає у неврахуванні технічного прогресу в промис­ловості, який, як відомо, часто сприяє не розширенню зайнятості в промисло­вості, а витисненню робочої сили.

Друге обмеження пов’язане із твердженням про надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та про повну зай­нятість у промисловості. Дане положення більш-менш відповідає реаліям країн третього світу 50-60-х років XX століття. Нині лише в окремих країнах Азії та Латинської Америки зберігається таке становище. Більше того, спос­терігаються прямо протилежні явища, коли в містах зростає безробіття, а в селах надлишок робочих рук мінімальний. Тобто, на відміну від теорії Льюїса,; надлишок праці є більшим у місті, ніж на селі.

Третє припущення стосується функціонування в промисловому секторі конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишку робочої сили в сільському господарстві. Практика ж засвідчує, що конкурент­ний характер ринку праці елімінується в сучасній промисловості рядом таких факторів, як профспілкове законодавство, політика оплати праці в державно­му секторі, система доходів у транснаціональних корпораціях тощо.

Таким чином, модель Льюїса найбільш повно відбивана процес еко­номічного розвитку молодих незалежних держав на перших, початкових етапах їхньої індустріалізації і згодом вичерпала свій потенціал.

Гарвардським економістом X. Ченері значно розширена і доповнена теорія структурних перетворень [6]. По-перше, в ній суттєво розвинуте поняття структури шляхом розгляду принаймні трьох її основних іпостасей: загальное­кономічної, індустріальної й інституціональної. По-друге, збільшення інвес­тицій і заощаджень розглядається як необхідна, але далеко не достатня умова економічного зростання і розвитку. По-третє, здійснена диференціація обмежень господарського зростання на основі їх поділу на внутрішні та зовнішні.

Таким чином, сучасний, більш складний етап структурних перетворень включає в себе систему засобів і механізмів, за допомогою яких поступово створюється нова галузева і територіальна структура економіки, формується структура динамічних ринків, відбувається серія інституціональних змін у політичній, економічній та правовій сферах, трансформується структура зай­нятості і соціально-професіонального складу населення, споживчого попиту, зовнішньої Торгівлі. Спочатку відбувається її наближення до найбільш розви­нутих країн третього світу', а надалі структурні трансформації все більшою мірою спрямовуються на врахування загальносвітових тенденцій з метою органічного включення країн, що розвиваються, в систему міжнародного поділу і кооперації праці.

У моделі Ченері значна увага приділена поділу як джерел і чинників, так і обмежень і перепон економічного зростання й розвитку на внутрішні та зовнішні. Обґрунтованість такого підходу є очевидною у зв’язку з поглиблен­ням інтернаціоналізації і транснаціоналізації господарського життя, з розвит­ком глобалізації й інтенсифікації міжнародних інтеграційних процесів. Внутрішні чинники й обмеження поділяють на дві великі групи: економічні та інституціональні. З-поміж економічних насамперед виділяють природно-ре- сурсний потенціал, кількість населення та його освітній рівень, розмір тери­торії, обсяг внутрішнього ринку, історичні традиції і навички тощо,, які за умови сприяння всіх показників виступають чинниками економічного розвит­ку, а за іншої ситуації - його обмеженням. Інституціональні фактори й обмеження пов’язані з наявністю розвинутої системи політичних, правових і ринкових інституцій, що дають змогу здійснювати відповідну економічну політику. Аналогічно розглядаються зовнішні джерела, фактори і обмеження, серед яких головними є доступи до іноземних інвестицій, технологій та ринків.

Цілком очевидно, що на основі існуючих відмінностей між країнами в забезпеченості внутрішніми і зовнішніми факторами економічного розвитку відчувається суттєва диференціація серед країн, що розвиваються, а останнім часом і серед країн з перехідною економікою, в темпах економічного зростан­ня.’ Одні з них вийшли на траєкторію самопідтримуючого зростання (нові

індустріальні країни, країни Центральної і Східної Європи), інші перебувають у стадії нагромадження передумов для такого зростання, треті (найменш розвинуті країни) - без відчутних зовнішніх ін’єкцій практично навряд чи здатні створити передумови для реального економічного зростання і здійснен­ня структурної трансформації.

В) Теорія зовнішньої залежності

Концепції зовнішньої залежності відштовхуються від поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин центр - пери­ферія, які почала формуватися ще в XV ст. одночасно із зародженням світового ринку. Гострого соціально-політичного забарвлення вони набули в 70-х роках у марксистських політико-економічних доктринах, що розглядали країни третього світу як такі, яким притаманні економічні, політичні та інституціональні внутрішні й зовнішні обмеженім, пов’язані з їх залежним становищем від багатьох країн у системі світової економіки та міжнародних економічних відносин. Теорія зовнішньої залежності має три основні форми: неоколоніальну модель залежності, хибну парадигму розвитку і теорію дуаль­ного розвитку.

Неоколоніальна модель залежності розглядає зростаючу взаємоза­лежність країн світу як односторонню - колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Панівне становище держав з найвищим доходом, що випливає з високого рівня їхнього економічного, політичного, технологічного та соціального розвитку, об’єктивно надає їм ряд додаткових порівняльних і конкурентних переваг відносно країн з низьким доходом. Тим самим форму­ються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні та людські ресурси менш розвинутих країн тощо.

Використовуються провідні позиції індустріальних країн у міжнародних фінансових організаціях при визначенні умов надання позик і кредитів державам третього світу та країнам з перехідною економікою. Водночас у менш розвинутих країнах у наявності чи формуються (як у постсоціалістич- них країнах) відносно нечисленні, але економічно і політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), які зацікавлені в збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів.

Політика і економічна філософія місцевих еліт та фінансових олігархів дуже часто спрямована на імітацію радикальних реформ, що консервує політичну, економічну і технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Іноді такі форми розвитку називають Наслідувальним, або залежним капіталізмом. Крайніми засобами розв’язання проблеми залежного розвитку оголошується рево­

люційна боротьба в окремих країнах чи навіть спільні виступи бідного Півдня проти багатої Півночі. Більш помірний варіант передбачає докорінну перебу­дову міжнародних економічних відносин, створення нового міжнародного економічного порядку, в якому повною мірою враховувалися б інтереси і потреби незалежних держав, що стали суб’єктами світогосподарських зв’язків у 50-60-х роках та після розпаду кол ишн ього СРСР.

Хибна парадигма розвитку є, по-перше, у теоретичному плані результа­том позитивної і нормативної функцій економічної теорії, невдалою спробою застосувати позитивне економічне знання в безпосередній господарській практиці. По-друге, вона вказує на неспроможність механічного перенесення теоретичних постулатів і доктрин, що діють в одному економічному середо­вищі, в іншу господарську систему. По-третє, хибна парадигма розвитку засвідчує все ще наявну синкретичність, недиференційованість економічного знання з огляду на його загальноцивілізаційні параметри, індикатори та локально-господарські особливості, що виразно проявляється в таких підсис­темах, як синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм.

Спроби представників розвинутих країн, носіїв і розробників різних теорій, моделей, програм сприяння розвитку, імплементувати їх у госпо­дарсько-інтелектуальне середовище країн, що розвиваються, та держав з Перехідною економікою зазнають невдач, тому що не враховується низка факторів. З одного боку, зарубіжні консультанти і радники мають власне уявлення про шляхи і механізми економічного розвитку, які часто не відповідають умовам конкретних країн. З другого боку - з наукової точки зору бездоганні, математично вивірені рекомендації та поради не сприяють вироб­ленню ефективної економічної політики, що забезпечує господарське зростан­ня і розвиток менш розвинутих держав.

Ситуація пояснюється кількома головними причинами. Дана концепція, як і попередні, не враховує досить відчутного (а подекуди й вирішального) впливу інституціональних чинників на процес економічного розвитку, розроб­ки та реалізації економічної політики. У країнах, що розвиваються, це існування різних традиційних структур, таких як племінні, кастові, класові, вкрай нерівномірний розподіл землі та інших ресурсів між громадянами і територіями. Характерними також є нерівні умови для здійснення під­приємництва і бізнесу (доступ до кредитів, технологій, інвестицій, менедж­менту тощо), контроль з боку окремих груп і фінансово-економічних кланів над основними галузями промисловості, земельної, грошово-кредитної та інтелектуальної власності.

За таких умов політика, що ґрунтується на провідних західних теоріях, трансформується в інтересах елітних груп (внутрішніх і зовнішніх), не зачіпа­ючи глибинних основ економіки й інтересів переважної більшості населення. Національна інтелігенція, що отримала вищу освіту в західних вузах, будучи в змозі запропонувати дієві заходи економічної політики, займає апологетичну позицію стосовно як зарубіжних рекомендацій і допомоги, так і захисту

наявних інетитуціональних структур та головних виразників їхніх інтересів. Таким чином, утворюється певне зачароване коло, розірвати яке можна лише радикальними інституціональними та всеосяжними структурними перетво­реннями економіки і суспільства.

Аналогічне становище й у країнах з перехідною економікою, де колишні інституції (міиістерства-монстри, директорат державних підприємств, колек­тивні господарства на селі тощо) є головними перепонами на шляху радикаль­них ринкових реформ і об’єктивно гальмують економічне зростання та розвиток своїх країн у загальноцивілізаційній системі економічних координат.

Теорія дуальногй розвитку ґрунтується на принципах системно-струк­турного аналізу, суть якого, як відомо, полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, Ц різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залеж­ності і взаємозалежності та певної підпорядкованості.

Як випливає з теорії дуального розвитку, що підтверджується практи­кою багатьох країни та їхнім становищем у світовому господарстві, розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає і в національному, і в міжнародному масштабах. Гострота існуючого становища деякою мірою елімінується соціальною політикою окремих держав та захода­ми щодо демократизації міжнародних економічних відносин.

Слід сказати і про наявність переваги своєрідного економічного егоїзму над альтруїзмом|ііЩО проявляється в незацікавленості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розвитку нижчих струк­тур, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього як в окремих країнах, так в світовій економіці.

Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно- споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче положення, ніж пропонує шляхи й механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.

Г) Неокласична теорія вільного ринку (неокласична контрреволюція)

Ця концепція пройшла апробацію в розвинутих індустріальних країнах у 80-х роках на хвилі відродження консерватизму, передусім у СІЛА, Велико­британії, Канаді, ФРН та ін. Її суть полягає в стимулюванні сукупної пропозиції, лібералізації економіки, приватизації державних підприємств, скороченні державних витрат тощо. Згодом дана економічна модель була екстрапольована на країни, що розвиваються, та на постсоціалістичні дер­жави. Активними провідниками цієї моделі є головні міжнародні валютно- фінансові інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ) та група Світово­го банку, Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та ін. Домінан­тою неокласичної моделі є твердження про нераціональне використання ресурсів у менш розвинутих країнах внаслідок викривлення цін державним

втручанням в економічні процеси, що в кінцевому підсумку подає хибні сигнали як споживачам, так і виробникам, створює асиметрію в економічних відносинах, породжує величезні диспропорції в господарстві, яке часто набу­ває сюрреалістичного забарвлення.

Неокласичний підхід пов’язує проблеми економічного зростання і роз­витку, по-перше, зі створенням сучасного ринкового середовища, де дося­гається максимальний ступінь економічної свободи для суб’єктів госпо­дарської діяльності та для вільного обігу ресурсів. По-друге, він передбачає здійснення широких програм приватизації державної і комунальної власності; заохочення приватної ініціативи, розвиток малого та середнього бізнесу. По- третє, формування відкритої економіки, лібералізація торгового режиму, гар­монізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами Генеральної угоди з тарифів і торгівлі Світової організації торгівлі (ГАТТ/ СОТ) та ін. По-четверте, стимулювання інвестиційних процесів, створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних інвестицій та технологій.

Ядром неокласичної концепції є положення про необхідність нагромад­ження капіталу за рахунок створення відповідних умов для збільшення надходжень внутрішніх і зовнішніх заощаджень та інвестицій. На цій основі підвищується норма нагромадження, зростають показники капітало- озброєності праці та її продуктивності, а значить, і доходи широких верств населення.

Математичне, економетричне тлумачення неокласичної теорії здійснене в моделях економічного зростання Харрода-Домара та Солоу. В математичній інтерпретації, як відомо, вирішальна роль належить трьом головним факторам економічного зростання: інвестиціям, кількості та якості праці і новим техно­логіям. Порівняльні дослідження та історичний досвід свідчать, що закриті економіки, які до того ж мають відносно низьку норму нагромадження, характеризуються повільним зростанням або навіть тривалою стагнацією. У відкритій економіці за умови здійснення зваженої, збалансованої зовнішньое­кономічної політики за рахунок активного обміну з оточуючим господарським середовищем підвищуються можливості економічного зростання.

Водночас, неокласична теорія найповніше проявляється та найефек­тивніше діє в розвинутому ринковому середовищі. В умовах же зростання, формування, визрівання ринкових відносин, як це відбувається в переважній більшості країн, що розвиваються, і в постсоціалістичних державах, далеко не повною мірою спрацьовують класичні положення стосовно поведінки еко­номічних суб’єктів, суспільного вибору в умовах обмеженості ресурсів.

Структура економіки, принципи її організації й управління, механізми розробки та здійснення економічної політики в менш розвинутих країнах докорінно відрізняються від класичних уявлень. Квазіринкові відносини, відсутність конкуренції, монополізм, клановість, зростаюча тінізація і барте- ризація економіки, неплатоспроможність підприємств, а іноді й держави

(приклад Росії другої половини 1998 p.), коли несплачена частина державного боргу досягла 40 млрд. доларів США, тривалі невиплати заробітної плати, пенсій і стипендій тощо, мозаїчне господарське середовище симбіотичного типу із залишками архаїчних, традиційних структур (феодальних чи псевдо- соціалістичних, індустріальних або неоіндустріальних та зачатків постін- дустріальних, постекономічних, ноосферно-космічних господарських відно­син, що стукають у двері XXI ст.). Усі ці та інші чинники виключають можливість повного застосування неокласичної моделі вільних ринків як базової для розробки економічної політики менш розвинутих країн. Більш реальним є використання окремих її положень у тих чи інших державах залежно від особливостей її економіки та ступеня зрілості ринкової системи.

Д) Концепція ендогенного зростання

Нова теорія зростання (ендогенне зростання) викликана до життя не- вирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвива­ються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку - з другого. Головна особливість моделі ендогенного зростання полягає в орієнтації насам­перед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які в сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем. Вона не має нічого спільного з концепцією “опори на власні сили”, але орієнтує на зростання внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню усіх наявних у країні ресурсів і механізмів формування власної національної еконохмічної системи, її кількісного та якісного удосконалення. Дане положення є надзвичайно акту­альним для країн, що перебували раніше або в колоніальній залежності, або ж у складі інших держав, були частиною іншої економічної системи (як, наприклад, Україна). Така своєрідна мобілізаційна модель економічного роз­витку спонукає країни, що стали на шлях суверенного економічного розвитку до активного творчого пошуку, до згуртування усіх сил нації і держави навколо формування і розвитку національної економічної ідентичності, влас­ної цілісної господарської системи, що здатна з часом органічно вписатися у світові економічні структури.

Зовні модель ендогенного зростання схожа на неокласичні, але відріз­няється від останніх вихідними положеннями, узагальненнями і висновками. Зокрема, в них не визнається неокласичний постулат про граничну продук­тивність капіталу, акцентується увага на можливостях вилучення ефекту масштабу в межах будь-якої економічної системи, модифікується значення технічного прогресу, розглядається вплив зовнішніх чинників на рента­бельність капіталовкладень в умовах посилення транснаціоналізації та гло­балізації економічного розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Cm. Sashs 1. Why a Development a Theory? // The Discovery of the Third World. - MIT Press. - 1976.

2. Тодаро П.М. Экономическое развитие: Учебн. / Пер. с англ. - М., 1997.

3. Rostow W. W. The Stages of economic growth: A. Non Communist Manifesto. - London, 1960.

4. Шамхалов Ф.И. Государство и экономика (власть и бизнес). - М., 1999.

5. Lewis A.W. Is economic growth desirable? — В кн.: The Theory of economic growth. -London, 1963.

6. Chenery H.B. Structural Change and Development Policy. - Baltimore, 1979.

Розділ 7

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

7.1. ПОНЯТТЯ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останньої чверті XX — початку XXI ст. відбувається під зростаючим впливом гло­балізації. Її економічна складова пов’язана насамперед з джерелами, фактора­ми, формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції і технології, робочу силу, інтелектуальні та фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг тощо. Формами прояву цих процесів є зростання міжнародної торгівлі та інвестицій, небачена досі диверсифікація світових фінансових ринків і ринків робочої сили, відчутне зростання ролі транснаціональних корпорацій у світо­вих господарських процесах, загострення глобальної конкуренції, поява сис­тем глобального, стратегічного менеджменту.

Розглянемо більш принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. Узагальнюючи наявні визначення даного поняття і форми його в різних сферах економіки та суспільства, слід наголо­сити насамперед, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, форму­вання засад ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, що характеризують розгортання цього процесу.

Серед найголовніших з них варто назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких - посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу та кооперації праці. Водночас зростає загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природну здатність людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів. Форму­вання, так званого, світового села (global village) здавалося б мало сприяти більшої прозорості господарських трансакцій, але поки що відбувається зворотній процес за ефектом “чорної скриньки”. Особливо відчутно це про­явилося під час розгортання світової фінансової кризи в 1997-1998 роках.

Зростають світові комунікативні мережі за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв’язку, що знову ж таки спонукає до здійснення багатьох з них поза державним контролем.

Науково-технічні досягнення ведуть до скорочення витрат на здійснення міждержавних та міжфірмових господарських контактів. Так, якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком і Лондоном коштувала у 1930 р. 300 доларів (у доларах 1996 p.), то нині - лише один долар.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувалися до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Розви­вається тенденція формування глобальної цивілізації зі спільними уподобан­нями, цінностями і суспільною свідомістю. Зароджуються основи міжнарод­ного громадського суспільства, створюються плюралістичні структури гло­бальних еліт. Вестернізується світовий культурний простір з одночасним протистоянням цьому процесові, особливо з боку мусульманських держав.

На авансцену світового економічного життя виступають нові актори, які поряд з традиційними стають нині головними законодавцями моди в світого- сподарських процесах [1, 372].

Сьогодні виділяють наступні нові головні актори, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це міжнародні організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська ор­ганізація Об’єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ); країни “великої сімки”; регіональні ор­ганізації, яких налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (майже 60 тис.); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці - Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінанси­сти, підприємці та ін.) [2, 14]. Підкреслюючи значення великих міст, слід зазначити, що, наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвічі більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конку­ренції, коли зростаюча кількість акторів світогосподарських зв’язків не має певної державної приналежності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором внутрішньо­го і міжнародного економічного життя.

7.2. ОСНОВНІ ЕТАПИ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Є два головних підходи стосовно етапів розвитку економічної гло­балізації. Згідно з першим вона розпочалась ще до періоду великих геогра­фічних відкриттів як в’ялоплинна глобалізація, коли економічні зв’язки між державами мали спорадичний, дискретний характер, залишаючись на окре­мих локальних ареалах і територіях. Від епохи великих географічних від­криттів до середини XIX ст. вона переходить у стадію повільно прогресуючої глобалізації, під час якої формується світовий ринок, розвивається міжнарод­ний поділ праці, вимальовується профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап (середина XIX - 80-і роки XX ст.) отримав назву структурної глобалізації, що пов’язана з економічним переділом світу, розпа­дом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством. Нарешті, послідовна форма глобалізації розвивається в умовах єдиного ринко­вого світового господарства як об’єктивний процес і найважливіша ознака постіндустріальної цивілізації [3, 81].

Другий підхід наголошує на характеристиці глобалізації, яка притаманна економічному розвитку кінця XX ст., тобто зв’язує її генезис з останньою чвертю XX ст. На нинішньому етапі вона стає визначальним чикником як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів на рубежі другого і третього тисячоліть.

Дата добавления: 2015-11-04