— Панно, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому.
— Тоді доведеться самій узятися за це. Синьйоре Едуардо, ви сьогодні в голосі?
— Донно Біанко, якщо ви наказуєте, я буду в голосі.
— Тоді, синьйоре, даю вам королівський наказ: наладнайте ваші вокальні органи до співу!
— Хто ж відмовиться від ролі Річіо при такій чарівній Марії?
— Хай йому всячина, вашому Річіо! — вигукнула вона і, стріпнувши кучерями, попрямувала до рояля. — Мені здається, що скрипаль Давід був дуже гидкою людиною. Чорний Босвел мені більше до вподоби. Я не шаную чоловіків, що не мають у собі чогось демонічного. Хай там історики пишуть про Джемса Гепберна, що хочуть, а я гадаю, що це був якраз той дикий і палкий герой корсар, якому б я, не вагаючись, віддала свою руку.
— Панове, чуєте! Хто з вас найбільше нагадує Босвела? — гукнув містер Рочестер.
— З усіх я б назвав вас, — кинув полковник.
— Слово честі, щиро вам за це дякую, — була відповідь.
Міс Інґрем ґраційно й гордо сіла за рояль, розправила свою сніжно-білу сукню і заграла блискучу прелюдію, не переставши, однак, говорити. Вона була сьогодні чарівна, як ніколи. І її слова, і вираз обличчя ніби були призначені викликати захоплення, ба навіть поклоніння слухачів. Вона, либонь, збиралася показати їм усю свою відчайдушну сміливість.
— Та й нудить мене від сучасних юнаків! — вигукнула вона, швидко перебираючи пальцями клавіші. — Нещасні, нікчемні істоти! Бояться виткнути носа за хвіртку татусевого парку й ніколи не вийдуть з нього без маминого дозволу й супроводу! Ці створіння думають тільки про красу свого обличчя, про свої білі ручки та маленькі ніжки. Нібито чоловікові потрібна краса! Нібито здатність чарувати не є винятковий привілей жінки — її законна, успадкована властивість! Негарна жінка — пляма на прекрасному образі природи, що ж до чоловіків, то з них досить сили й відваги, їхній девіз — полювання, стрільба й війна, а все інше для них не існує. Такий був би й мій девіз, якби я була чоловіком.
Якщо я колись вийду заміж, — сказала вона, помовчавши, — то мій чоловік не буде моїм суперником, а моєю протилежністю. Я не терпітиму конкурента біля свого трону, де тільки я буду необмеженим володарем. Я хочу, щоб чоловік милувався тільки мною, а не своїм власним відбитком у дзеркалі. А тепер, містере Рочестер, заспівайте, а я вам приграю.
— Я весь до ваших послуг.
— Ось тут пісня корсара. Адже ви тепер знаєте, як я до них ставлюся. Отже, з цієї нагоди заспівайте con spirito.
— Накази з вуст міс Інґрем надихнули б і глечик збираного молока.
— Тож шануйтеся, любий! Коли ви не заспіваєте так, щоб мені сподобалось, я присоромлю вас, показавши, як це робиться.
— Це буде нагорода за мою нездатність. Як би я хотів провалитися!
— Не смійте цього робити! Коли ви навмисне фальшуватимите, я призначу відповідну кару!
— Міс Інґрем! Вам слід бути поблажливою, бо можна накласти таку покару, що її ніхто не здужає витримати.
— Не розумію! Поясніть! — наказала молода леді.
— Пробачте мені, панно, це не потребує пояснення. Хіба ж ваше серце не підказує вам, що вже ваші насуплені брови — найстрашніша покара?
— Співайте! — сказала вона і з запалом почала награвати.
