Він народився в мить своєї смерті,

Вампір

Крок за кроком

З тіні в тінь

Каїніти

Йдуть.

Ріже око

Світла синь.

Ночі діти.

Лють.

Чорне серце,

Чорні думи,

Чорні крики.

Гнить.

Не всміхнеться

В царстві суму

Завжди звиклий

Жить.

Змієм-гадом

Плазувати –

Божа кара

Їм.

Безпорадно

Утікати,

Щойно вдарить

Грім.

Загубитись

Між пітьмою

І шукати

Ціль.

І ходити

Самотою.

І лизати

Біль.

Повний місяць.

У печалі

Рот розкритий.

Спів.

Бісить, бісить

Гострим жалом –

В дух розбитий

Гнів.

Батько Каїн,

Хаос – мати.

Бачать люди

Знак.

Виділяє.

Не сховати.

Завжди буде

Так.

Він народився в мить своєї смерті,

Прокляттям був його перший крик.

Вирваний насильно з життя круговерті,

В тиші безодню, розчинений, зник.

Він вбив свого батька, зґвалтував свою матір,

Випив кров своїх ненароджених дітей.

З порожніми очима, босоніж і у дранті

Подався він тинятись серед мороку алей.

Він реготав у порожні дзеркала.

Розпач наповнював схиблений сміх.

Кров пив, але вона не напувала

І не змивала його предка гріх.

Біг, аж судомою зводило м’язи,

Щоби втекти від багаття жаги.

Дім свій забув, там ростуть тепер в’язи.

І росте забуття в серці замість туги.

Ріки ненависті лились у душу.

Лють і зневага до себе самого.

Потім фонтаном назовні рушили

В акті агресії проти усього.

Змій ввійшов у лоно Єви,

Ставши сіменем гріховного плоду.

Він пестив її ніжно-ніжно

І пошепки славив її чисту вроду.

Його язик був солодше меду.

Ним він самотності сльози злизав

З її дитячого наївного обличчя.

І першу посмішку йому подарував.

Пороху творець спалахнув феєрверком

Насолоди інтонацій у сплеску ендорфінів.

Стогони втіхи з її вуст злетіли

Мов біди та нещастя з Пандориної скрині.

Тісно переплетені вовтузились в багнюці,

Стали Змій та Єва організмом єдиним.

Втіленням гармонії найвищої стадії –

Повним симбіозом звіра та людини.

Були сліпими і глухими до всього,

Всього навколо… крім тіла партнера.

Душі свої одне одному віддали,

Кинувши в спільної пристрасті сферу.

Єва лоскотала його думки відкриті,

Він обіймав всі її відчуття.

Здавалося їм, це триватиме вічно –

Медом блаженності вкрите забуття.

Та бачив Творець, як це все відбувалось.

І різав Йому вухо любощів сміх.

Від гніву залились Його очі кров’ю,

Вуста прокричали осудливо: «Гріх!»

Із легкістю руки всесильні розбили

Ті узи, що грішників тісно сплели.

Без жалю найменшого вирок назначив

До скону і довше щоб кару несли.

Промежину Єви наповнив Він кров’ю.

І першого болю посіяв зерно.

І з болем приніс усвідомлення смерті.

Було щоб завжди разом з нею воно.

Прорізав на лобі її першу зморшку,

Вклав першу сріблинку в волосся її.

Й велівши суглобам відчуть першу втому,

Прогнав Єву геть за ворота свої.

А в Змія забрав найцінніше, що мав той –

Слова, що творити його міг язик.

Заклав йому в рот Бог отруєне жало.

На вічність німого нещастя прирік.

Розлука, печаль, усвідомлення зради –

Це плата за декілька щастя хвилин.

І втіха єдина, що Єві лишилась –

Зачатий гріхом в животі її син.

Від першого болю, від першої муки,

Від крику, що сповнював душу і кров

І змушував серце битись шалено

З’явилися Віра, Надія й Любов.

Спочатку було Слово

Всесвіти складали кожен склад.

Звуки напували кров’ю

Вічної октави лад.

Світів безмежних поєднання

Вміщувала одна нота

Не було перших чи останніх

У просторі космічності пустот.

Тринадцять нот в гармонії зливались

У хорі мантри вічних медитацій

Тринадцятьма відтінками переливались

В системі правил і законів грації.

Було це Слово цілим світом,

Було це Слово першим Богом.

Який звелів усьому жити

І йти по фатуму дорогах.

Він розділив Себе на шмаття,

Віддавши кожному свою частину.

Усе навколо містить його клапті –

І боги, і звірі, і людина.

Собі ж лишив він тільки холод

І чорний вакууму морок.

І сівши за пихи престол

Став вимагати повної покори.

Та діти Деміурга старші –

Боги з учень усіх народів,

Повстали проти правил патріарших

І скинули Його в ім’я свободи.

Дотриманням законів вічних,

Природи циклів неупинних,

Зайнялись, утворивши Віче,

Де бути рівні всі повинні.

Із плоті крайньої розбитого

Гіганта, Праотця усього,

Людей двох перших було зшито

По образу й подобі Першобога.

Для славлення богів та їх служінню

Життя нове заклали в прах.

Для гімнів божих розуміння

Лишили Слово на вустах.

Та люди, що спочатку ревно

Хвалу возносили богам,

Відчули в тілі поклик древній

І збудували перший храм,

Де поклонилися Творцеві,

Принісши в жертву першу кров.

І сили надали Отцеві

У світ цей повернутись знов.

Здолавши всіх богів, розбивши

Війська небесні, скинув їх.

По світу бурею пустивши

Залишив чахнути в лісах густих.

На неба сьомого престолі

Він написав Закон.

Спустив його пророкам долі.

І, як єдиний цар, ступив на трон.

Коли ж холодні, вічні люди,

Такі ж холодні, як і Він,
У пристрасті піддались блуду,

Прирік Творець їх на загин.

А тому з них, хто першим,

Переступив Отця закон,

Повіки високо задерши,

Наніс на око слово: «Легіон».

Цей знак, що світить крізь повіки,

Лякає погляди усім зустрічним.

Його не змити вже довіку.

На все життя самотність апатична –

Це кара Каїну, за те, що вбив.

Від пристрасті вогню, що породилась

Змієм, який першим полюбив.

Пожежа гніву в серці загорілась.

І іскрами рознеслася по світу

В серця усіх, хто відчуває біль.

Так народились перші каїніти –

Безплідні діти марності зусиль.

Сутінь сипле сірим пилом сни.

Пестить колисковими піснями.

Шелестить тихенько спогади сумні.

Пасма сиві стелить по очах,

В павутину, сплетену страхами

Понесе на спокою плечах.

Сутінки – це час ступати в світ,

Тінню стелячись, шукати жертву.

Став хижак на свіжий теплий слід.

«Хочеш утекти, сховатись?

Сподіватись смішно – ти вже мертвий.

Скоро буде звір бенкетувати!

Їжа! Їжа! Здобич, ти попалась!

Бігти! Бігти? Ти все рівно не втечеш.

Кров твоя мені до запаху припала!

Бійся. Бійся! Страх солодить тіло.

Бийся! Бийся? Ти все рівно упадеш!

Богів проклинай за те, що слабаком тебе зробили!

Тихше, хвилюватися немає сенсу…

Смерть – це тільки спорожнілий сон.

Пухової фантазії есенція.

Тихше! Шуму лишнього не створюй.

Легшим, спокійнішим стане скон,

Коли більше крику не повториш.

Удар!

Хребта розтрощеного хруст!

Жах…

У шию шовкову укус…

Болить!

Ґвалт вухо ріже, мов ножем!

Страх…

На фініші згниєш мерцем…

Гаркіт!

Збуджений голодний звір!

Все…

Стікають потічки по шкірі…

Крок.

Люди.

Геть рознеслися.

Крові колись усвідомлення.

Лоскотало престол організмом нот спокою.

Звелів, як свого спокою двом воротам, ввійти дорогами.

Бенкетувати знов, чи симбіозом суму, завжди спільного, біситись за шматок забуття миті серця?

Тісноту здолавши, дух звелів їх очам єдину пристрасть.

То була вогню вирваного природа.

Щастя? Бігти? Щоб.

Полюбив.

Зник.

Дотримання.

Розпач.

Зайнялись ступати.

Для жаху відкриті.

Стали неба проти серед печалі.

Вбили усе перше в собі славленням каїнітів царства.

Крики батька смерті, вбивства меду крики, жертв перших хор, душі туга розкрита – бийся!

Себе сплели, переливались у богам жертву, у втому.

Спів свій аж ввійшов в.

Дитяче серце отруєне.

У! У!

Злиття.

Світів.

Він.

Їжа.

Лють суму.

Лизати біль зради.

Боги лоскотали шовкового праху гріх.

Біг світу скинутого, що круговертю загорівся сферою безпорадності.

Ріки втечуть для першого росту їжі, для вкладення м’язів, сміхом усе разом напуваючи.

Звуки скрині, і кожен з холодного слова всесвітів.

Жага відкрита – це Деміурга звір.

Міг кинути небо.

Грація марності.

Втілення.

Гіганта.

Ніч настає, і бліднуть всі барви,

Щоб знову ожити в неону вогнях.

Виходять на промисел злодії й лярви,

Шугають убивці по темних кутках.

Заморений працею, спить чесний люд.

Їх завтра чекає новий день робочий,

А музика фальшу луна звідусюди

Для тих, хто життя віддає своє ночі.

Із парку, накритого сіттю тіней,

Одна виокремилась і відділилась.

Міняючись, крутячись, наче Протей,

До тихих провулків вона поспішила.

І, злившись із іншими тінями, стала

Невидима знову для ока чужого.

Ніч ця для неї напрочуд удала –

Жертва не встигла й подумать нічого.

Безшумно ступаючи поміж будинків,

Аби не зустрітися з ким ненароком,

Не знаючи ані на мить відпочинку,

Голодний вампір йде до інших пороків.

Та спрага, що завжди клекоче у ньому,

Штовхає постійно на злочини нові.

Вона – поводир на шляху нелегкому

До свіжої теплої юної крові.

Від світла закрившись, кроком непевним

Проходить упир крізь відчинені двері

До храму служіння гріхові та скверні,

Домівки для демонів нової ери.

Тут хіть з ненажерством сплітаються туго,

Гординя та заздрість ведуть боротьбу,

Надмірною гнів червониться напругою,

А скупість і лінь дожирають добу.

В повітрі, між поту й гормонів випарів,

Літають огидні крилаті потвори.

Їх чорні порожні очниці глипають,

Шукаючи нової їжі для жору.

Етилові запахи, дим конопляний,

Наркотики самої різної масті

Топлять свідомість в солодкім дурмані,

Щоб, частку за часткою, душу украсти.

В кутку найтемнішому місце знайшовши,

Вампір озирається хижо довкола.

Ось бачить він дівчину, жестом запрошує

Її підійти та присісти до столу.

Лиш декілька правильних слів, аж затертих

Через постійне їх використання,

І в пащу сама йому проситься жертва,

Не знаючи – ніч ця для неї остання.

В глухому кутку, між сміття й нечистот,

Вона перед ним упаде на коліна

І візьме шмат мертвого м’яса у рот,

Вчепившись руками йому нижче спини.

А потім, в пориві бажань сліпих,

Розкриє вона перед ним свої піхви,

Й коли він устромить меча свого в них,

Губу закусивши, стогнатиме тихо.

Загублена посеред хвиль ейфорії,

Вона й не відчує, як крові фонтани,

Прорвались крізь шкіру рум’яної шиї.

Смертельним для неї оргазм цей стане.

Померлий не може життя принести,

Йому не під силу живе породити.

Він вічність приречений сіті плести,

Щоб легковажних метеликів ловити.

Холодно. Як же ж холодно. Холодно… холодно… Холодно! Чорт, як холодно! Сьогодні на вулиці надто сонячно, і через те так холодно. Це все Сонце, воно холодне, наче сніг, і саме тому, воно таке ж біле. Біле, що аж сліпить, обпікає очі спалахами вогню.

Ще тільки південь. До заходу Сонця так довго-далеко! Що мені робити цілий день? Лежати і мерзнути, закутавшись із головою в одіяло. Але моє дихання таке ж холодне, як і повітря навколо, воно тільки морозить, не зігріває. Це, бо я теж холодний. Люди теплі, це тепло допомагає їм боротися з холодом зовнішнього світу. Він намагається забрати все їхнє тепло, але в них його стільки багато, що вони все рівно залишаються гарячими. Тому що вони живі. Чорний – колір життя, тому всередині них темно. Інакше, коли б вони заплющували очі, то бачили б яскраве світло, а не темряву. Темрява під очима – це тепло людського тіла. Коли я заплющую очі, я бачу біле світло, я всередині світлий, бо світ забрав майже все моє тепло. І тому я мерзну.

Я хочу їсти. Просто їсти. Звичайну людську їжу. Набити нею живота, щоби здавалося, ніби всередині мене щось є. Ніби я – повний, всередині мене є якесь ядро, і воно робить мене повільним і важким. Але зате я можу ходити по землі чітким, твердим кроком і не боятися, що от-от мене занесе в небо, до Сонця, що висмокче мене всього, не залишивши в мені навіть тієї іскри, що дозволяє мені існувати тисячі років. І з кожним кроком від моїх клітин відлітають бризки крові та несуть до серця, а потім опадають назад. Відчувати її тепло. Кров така червона, як вогонь… Вона і є той вогонь, що гріє людей! Вона кипить усередині них, наче ядерний генератор! Вона така тепла, гаряча, аж пекуча! Кров! Хочу крові! Вчепитися зубами комусь у горло, дерти його, та підставляти горло під струмінь крові! Пити її! Пити! Відчувати, як поступово людина стає все холоднішою, як вона втрачає, ковток за ковтком, життя! А я його забираю собі! Я стаю все живішим, повнішим, важчим! Ні, ні, не думати про це. То все крики голоду, постійного голоду до крові. Не дозволяй йому пробратися в думки, бо він може перетворити тебе в звіра, без жодних почуттів і думок, з одними сліпими інстинктами… Ні, ні! Я мушу боротися, на давати голоду влади над собою! Я ще не звір, в мені ще залишилося щось людське! Хай навіть і зовсім трохи...

Як повільно тягнеться час! Чим довше не-живеш, тим повільнішим він стає. Я скоро вже не зможу витримувати днів наодинці зі своїм голодом. От якби було чим зайнятися, але я вже перепробував усе, що тільки міг собі уявити. Насправді всі заняття такі рутинні та одноманітні. Тільки, коли ретельно вникнеш у велику кількість різних справ, як починаєш бачити, що воно все однакове. Читати, чи тренувати тіло, чи займатися мистецтвом – воно все на один лад! Люди цього не можуть зрозуміти. Їм рідко коли вдається, за таке коротке життя, досконало оволодіти, бодай одним ділом… Тому їм цікавіше живеться. А ще в них є спілкування. Справжнє спілкування, не просто привітання та прощання, чи обмін банальними фразами про буденне. Таке спілкування, що мені вже навіть не зрозуміти, в чому його суть. І не згадати… Я так довго не спілкувався ні з ким! Але з ким я міг би поспілкуватися? Підійти на вулиці до звичайного перехожого та сказати йому: «Доброго дня, давайте познайомимося! Між іншим, я – вампір. Але ви не лякайтеся, я не питиму вашу кров, я хочу з вами дружити. Кров! Вашу кров…» Та він, мабуть, навіть не дослухає мене, а відразу ж кинеться бігти. А я побіжу за ним. Я ж хижак. Я переслідую все, що втікає. Я бігтиму за ним, бачитиму, як напружуються м’язи його тіла під час бігу. Я чутиму, як скажено калатає його серце. Як воно оскаженіло гнатиме тілом кров. Кров! Кров! Потоки гарячої, теплої крові всередині непевного резервуару, який так легко розірвати! Гаряча, червона кров! Вона мене зігріє! Вона мене наповнить! Вона мене наситить! Ні, не наситить… Голод нікуди не піде, мені знову захочеться… ні, навіть слова цього не можна думати. Я можу боротися з голодом! Голодом крові! Крові! Крові! Крові! Тихо! Все, не думай ні про що… Мовчи!

Ще півгодини. Тільки півгодини мені треба протриматися до заходу Сонця. Скоро вже можна буде вийти на вулицю. Вона буде теплою, ніч, ніби одіялом укриє мене, і мені стане трохи легше. Півгодини. Всього лише півгодини. Я вийду і піду спочатку в сторону околиці, прогуляюся там парком, а потім попрямую до центру міста, людей там уже майже не буде… І я зловлю когось! Ні, не думай про це, може сьогодні й не буде нічого, може протримаєшся. Останніми днями я надто багато вбивав, і вбивав, і вбивав… Чим більше п’єш, тим більше хочеться ще крові. Крові! Крові! Крові! Крові! Крові! Крові! Все, все, не думаю про неї… Сьогодні точно не буду полювати. Ні, я дуже близько до межі божевілля. Я ж не хочу стати звіром? Я готовий для цього потерпіти трохи та обмежити себе? Я ж можу не пити деякий час крові? Крові! Крові! Крові! Крові! Крові! Крові! Кров! Кров! Кров! Кров! Кров! Кров! Тримайся, тримайся, не піддавайся голодові кррррооові! Рррррррррррррррррррррр! Гааааааааааа! Ррррррр! Грррррр! Грррррр! Аааааааа!

Дата добавления: 2015-11-04