Розділ 1
ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ
1.1. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Термін “цивілізація” запроваджений в науковий вжиток із XVII ст. у процесі виділення соціогуманітарного знання із загальної філософської системи, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям позначали більш високий ступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних і ринкових відносин, насамперед в Європі. Одним з перших застосував поняття “цивілізація” шотландський філософ та історик А. Фергюссон (1723-1816), а значного розвитку ця категорія набула в роботах французьких просвітителів.
Росіянин М. Данилевський, німці Ф. Енгельс та О. Шпенглер внесли ряд уточнень у визначення цивілізації, тлумачучи це поняття і включаючи в нього науку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний і суспільний розвиток.
Надалі, під впливом ідей О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса, під цивілізацією, як правило, розуміли різноманітні культурно-історичні одиниці. Водночас Ф. Бродель наголосив на матеріальних складових цивілізації.
Величезна строкатість і багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторах, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми.
Основою сучасного цивілізаційного знання є п’ять відносно самостійних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних всесвітньо-історичних процесів:
• загальноісторична;
• філософсько-антропологічна;
• соціокультурна;
• технологічна;
• економічна.
Історична першооснова цивілізації пов’язана з її поступальним розвитком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків і революційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція та перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності та класів); формування ієрархічних (вертикальних) та партнерських, коопераційних (горизонтальних) зв’язків; у наукових і технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку і поглибленні поділу та кооперації праці тощо.
У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановилася велика історична відстань.
Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром ци- вілізаційного підходу. Її суть полягає у приведенні соціального до індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального та життєвого простору, світу людини. В історико- філософському і релігійному аспектах це пов’язане з осьовим часом[1] (за К. Ясперсом), з виникненням так званих осьових цивілізацій та з людською пасіонарністю (за JT. Гумильовим). Натомість саме філософсько-антропо- логічний підхід засвідчує безперервність і наступність у розвитку цивілізацій, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.
Соціокультурна парадигма вказує на тісний зв’язок цивілізації та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з її матеріальним оточенням і способом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (natura naturans за С. Булгаковим) на відміну від першоприроди (natura naturata). Але ж загальновідомо, що в сучасних умовах багата культурна спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому, звичайно, було б спрощенням зводити цивілізацію до культури навіть у її різних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, що не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції того чи іншого суспільства.
Технологічна парадигма пояснює засоби створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в собі як матеріальні, так і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі, мову та інші сучасні знакові, зокрема комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, що закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина - техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини — зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів і установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину в соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувалися поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.
Економічна парадигма тісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі, фундаментальні категорії як власність, зміст і характер виробництва чи ширше -’ взаємодії людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання його продуктивності. Економічні фактори є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).
Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційної морфології є просторові фактори, пов’язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови, а соціально-технологічні - створюють суперетнічну спільність, шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.
У цілому сформувалися два основних напрями (школи) цивілізаційного аналізу суспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичний та культурно-історичний. Перший викристалізувався на початку XX ст. у Франції (М. Блок, JI. Февр). Культурно-матеріалістична концепція грунтується на чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює цілісну цивіліза- ційно-історичну систему:
• економічній;
• соціальній;
• політичній;
• культурно-психологічній.
Економічна підсистема наголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвитку цивілізації. Її головними структурними елементами є виробництво, споживання, обмін товарами та послугами,) техніка і технологія, система комунікацій, засоби регулювання економічних процесів.
Соціальна сфера містить у собі усе те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способу їхнього життя, людського розвитку (сім’я, родина, статево-вікові відносини, здоров’я, житло, харчування, робота, дозвілля, одяг, соціальний та інший захист).
Політичний ареал охоплює, так звані, інституціональні відносини між людьми, що виявляються в сукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських організацій і рухів, об’єднань тощо, які в сучасній інтерпретації об’єднуються поняттями “правова держава” та “громадянське суспільство”.
Нарешті, культурно-психологічна складова поширюється на всі прояви духовного житгя, яке існує в різних знаково-комунікативних системах, культурних нормах і цінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах та іпостасях. Найповніше ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені у працях Ф. Броделя.
