Він сказав це, помагаючи мені вийти з карети. Поки він висаджував Адель, я поспішила зайти в дім, тікаючи від нього нагору.
Увечері він, як і завжди, запросив мене до себе. Я вже приготувала для нього заняття, бо зовсім не збиралася ніжно воркувати з ним у чотири ока. Я згадала його приємний голос і те, що він, як і всі співаки, любить поспівати. Сама я не була співачка, а його витончений смак визнав мене ще й поганою музиканткою, хоч я і з радістю слухала майстерних виконавців. Коли настав романтичний час смеркання і на землю опустилося синє зоряне покривало, я встала, відкрила рояль і іменем неба попросила його заспівати. Він сказав, що я — вередлива чарівниця і що краще він заспіває колись потім. Я ж запевнила його, що навряд чи трапиться така підхожа хвилина, як тепер.
— А тобі подобається мій голос? — спитав він.
— Дуже.
Я зовсім не хотіла підігрівати в ньому нахил до честолюбства і тільки, як виняток, виходячи з обставин, пішла на це.
— Тоді, Джейн, ти мусиш пригравати.
— Гаразд, сер, я спробую.
Я спробувала. Він одразу стяг мене із дзиґлика, назвавши партачкою і безцеремонно відштовхнувши від рояля. А я цього тільки й хотіла. Він сів на моє місце і почав пригравати собі сам. Грав він не гірше, ніж співав. Я вмостилася на підвіконні, і, поки розглядала звідти тихі дерева й туманний луг, він проспівав своїм приємним голосом ось який мелодійний романс:
Кохання, що єдиний раз приходить У полум'яну серця глибину, В моїй душі спалило сон і холод, Вогонь нестримний серце огорнув.
Його прихід спасінням був щоденним, І завжди горем був його відхід. Все, що гасило мрій моїх прийдешність, Гаряче серце сповивало в лід.
Так марив я блаженством невимовним: Кохати й буть коханим марив я, Я плив наосліп у життєвім морі, Й несла мене нестримна течія.
Той простір, непрохідний і широкий, Що між життями нашими проліг, Як океанських хвиль зеленоокість Перетинав мій нетерплячий біг.
Підступний, як розбійницькі засади В лісах життя, де завжди чатував Закон — володар Горя, Гніву й Влади, — Щоб дух людини єдності не знав.
Я обминав завади і погрози, Ознак зловісних я не визнавав, — Всі сумніви, що мучили мій розум, В стрімкому леті я нестримно рвав.
Було кохання тим дороговказом, Що вів мене, як райдуга, зі сну, Коли його мій зір, як дивну казку, Як вічне сяйво щастя, осягнув.
Безмежна радість завжди в серці сяє, її вогонь страждання обмине, Коли похмурі хмари огортають Й нещастя злі оточують мене.
І кожна мить моя така щаслива — Згоряє в ній моєї долі гнів. Хай мстива Лють летить на дужих крилах — В моїй душі лиш переможний спів.
Нехай людський закон мене карає, Хай спалить люта ненависть мене, Все ж Влади лють мене не подолає, Ніяке зло мій шлях не перетне.
З довірою моє кохання ніжне Віддало руку й прийняло мою, Закони шлюбні відтепер навічно В єдине наші душі обів'ють.
Згасив цілунок навісну пожежу, Моїх страждань погасла течія; Досяг я невимовного блаженства: Мене кохають, як кохаю я.
Він встав і підступив до мене. Його обличчя було збуджене, великі соколині очі блищали, і в кожній рисі проступали ніжність і жага. Спочатку я розгубилась, а потім почала жартувати. Я б не хотіла ні ідилічних сцен, ні палких освідчень, а до
того якраз і йшло. Треба було наготувати зброю для оборони. Я нагострила язика, і коли він підійшов, спитала його дещо задерикувато, про який то шлюб він торочить?
— Дивне ти мені ставиш запитання, люба Джейн.
— Справді? А я гадаю, що воно цілком природне і потрібне. Коханий заявляє, що його майбутня дружина помре разом з ним. Як розуміти цю чисто поганську ідею? Я особисто не збираюся вмирати разом з чоловіком — хай і не думає!
— О, все, чого він прагне, все, чого він просить, — це щоб ти жила з ним. Смерть — не для таких, як ти.
— Отож-бо! Я так само вмру, коли надійде мій час, як і він. Тільки хай цей час настане сам: я не маю наміру прискорювати його, як удови поганських племен, що спалюють себе разом з чоловіками.
Потім він спитав, чи я не пробачу йому цього егоїстичного бажання і не доведу свого прощення поцілунком?
Ні, нехай вибачає, але цього не буде!
Тут я почула, як він сказав, ніби в мене кам'яне серце, і додав, що кожній жінці підлестили б такі вірші. Я запевнила його, що з природи черства й сувора і що він часто бачитиме мене такою. Опріч того, за цей місяць я збираюсь показати йому деякі неприємні риси моєї вдачі, щоб він знав, яке він хоче взяти добро, і, поки не пізно, міг передумати.
— Заспокойся, будь ласка, й не верзи казна-чого, — сказав він.
Коли він хоче, я можу заспокоїтись, а щодо моїх думок, то я насмілюсь підлестити собі, що дурниць не верзу.
Він сердився, бурчав і лаявся. «Дуже добре, — думала я, — можеш сердитися й кипіти, скільки хочеш, я ж певна, що підтримувати такі стосунки між нами — це найкращий вихід. Я люблю тебе так, що годі й віддати словами, однак я не хочу сентиментів і оцими шпильками втримаю й тебе край прірви. В цей спосіб я збережу між нами ту відстань, яка потрібна для нашого спільного щастя».
Помалу я добряче його роздратувала. Коли він, розгніваний, відійшов на другий бік кімнати, я встала й, сказавши: «На добраніч, сер», — спокійно й шанобливо, як і завжди, вишмигнула через бокові двері.
Отак я поводилась протягом усього передшлюбного місяця, і то з найкращими наслідками. Щоправда, він бував і злий, і брутальний, хоч взагалі я бачила, що це було для нього розвагою й що овеча покірність і голуб'яче милуваннячко заохочували б в ньому деспотизм, мало тішили його здоровий глузд і почуття, а то й зовсім були йому не до смаку.
На людях я велась, як і доти, шанобливо й спокійно. Інша манера навряд чи була б тут доречна. Тільки під час вечірніх розмов я завжди дратувала його. Він і далі посилав по мене, щойно видзвонювало сьому. І коли тепер я приходила до нього, він уже не мав на вустах таких медових слів, як «моя любов», «моє золото» тощо. Він міг тепер назвати мене щонайбільше «осою», «злючкою», «зухвалим чортеням», «перевертнем» тощо. Замість ніжних поглядів — я бачила тепер гримаси, замість потиску руки — стусан в плече, замість поцілунку в щоку — мене крутили за вухо. Одне слово, все йшло гаразд. Такі вияви прихильності були мені більше до вподоби, ніж пестощі. Місіс Фейрфакс, видно, схвалювала мене,її страхи щодо мене зникли. І я була певна, що веду себе як слід. Тим часом містер Рочестер твердив, що я сиджу йому в печінках, і грозився страшно помсти-тися за мою теперішню поведінку, і то дуже швидко. Я лиш сміялася в кулак на його погрози. «Тепер я знаю, як стримувати тебе, — міркувала я, — і, без сумніву, зможу робити це й надалі, а коли це втратить силу, то знайду інший спосіб». Однак усі ці заходи були не такі вже й легкі. Часто я сама хотіла бути лагідною і не дратувати його. Мій майбутній чоловік ставав для мене цілим світом, мало не надією на раювання. Він стояв між мною і моєю вірою, як хмарка, що затуляє від людей гаряче сонце. В ті дні я не могла бачити Бога, бо перед моїми очима стояло його творіння, і я зробила собі з цього творіння ідола.
РОЗДІЛ XXV
Кінчався наш передшлюбний місяць; минали останні його години. Завтра має відбутися весілля і ніщо не може відвернути цього дня. До нього все було готове. В кожному
разі, я не мала що робити. Мої валізи, запаковані, замкнені й стягнуті ремінцями, стояли рядком попід стіною в моїй кімнатці. Завтра в цей час вони вже будуть їхати до Лондона, так само, як і я — помагай Боже! — або, вірніше, не я, а Джейн Рочестер, особа, якої я поки що не знаю. Лишилося тільки поначіпляти картки з адресами. Ці чотири квадратики лежали на комоді. Містер Рочестер сам написав на кожній: «Місіс Рочестер, готель... Лондон». Я так і не змогла умовити себе почепити їх на валізи або доручити це комусь іншому. Місіс Рочестер! Такої ще не існує! її ще нема на світі. Вона народиться тільки завтра за кілька хвилин після дев'ятої години ранку, і краще буде, як я почекаю, щоб, перше ніж відписати їй все, що маю, знати напевно, що вона народилася на світ. Досить і того, що в отій шафі, проти мого туалетного столика, куплене для неї вбрання вже замінило мою чорну ловудську сукню і солом'яний брилик. Оці весільні шати — сріблисто перлового кольору сукня й легенький серпанок — належали не мені, а їй, і чекали своєї подальшої долі. Я зачинила шафу, щоб не бачити дивної примарної одежі, яка в цю вечірню годину — дев'ята вечора — світилася в присмерку кімнати зловісним мерехтливим світлом. «Лишу тебе саму, біла маро, — сказала я. — Мене трусить. Я чую завивання Вітру. Вийду з дому й відчую його дотик».
Мене трусило не тільки від поспіху приготувань, не тільки від чекання на велику зміну в моєму житті, що станеться завтра. Ці обидві причини, певна річ, мали свій вплив на мій неспокійний і розбурханий настрій, що гнав мене такої пізньої пори з будинку в глибину темного парку. Була ще й третя причина, яка діяла куди дужче, ніж дві перші.
У моєму серці загніздилася дивна й бентежна думка. Сталося щось таке, чого я не могла збагнути. Ніхто нічого не бачив і не чув, а сталося це минулої ночі. Містера Рочестера тої ночі не було вдома, і от уже другий день, як його нема. Його покликали справи до невеличкого маєтку з двох-трьох ферм за тридцять миль звідси. Справи вимагали його особистої присутності перед майбутнім від'їздом з Англії. А я саме оце й дожидалась його, дуже хотіла скинути з моєї душі тягар, знайти пояснення загадки, яка збивала мене з пантелику. Зажди, читачу, поки він повернеться. І коли я відкрию йому свою таємницю, знатимеш її й ти.
Я пройшла в сад, щоб сховатися там від сильного вітру, що цілий день віяв з півдня, але не приніс із собою ні крапельки дощу. Надвечір вітер не тільки не вщух, а навпаки свистів і завивав іще дужче. Дерева гнулися додолу, схиляючи на північ свої гіллясті верхівки, і лише на хвилину переставали хитатися. Вітер гнав хмари по небу, громадячи їх одна на одну, і впродовж цілісінького липневого дня годі було побачити бодай клаптик блакиті.
З якоюсь дикою радістю бігла я проти вітру, немов віддавала весь неспокій своєї душі цим нескінченним повітряним потокам, які вили-стогнали над землею. Збігши вниз лавровою алеєю, я побачила спалений блискавкою каштан. Він височів обвуглений і чорний. Розколотий посередині стовбур вражав своєю смертельною раною. Роздвоєні половини не розпалися, бо могутній прикорень і міцне коріння тримали їх укупі. Щоправда, загальне життя було вбите, і соки більше не надходили. Розлоге гілля з обох боків уже омертвіло, і наступні зимові бурі, напевно, повалять долі одну, а то й обидві половини. Тепер же ще можна було сказати, що це одне дерево, — хай дерево-руїна, — і все-таки руїна, що трималася купи.
— І слушно робите, що тримаєтесь одне одного, — сказала я, ніби ці потворні уламки були живими істотами і могли мене чути. — Гадаю, що, хоч вас розщепило, обпалило та обвуглило, ви однаково зберегли ще в собі трохи життя, і його підтримує згуртованість вірних, чесних коренів. Не шуміти вам більше зеленим листям, не вітати більше щебетливих пташок в своєму рясному гіллі, час радощів і любові для вас минувся, та ви не самотні. Кожен з вас має побратима, що співчуває другому в його нещасті.
Поки я розглядала цей живий труп, у цій частині неба розступилися хмари і на якусь мить виринув місяць. Його кружало або, вірніше, половина була криваво-червона. Здавалося, місяць кинув на мене сумний, спантеличений погляд і знов потонув у густій пелені хмар. На мить вітер круг Торнфілда стих, тільки далеко-далеко над лісами й водами лунало дике, сумовите завивання. Воно було таке скорботне, що я не витримала й утекла з парку.
Вертаючись через сад, я тут і там піднімала яблука, що їх чимало валялося в траві попід деревами. Відібравши стиглі, я віднесла їх до комори. Потім подалася до бібліотеки подивитися, чи горить вогонь у каміні, бо знала, що хоч воно й літо, містер Рочестер такого похмурого вечора залюбки сидітиме проти веселого полум'я. В каміні вже розгорався яскравий вогонь. Я присунула крісло до вогню, підкотила ближче столик, спустила штори й сказала принести свічки, щоб їх можна було одразу запалити, як прийде господар. По цих приготуваннях я занепокоїлась іще дужче, почуваючи, що мені несила всидіти в домі. Маленький годинник у кабінеті і старий годинник у холі вибили десяту годину.
«Ого, як пізно! — сказала я собі подумки. — Вийду до брами. Час від часу з-за хмар виглядає місяць, і можна далеко бачити дорогу. Може, містер Рочестер саме під'їздить, і, пішовши йому назустріч, я скорочу ці довгі хвилини чекання».
Високо у верхів'ях дерев, що росли край брами, завивав вітер. А на дорозі, скільки я могла зглянути оком в один і другий бік, було тихо й порожньо. Якби не тіні хмар, що набігали на неї тоді, як виринав місяць, то це була б довга бліда стрічка, не пожвавлена жодним порухом.
Поки я дивилася, нестримні сльози затуманили мені очі — сльози розчарування й досади. Засоромившись, я втерла їх. Я вагалася й не знала, що робити. Місяць надійно замкнувся в своїх надхмарних покоях і щільно затяг завісу туману.
Робилось дедалі темніше. Збиралося на дощ, а може, й на бурю.
— Швидше б він уже приїхав! Швидше б він уже приїхав! — гукала я, передчуваючи щось недобре. Я чекала його ще до чаю, а тепер уже стало й зовсім темно. Що могло його так затримати? Чи не скоїлось чого з ним? Подія останньої ночі знов перейшла перед очима. Я витлумачила її як призвістку якоїсь біди. Я боялася, що мої надії були сягнули вже аж надто високо і їм не випадає здійснитись. Останнім часом я зазнала так багато щастя, що десь, певно, моя щаслива зірка перейшла свій зеніт і тепер мусить закотитися.
«Мені несила вертатися додому, — думала я, — несила сидіти коло вогню, поки він у дорозі і в таку погоду. Краще стомлювати тіло, ніж краяти серце. Піду йому назустріч».
І я рушила в дорогу. Хоч я йшла швидко, та зайшла недалеко. Не встигла я пройти й чверті милі, як зачула тупіт копит, їхав вершник, і то чвалом. Поруч з конем біг пес. Гетьте, недобрі передчуття! То був містер Рочестер верхи на Мезрурі. За ним біг Пілот. Він побачив мене. Саме тоді, прорвавши завісу хмар, на широке небесне плесо виплив місяць. Містер Рочестер скинув свого капелюха й помахав ним над головою. Я кинулася бігти до нього.
— Бачиш, — вигукнув він, простягнувши мені руку і перехилившись у сідлі, — ти жити не можеш без мене! Ставай на перед мого чобота, подай мені обидві руки! І вилазь! Я так і зробила. Радість додала мені жвавості, і я сіла перед ним у сідло. Він ніжно мене поцілував з неприхованим тріумфом, і я стерпіла все це мовчки. Стримавши свою радість, він занепокоєно спитав:
— Чи не сталося чого, Дженет, що ти вийшла мені назустріч такої пізньої години? Чи все гаразд?
— Все добре. Просто мені здалося, що ви ніколи не приїдете. Мені було несила чекати на вас дома, а надто коли надворі дощ і вітер.
— Дощ і вітер — це так. І ти мокра, як русалка. Накинь собі на плечі мого плаща. Ти вся немов палаєш. І щоки, й руки гарячі. Кажи ж, не крийся, — щось і справді трапилось?
— Тепер нічого. Я вже поборола і страх, і смуток.
— То, виходить, було й те, й те?
— Ніби так. Я розповім вам усе згодом, сер, і, боюся, що ви тільки посмієтеся з моїх страхів.
— Я щиро посміюсь із цього, коли мине завтрашній день. А доти я не насмілюся, бо не вірю своїй зрадниці долі... То невже це ти, що була цілий місяць в'юнка, як вугор, і колюча, як шипшина? Я не міг діткнутися до тебе пальцем, щоб не
вколотись, а тепер з усього видно, що в моїх руках сумирне заблудле ягнятко. Ти вийшла, Джейн, на дорогу, щоб зустріти свого чабана. Чи не так?
— Я скучила за вами, тільки не пишайтесь. Ось уже й Торнфілд. Пустіть — я злізу. Він ізсадив мене на ґанку. Джон взяв коня, а містер Рочестер пройшов за мною до холу, велів перевдягтися в сухе і тоді прийти до нього в бібліотеку. Вже коли я була на сходах, він спинив мене і взяв з мене обіцянку не баритись. Я хутенько переодяглася і за п'ять хвилин була вже з ним. Він вечеряв.
— Сідай зі мною, Джейн. Дай Боже, щоб це була остання вечеря в Торнфілді на довгі-довгі часи.
Я сіла коло нього, але їсти не змогла.
— Чи не того, що перед тобою лежить далека дорога? Може, думка про подорож до Лондона забрала в тебе апетит?
— Сьогодні ввечері я ще не бачу добре, що лежить передо мною, в голові безладно плутаються бозна-які думки. Все-все видається мені сном.
— Крім мене. Я цілком матеріальна істота. Ось на, торкнись мене.
— Ви, сер, якраз найпримарніша з усіх особа. Це ви — ніби сон. Містер Рочестер випростав руку й засміявся.
— Хіба це сон? — спитав він, піднісши її до моїх очей. Його рука була дужа й мускуляста, з довгими пальцями.
— Все одно, навіть коли я торкнусь її, вона — сон, — сказала я, відводячи його руку від свого обличчя. — Ви вже повечеряли, сер?
— Так, Джейн.
Я подзвонила і попросила прибрати тацю. Коли ми знов були самі, я перегорнула вогонь, а тоді сіла на стільчик біля свого господаря.
— Скоро північ, — сказала я.
— Не забувай, Джейн, що ти обіцяла просидіти зі мною всю ніч перед моїм весіллям.
— Я цього не забула й дотримаю свого слова. Принаймні побуду з вами годину-дві. Я зовсім не хочу спати.
— У тебе все готове?
— Усе, сер.
— І в мене теж усе, — мовив він. — Я все владнав, і завтра ми покинемо Торнфілд. За півгодини по тому, як приїдемо з церкви.
— Дуже добре, сер.
— З яким чудним усміхом кажеш ти ці слова, Джейн! Що за вогонь палає на твоїх щоках? І чого так дивно блищать твої очі? Ти здорова?
— Гадаю, що так.
— Гадаєш! Що ж тоді у тебе таке?.. Скажи, що у тебе болить?
— Не можу, сер, нема слів переказати вам, що в мене на душі. Я хочу, щоб ця година не мала кінця. Хто знає, як обернеться для нас завтрашній день?
— Це іпохондрія, Джейн. Ти перевтомлена або перехвилювалась.
— А ви, сер, щасливі і спокійні?
— Спокійний?.. Ні. Але щасливий. Щасливий до глибини душі.
Я глянула на його обличчя й прочитала на ньому невимовну радість. Воно пашіло й палало.
— Поділися зі мною своєю тривогою, — сказав він, — скинь з душі камінь, що її гнітить. Що тебе мучить? Що я буду тобі поганим чоловіком?
— Я дуже далека від такої думки.
— Чи, може, тебе бере страх перебрати на себе нові обов'язки, вступити в нове життя?
— Ні.
— Ти мене вражаєш, Джейн. Твій погляд і смутний, рішучий голос крають моє серце. Будь ласка, поясни мені, в чім річ.
— Тоді, сер, слухайте. Минулої ночі ви не були дома?
— Не був. Ага, ти вже натякала на якусь подію за моєї відсутності, думаю, нічого серйозного. Одне слово, щось тебе збентежило. Хай же і я взнаю. Може, місіс Фейрфакс чогось наговорила? Чи, може, ти почула що від слуг? І це вразило твоє чутливе самолюбство?
— Ні, сер.
Вибило дванадцяту. Я перечекала, поки завмер срібний передзвін маленького годинника та хрипкий брязкіт великого у холі, і провадила далі:
— Вчора цілий день я мала до знемоги роботи і була дуже щаслива від цих невпинних клопотів, бо, хоч вам і здається, що мене непокоять мої нові обов'язки, нове життя і таке інше, це зовсім не так. Навпаки, моя найбільша радість — це надія жити з вами — найсвітліша надія, бо я люблю вас. Не треба, сер, — не голубте мене, — хай я розповім спокійно... Вчора я ще сподівалася на провидіння й вірила, що події складуться щасливо і для вас, і для мене. Коли пригадуєте, день був ясний — ні тихе повітря, ні небо не віщували пригод у вашій дорозі. Після чаю я трохи погуляла по терасі, думаючи про вас. Ви стали мені перед очима як живий, ніби й не від'їздили. Я думала про своє прийдешнє життя і про ваше життя, сер, — ширше й діяльніше, ніж моє, у стільки разів, у скільки море ширше й глибше від струмочка, що в нього впадає. Я дивуюся моралістам, які звуть цей світ сумною пустелею: для мене він цвіте трояндовим цвітом... Аж враз перед заходом сонця стало холодно й хмарно. Я зайшла в дім. Софі покликала мене нагору подивитися на моє шлюбне вбрання, яке щойно принесли, а під ним у коробці я знайшла й ваш дарунок — розкішний серпанок, який ми з вашим князівським марнотратством виписали мені з Лондона, певно, вирішивши, що коли я не хочу мати коштовностей, то ви таки змусите мене взяти від вас щось не менш цінне. Я посміхалася, розгортаючи його, і в думці малювала собі, як я буду кепкувати з ваших аристократичних смаків та ваших зусиль перевдягти вашу плебейку наречену в дочку пера. Я уявляла собі, як я покажу вам шматок мережива, який я приготувала собі на голову, й спитаю, чи не досить цього для жінки, що не може дати чоловікові ні багатства, ні краси, ні зв'язків. Я чітко бачила вираз вашого обличчя й чула ваші обурені республіканські відповіді та зверхні аргументи про те, що вам немає потреби примножувати своє багатство чи покращувати своє становище й одружуватися з грошима чи титулом.
— Як ти добре знаєш мене, чарівнице! — перепинив мене містер Рочестер. — Що ж ти такого знайшла у серпанку, крім вишивки? Може, отруту або кинджал? І чого ти така похмура?
— Ні, ні, сер. Крім тонкої та багатої тканини, я знайшла в нім іще гордощі Фейрфакса Рочестера, а вони мене не лякають, бо я вже звикла бачити цього демона... Отож ставало дедалі темніше, і вітер дужчав. Учора він завивав не так, як сьогодні, а скиглив тонко й жалібно, аж робилося тоскно на серці. Я дуже хотіла, щоб ви були дома. Я прийшла до цієї кімнати, та від порожніх крісел і згаслого каміна повіяло на мене холодом. Невдовзі я пішла спати, та заснути не могла — мене тривожили якісь погані передчуття. В завиванні вітру я вчувала якесь моторошне голосіння чи то в будинку, чи то надворі, — де саме, важко було сказати, — проте воно раз у раз долинало й звучало ще сумніше, коли вітер на хвилинку стихав. Зрештою, я спинилася на думці, що то десь виє пес, і зраділа, коли звуків не стало. У сні мене не покидав образ темної й буряної ночі. Не покидало мене й бажання бути з вами, а на душі було якось сумно-сумно, бо я знала, що між нами щось стоїть. Спочатку я ніби кудись ішла звивистим шляхом. Навкруги — непроглядна ніч. Дощ ллє як з відра, а я ще несу дитину-немовля, крихітне кволе створіння, — воно тремтить у моїх холодних руках і жалібно плаче. Мені здавалось, що й ви йдете дорогою, тільки далеко попереду. І я натужую всі сили, щоб наздогнати вас, роблю спробу за спробою гукнути, щоб ви спинилися. Тільки ж мені ніби скувало руки й ноги, а слова завмирають на моїх вустах, тоді як ви з кожною миттю відходите далі й далі.
— І цей сон попсував тобі настрій, Джейн? І тепер він не покращав, коли я так близько від тебе? Яка ж ти нервова! Забудь примарні видіння і думай тільки про справжнє щастя! Адже ти кажеш, що любиш мене, Дженет? І я цього не забуваю, бо це таки правда. Ці слова таки мовили твої вуста. Я чув їх цілком ясно. Вони, може, й занадто урочисті, зате ж солодкі як музика: «Надія жити з вами, Едварде, — найсвітліша надія, бо я люблю вас»... Чи ж любиш ти мене, Джейн? Скажи ще раз!
— Люблю, сер... Люблю всім серцем.
— Так, — сказав він, помовчавши якусь мить, — от що дивно: ці слова гострим ножем
крають мені серце. Чому? Певно, тому, що ти сказала це дуже серйозно і сама в це забобонно віриш, а ще й через те, що ти так пильно глянула на мене, зібравши в своєму погляді всю свою віру, правдивість та відданість. Здається, на мене дивиться дух. А глянь-но лукаво, Джейн. Ти добре знаєш як. Хай грає на твоїх вустах соромливий і водночас задерикуватий усміх! Скажи, що ти мене не любиш!.. Глузуй з мене, дратуй мене! Роби що завгодно, тільки не зворушуй мене! Краще гнів, ніж скорбота.
— Я посміюся й поглузую з вас досхочу, коли скінчу свою розповідь. Тож вислухайте мене до кінця.
— Я гадав, Джейн, що ти розповіла мені все. Я гадав, що причина твоєї меланхолії в тому сні!
Я похитала головою.
— Що? Це ще не все? Ніколи не повірю, що могло статися щось серйозне. І кажу тобі наперед, що не повірю. Будь ласка, розповідай далі.
Його збуджений настрій, якась настороженість і нетерпець здивували мене, та я казала далі:
— Мені приснився інший сон, сер: ніби Торнфілд-хол — сумна руїна, притулок кажанів і сов. Нібито від усієї величної будови лишилися тільки високі зруйновані стіни, що, здавалося, от-от заваляться. Я блукаю місячної ночі серед порослих травою руїн. Натикаюсь на уламок мармуру, на шматок карниза. Завита в шаль, я все ще несу оте немовля, і його нема де покласти. І, хоч мої руки стомилися, хоч вага дитини затримує мою ходу, я її не кидаю. Аж чую — дорогою тупотить кінь. Я певна, що це ви. Вас не було багато-багато років, і ви їдете з далекої країни. Я дряпаюсь на стіну із несамовитим, диким поспіхом: я дуже хочу глянути на дорогу згори. З-під моїх ніг скочується каміння, гілля падуба, за яке я хапаюся, ламається, дитя з жахом обхопило рученятами мою шию і душить мене. Аж ось врешті я на вершечку. Я бачу вас — маленьку пляму на білому шляху, і ця пляма дедалі зменшується.
Вітер так дме, що я боюся впасти. Я сіла на найближчий виступ, зацитькала на колінах перелякане дитя. Ви зникаєте за поворотом дороги. Я нахиляюся вперед, щоб востаннє глянути на вас, стіна кришиться, я хитаюсь, дитина котиться з моїх колін, я втрачаю рівновагу, падаю й прокидаюся.
— І це все, Джейн?
— Це все приказка. А казка тільки починається. Розплющивши очі, я побачила світло і подумала, що вже день. Але я помилилася: в кімнаті горіла свічка. Я подумала, що то зайшла Софі. Свічка стояла на туалетному столику, а дверці шафи, куди я, лягаючи спати, повісила своє шлюбне убрання та серпанок, були відчинені. Там щось зашелестіло. Я спитала: «Софі, що ви робите?» Ніхто не відповів, а з-за дверцят шафи вийшла якась постать. Вона взяла свічку, підняла її догори й стала оглядати шлюбне вбрання. «Софі, Софі!» — ще раз гукнула я і не отримала відповіді. Я сіла в ліжку й схилилася наперед. Зразу мене взяв подив, далі страх спантеличив мене, а тоді кров застигла в моїх жилах.
Містере Рочестер! Це була не Софі, і не Лі, і не місіс Фейрфакс. Врешті це не була, — я переконана в цьому й досі, — та чудна жінка, Грейс Пул!
Певно-таки, це була одна з них, — урвав мене мій господар.
Ні, сер, я можу присягнути, що ні. Істота, що стояла переді мною, ніколи ще не наверталася мені на очі в Торнфілд-холі. Ні її зріст, ні постать не були мені знайомі.
Опиши її, Джейн. - Здається, та жінка була висока й огрядна, з густими й довгими чорними косами, що спадали на спину. Я не знаю, в що вона була вбрана, — у щось біле й довге, а от чи була то сорочка, саван чи простирадло, сказати не можу. А обличчя її ти бачила?
Спочатку ні. Аж ось вона зняла з вішалки мій серпанок, довго на нього дивилася, а тоді накинула собі на голову й повернулася до дзеркала. Цієї миті я цілком ясно побачила її обличчя в темному довгастому дзеркалі. — Яке ж воно? Як на мене, сер, то страшне й зловісне. Я ніколи не бачила такого обличчя! Якесь моторошне, дике. Бодай не згадувати, як вона поводила запаленими очима й віддимала
страшні, червоні, аж чорні, щоки.
Привиди звичайно бліді, Джейн.
А це обличчя було червоне, сер. Губи спухлі і почорнілі, чоло насуплене, брови високо підняті над налитими кров'ю очима. Сказати, кого нагадало мені це обличчя?
— Скажи.
— Вампіра з німецьких казок. - Ти диви! Що ж вона робила?
— Сер, вона зірвала серпанок зі своєї голови, роздерла його навпіл, жбурнула на підлогу й потоптала ногами.
— А тоді?
— Відсунула фіранку на вікні й виглянула надвір: певно, побачивши, що вже зайнялося на світ, вона взяла свічку й попрямувала до дверей. Коло мого ліжка страшидло спинилося: люті очі витріщились на мене. Вона піднесла свічку до мого обличчя й погасила її. Побачивши це потворне лице над собою, я зомліла. Вдруге на своєму віку я зомліла від жаху.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |