У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 25 страница

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав. Відомо, що в язичницькій Русі було замучено деяких прихильників нової релігії (наприклад, варяги Федір і Іоанн). Християн­ство поступово здобувало авторитет, ставало ознакою цивілізованості.

З кінця Х ст. тенденція до християнізації зміцнюється. Київська княгиня Ольга, ознайомившись у Візантії з християнською вірою, прийняла нову релігію, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор; це мало засвідчити,

з яким інтересом ставиться Візантія до можливого хрещення Русі, з якою бажа­ла мати стабільні стосунки й тримати її під своїм впливом,

Та син Ольги, князь Святослав, який на той час правив, не приймав нової віри.

Войовничий, хоробрий, він проводив життя у сідлі, прагнучи силоміць роз­ширити свої володіння. Він нічим не відрізнявся від дружинників, спав на зем­лі, не боявся труднощів. Довгі вуса та голена голова з довгим чубом створювали характерний образ: так виглядали варварські аристократи-варяги, й це було перейнято київською знаттю. Згодом запорожці, аби підкреслити, іцо вони не кріпаки, а вільні, шляхетні люди, повернуться до цієї зачіски («оселедець»),

Святослав залишився в історії України як полум'яний, високого духу, пат­ріот. У літописі збереглася його коротка промова до воїнів, коли їх оточили вороги; в ній Святослав закликає не боятися смерті — бо мертві не мають сорому.

Але після вбивства Святослава печенігами відкрився шлях для реформ. Син загиблого, Володимир Святославич, був невдоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська — воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Залишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити но­вий варіант слов'янського язичництва. На чолі пантеону старих богів був постав­лений (може, за зразком розвинених античних релігій) бог грози Перун, що уявлявся досі лише як бог князівських дружинників. Перунові був споруджений над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикували­ся й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжу­валася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак, в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більше, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів — Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християні­зувалася.

Приблизно у 988-989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві знесли ідоли Перуна й інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно. В літописах згадуються лише деякі випадки протидії їй, наприклад, у Новгороді даа волхви учинили бунт, придушений силою. Всім були очевидні вигоди нового типу культури.

У країні починають будувати численні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і феодосієм. Нав­коло них стали групуватися й інші подвижники, що являли своїм життям зразок нового мислення, нового типу життя. На тлі недавньої звульгаризованої моралі, поклоніння стихіям, людських жертвоприношень й культу людських пристрас­тей вимальовується аскетична особистість, що шукає не земних благ, а Царства Небесного, піднесена Й одухотворена. У житіях святих цього монастиря («Києво-Печерський патерик») зафіксовані дивні приклади перемоги над пристрастями,

досягнення духовної гармонй. Йшли в ченці й прості люди, і боярські діти, і навіть князі (наприклад, Михайло Святоша). Києво-Печерський монастир згодом набуває ста­тусу лаври, тобто найбільшого чернечого центру. Він стає також оплотом книгопи-сання та мистецтва. З'являється безліч ін­ших монастирів- Важко переоцінити їхню роль у становленні нового типу культури, у справі облагороджування духовного жит­тя народу. Монастирі були тоді не тільки

5.2.1. Срібняк князя Володимира з гербом-тризубом (за моделлю візантійської монети)

справжніми джерелами духовного життя. Саме звідси бере початок городницт­во, нові землеробські методи — навіть буряки та опрки, привезені з Греції, вперше почали вирощувати в монастирях. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), формуються сильні й численні центри цивілізації. Відгороджені від повсякденних життєвих турбот, ченці виробляють у тиші келій ті цінності, що були життєво необхідні Київській Русі, яка прагнула порівнятися з культурними співтовариствами Захо­ду та Сходу.

Водночас прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, силь­ними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви люди­на продовжувала, часом приносити таємні пожертви старим, звичним божкам і демонам, при потребі чаклувала. Навіть у церковне життя увійшли звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії й ін,). Деяких святих і надалі вважали заступниками стад, погоди, здоров'я і т.д. (наприклад, Св. Власій, чиє ім'я ототожнювалося за співзвуччям з язичницьким Велесом, став «покровителем скотарства»). Найбільш яскраво виявилося тяжіння до язич­ницьких традицій в накладенні один на одного старого землеробського календа­ря і нового, християнського.

Ось характерний приклад; свято Стрітення, тобто зустрічі Христа-немов-ляти жерцем Симеоном в Єрусалимському храмі, яке святкують навесні, осмис­лено як язичницький міф; у цей день «зима з літом зустрічаються».

При всій значущості язичницького періоду для історії української культури, слід визнати, що в умовах масового прийняття християнства двовірство свід­чить про те, що релігія вищого рівня не одразу змінила архаїчну структуру мислення.

Проте після Володимирового хрещення відносини між Київською Руссю та Візантією зміцніли. Це позначилося і на торгових, і на культурних зв'язках (рис. 5.2.1). Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов'янську культу­ру: запозичено чимало слів з грецької мови, русичам стали давати грецькі імена (Андрій, Олександр, Софія й ін.); на Русь проникають грецькі книги — і релігій­ного, і нерелігійного змісту,

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрий одружив з представниками королівських родів Європи, а Анна Яросла-вна по смерті свого чоловіка, короля Франції, правила цією країною тривалий

час. Характерна деталь: на привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу королі Фран­ції а>к до революції 1789 р.

5.2.4. Судочинство в Київській Русі. З прийняттям християнства змінився й характер судочинства. Достатньо сказати, що Володимир Хреститель відмінив смертну кару. Суспільство зро­зуміло необхідність жити за гуманним законом. На слов'янському грунті насаджувалася нова, ви­сока духовність, нова міра світу й людини, відчут­тя святості й цінності життя.

За синів Ярослава Мудрого, у другій поло­вині XI ст., був складений перший звід законів Київської держави — «Руська правда» (слово «правда» у Древній Русі мало ще значення — устав, закон). Це були закони щодо поділу спад­щини, покарання злодіїв, убивць і т.д. У «Русь­кій правді» позначилися і соціальні розходжен­ня: для знаті і для простих селян покарання були різними, «Цетжовні люди» — священики, їхні сім'ї й загалом ті, що жили при монастирях та церквах, підлягали суду єпископа.

5.2.2. Ярослав Мудрий (ідеалізований портрет)

«Руська правда», як і чимало інших книг, дійшла до нас завдяки монасти­рям, у яких часто зберігалися великі бібліотеки.

5.2.5. Наука та освіта. Перші школи в Київській Русі з'являються завдя­ки ініціативі князів. Наприклад, князь Володимир Хреститель відкрив школу для дітей «кращих людей» при Десятинній церкві. У Новгороді було створено школу, у якій навчалися діти новгородських урядовців і священства,

При Софійському соборі Ярослав Мудрий (рис. 5.2.2) відкрив щось на зразок вузу, у якому навчалися такі особистості, як перший митрополит з руси­чів їларіон та діти самого Ярослава, а також діти іноземних володарів Європи. У закладі вивчали мови, історію, географію, риторику, богослов'я.

Згодом по країні поширилися освітянські школи при церквах для широкого загалу. При єпархіях з'явилися школи для підготовки майбутніх кліриків. Особливу роль відіграли монастирі (в першу чергу — Києво-Печерська лавра, яка була потужним культурним центром, де готували майбутніх кліриків, митців, книж­ників і навіть лікарів). Відомо також про існування у Києві школи для дівчат.

У Київській Русі вже функціонували спеціалізовані школи, в яких навчали малярству, співу, художній різьбі, обробці металу тощо.

На західноукраїнських землях стали вивчати латину, яка була мовою міжна­родної культури на Заході. Освіту в Галицьке-Волинському князівстві поширю­вали вчителі (бакаляри) та духовні особи (дидаскали). Серед знаті запроваджу­валося індивідуальне навчання дітей, і латина поруч з грецькою, польською чи німецькою мовами посідала у програмах такого навчання чільне місце.

У XI—XII ст. на Русі вже з'являються свої вчені-натуралісти. Відомо, що київський ненець Агапіт професійно займався медициною. Він зцілював шкір­ні хвороби, запалення, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.

Розвиток науки до цих часів був утруднений. Достатньо сказати, що лише з прийняттям християнства в краї остаточно й назавжди утверди­лася писемність. До християнізації і наука, і словесна творчість мали фольклорний характер¹⁰. Неясні й час­то недостовірні версії про існування писемності до християнізації ґрунту­ються або на ототожненні зі слов'ян­ськими письменами використовуваних варягами рун, або на фальсифікаціях, або на можливих фактах проникнен­ня на Русь елементів південнослов'ян­ської християнської книжності. Звідси й можливість появи окремих пам'я­ток такого типу у християн доволо-димирськоЇ Русі,

5.2.3. Малюнок Онфіма на бересті

Як матеріал для письма використовували пергамент. Однак він був доро­гим і переважно призначався для книг церковного характеру. Паперу для побутового письма ще було недостатньо. Характерно, що на півночі — у Нов­городській- землі — писали грамоти на бересті, березовій корі. Тексти на цих грамотах витискали за допомогою спеціального інструмента. У давнину бере­ста була найпоширенішим матеріалом для письма, адже вона значно дешевша від пергаменту та паперу. Тому зазвичай на ній писали небагаті люди — про­сті городяни та селяни, занотовуючи усілякі господарські питання. Зберігся також наївний дитячий малюнок, зроблений невпевненими лініями: хлопчик Онфім намалював себе на коні, зі списом у руці, яким він б'є ворога (рис. 5.2.3). Зберігся й уривок дражнилки, надряпаної, вочевидь, насмішкуватим учнем стародавньої школи:

«невежа писа недума каза а хто се цита...»

У духовній культурі Київської Русі велику роль продовжувала відігравати усна народна творчість: билини^, пісні, казка, загадки., легенди, в яких закарбувалася народна пам'ять про події давнини. Чимало з них пізніше стали письмовими

творами. Наприклад, так потрапили у «Повість временних літ» легенда про будівництво Києва трьома братами, давні перекази про Олега, Ігоря й Ольгу, про Володимирове хрещення та ін.

Князь Володимир після прийняття християнства заснував школи, у яких навчали читанню та письму. Духовне життя Київської Русі було доволі актив­ним; тут кипіли релігійні полеміки, обговорювалися концепції юдеЇв і мусуль­ман, «єресь вірменська», відмінності між західним і східним церковним обрядом'².

5.2.6. Літературно-митецька діяльність. За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів ві­зантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — їларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною про­повіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповіт-ну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсееві, їларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літо­писців — Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повєсть врємєнних лєт..,». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями,з мармуру,

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — жипіія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоло­вік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (му­ченики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печор­ські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», ство­рене в XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських

.

5.2.4. Будинки Новгорода Київської Русі

князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем. Автор «Слова» широко використав усну народну творчість, змалював небезпеку князівських розбратів, гаряче закликаючи усіх разом устати «за землю Руську».

«Слово...» поєднує оповідь про невдалий похід молодого князя проти по­ловців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної траге­дії. Це водночас і повчання всякому властителю, і'заперечення того «епічного буйства», яке характеризує богатирів язичницького типу. «Слово...» є блиску­чим твором, в якому використані всі можливості літератури: повчання, худож­ня інтерпретація подій, елементи народної творчості. Основний пафос твору полягає в тому, що автор закликає до поміркованості й миру, хоча підносить і воїнську доблесть русичів. Стиль «Слова» дуже нагадує фольклорний:

З християнізацією України—Русі починається й становлення справжньої ар­хітектури (рис. 5.2.4). Від початку у слов'ян село й місто мали вигляд напівзем­лянок: використовували для будівництва здебільшого дерево й глину. Кам'яних будівель у дохристиянські часи не було. Місцеві будівничі навчилися у грецьких майстрів принципів кам'яного будівництв, стали виготовляти плінфу, міцну цег­лу, що широко використовувалася у Візантії.

За князя Володимира Хрестителя в Києві була побудована велична Десятин­на церква (рис. 5.2.5). Таку назву вона отримала тому, що була створена на десяту частку княжого доходу, віддану на церковні потреби згідно з ранньохри­стиянськими нормами.

Не обходилося Й без курйозів, часом прикрих. Наприклад, греки, що буду­вали Десятинну церкву, звичні до кам'яного грунту, не здогадалися підвести під будівлю на нетривкому київському ґрунті кам'яний фундамент; перший варіант споруди завалився.

Кількість монастирів і храмів починає зростати. В часи князювання Яросла­ва Мудрого Київ уже був одним із найбільших міст Європи, добре відомий 32

5.2,5. Десятинна церква

межами Київської Русі. Німецький хроніст Адам Бременський писав про нього з захопленням, створюючи легенду про велику столицю Русі, у якій начебто функціонують чотириста храмів.

Дійшли до нас відомості, як виглядав міський ансамбль стародавнього Києва.

У місто можна було ввійти тільки через четверо воріт. Головні з них — Золоті: над ними була золотоглава церква, що також служила добрим спостереж­ним пунктом у випадку нападу кочівників.

У центрі міста князь Ярослав заклав величний Софійський собор із тринад­цятьма куполами (рис. 5.2.6). Стіни центральної частини храму прикрашали фрески та мозаїки; апсида з величезним зображенням Оранти — Богоматері у молитовній позі — сяяла мерехтливим золотим фоном. На одній зі стін храму поруч із святими був зображений князь Ярослав і Його родина. Софій­ський собор став місцем перебування глави церкви на Русі — київського мит­рополита. Тут була ще велика бібліотека, де зберігалися слов'янські та грецькі книги.

Чимало пам'яток давньої київської архітектури було зруйновано більшови­ками вже в нашому сторіччі (Успенський собор Києво-Печерської лаври й ін.); деякі з них, як, наприклад. Михайлівський монастир, сьогодні незалеж­ною Україною відновлені.

5.2.6. Софійський собор у Києві

З'являється прекрасна християнська архітектура у Чернігові, Овручі, Воло­димирі (рис. 5.2.7) та ін.

Образотворче мистецтво також відновлюється. Русичі навчалися іконо­писному мистецтву у візантійських майстрів (ми вже згадували про мозаїки та фрески у київських соборах). Слід зазначити, що поєднання мозаїки і фрески в стінах однієї і тієї ж архітектурної споруди є оригінальним місцевим художнім прийомом, який не використано ніде більше. Прекрасним зразком образотвор­чого мистецтва київських часів є ікона Георгія-Побідоносия, виконана в тради­ціях античного живопису: святого зображено юним і прекрасним, з кучерявим волоссям; він зодягнений у лати, але не героїка, а людська принадливість ство­рюють світлу й одухотворену ауру твору; цьому немало сприяє й запозичене у візантійців золоте тло.

Київська школа дотримувалася золотого тла, а ось у Новгороді та Пскові його замінило кольорове: інтенсивний червоний колір в іконі пророка Іллі (його було забрано на небо на вогненних конях, і з ним пов'язувалася символіка вогню); сумний синій — в іконі великомучениці Варвари тощо,

Великою майстерністю вирізняються деякі мініатюри та художньо викона­ні великі букви в книгах того часу. Вони не поступаються візантійським або західноєвропейським малюнкам («Остромирове Євангеліє», «Ізборник Свято­слава» та ін.). Найбільш давні збереглися в Євангелії, переписаному в XI ст. для новгородського Остромира. З великою експресією зображені євангелісти. Ши­роке використання золотого тла й відточене зображення фігур тварин (символи євангелістів) уподібнюють мініатюри до ювелірних виробів. Оформив «Остро­мирове Євангеліє» диякон Григорій.

Відомим живописцем був також чернець Києво-Печерською монастиря Аліпій (Алімпій). З його ім'ям пов'язують ікони «Печорська Богородиця» і «Велика Панагія».

Декоративно-приклад-н е мистецтво Київської Русі, в пер­шу чергу ювелірне, також досягло у XI" XII ст. високого рівня: виготов­лялися численні й доброго смаку мід­ні й срібні браслети, гривні, намиста, кульчики, персні, натільні хрести й мі­ніатюрні іконки; багато прикрашали зброю і воїнське вбрання. Київська Русь славилася мистецтвом виготовлен­ня зброї, особливо мечів. На них ху­дожньо зображали різні символи — підкови, спіралі, хрести тощо. Корис­тувалися попитом майстерно ковані пояси. Срібло вміли вишукано чорни­ти. Золото як ювелірний матеріал з'яв­ляється, вочевидь, в міру збагачення суспільства, згодом, так само, як і кош­товне каміння.

Майстри Київської Русі оволоділи технікою інкрустації металевих виро­бів кольоровими вставками (емаль). Вони навчилися напаювати на мета­леву основу прикраси дрібнесенькі кульки, що створювали багатий рель­єфний орнамент (скань) і візерунки з дроту (зернь). Популярними були Й художні вироби зі скла.

Київські ювеліри синтезували численні традиції інших народів — давніх і су­часних їм скіфів, готів, вірмен, греків, арабів. Працювали тут також численні юве­ліри-євреї з Хазарського каганату, загалом, східні ювелірні вироби були популярні.

Багатою та цікавою була й музична культура Київської Русі. Продовжува­ла існувати музика скоморохів, що зберігали дохристиянські традиції, з викори­станням таких інструментів, як ріжок, гудок, гуслі, труби, сопілки, роги та ін. Ще в дохристиянські часи склалися ня язичницькому ґрунті колядки й щедрів­ки, веснянки й обжинкові пісні, похоронні голосіння тощо. З пітьми віків вири­нають навіть деякі імена найдавніших народних поетів — наприклад, згаданого в «Слові о полку Ігоревім» Бояна.

Можна стверджувати, що існувало кілька типів народних співців: виконавці епосу, скоморохи та ін.

Візантія передала Київській Русі церковну музику та спів. Унікальною фор­мою стала дзвонова музика, запозичена зі західного церковного ужитку. Дзво­ном попереджали про напад ворога, пожежу, відзначали військові перемоги, викликаючи в людей почуття радості або уболівання, надії, тривоги тощо. Дзво­ни прийшли на зміну давньому билу — сухій дерев'яній дошці, у яку били, скликаючи до молитви.

Використовували такі струнні інструменти, як гуслі, що згодом еволюціону­вали у бандуру та цимбали.

Видовища посідали значне місце в культурі Київської Русі. Згадані скоморо­хи, мандрівні професійні артисти розігрували на втіху городянам всілякі сцен­ки; виступали вони й по селах. Але зазвичай місцем їх виступу був міський ринок або княжий бенкет. Знавці стверджують, що у виступах скоморохів спо­стерігаються в зародку елементи типової міської культури: сатира, політичні на­тяки тощо.

Видовища прийшли з Візантії, де подібні артисти — аналогія західного жонглерства — були вельми популярні (див. розписи на хорах Софії Київської, на яких зафіксована зустріч княгині Ольги у Константинополі. Візантійські ар­тисти створювали тут атмосферу свята, видовища).

Проте видовищам скоморохів притаманний був карнавальний дух, елемен­ти соромітництва, які йшли від язичницькою фольклору, тому церква несхваль-но ставилася до Їх виступів.

5.2.7. Монгольське завоювання і руйнування культури Київської Русі. Київська Русь проіснувала більше трьох сторіч. Вона була колискою давньоукраїн­ського етносу і його культури, щедро збагатила своїми досягненнями й сусідні народи.

У XIII ст. міжусобиці князів та їхні сварки послабили князівства Київської Русі і зв'язки між ними. Продовжувалися і набіги половців. А наприкінці XII — на початку XIII ст. у Центральній азії з племен, що раніше ворогували, була створена сильна Монгольська держава. З її утворенням почалися монголо-татар-ські завоювання, що поневолили ослаблену й роздроблену Русь.

Монголо-татари захопили багато великих міст, зруйновали і спалили пам'ятки давньоруської архітектури, твори живопису й літератури. Тисячі талановитих митців ~ художників, архітекторів — були вбиті або взяті в полон. На півсто­ліття призупинилося кам'яне будівництво — через недолік матеріальних засобів і відсутність майстрів-будівельників.

Однак монгольська навала не змогла знищити культурних основ Київської Русі. Народ не тільки зберігав кращі культурні традиції минулого, але й створю­вав нові духовні цінності.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Який історичний, політичний та культурний зміст вкладається у по­няття «Київська Русь»? Охарактеризуйте поняття «Україна» та «Русь» у їх історичному змісті.

2. Опишіть роль князівства і дружини в житті давньоукраїнського суспіль­ства та поняття права в Київській Русі.

3. Чим була для України—Русі християнізація життя й культури?

4. Які здобутки найдавнішої української книжності та освіти вам відомі?

5. Охарактеризуйте найяскравіших письменників Київської Русі.

6. Що вам відомо про архітектурні здобутки київської доби?

7. Опишіть досягнення малярства та декоратbвно-прикладного мистецтва Київської Русі.

5.3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ГЕТЬМАНСЬКОЇ ЕПОХИ (ХІУ-ХУІІ ст.)

5.3.1. Міжнародне та внутрішнє положення краю. Гетьманська доба — славетна епоха української історії та період формування фундаменту нової україн­ської культури, яка, незважаючи на тяжкі обставини життя нації, досягла в бага­тьох відношеннях європейського рівня і стала гідною частиною культури світової.

Розвиток української культури XIV—XVI ст. відбувається в складних історич­них умовах. Українські землі розпорошилися і втратили єдиний політичний центр, так само, як і державну незалежність (якийсь час лише Галичина утри­мувала свою незалежність та власну державність). Тоді вони були у повній залежності від татарського хана і не могли відстояти свою самостійність.

Кримські татари, прийнявши іслам, стали васалами турецького султана, що подвоїло воєнно-політичний тиск з півдня. Татари постійно плюндрували укра­їнські землі, винищували літніх людей і забирали молодших у ясир, продаючи їх як рабів на ринках Сходу. Про ці події складалися народні пісні, у яких орда

Малих потоптала, старих порубала, А молодших, середульших у полон погнала.

Невтішну долю мали у Туреччині полонені українські хлопці, які. позбавле­ні сім'ї та роду, змалку виховувалися як віддані султанові та ісламу воїни, не знали іншого життя, окрім війни та воєнних вправ (мамлюки). Дівчата попов­нювали турецькі гареми, стаючи безправними дружинами чи рабинями своїх чоловіків-володарів. Не всіх спіткала доля легендарної Рокоолани, яка стала улюб­леною дружиною султана й змогла значно полегшити життя своїх земляків у турецькому полоні.

Українці почали тиснутися до півночі, бо життя поблизу татарських земель стало небезпечним. У середині XIV ст. частина українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля та частина Волині) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Литовське панування спочатку виявилося більш сприятливим для розвитку української культури, ніж період монголо-татарського ярма. Чимало литовських аристократів-язичників, відчуваючи тяжіння до більш високої християнської куль­тури та недосконалість власного духовного ґрунту, приймали православ'я, порід­нившись з украЇнсьіСими князями. Староукраїнська мова стала офіційною мо­вою уряду, нею була написана конституція Литви (рис- 5.3.1). Але саме по собі Литовське князівство не було достатньо міцним чи впливовим, аби втриматися разом з Україною в цивілізованому просторі.

У другій половині XIV ст. стала воювати з литовцями за українські землі Польща. Частина України потрапила під владу поляків (Галичина і почасти Волинь). Однак внаслідок політичних порахунків у XVI ст. Польща об'єдналася з Литвою в одну державу — Річ Посполиту, після чого українці потрапили під подвійний гніт. Українська православна культура зазнала гноблення, тому що умовою нового союзу стало впровадження католицизму.

Окрім цього, протягом XV—XVI ст. продовжувалася боротьба Речі Поспо­литої з татарською ордою. Україна виявилася на кордоні напруженості: татари

5.3.1. Сторінка з литовської конституції, писана староукраїнською мовою

5.3.2. Запорозька Січ

5.3.3. Рада на Січі

мучили переважно її. Ні Литва, ні Польща, не змогли зорганізувати оборону від навали зовнішніх во­рогів. Це завдання взяло на себе українське козацтво, що стадо формуватися в XV ст.

5.3.2. Козацтво і його куль­тура. Заснувалося козацтво на островах пониззя Дніпра, де був створений укріплений військо­вий табір — Запорозька Січ (рис. 5.3.2). Запорожці, насліду­ючи своїх пращурів часів Київської Русі, ходили походами на Крим і в Туреччину, відбивали їхні на­пади на Україну.

Перебуваючи поза межами польсько-литовського законодавст­ва та держави, козаки жили за республіканським устроєм, куль­тивували лицарський ідеал і вій­ськові доблесті, були провідника­ми патріотичної ідеї (рис. 5.3.3). Вчорашні втікачі з кріпаиггва, вони відчували себе спадкоємцями неза­лежної Київської Русі: характерний вигляд козака «оселедець і вуса» є не що інше, як наслідування імід­жу князів і дружинників київської епохи. Таким чином підкреслюва­лося, що козаки — це вільний. і шляхетний народ (рис. 5.3.4).

Дата добавления: 2015-11-04