Культурно-історична школа провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієї школи вважається арабський вчений Ібн Халдун (помер 1406 p.). Надалі його ідеї розвивала плеяда видатних дослідників:
Дж. Віко (1668-1774), М. Данилевський (1822-1885) та ряд сучасників -
О. Шпенглер, Н. Бердяев, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадт та ін.
В узагальненому вигляді прибічників культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси і характерні особливості цивілізацій.
По-перше, це великі цілісні соціокультурні системи, які функціонують на основі власних закономірностей, що не зводяться до властивостей окремих країн, націй чи інших соціальних спільнот.
По-друге, цивілізація має свої соціальну і духовну структури з притаманними їм ціннісно-змістовними та інституціональними компонентами і атрибутами.
По-третє, кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми і неповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладі духовного життя, побудові суспільних структур, своєрідності історичної долі.
По-четверте, кожна цивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо яких формуються складні духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної й стильової узгодженості та органічної єдності іншим комплексам і елементам системи.
По-п’яте, цивілізаціям притаманна своя динаміка, що охоплює тривалі історичні періоди, упродовж яких вони проходять через різні цикли, флуктації, біфуркації, фази генезису - зростання - визрівання - в’янення - занепаду - розпаду. При всіх цих змінах цивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності та властивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціям та модифікаціям.
По-шосте, взаємодія між цивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування та взаємообміну, часом набуваючи характер гострих зіткнень і суперечностей, внаслідок чого можуть виникнути трансплантовані (перенесені) або амальгамні (змішані) цивілізації.
Таким чином, цивілізація - це високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств, на основі якісно нових економічних, соціальних і духовних надбань. Цивіліза- ційна ідея визнає різноманітність історичного процесу, співіснування декількох макроцивілізаційних спільнот, плюралістичність методологічних і теоретичних підходів до соціального методу. Цивілізаційний підхід долає обмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує наступність та зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтримання стабільності й послідовності цивілізаційного поступу в умовах глобальних викликів, що постали перед людством у третьому тисячолітті.
1.2. ТИПИ І ВИДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій, залежно від визначальних критеріїв, що взяті за їх основу. За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізацій: всесвітня, що характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень і циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну впродовж дев’яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій: неолітична (VII-IV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (Ш - перша пол. І тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. -
VI ст. н.е.); ранньофеодальна (VII-XIII ст.); доіндустріальна (XIV-XVIII ст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. - 60-70-ті роки XX ст.); постіндустріаль- на (80-ті роки XX ст. - кінець XXI ст. - початок XXII ст.) [1,36]. Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності. Навіть у наш час, за умов небаченого зростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізації господарсько-політичного життя, залишаються доволі неоднорідними складові елементи світової цивілізації.
В агрегованному, масштабнішому варіанті - лише дві світові цивілізації: традиційна та сучасна [2, 175]. Вони різняться між собою насамперед економічною базою. В економіці традиційної цивілізації переважали первіснообщинні зв’язки, так званий азіатський спосіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. В сучасній цивілізації домінують капіталістичні, ринкові відносини, з відповідними економічними, політичними, інституціональ- ними і правовими структурами. Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежності до цієї цивілізації (свідомо або інтуїтивно), незважаючи на мовні, культурні, релігійні та інші відмінності. Про це, зокрема, свідчать загальносвітові події, що втягують у свій вир представників практично всіх країн і континентів. Такими проявами були в XX ст. світові економічні й фінансові кризи (1929-1933 pp., 1997-1998 pp.), перша та друга світові війни (1914-1917 pp. і 1939-1945 pp.), інші загальнопла- нетарні події та процеси. Інституціональна єдність світової цивілізації закріплена у створенні спочатку Ліги Націй, а потім Організації Об’єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженою мережею організацій та установ економічного, політичного, гуманітарного спрямування.
І, навпаки, відмітною рисою традиційної цивілізації (залишки якої спостерігаються і в наш час) є відсутність, у переважної більшості населення, усвідомлення приналежності до цивілізації, коли воно лише фрагментарно взаємодіє з іншими елементами системи (норми, звичаї, релігія).
Значного поширення набула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючими економічними ознаками, такими як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.
Тип всесвітньої цивілізації | Домінуючий вид виробництва | Праця та її характер | Провідний тип власності |
Аграрна | Сіль сько- господарське | Ручна | Земельна |
Індустріальна | Промислове | Машинна | Промислова |
Постіндустріальна | Інформаційне | Інтелектуальна (духовна) | Інтелектуальна |
Аграрна цивілізація за своєю тривалістю охоплює найбільший період, початок якому поклала неолітична (аграрна) революція (IV-III тис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства. Теоретичне, дискурсивне відображення вона мала у вченні фізіократів та меркантилістів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні п’ятсот років промислова структура стала визначати закономірності й тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 pp. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, але більше половини даного приросту здійснювалося з 1948 року. Проте, подальше нарощування виробництва такими темпами має природні та економічні обмеження. За експертними оцінками, при збереженні нинішніх темпів приросту, додаткової енергії теплової межі буде досягнуто через 75 років, а запасів палива залишилось на 130-150 років. Підраховано, що нині на земній кулі споживається у тисячу разів більше їжі та сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшилась на три математичних порядки.
Таким чином, індустріальна модель розвитку — в стадії глибокої і всеосяжної кризи, що виявляється, по-перше, у безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації; по-друге, у підпорядкуванні сучасної праці минулій, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, у накладенні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі перебороти вплив глобальних політичних і економічних відносин без радикальної перебудови глобальної системи. Внаслідок цього нині, на межі тисячоліть, дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферно-космічної цивілізації. її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці. Якісні особливості економіки періоду зародження і становлення ноосферно-космічної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму, у формуванні та відтворенні засадничих умов життя суспільства, з другого — у поступовому освоєнні космічного простору. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешня психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення нової цивілізації.
Освоєння ж людством навколоземного простору, інших планет Сонячної системи, можна віднести-до екстенсивних напрямів формування суспільно-економічних структур XXI століття. Якщо індустріальна цивілізація свого часу виникла на хвилі великих географічних відкриттів, на основі розширення “економічного поля” за рахунок залучення в господарський оборот нових земель і територій, то майбутня цивілізація отримає могутній поштовх у результаті неухильної космізації виробництва та мислення. Традиційний homo oeconomicus трансформується в homo cosmicus. Однією з визначальних особливостей постіндустріальної цивілізації є поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-техно- логічний спосіб виробництва супроводжується широкою його інформатизацією, переважанням високих технологій та науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва і побуту, їх широка комп’ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним, з другого - на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту.
Йдеться про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу на межі тисячоліть і вирішують основне завдання виробництва і обігу - ефективне використання ресурсів, гармонізацію відносин “людина - природа” та “людина - людина” на всіх рівнях мікро- і макроекономічного розвитку.
Системоутворюючими чинниками локальних цивілізацій є насамперед економічні, ідеологічні (релігійні), культурні та національні. Важливе значення мають також географічне і навколишнє природне середовище, структура державно-політичних інституцій [3, 104]. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина. За оцінками А. Тойнбі, в історії людства існувала 21 цивілізація, 8 з яких - є зараз. Найчастіше згадуються такі сучасні локальні цивілізації: західна, конфуціанська (китайська), ісламська, індуїстська, латиноамериканська, африканська, православно-слов’янська та японська. Широке уявлення про їх роль і значення дають показники, що характеризують питому вагу окремих з них у народонаселенні світу та у валовому світовому продукті.
Із завершенням “холодної війни” та зникненням протистояння між Сходом і Заходом з’явилися есхатологічні концепції, що віщували кінець історії (Ф. Фукуяма). Інші концепції пов’язують головні суперечності сучасності зі зіткненням цивілізацій (С. Гантінгтон) [4]. Ряд дослідників наголошує на спробах вестернізації світової цивілізації (Ю. Пахомов, С. Кримський, Ю. Павленко) [5, 226-229], що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламської цивілізації. В деяких теоріях фігурують також буддійська, південно-азіатська, далекосхідна і євразійська цивілізації, в яких розглядаються інші культурологічні, політико-економічні та етносоціальні ареали міжнародних спільностей [6, 476; 7, 16].
Стан і перспективи сучасних цивілізацій
|
Джерело: Общественные науки и современность, 1998, № З, С. 152. |
Заслуговують на увагу визначення цивілізацій, логіка їх функціонування, розвиток яких визначається не лише сучасними структурами онтологічно, а й культурними інваріантами та історичною пам’яттю, що дісталися у спадщину від попередніх періодів (генетична основа). Тому кожна цивілізація має два плани реальності, дві іпостасі. З одного боку, це актуальна цивілізація — існуючі суспільства та сукупності з домінуючим центром, з другого - меморіальна цивілізація, що символізує зв’язок з минулим або з колишнім домінуючим центром (Київська Русь - православно-слов’янська цивілізація), г—'■* Ще один різновид світових цивілізацій розглядається в контексті аналізу і “тип розвитку”, що формується на основі таких чотирьох головних ознаках, як: І • спільність засад ментальності};
І • спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку; і • взаємозв’язок культур;
• наявність сфери спільних інтересів і завдань з точки зору перспектив розвитку [8, 26].
Вищенаведені ознаки є основою тлумачення природної, східної і західної цивілізацій.
До природних спільностей цивілізацій належить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу в єдності та гармонії з природою. Це аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та Півночі Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невід’ємність людини від природи, підпорядкування людської поведінки її законам, а отже, відрізняються практично відсутністю розвитку, статичністю суспільства.
Східні цивілізації виникли в глибоку давнину. Класичні їх варіанти - Стародавній Єгипет, індуїстський, буддійський та конфуціанський Схід, що мали циклічний характер розвитку. Цей цивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільної свідомості, зосередженням на духовному, колективізмом, корпоративними (егалітарними) принципами суспільних відносин, патерналістською роллю держави як домінуючого власника, абсолютним переважанням вертикальних зв’язків над горизонтальними.
Західна цивілізація асоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникають самопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний суспільний устрій, громадянське суспільство, розвинуті системи життєзабезпечення. Генетично вони ведуть свій початок з античних цивілізацій Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, доколумбо- вої Америки (ацтеки, майя) та сягають сучасних індустріальних держав.
Іноді цивілізації диференціюються за домінуючими в суспільстві в даний період ресурсними джерелами. У зв’язку з цим, зокрема виділяють копалинну та високоенергетичну цивілізації [9, 181-182].
В остаточному підсумку головним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації та розвитку, функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами, світосистемними закономірностями і викликами.
ЛІТЕРАТУРА
\. Яковеи Ю.В. У истоков новых цивилизаций. - М., 1993.
2. Черняк Е.Б, Цивилиография. -- М., 1996.
3. Яковенко М.Г. О субстанции локальной цивилизации. - В книге; “Сравнительное изучение цивилизаций мира”. М.. 2000.
4. Huntington P.S. The Clash of Civilizations and Remaking of World Order. ■ N.Y., 1996; Bredow W. Konflikte und Кдтрґе zwischen Zivilisationen. - В кн.: “Weltpolitik im neuen Jahrhundert”. - Baden-Baden, 2000.
5. Пахомов Ю.Н., Крімский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации, f, К., 1998.
6. American journal of Sociology. - 1998. * Vol. 103. - № 2.
7. Общественные науки и современность. - 1998, № 3.
8. Семенникова Л.И. Цивилизации в истории человечества. - М., 1998.
9. Smil V. General Energetics. Energy in the Biosphere and Civilization. £ Toronto, 1991.
зо
Розділ З
ТЕОРІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
3.1. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯ
Зміст поняття - “економічний розвитокможна розкрити, з одного боку, за допомогою висвітлення різних аспектів власне даного процесу, з іншого - на основі його порівняння з близькими категоріями, такими як: прогрес, еволюція, модернізація, зростання та ін. В літературі існує безліч тлумачень економічного розвитку, зважаючи на надзвичайно широке вживання цього терміну. Одна група авторів (Л. Безчасний, Г. Мюрдаль, А. Кругер, J1. Бальцерович, X, Томас) пов’язує економічний розвиток із зростанням добробуту, доходів на душу населення, поліпшенням якості життя, підвищенням ступеня задоволення головних потреб усіх членів суспільства [1, 43; 2, 8; 3, 76]. Інша (Б. Габовіч, Г. Кларке, Д. Лук’яненко) акцентує увагу на найбільш загальних закономірностях: його циклічному характері, зв’язку з прогресом і зростанням, еволюцією та експансією [4, 285; 5, 3; 6, 8]. Треті дослідники (Р. Нуреєв, С. Енке, Г. Арндт) наголошують на комплексному, багатомірному характері цього процесу, що включає в себе глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інстшуціональній сферах, у галузі інфраструктури, технологій, освіти, а також у царині головних факторів виробництва: капіталу, природних ресурсів, праці [7, 137; 8, 70; 9, 177]. Окремо слід виділити історико-філософський аспект проблеми економічного розвитку (Б. Шаванс, А. Назаретян, В. Бранський), який трактується як закономірне і багаторазове повторення (чергування) порядку і хаосу в руслі соціальної синергетики[2] чи як процес історичної обумовленості розвитку на основі революційних та еволюційних змін [10, 7; 11, 166-169;
12, 117; 13, 23].
Найбільш загальне (філософське) поняття розвитку пов’язується з якісними змінами об’єктів, появою нових суспільних форм, інновацій та нововведень, а також з трансформацією внутрішніх і зовнішніх зв’язків цих об’єктів. Ідея розвитку знайшла своє відображення в організмічній концепції Г. Спенсера, який виділяв структуру як внутрішню будову цілого та функцію як спосіб діяльності й трансформації цілого; в системній теорії Е. Дюркгейма та в системно-процесуальній конструкції П. Сорокіна; в ряді альтернативних моделей, у тому числі в моделі взаємодіючих соціокультурних полів П. Бурдьє, в цивілізаційній теорії А. Тойнбі та О. Шпенглера і в стадіальній системі
К. Маркса. Розвиток у вищеназваних концепціях і моделях асоціюється з циклічністю чи спрямованістю (лінійною або нелінійною) процесуальних змін; з їх одно- чи баготовекторністю (факторністю в “теорії факторів”); однозначною (природно-історичною) детермінованістю розвитку чи можливістю альтернатив; з еволюційним чи стрибкоподібним (революційним) характером політико-економічних та соціокультурних змін; з мірою їх “штучності” та “природності” [14, 562].
Оригінальне трактування закону розвитку універсуму у В. Соловйова, яке передбачає проходження ним декількох глобальних фаз: єдності (синкретичності) - відособлення (свободи) - норми - ідеального стану [15, 684].
, Спільним для усіх підходів є те, що, незважаючи на численні кількісні та якісні зміни, будь-яка органічна система намагається віднайти власну ідентичність і зберегти цілісність у процесі розвитку.
Зміст поняття розвитку, як уже зазначалось,. може бути розкритий Тпевною мірою також шляхом порівняльного аналізу з іншими категоріями і процесами.
Близькою до поняття “розвиток” за своїм значенням є “еволюція’||«яка теж означає соціальні зміни, що здійснюються на загальних принципах. В еволюційному процесі кожен новий стан по відношенню до попереднього уявляється як більш досконалий і в кількісному, і в якісному відношеннях [16, 135-136]. Еволюцію трактують як процес, що закономірно здійснюється сам по собі і є, таким чином, синонімом саморозвитку.
Сучасне розуміння еволюції йде від Т. Спенсера, який тлумачив її як рух від однорідного до різнорідного, як єдність диференціації та інтеграції, досягнення соціальної рівноваги в процесі адаптації системи до внутрішніх і зовнішніх змін. Є випадки ототожнення еволюції та розвитку [16, 137].
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 62 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |