1. Предмет теорії держави і права

1. Предмет теорії держави і права

Наука — одна з найважливіших сфер людської діяльності, спря­мована на пізнання навколишнього світу і виявлення основних зако­номірностей його розвитку. Кожна наука вивчає певну сферу, яка складає її об'єкт. Об'єкт науки виражає реальність досліджуваних явищ у цілому, а предмет науки виражає межі, в яких вивчається той чи інший об'єкт.

Юридична наука складається з багатьох напрямів наукового дослі­дження, має свій специфічний об'єкт, який притаманний усім юридич­ним наукам, в тому числі теорії держави і права. Він виокремлює всю юридичну науку серед інших — як суспільних, так і технічних. Цим об'єктом є вся сфера державно-правового життя суспільства.

У системі юридичних наук особливе місце належить теорії дер­жави і права. Об'єкт пізнання теорії держави і права збігається з об'єктом юридичної науки в цілому, але від інших юридичних наук теорія держави і права відрізняється своїм предметом, тобто сферою, в межах якої ця наука вивчає всю державно-правову надбудову сус­пільства.

Держава і право вивчаються також такими гуманітарними на­уками, як філософія, політологія, соціологія, соціальна психологія тощо. Але тільки теорія держави і права вивчає ці явища як окре­мий, самостійний предмет, відокремлює державу і право від інших соціальних явищ та досліджує їх внутрішні закономірності, вплив державно-правових явищ на всі сфери суспільного буття і як відбу­вається зворотний вплив. Але водночас держава і право не можуть не розглядатися в тісному зв'язку з економікою, політикою, морал­лю, культурою тощо.

Теорія держави і права — це система узагальнених знань про ос­новні, загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, їх сутність та соціальне призна­чення.

Метою теорії держави і права як науки є одержання, оновлення та поглиблення узагальнених, достовірних знань про державу і право, а також виявлення глибинних зв'язків між державно-правовими та ін­шими суспільними явищами. Отже, предметом теорії держави і пра­ва є складна і багато аспектна державно-правова дійсність, загальні та специфічні об'єктивні закономірності її розвитку.

Теорія держави і права виступає провідною правознавчою нау­кою, що визначає теоретичні основи інших юридичних наук. Щодо них теорія держави і права виступає як узагальнююча, синтезуюча наука, що має основоположне значення.

Предмет теорії держави і права є єдиним, адже держава і право не­від'ємні, взаємопов'язані соціальні інститути. Теорія держави і права розглядає державу в її правовому оформленні та право в його дер­жавному забезпеченні, гарантуванні

2. Теорія держави і права посідає особливе місце у системі суспі­льних наук. Це пояснюється її специфічним об'єктом вивчення — дер­жавноправові явища. Ці явища вивчаються багатьма суспільними на­уками, які досліджують їх з точки зору свого предмета. Теорія держави і права, будучи самостійною галуззю юридичних наук, ви­вчає не суспільство взагалі, а саме державу і право як суспільні явища, основні й загальні закономірності та ознаки виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Теорія держави і права — це юридична наука, що вивчає державу і право, державно — правові явища в їх взаємозв'язку та взаємодії, система знань про найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права.

Кожна наука має свій об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт — це ті явища, котрі вивчаються наукою, а предмет — це те, що цікавить дану науку в конкретному об'єкті.

Юридична наука має своїм предметом державноправові явища, об'єктивні властивості держави і права, правовий статус людини і громадянина тощо. У свою чергу, теорія держави і права, яка входить до системи юридичних наук, має свій предмет дослідження. Це такі явища суспільного життя, як держава і право, загальні та специфічні закономірності їх виникнення, розвитку і функціонування, сутність та прояви їх у різних державноправових системах тощо. Відповідно, ро­зрізняють загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Загальні закономірності, які притаманні державі і праву як суспі­льним явищам, вивчаються філософією, соціологією й іншими суспіль­ними науками. В свою чергу теорія держави і права використовує доро­бок цих наук і застосовує їх для з'ясування державноправових явищ.

Специфічні закономірності вивчаються безпосередньо теорією держави і права й характеризують державу і право з позиції їхніх по­нять, функцій, форми тощо.

3.. Теорія держави і права як навчальна дисципліна

Концепція сучасної вищої юридичної освіти — підготовка висо­кокваліфікованих, високоосвічених спеціалістів, які мають належний рівень правової і загальної культури.

В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є пер­шим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія дер­жави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів, без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридич­ними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактними науковими положеннями, поняттями і категоріями.

Від того, наскільки буде засвоєний матеріал цього курсу, залежати­ме рівень підготовленості студентів до сприйняття ними галузевих та спеціальних юридичних дисциплін, їх професіоналізму в майбутньому.

Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню у студентів професійної правосвідомості, правової культури і правової активності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволо­дінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичної поведінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичного правового мислення, опануванню актів чинного законодавства, що необхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері.

В умовах формування соціально-правової держави і розвитку гро­мадянського суспільства слід широко використовувати надбання су­часної теорії держави і права, серед яких важливе місце посідає теорія прав людини. Це має на меті впровадження пріоритетності загально­людських цінностей, розуміння ролі людського фактора, цінності кож­ної особистості.

Пропонований курс з теорії держави і права умовно поділяється на дві частини — теорію держави і теорію права. До першої входять поняття і сутність держави, її ознаки, функції, зв'язок з правом, фор­ми держави, державний механізм. До другої— поняття і сутність права, його соціальне значення, правове регулювання, форми і дже­рела права, норми права, правова свідомість, поведінка особи у пра­вовій сфері, права людини тощо.

4. Методологія теорії держави і права. Методи теорії держави і права — це засоби і способи пізнання дер­жави і права, одержання нових знань про них та логічного впорядку­вання наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вив­чення. Окрім специфічних, властивих кожній окремій науці, існує су­купність універсальних методів, які використовуються всіма науками в цілому.

Методи є основою ширшого поняття — методології. Методологія теорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнен­ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об'єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. В той же час методологію можна розглядати і як науку про методи.

У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наук можна з упевненістю назвати методологічною наукою, адже вона розробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правової дійсності галузевими та іншими юридичними науками.

Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічна культура юристів-практиків впливає на результати практичної діяль­ності. Їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і об­ґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і тео­ретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй на­лежне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходжен­ня правильного розв'язання будь-якої правотворчої, правовиконав-чої або правоохоронної проблеми.

Методологічна культура юриста — це і широта його світогляду, і професійна майстерність, і правова поінформованість. Методологіч­на грамотність забезпечує успішність розв'язання поточних проблем, дозволяє займати активну громадську і професійну позицію. Викори­стання методів пізнання і практичної діяльності раціоналізує пізна­вальну і практичну діяльність, забезпечує її результативність.

Як відомо, між юридичною теорією і юридичною практикою іс­нує нерозривний зв'язок. До різновидів дослідницької роботи ми впевнено можемо віднести і такі практичні напрями юридичної ді­яльності, як попереднє розслідування злочину, судовий розгляд спра­ви, встановлення фактичних обставин, які є підставою для винесення адміністративного рішення тощо.

Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста-практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутніх спеціалістів юридичного профілю до науково-дослідної роботи (написання рефе­ратів, курсових, дипломних робіт), що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирі­шальним критерієм якості підготовки правознавців

5.Загальнонаукові методи.

Формальнологічний — досліджує і вивчає державу і право за допомогою основних законів формальної логіки. Прийомами зазначеного методу є аналіз і синтез, індукція і дедукція, а та­кож узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання.

Аналіз — розкладання цілого на частини (наприклад, форму держави можна розподілити на форму державного правління, форму державного устрою та форму політичного режиму).

Синтез — складання частин у ціле (наприклад, із форми держа­вного правління, державного устрою та політичного режиму можна визначити форму держави).

Дедукція — дає можливість на підставі знання про загальне зро­бити висновок про окреме (наприклад, досліджуючи певну галузь права можна з'ясувати особливості її окремих норм).

Індукція — дає можливість на підставі знання про окреме зро­бити висновок про загальне (наприклад, досліджуючи правові норми, що закріплюють форму державного правління, можна визначити, якою вона є — монархічною чи республіканською).

конкретноісторичний — досліджує і вивчає специфіку держа­вноправового явища конкретного історичного періоду, допо­магає прослідкувати динаміку його розвитку;

системноструктурний — дозволяє з'ясувати структуру дослід­жуваних явищ і взаємозв'язок її елементів, а також прослідку­вати зв'язки між причиною і наслідком у державноправових явищах;

соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища. Цей метод завжди пов'язаний з дослідженням державнопра­вової практики. Прийомами зазначеного методу є аналіз стати­стичних даних і різних документів, анкетування, опитування окремих груп населення, проведення соціальноправових екс­периментів, математична чи комп'ютерна обробка;

статистичний — застосовується при дослідженні та вивченні кількісних і якісних змін у державноправовому житті та для опрацювання відповідних результатів у наукових і практичних цілях (наприклад, при вивченні стану законності і правопоряд­ку, динаміки правопорушень тощо). Спеціальнонаукові методи використовуються для вирішення конкретних завдань у межах юриспруденції. До них належать:

порівняльноправовий, який використовується для виявлення схожості та відмінностей між джерелами права в межах однієї або декількох правових систем, шляхом їх порівняння чи роз­різнення за будьякою ознакою або властивістю;

формально догматичний (технікоюридичний), який припускає вивчення теорії держави і права як абстрактних категорій у так званому чистому вигляді, без їх взаємодії з іншими суспільни­ми явищами: економікою, політикою, ідеологією. За допомо­гою зазначеного методу здійснюється аналіз суті та змісту чинного законодавства і практики його застосування;

тлумачення (інтерпретації) правових норм, який використову­ється під час з'ясування і роз'яснення точного змісту і конкре­тного розуміння вимог правових приписів.Наведені групи методів, що використовуються у теорії держави і права можна поділити на: 1) емпіричні методи дослідження, які спрямовані на виявлення, фіксування, збирання, систематизацію інфо­рмації про факти та явища; 2) методи теоретичного дослідження, фун­кціональне призначення яких — тлумачення та пояснення зібраних даних, побудова понять, концепцій, прогнозів.

Усі вони потрібні для здійснення всебічних державноправових досліджень, за їх допомогою упорядковується необхідний науковий або навчальний матеріал з метою його подальшої систематизації та узагальнення.

6. Формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) - традиційно вживаний у теорії права і держави для вивчення "догми" права, його внутрішньої й зовнішньої форми, поза зв'язком з економічними, політичними та іншими соціальними явищами. Аналіз джерел права, формальної визначеності права, порядку систематизації нормативного матеріалу, правил юридичної техніки є проявом цього методу. Завдяки пов'язаності із правилами логіки й мови зазначений метод допомагає сформулювати визначення юридичних понять, зробити їхній опис, класифікацію й систематизацію, створити струнку понятійну систему. Уже давні римляни вважали, що юридична форма є істотною формою (forma legalis - forma esseentialis). Цей метод слугує інтелектуальною основою юридичної практики;

7. спеціально-наукові методи;

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє просте­жити взаємозв'язок внутрішнього змісту і форм державно-правових явищ та інститутів. Він застосовується при аналізі форм держави, ви­значенні й юридичному оформленні компетенції державних органів, дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права як однієї з його основних властивостей, у практичній діяльності при тлумаченні норм права для з'ясування їх суті, змісту та волі законо­давця, вираженої в них. Таким чином, формально-юридичний метод випливає із самої природи держави і права, дозволяє досліджувати зв'язки між внутрішньою суттю і зовнішньою формою її вираження.

Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-науково­го порівняльного методу і заснований на зіставленні різних держав­них і правових систем, окремих державно-правових інститутів для виявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно-правовий метод застосовується при здійсненні типології держави і права; зі­ставленні елементів, що відносяться до однієї правової системи або їх порівнянні з елементами інших систем; зіставленні основних право­вих систем сучасності; вивченні законодавства, що діє в різних дер­жавах; порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законо­давства. Адже переваги і недоліки нашої державно-правової системи не можна встановити без порівняння з іншими країнами.

Метод державно-правового моделювання є логічним продовженням частково-наукового методу моделювання. Він дозволяє досліджувати державно-правові явища, процеси та інститути на їх моделях, тобто шляхом уявного, ідеального відтворення об'єктів, що досліджуються. Метод державно-правового моделювання як спосіб вивчення держав­но-правової дійсності спрямований на відтворення механізму дії дер­жави і права, процесів правового регулювання. Цей метод застосову­ється, наприклад, у процесі законотворчості, коли в уяві формується механізм впливу закону на конкретні суспільні відносини.

Серед інших спеціально-юридичних методів можна назвати й такі, як метод судової статистики, державно-правового експерименту, вироб­лення державно-правових рішень, тлумачення правових норм та ін.

Методи юридичної науки не є чимось сталим і незмінним, їм при­таманний динамізм. У міру розвитку науки вони безперервно вдос­коналюються, розвиваються, з'являються нові методи, раніше не ві­домі в юриспруденції (наприклад, у зв'язку з розвитком комп'ютер­них технологій все частіше застосовуються кібернетичні методи, методи комп'ютерної обробки правової інформації, створюються електронні бази даних чинного законодавства).

8. Формально-юридичний (нормативно-догматичний) метод.

Цей метод зазвичай пов'язують тільки з вивченням права. Його суть полягає в тому, що право вивчається як таке: воно ні з чим не порівнюється, не узгоджується з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами.

Предметом дослідження в цьому випадку є право в чистому вигляді - його категорії, визначення, ознаки, структура, конструкції, юридична техніка. Один із засновників «чистої» теорії права (нормативистской школи права) австрійський учений Г. Кельзен, з 1948 р. працював і жив в США, писав, що «вчення про право називається«чистим»тому, що воно займається одним тільки правом і«очищає»пізнаваний предмет від усього, що не є право в строгому сенсі».

Вважаю, що формально-юридичний метод з таким же успіхом може застосовуватися (застосовується) при вивченні держави. Як чітко визначене, що діє на основі правових норм і за допомогою їх оформлене освіту, держава може і повинна вивчатися не тільки у зв'язку з іншими соціальними явищами, але й саме по собі. Препаруючи таким чином держава як специфічний соціально-правовий феномен, можна встановити, що в ньому мають бути законодавча і виконавча влада, правоохоронні органи, що функції держави здійснюються в законодавчої, виконавчої та правообеспечітельной формах і т.д.

Пам'ятаючи про вузькоцільовий призначення формально-юридичного методу, не можна надавати йому переважне значення, і завжди результати його застосування слід пов'язувати з іншими способами дослідження держави і права.

Застосування формально-юридичного методу веде до формування в правознавстві і государствоведении напряму, який називається догмою держави і права. Це складова частина теорії держави і права.

9. Порівняльно-правовий метод, види порівняння

Порівняльно-правовий метод є основним методом у системі методології порівняльно-правових досліджень, який виступає як сукупність способів і прийомів виявлення, на основі порівняль­ного вивчення загальних і специфічних закономірностей, виник­нення, розвитку, функціонування різних правових систем.

Порівняльно-правовий метод є способом пізнання державно-правових явищ, що відіграє виключно важливу роль у системі методів юридичної науки, і в рамках методології порівняльно-правових досліджень має особливий статус, що дозволяє йому повністю розкритися.

Порівняння, яке має місце всередині однієї правової системи, називається внутрішнім або внутрішньо-типовим порівнянням од­нотипних об’єктів усередині правових систем, а порівняння різних об’єктів, що належать різним правовим системам, називається зовнішнім або міжтиповим порівнянням.

Порівняльно-правове дослідження може проводитися за прин­ципом одночасності, тобто синхронно, або за принципом часової послідовності, тобто діахронно.

При використанні діахронного методу предметом дослідження виступає не сам об’єкт, а процес його розвитку, тобто вивчається послідовність станів. Наприклад, за допомогою діахронного ме­тоду можна з’ясувати процеси формування й основні етапи роз­витку різних правових систем.

Порівняння може також здійснюватися або у формі зістав­лення, або у формі протиставлення. При зіставному порівнянні кожен із порівнюваних об’єктів може бути одночасно і тим, що порівнюється, і тим, з чим порівнюється. Зіставлення, яке нази­вають ще контрастним, передбачає виділення одного об’єкта в статусі головного, який потім протиставляється решті всіх порів­нюваних об’єктів.

Якщо метод зіставлення ефективний при проведенні внут­рішньо-типового порівняння, то метод протиставлення найбільш ефективний при проведенні міжтипового порівняння державно-правових явищ.

Порівняння різних державно-правових систем може проводи­тися на мікрорівні, тобто на рівні правових норм і інститутів, і на макрорівні — на рівні правових систем.

Серед інших способів порівняння виділяються такі:

— функціональне порівняння, так визначається А.Х. Саїдовим як дослідження правових засобів і способів вирішення схожих або однакових соціальних і правових проблем різними правовими системами. Функціональне порівняння передбачає порівняння функцій, що виконуються різними державно-правовими інститутами;

— нормативне порівняння, що передбачає суто юридичний аналіз і зіставлення схожих правових норм і законодавчих актів.

При цьому активно використовуються юридичні терміни, поняття і категорії, що визначають специфіку правових систем;

— проблемне порівняння, при якому порівнюються лише шляхи вирішення проблем у різних правових системах і можливість застосування цього рішення для даної національної правової системи;

— текстуальне порівняння, направлене на з’ясування того, який текст найбільш прийнятний для імплементації в національне законодавство;

— концептуальне порівняння, направлене на виявлення і вивчення основних концепцій і положень порівнюваних об’єктів, що визначають напрям їх розвитку;

бінарне порівняння, суть якого полягає в тому, що порівняльно-правовому дослідженню часто піддається не безліч співіснуючих політичних і правових систем, а тільки дві паралельно існуючі системи, що розвиваються. Наприклад, порівняння правових систем релігійного і світського типу та ін.

10.

Методи дослідження, які застосовуються у загальній теорії держа­ви і права, залежать передусім від філософських підходів, з яких ве­деться пошук, що зумовлює вибір найдоцільніших в контексті обра­ного загального підходу конкретних способів, засобів та прийомів досягнення адекватного наукового результату.

Зберігає за нинішніх умов свою цінність діалектична методологія дослідження державно-правових явищ.

Діалектичний підхід передбачає необхідність всебічного вивчення держави і права як явищ, що знаходяться в динаміці та по­стійному оновленні, пов' язаних з іншими соціальними чинниками — економікою, політикою, духовною сферами

Іншим підходом до пізнання дійсності є метафізика, яка ґрунту­ється на граничних, позаексперементальних принципах і началах буття, знання, культури. З цього погляду предмети і явища розгляда­ються у статиці, як відсторонені від впливу інших чинників, що дає можливість «заглянути усередину» правових явищ, процесів, дослі­джувати їх ознаки і властивості, їх юридичну природу та специфіку

Одним з методологічних підходів, актуальних для сучасної юри­спруденції, є антропологічний. Його застосування до права полягає у «людському вимірі» правових явищ. Цей підхід актуалізується в умо­вах активного співіснування різних правових культур та систем, зу­мовлений необхідністю відповіді на запитання: чи існує загальне у всіх людей в різних культурах? На основі етнографічних досліджень на стику антропології та юриспруденції в другій половині ХІХ ст. скла­дається юридична антропологія як певний напрямок історико-правових досліджень.

У контексті розроблення інтегрального праворозуміння перспек­тивним є комунікативний підхід до права. Згідно з ним право розгля­дається як форма взаємодії (комунікації) суб'єктів, котру неможливо локалізувати в одній точці, що позначається термінами «норма», «пра­вовідносини», «закон» і т. д. Право розглядається як частина життєво­го світу людини, комунікація, яка існує лише в системі: 1) текстуальних форм об'єктивації (наприклад, закону); 2) суб'єктів с власним психіч­ним світом, що сприймають і інтерпретують право; 3) легітимації права відповідно до ціннісних стандартів (у тому числі ідеалів); 4) вза­ємодіючих суб'єктів — носіїв відповідних прав і обов'язків

11.------

12. Функції теорії держави і права.

Функції науки — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, які є предметом її вивчення.

• Теорія держави і права виконує наступні функції:

– онтологічну (пізнавальну), яка полягає у пізнанні та поясненні державно-правових явищ, які досліджуються теорією держави і права. Онтологічна функція притаманна кожній науці, бо вона у повному обсязі виражає основне призначення кожної науки — здійснювати дослідження свого предмету і розкрити та пояснити результат цього дослідження;

– методологічну, яка полягає у використанні положень теорії держави і права в інших юридичних науках, оскільки теорія творить єдиний понятійний апарат, виробляє основні теоретичні засади прикладних юридичних досліджень;

– ідеологічну, яка тісно пов'язана з самою природою теоретичного мислення, кінцевим результатом якого є продукування нових ідей, поглядів, суджень, наприклад “правова держава”;

– евристичну функцію, яка полягає у відкритті, формуванні нових державно-правових закономірностей, характеристик держави і права, оскільки будь-яке пізнавальне вирішення можливе тільки на основі одного чи більше теоретичних положень;

– системотворчу функцію, оскільки у системі юридичних наук теорія держави і права відіграє роль системотворчої науки. Саме теорія об'єднує всі юридичні науки в єдину систему правознавства, визначає їхню інтегральну єдність;

– практично-прикладну, яка полягає у формулюванні рекомендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

– інтерпретаційну, яка полягає у поясненні сутності державно-правових явищ, причин їхнього виникнення і зміни, їхніх структури та функцій;

– комунікативну, яка полягає в осмисленні та адаптації для потреб юридичної науки досягнень інших наук, виведенні юриспруденції на загальний рівень розвитку всієї науки;

– прогностичну, яка полягає у виробленні гіпотез, шляхів подальшого розвитку держави і права, окремих їхніх інститутів;

– навчальну функцію, яка полягає у тому, що теорія держави і права дає необхідні першоосновні знання для освоєння інших юридичних наук.

13. Місце і роль теорії держави і права в системі гуманітарних наук

Теорія держави і права, як було вже зазначено, чи є далеко не єдиною наукою і навчальною дисципліною, що має об'єктом дослідження державу і право. Вивченням останніх займаються також і інші дисципліни. Серед них важливе місце займають неюридичні галузі знань і дисципліни, такі, як філософія, політологія, економічні науки, соціологія і соціальна психологія.

У процесі дослідження держави і права цілком природно і неминуче виникає питання про співвідношення їх один з одним, а також з теорією держави і права. Таким чином, можна зробити висновок, що теорія держави і права займає чільне місце, як серед суспільних наук, так і серед юридичних наук. Вносить свій внесок у загальне знання про суспільство і розвивається в тісній взаємодії з іншими науками. Її вивчення дає можливість глибше зрозуміти і правильно розпізнати ті чи інші процеси, що відбуваються в суспільстві в Загалом і в окремо взятій державі, вирішувати завдання, що виникають в тій чи іншій сфері суспільного

або юридичної науки.

14.Місце теорії держави і права серед інших юридичних наук.

Юриспруденція складається з цілого ряду наук. Їх можна поділити на наступні групи:

Загальнотеоретичні та історичні науки — теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних та правових вчень. Предметом їхнього дослідження є загальні і специфічні особливості виникнення, розвитку і функціонування держави і права, а також історичний процес розвитку держави і права та зародження і розвиток вчень про державу і право на різних історичних етапах розвитку людства.

Галузеві юридичні науки. Предметом їхнього дослідження є закономірності правового регулювання певної сфери суспільних відносин.

Міжгалузеві юридичні науки, що виникли з поєднання тих чи інших аспектів галузевих наук, наприклад природоохоронне право.

Спеціальні юридичні науки (судова психологія, судова психіатрія, криміналістика тощо). Їхня специфіка полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних і неюридичних наук. Завдання цих наук — використання досягнень інших наук у вирішенні правових проблем.

Можна виділити також прикладні юридичні науки та науки, які вивчають міжнародне та закордонне право.

Теорія держави і права виробляє головні принципи і поняття, які використовуються іншими юридичними науками. Вона також узагальнює здобутки інших юридичних наук і сприяє їхній тісній інтеграції

15.-----

16.------

17.-------

18. У сиву давнину держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавнім суспільством, яке пройшло в своєму розвитку три етапи:

* праобщини (первісне людське стадо - становлення первісного суспільства);

* родової общини і поступового об'єднання родових общин у племена (зріле первісне суспільство);

* селянської общини, коли селянські общини витискають рід (первісне суспільство на стадії розпаду, становлення державності).

Община була універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (чи проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзабезпечення. Люди об'єднувалися в колективи, побудовані на кровнородинних зв'язках, з владою ватажка. Це стало засадою соціальної організованості, що продовжувала розвиватися в період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні.

Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці низькою, родова община користувалася всім спільно - мала загальну власність і рівномірний поділ засобів до життя (поділ порівно).

Залежно від засобів господарювання у розвитку первісної общини можна виділити два основні періоди: 1) невиробничої економіки (привласнювальної, збиральної) - отримання готових продуктів шляхом збиранням плодів, полюванням, рибальством, провідну роль відігравала жінка: збирала плоди, піклувалася про дітей і господарювала. Це етап матріархату, 2) виробничої економіки - виробництво продуктів у результаті розвитку землеробства, тваринництва, метало-оброблення, залучення військовополонених як робочої сили з метою вилучення додаткового продукту, поява товарообміну і т. ін. Це етап патріархату.

Публічна влада в первісній общині здійснювалася через самоврядування, що зазнало змін на різних етапах його розвитку.

19.

Держава не мислима поза суспільством; у той же час, необхідно пам’ятати, що ототожнювати державу і суспільство не можна. Держава повністю не співпадає зі суспільством, не розчиняється у ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, розвитку і функціонування, особливі потреби й інтереси.

• Державу, як головний інститут політичної системи суспільства, характеризують наступні ознаки:

– всезагальність. Компетенція держави поширюється на всіх суб’єктів правовідносин (людей, організації тощо), які знаходяться на її території. Цей вплив поширюється і на громадян інших держав, які знаходяться на її території, і їхнім обов’язком є підпорядковуватися законам цієї держави;

– суверенітет. Це означає, що держава володіє верховенством, повнотою, самостійністю і формальною незалежністю влади від будь-якого іншого суб’єкта суспільного життя чи елемента політичної системи:

а) верховенство — державна влада є вищою владою у суспільстві;

б) повнота (неподільність) — державна влада охоплює всі сфери суспільно-політичних відносин;

в) самостійність — державна влада не залежить від волі будь-яких інших організацій, окремих осіб чи держав.

– територіальність. Територія є матеріальною базою існування держави. Влада держави поширюється на певну територію, означену її кордонами, при цьому, на даній території може існувати тільки одна держава;

– офіційний статус. Держава є єдиним представником всього населення, яке проживає на певній території;

– універсальність. Діяльність держави охоплює всі сфери суспільно-політичного життя, які вимагають державно-правового регулювання, і тільки держава може приймати загальнообов’язкові норми, які їх регулюють;

– централізованість. Всі державні органи побудовані за ієрархічною системою, тобто органи на місцях підпорядковуються органам у центрі, які, у свою чергу, підпорядковуються вищим органам державної влади і управління;

– структуралізація. Державна влада має певну структуру відповідно до тих завдань, які вона покликана виконувати. Це включає і поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, і наявність інших органів (військо, поліція тощо), які виконують її завдання.

Дата добавления: 2015-11-04