«Тепер пора забиратися геть», — подумала я собі. Та звуки, що полилися після того, спинили мене. Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер має чудовий голос. І це була правда. Він мав глибокий могутній бас, куди вкладав усю душу й усю силу своєї оригінальної вдачі. Цей голос ішов прямісінько від серця й безмежно його хвилював. Я почекала, поки завмер останній глибокий і потужний звук і знов задзюркотів струмок розмови. Тоді я й покинула свій закуток і вийшла через бокові двері, які, на щастя, були близько. Звідти до холу вів вузенький коридор. У холі я помітила, що в мене розв'язався шнурок черевика. На першій приступці я стала на одне коліно, щоб зав'язати його. Саме тоді двері їдальні рипнули і звідти хтось вийшов. Я хапливо підвелася й зустрілася віч-на-віч з містером Рочестером.
— Як поживаєте? — спитав він.
— Дуже добре, сер.
— Чому у вітальні ви навіть не підійшли до мене?
Це саме могла спитати і я. Та я не зважилася на таке питання.
— Я не хотіла вас турбувати, та й мені здалося, що ви були зайняті, сер.
— Що ви робили, поки мене не було?
— Нічого особливого: як завжди, вчила Адель.
— І стали ще блідіші, ніж доти. Я це помітив, щойно глянув на вас. Що з вами?
— Абсолютно нічого, сер.
— Чи не застудилися ви тої ночі, коли мало не втопили мене?
— Нітрохи.
— Вертайтеся до вітальні. Ви пішли зарано.
— Я стомлена, сер.
Якусь хвилину він дивився на мене.
— І трохи засмучені, — додав він. — Цікаво, чим? Скажіть мені!
— Засмучена? Зовсім ні. Я не засмучена.
— А я кажу, що засмучені. І так засмучені, що досить кількох слів — і ви заплачете. Я не помиляюсь, під вашими віями блищать сльози: он одна вже впала зі щоки на килим. Якби я мав час і не боявся, що якийсь язикуватий слуга побачить нас, я б довідався, в чім річ. Та на цей раз я не буду вас затримувати. Тільки пам'ятайте, що поки в моєму домі гості, я хочу, щоб ви щовечора приходили до вітальні. Це моє бажання, і будьте ласкаві, не знехтуйте ним. А тепер ідіть і пришліть Софі по Адель. На добраніч, моя... — він затнувся, прикусив язика і, круто повернувшися, пішов від мене.
РОЗДІЛ XVIII
Веселим і заразом метушливим став тепер Торнфілд-хол. Як різнилися ці дні від тих трьох перших одноманітних і самотніх місяців, що їх я прожила тут! Неначе все сумне було звідси вигнано, всі моторошні спогади — забуто. Тепер цілий день скрізь буяло життя. Досить було піти коридором, колись таким тихим, або заглянути до парадних покоїв, раніше безлюдних, — і неодмінно десь зустрінеш гарненьку покоївку або чепуруна камердинера. І в кухні, і в буфетній, і в челядні, і в холі — скрізь панувало пожвавлення. А в парадних покоях бувало пусто й тихо тільки тоді, коли блакитне небо й чудесна сонячна година кликали гостей у сад. Якщо ж погода псувалася й на кілька днів припускав дощ, це нікого не засмучувало. Хіба не можна було знайти жваву й веселу розвагу під дахом, коли вже не було як вийти надвір? Одного вечора товариство надумало змінити програму, і я здивувалася: що то вони робитимуть? Всі говорили про шаради, а я, невігласка, не розуміла цього слова. Покликали слуг, і ті порозсували в їдальні столи, попереставляли свічки й перед аркою півколом поставили стільці. Поки містер
Рочестер та інші чоловіки були зайняті в їдальні, дами бігали нагору та вниз сходами й раз у раз дзвонили своїм покоївкам. Покликали місіс Фейрфакс, щоб вона сказала, скільки знайдеться в домі шалей, одягу, завіс тощо. Із шаф на третьому поверсі покоївки почали оберемками носити парчеві сукні, атласні камзоли, чорні шовкові плащі, мереживні жабо. Все вибране з цього одягу віднесли до вітальні. Тим часом містер Рочестер, запросивши до себе дам, добирав собі групу.
— Міс Інґрем, безперечно, буде зі мною, — сказав він. Потім назвав обох міс Ештон і місіс Дент. Глянув і на мене. Я була якраз недалеко, бо застібала місіс Дент браслет.
— Будете грати? — запитав він. Я похитала головою. Він не наполягав, — я дуже боялася, що він вчинить навпаки, — і дав мені спокійно вернутися на місце. Містер Рочестер та його гурт сховалися за завісою. Інші, на чолі з полковником Ден-том, посідали на стільцях перед аркою. Один джентльмен, містер Ештон, помітивши мене, хотів запросити до свого гуртка. Та леді Інґрем заперечила проти цього.
— О ні, — почула я її голос. — Вона занадто тупа для такої гри.
Незабаром задзеленчав дзвоник, і завіса поповзла вгору. За аркою, закутана в біле покривало, височіла опасиста постать сера Джона Ліна, якого містер Рочестер теж узяв до своєї групи. Перед ним на столі лежала велика розгорнута книга, поруч стояла Емі Ештон, убрана в плащ містера Рочестера, з книжкою в руках. Хтось невидимий весело теленькав у дзвіночок. Потім вибігла Адель (вона домоглася, щоб її взяли до групи її опікуна) і з кошика на руці розсипала по підлозі квіти. Аж тоді вийшла велична міс Інґрем, уся в білому, з довгим серпанком і трояндовим вінком на голові. Перед нею виступав містер Рочестер. Підійшовши до столу, вони обоє повклякали, а місіс Дент і Луїза Ештон у білих убраннях стали за ними. В німій сцені, яку розіграли далі, не важко було пізнати церемонію шлюбу. Коли вона скінчилася, полковник Дент, порадившись якихось дві хвилини зі своєю групою, вигукнув: — Брайд! Містер Рочестер вклонився, і завіса впала.
На цей раз довелося довгенько чекати, поки вона піднялася знову. Та врешті ми побачили сценку, підготовлену краще від попередньої. Вітальня, як я вже казала, була вища за їдальню на дві сходинки. І от якраз у центрі арки на відстані одного ярда від східців поставлено великий мармуровий басейн — окрасу нашої оранжереї. Він звичайно стояв там серед тропічних рослин, і в ньому плавали золоті рибки. Перенести сюди цю велику й важку річ було, видно, нелегко.
На килимі край басейну сидів містер Рочестер у халаті і з чалмою на голові. Цей костюм дуже пасував до його темних очей, смаглявої шкіри та східних рис обличчя. Він зовсім скидався на еміра, героя чи жертву екзотичної легенди. Тоді вийшла міс Інґрем. Вона так само була у східному вбранні. Яскраво-червоний шарф оперізував її стан, голова була пов'язана вишитою хусткою, а гарні, немов виточені руки були голі до плечей. Одною вона підтримувала на голові глечик. Постать, вираз обличчя і вся вона нагадували іудейську царівну патріархальних часів, — саме її вона й хотіла зображати.
Міс Інґрем підійшла до басейну й схилилася, нібито набираючи в глечик води, тоді знову поставила його на голову. Той, хто сидів коло басейну, привітав її і щось ніби попросив. Вона хутенько зняла глек з голови й дала йому напитися. Тоді він витяг з-за пазухи скриньку, відкрив її й вийняв дорогі браслети й сережки. Міс Інґрем була і захоплена, і здивована. Ставши навколішки, він поклав ці скарби до її ніг. Очима й на мигах вона виявляла недовір'я й радість. Незнайомець почепив їй на руку браслет, а на вуха сережки. Це були Елеазар і Ревека, бракувало тільки верблюдів.
Відгадники посхиляли голови до полковника Дента. Очевидно, вони не могли знайти слова, яке б пояснювало цю сцену. Полковник попросив показати все до кінця, і завіса впала.
Коли вона піднялась втретє, відкрилась тільки частина вітальні. Решту загороджувала ширма, завішена темною грубою матерією. Мармурового басейну не було.
Замість нього стояв дерев'яний стіл і кухонний дзиґлик. Усе це можна було розгледіти при тьмяному світлі ліхтаря, бо свічки не горіли.
В цьому похмурому закутку сидів чоловік, обхопивши руками коліна й потупивши очі в землю. Я пізнала в ньому містера Рочестера, хоч він загримував лице, і одяг на ньому був пошарпаний: сорочка звисала з одного плеча, ніби її подерли на ньому в бійці. Розпачливий і лютий вираз та скуйовджене волосся геть змінили його вигляд. Коли він ворухнувся, на руках брязнули кайдани.
— Брайдуел! — гукнув полковник Дент. Шараду було розгадано.
За якийсь час виконавці переодяглися в свої звичайні костюми й прийшли до їдальні. Містер Рочестер вів під руку міс Інґрем. Вона хвалила його гру.
— А знаєте, — казала вона, — з трьох ваших ролей мені найбільше сподобалася третя. Якби ви жили трохи раніше, з вас би вийшов такий ґалантний розбійник!
— Я стер усю фарбу з обличчя? — спитав він, повернувшись до неї.
— На жаль, так! А шкода! Ніщо вам так не личить, як цей різкий червоний колір.
— То вам подобаються розбійники?
— Англійський розбійник поступається хіба що італійському бандитові, а того може перевершити тільки левантійський пірат.
— Хоч хто я був, знайте, що ви — моя дружина. Нас звінчали годину тому при свідках.
Вона пирснула й зашарілася.
— А тепер, Денте, — мовив далі містер Рочестер, — ваша черга.
І коли другий гурт пішов, він з своєю трупою вмостився на їхніх місцях. Міс Інґрем сіла праворуч від свого керівника. Тепер мені було байдуже до акторів, я не чекала, коли поповзе вгору завіса — мою увагу полонили глядачі. Мій погляд, що досі був звернений на сцену, тепер невідривно стежив за півколом відгадників. Я не пам'ятаю, яку шараду загадав полковник Дент, яке він вибрав для цього слово і в яких сценах його подали. Але я й досі бачу, як містер Рочестер повертається до міс Інґрем, а міс Інґрем до нього, бачу, як вона схиляє до нього голову і її чорні-пречорні кучері торкаються його плеча й навіть щоки, чую їхній шепіт, відновлюю в пам'яті їхні погляди, і в моїй душі прокидаються ті ж самі почування, які я переживала тоді.
Я вже казала тобі, читачу, що навчилася любити містера Рочестера. А коли так, то чи могла я розлюбити його тільки через те, що він перестав помічати мене; через те, що я сиділа в одній кімнаті з ним цілі години, а він ні разу не поглянув у мій бік; через те, що всю його увагу полонила високородна дама, яка, проходячи повз мене, гидувала зачепити мене краєм сукні, а коли й кидала на мене погляд своїх темних владних очей, то тут же відводила їх, нібито глянувши на щось негідне уваги? Чи могла я розлюбити містера Рочестера тільки через те, що знала про його намір одружитися з цією дамою і щодня помічала в усій поведінці міс Інґрем горду впевненість, що так воно й буде; через те, що я була свідком, як він упадає коло неї, хоч і на свій лад — недбало й так, що змушує її саму шукати його прихильності, але скільки в цьому було чарів і яка приваблива була його гордовитість.
Все це не могло остудити або розвіяти любов, але його було цілком досить, щоб довести мене до розпачу. І досить — гадатиме читач — щоб збудити ревнощі, якщо жінка в моєму становищі насмілиться ревнувати до такої жінки, як міс Інґрем. Проте я не ревнувала. Навряд чи можна було назвати цим словом той біль, що пронизував моє серце. Міс Інґрем не могла викликати ревнощів: для цього вона була надто нікчемна. Даруйте мені цей буцімто парадокс, тільки я маю на увазі саме те, що кажу. Міс Інґрем була справді дуже показна, однак їй бракувало природності: була вона й гарна, й освіту здобула блискучу, та розум мала убогий, а серце — черстве. Ніщо не росло й не цвіло на цьому ґрунті, а отже, й не могло потішити вас своїми свіжими плодами. Вона була недобра; в ній не почувалося нічого свого, вона повторювала гучні фрази з книжок і ніколи не висловлювала, — бо не мала їх, — власних думок. Вона проповідувала високі почуття, та не знала ні співчуття, ні жалості, а ніжність і щирість були їй чужі.
Дуже вже часто вона виказувала це своєю зневагою й відразою до маленької Аделі. Коли дитина підходила близько до неї, вона щоразу відсилала її образливим словом, а іноді просто гнала з кімнати. Було ще двоє очей, крім моїх, які стежили за всіма виявами її вдачі, стежили пильно, вперто й хитро. Це були очі її майбутнього нареченого. Так, містер Рочестер невпинно наглядав за міс Інґрем. І от саме ця гострозорість, ця настороженість і цілковите розуміння всіх її вад, очевидна відсутність душі й серця в його почуттях до неї й були причиною моїх пекельних мук.
Я бачила, що він думає побратися з нею з причин родинних або з розрахунку, через те, що її знатність і зв'язки в світі підходять йому, але я знала, що він не віддав їй своєї любові і що всі її довершені прикмети не зможуть здобути цього скарбу. Ось що безперестанно гризло й мучило мене, ось чому в моєму серці палав невгасимий вогонь певності: вона не могла його зачарувати!
Якби їй вдалося відразу полонити його, і він, скорений, поклав би їй до ніг свою любов, то я б затулила лице, відвернулася до стіни і (образно кажучи) померла для них. Якби міс Інґрем була добра, шляхетна жінка, сильна духом, палка, чула, поблажлива й розумна, то мені б довелось битися з двома тиграми — ревнощами й відчаєм. І хай би вони й розірвали моє серце, я була б довіку спокійна від свідомості її безперечної переваги й схилилася б перед нею. І що більша була б ця перевага, то дужче вона б захоплювала мене. І тим щиріше й спокійніше було б моє зречення. Та насправді це було зовсім не так. Я бачила, як міс Інґрем силкується підкорити собі містера Рочестера й незмінне зазнає поразки. Я бачила, як жодна з її стріл не досягає цілі, хоч вона цього й не визнає і святкує перемогу, дарма що її гордість і самовпевненість чимраз більше віддаляють її від мети. Бачити це все було нестерпно боляче.
А все тому, що, спостерігаючи її невдачі, я знала, яким способом вона могла б перемогти. Стріли, націлені в груди містерові Рочестеру, що одна по одній падали йому до ніг, якби були пущені умілішою рукою, могли б, — я це знала, — пронизати це горде серце, могли б запалити любов у його суворих очах та пом'якшити глузливий вираз його обличчя. А ще легше можна було полонити це серце без зброї. «Чому вона не може зачарувати його, коли їй випала честь бути так близько коло нього? — питала я себе. — Видно, вона його не любить або не вміє любити щиро! Якби вона його любила, то не дарувала б йому так щедро своїх усміхів, не кидала б на нього таких палких поглядів, не прибирала б таких млосних поз і не впадала б так коло нього. Мені здається, що якби вона спокійно сиділа поруч нього, менше говорила й менше водила очима, то швидше прихилила б до себе його серце. Як часто я бачила на обличчі містера Рочестера зовсім інший вираз, ніж ця холодна настороженість, дарма що міс Інґрем так уперто загравала з ним. Але тоді цей вираз приходив сам по собі, його не можна було викликати поверховими почуттями і заздалегідь придуманими хитрощами. Щоб викликати цей вираз, треба було відверто відповідати на те, що він питав, без кривлянь звертатися до нього, і тоді цей вираз відразу посилювався, ставав дедалі лагідніший і щиріший і зігрівав благодатним теплом. Чи зможе вона догодити йому після шлюбу? Не думаю, щоб їй це пощастило. А втім, хтозна, як воно ще буде. Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі».
Досі я жодним словом не осудила задуму містера Рочестера одружитися з розрахунку й задля світських зв'язків. Я була здивована, коли вперше дізналася про його наміри. Я ніколи не думала, що, вибираючи жінку, він буде керуватися такими банальними спонуками. Та що більше я обмірковувала становище й виховання обох, то менше знаходила причин засуджувати й винуватити його або міс Інґрем за те, що вони діяли відповідно до поглядів та засад, які, безперечно, прищеплювали їм з дитинства. Цих засад дотримувався увесь їхній світ і, треба думати, на це були свої причини, яких я не могла збагнути. Мені здавалося, що, бувши ним, я б слухалася тільки свого серця. Та ця, здавалося б, незаперечна істина, що чоловік повинен шукати в шлюбі тільки щастя, наводила мене на думку, що існують якісь серйозні перешкоди, про які я просто нічого не знаю. А то весь світ слухався б тільки свого серця, як я собі уявляла. І в інших питаннях, як і в цьому, у мене зростала поблажливість до мого господаря: я забувала про його вади, які на початку мене насторожували й викликали осуд. Спершу я щиро прагнула вивчити всі риси його вдачі добрі й погані — і, порівнявши та зваживши їх, скласти собі про нього справедливу думку. Однак тепер я недобачала поганих рис. Його глузливість і запальність, які спочатку неприємно мене вражали, тепер здавалися мені гострою приправою до вишуканої страви: від неї пече в роті, а без неї страва здається прісною. Що ж до помітного пильному спостерігачеві загадкового виразу в його очах, — який коли-не-коли спалахував і згасав, перше ніж ви встигали зазирнути в їхню таємну глибінь, — я й досі вагалася, чи він зловісний і лукавий, чи скорботний і безнадійний, — він часто лякав мене і змушував тремтіти: здавалося, начебто, блукаючи схилами вулкана, я раптом відчуваю, що під ногами хитається земля і переді мною зяє безодня. Цей вираз я помічала в його очах подеколи й тепер, тільки мені вже не робилося моторошно, і я не тільки не остерігалася його, а навпаки, чимраз дужче хотіла збагнути його загадковий зміст. Яка без міри щаслива міс Інґрем! Одного чудового дня вона зможе зазирнути в цю безодню, вивчити й розгадати її таємниці. Поки я думала тільки про свого господаря та про його майбутню наречену, бачила тільки їх, чула тільки їхні розмови й надавала кожному їхньому рухові якогось таємничого значення, решта товариства розважалася, хто як міг. Леді Лін та леді Інґрем і далі провадили свої поважні розмови, похитуючи одна до одної своїми тюрбанами та, як дві величні ляльки з лялькового театру, виказуючи чотирма руками то подив, то обурення, то жах залежно від того, про що йшлося. Тиха місіс Дент позмовляла з добродушною місіс Ештон, і обидві дарували часом і мені ласкаве слово або усміх. Сер Джордж Лін, полковник Дент і містер Ештон сперечались про політику, про справи графства, про судові процеси. Лорд Інґрем фліртував з Емі Ештон; Луїза грала й співала з одним із молодих Лінів, а Мері Інґрем мліла, слухаючи люб'язні речі другого Ліна. Інколи всі, як один, неначе змовившись, кидали грати свої другорядні ролі й слухали головних акторів, бо, зрештою, містер Рочестер і така близька до нього міс Інґрем були душею всього товариства. Коли його якусь годину не було в кімнаті, гості примовкали й починали нудитися, і, навпаки, з його приходом розмова завжди пожвавлювалась.
Потребу животворної присутності містера Рочестера товариство відчуло особливо гостро, коли одного дня його викликали у справах до Мілкота і він мав повернутися аж пізно ввечері. З обіду пішов дощ, тож екскурсію до циган, які недавно стали табором біля Ґея, довелося відкласти. Дехто з чоловіків пішов до стайні, а юнаки разом з жінками подались до більярдної. Леді Інґрем та леді Лін розважалися грою в карти. Бланш Інґрем, відхиливши всі спроби місіс Дент та місіс Ештон втягти її в розмову, спочатку наспівувала якусь сентиментальну пісеньку та грала на роялі, а потім, узявши з бібліотеки якийсь роман, вмостилася з гордовитою байдужістю на канапі, щоб перебути час до вечора за читанням цікавої книжки. І в кімнаті, і в усьому будинку було тихо. Тільки вряди-годи з більярдної чути було голоси гравців. Вечоріло, і бій годинника вже попередив, що пора переодягатися на обід, коли раптом маленька Адель, яка примостилася коло мені! на підвіконні, скрикнула:
— Містер Рочестер приїхав!
Я озирнулася. Міс Інґрем схопилася з канапи. Інші також відірвалися від своїх занять. Саме цієї хвилі заскрипіли колеса й стало чути тупіт кінських копит по мокрій жорстві. Під'їздила карета.
— Чому це йому заманулося так вертатись? — запитала міс Інґрем. — Адже він виїхав на Мезрурі? І Пілот був з ним. Куди ж ділися його кінь і пес?
Вона підійшла до вікна — висока, в пишній сукні — і стала так близько, що я мусила відхилитися назад, мало не зламавши собі хребта. Зопалу вона мене не помітила, а коли побачила, то скривила губи й перейшла до іншого вікна. Карета стала; візник подзвонив коло дверей, і з карети вийшов чоловік у подорожньому вбранні. Але це виявився не містер Рочестер, а якийсь високий елеґантний незнайомець.
— От тобі й маєш! — вигукнула міс Інґрем. — Вредне мавпеня! (Це до Аделі). Хто посадив тебе на вікні, щоб ти нас дурила! — І вона метнула на мене лютий погляд, ніби в цьому винна була я.
Із холу почулась розмова, і за якусь хвилю до вітальні зайшов подорожній. Він уклонився леді Інґрем, вважаючи її за найстаршу серед дам.
— Здається, мені не пощастило, пані? — запитав він. — Мого друга, містера Рочестера, нема дома? Та я приїхав з далекої дороги і, гадаю, що з огляду на нашу давню дружбу, можу почекати тут до його приїзду.
Незнайомець говорив дуже чемно, але його вимова видалась мені незвичайною — може, не такою вже чужоземною, але й не зовсім англійською. Він міг бути такого віку, як містер Рочестер, тобто мав десь із тридцяти до сорока років. Обличчя його вражало жовтим кольором, та загалом він був гарний чоловік, а надто на перший погляд. Однак придивившись ближче, можна було виявити в його обличчі щось неприємне, чи, скоріше, не зовсім приємне. Його риси були правильні, хоч і дуже мляві, очі великі і, сказати б, гарні, проте в них не було життя, вони здавалися порожніми та бездумними. Принаймні я мала таке враження.
Дзвоник переодягатися на обід розпорошив товариство. Гостя я знову побачила аж після обіду. Він тримався як вдома. Проте його лице сподобалось мені ще менше, ніж першого разу. Воно спантеличило мене: якесь ніби неживе, а водночас мало невловимий вираз. Він блукав очима й нібито зовсім не знав, чого шукає. Це надавало йому дивного виразу. Такого погляду я ніколи не бачила. Хоч цей чоловік був гарний, не мав у собі нічого відразливого, та все-таки чимсь відштовхував від себе. У правильному овалі його гладенького обличчя не було ніякої сили, а в орлиному носі та маленькому червоному роті — ніякої волі. Під низьким рівним чолом не таїлися глибокі думки, а в порожніх карих очах не було тепла.
Сівши, як і завжди, в куточку, я розглядала гостя при світлі жирандолей, що стояли на каміні, бо він вмостився в кріслі коло вогню й тягнувся до полум'я, ніби його морозило. Я порівняла його з містером Рочестером. Різниця між ними була ще більша, ніж між сонним гусаком і гордим соколом чи між сумирною вівцею та її вартівницею — гострозорою вівчаркою. Гість назвав містера Рочестера своїм давнім приятелем.
Кумедна мала бути ця дружба: якнайпереконливіша ілюстрація до старої приказки, що «крайнощі сходяться».
Зо три джентльмени сиділи круг нього, і я часом чула уривки їхньої розмови. Спочатку я не могла розібрати, про що йдеться, бо теревені Луїзи Ештон і Мері Інґрем, що сиділи ближче до мене, заважали мені слухати. Вони перебирали гостя по кісточках і обидві вважали його, на мій подив, вродливим. Луїза сказала, що він «просто чудовий» і що вона таких обожнює, а Мері підкреслила, що він має «гарні вуста й тонкий ніс» і що це її ідеал чоловічої краси.
— А яке в нього чудове чоло! — захоплювалася Луїза. — Гладеньке-гладеньке, без жодної зморщечки! Я просто ненавиджу нерівні лоби! А очі, а усмішка!
Аж тут містер Генрі Лін покликав їх в інший кінець кімнати, щоб домовитися про екскурсію до циганського табору в Ґеї. Це було мені на руку. Тепер я могла зосередити всю свою увагу на гуртку коло вогню. І я відразу ж довідалася, що новоприбулого звати містер Мейсон, що він тільки-но приїхав до Англії з якоїсь тропічної країни. Мабуть, через це він мав таку жовту шкіру й сидів дуже близько до вогню, та ще й у плащі. Згадувано Ямайку, Кінґстон, Спаніштаун, і це свідчило, що він прибув з Вест-Індії. Я дуже здивувалася, коли почула далі, що саме там він уперше зустрівсь і заприятелював з містером Рочестером. Він розповідав, як його приятель не міг витримати палючої спеки, ураганів та злив тих країв. Я знала, що містер Рочестер багато мандрував: місіс Фейрфакс розповідала про це, та я думала, що його мандри обмежувались Європейським континентом. Досі я не чула, що він їздив аж так далеко. Я почала міркувати над цим, та одна несподівана подія урвала мої думки. Містер Мейсон, який щоразу, як відчиняли двері, щулився, попросив підкинути вугілля у вогонь, хоч камін пашів жаром. Лакей, що приніс вугілля, йдучи назад, спинився біля стільця містера Ештона і пошепки щось сказав йому. Я розчула тільки слова «стара відьма» і «причепилась, як смола».
— Скажіть їй, що, коли вона не піде звідси, її посадять до буцегарні, — промовив суддя.
— Стривайте, — втрутився полковник Дент. — Не гоніть її, Ештоне. Можна-бо
розважитися, та ще й добре. Спершу краще спитаймо дам. — І вже зовсім голосно він казав далі: — Шановні пані, ви збиралися йти до Ґея дивитися на циган. А от Сем каже, що одна з них — стара ворожка — прийшла оце зараз у челядню і хоче поворожити «панам». Чи не бажаєте ви її бачити?
— Схаменіться, полковнику, — обурилася леді Інґрем. — То ви станете потурати шахрайству? Женіть її без церемоній, і то чимшвидше.
— Якби ж то я міг змусити її піти, міледі, — сказав лакей. — І ніхто із слуг не може. Як тільки місіс Фейрфакс не умовляла її — вона сіла на стілець біля каміна і каже, що ніщо і ніхто не підведе її з нього, поки їй не дозволять пройти сюди.
— Чого ж вона хоче? — запитала місіс Ештон.
— Вона каже: «поворожу і всю правду скажу», пані, і божиться, що таки зробить це.
— А яка ж вона з себе? — спитали разом обидві міс Ештон.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |