Тема: Повоєнна відбудова. Стан сільського господарства.

Тема: Повоєнна відбудова. Стан сільського господарства.

Радянізація Західних областей України.

План:

1. Голод 1946-1947 рр.
2. Відбудова сільського господарства.
3. Операція «Вісла».
4. Відновлення радянського режиму в Західній Україні.
5. Індустріалізація і колективізація західних областей.
6. Збройний опір УПА.

Література:

1. Ф.Г.Турченко. Новітня історія України Підручник для 11 класу. Київ «Генеза» 2008. с.86-98.

2. С.В.Кульчицький, Ю.І.Шаповал. Новітня історія України. Підручник для 11 класу. Київ «Генеза» 2005. с.79-100.

3. О.Д.Бойко. Історія України. Посібник. Видання 3-тє. Київ «Академвидав» 2005. с.496-508.

§ 14. СТАН СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ НАРОДУ

Голод 1946-1947 рр.

У повоєнний період виняткове значення для всього населення України мав стан сільського господарства. Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946-1947 pp., що особливо ускладнило відновлення економічного життя. Ті роки для центральних та південних областей України виявились несприятливими: посуха, неврожай і як результат - недорід. Навесні та влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Але не це було визначальним: головна причина голоду полягала в позиції держави, яка не вжила заходів, аби запобігти голоду. Обставини 1946-1947 pp. були аналогічними тим, що мали місце в 1932-1933 pp., тобто в роки голодомору в Україні. Трагедія повторювалась. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим самим прирікала селянство на голод. Перша повоєнна зима у багатьох районах України виявилася малосніжною, а весна і початок літа - найпосушливішими за кілька останніх десятиліть. Наприкінці весни територія, охоплена посухою, була навіть більшою, ніж у 1921 р. Лише у західних і північно-східних областях України погодні умови були відносно сприятливими. Валовий збір зернових культур був у три рази нижчий, ніж у 1940 році. Зернові в багатьох господарствах колгоспникам не видавалися зовсім, а в деяких областях на трудодень отримували лише по 50-100 г зерна. Гіркий досвід минулого підказував селянам, що колгоспи і держава їх не врятують. Почалася масова втеча, особливо молодих, працездатних, у міста, на новобудови. Міністерство сільського господарства звернулося до уряду і ЦК КП(б)У з проектом постанови про неприпустимість самовільного залишення селянами колгоспів і повернення втікачів. ЦК КП(б)У з властивою йому категоричністю зобов'язав партійні й радянські органи «надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні колгоспників, що самовільно пішли з колгоспу».

Місцева влада подекуди наважувалася надавати допомогу голодуючим, звільняючи без узгодження з керівництвом безнадійні колгоспи від виконання хлібозаготівель. Однак партійні й державні верхи, виховані в дусі бездумного й безумовного виконання будь-яких, навіть абсурдних, наказів керівництва, жорстоко переслідували «м'якотілих», звільняли з роботи, накладали стягнення і прагнули за всяку ціну виконати державні плани. Забираючи останнє, держава добилася 60% виконання плану заготівель зернових Україною. Селяни ж залишилися без продовольства. Як і у попередні роки, вони сподівалися прогодуватися з присадибної ділянки. Але по війні підсобні господарства колгоспників майже повністю були розорені. На початку 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а 20% - жодної худобини взагалі, навіть птиці. В результаті голод нещадно душив селян і від нього померло близько 1 млн чоловік. Було зафіксовано випадки людоїдства, майже 3 млн хворіли на дистрофію, анемію.

У Москві, Києві, обласних і районних центрах України було відомо про такий жахливий стан на селі. Але партійно -державний апарат ніяк не реагував на це. Як і в 1932—1933 pp., уряд робив вигляд, ніби ніякого голоду немає. Більше того - сталінське керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. У 1946 р. його було експортовано 1,7 млн т, причому значна частина передавалася іноземним державам безкоштовно у формі «братерської допомоги». Такого роду безоплатна допомога надавалась і в першій половині 1947 р. Питома вага в ній України була значною. Серед країн, куди направляли допомогу, - Болгарія, Чехо-Словаччина, Румунія, Польща. До співвітчизників застосовувався Закон від 7 серпня 1932 р. про «п'ять колосків». Тисячі колгоспників було засуджено як «саботажників» та «підривників соціалістичного господарювання на селі».

Голод 1946-1947 pp. супроводжувався посиленням репресій проти різних верств населення, зокрема селян. 4 червня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла укази «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна» та «Про посилення охорони особистої власності громадян». Відповідно до них крадіжка колгоспного, державного майна, в тому числі зрізування та збирання голодними людьми колосків, передбачала ув'язнення від семи до десяти років з конфіскацією майна. На вересень 1947 р. в суди було направлено понад 10 тис. таких справ.

І лише тоді, коли голод почав загрожувати масовим вимиранням селянства, керівництву УРСР вдалося нарешті вжити конкретних заходів. Неодноразово до Сталіна з листами й доповідними записками про стан справ в Україні звертався тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. Це викликало роздратування диктатора, який в одній із телеграм назвав керівника комуністів України «сумнівним типом». У березні 1947 р. за участю представників Москви відбувся бурхливий Пленум ЦК КГІ(б)У, що звільнив Хрущова з посади секретаря ЦК. Його посаду обійняв близький соратник Сталіна Л. Каганович. M. Хрущов залишився головою уряду УРСР. Саме в цей час центр нарешті вирішив надати продовольчу допомогу селянству України. Село вступило у посівну кампанію, але без допомоги держави засіяти поля, тобто закласти основу врожаю 1947 p., було просто неможливо. Колгоспи одержали 60 тис. т зерна, що, хоча й запізно, все ж дозволило підтримати і врятувати від смерті 3,4 млн селян, які брали участь у весняних польових роботах.

Відбудова сільського господарства

Голод було подолано лише після жнив 1947 p., коли зібрали новий урожай. Тоді ж з'явилася

можливість реально розпочати відбудову села.

У 1946 р. на трудодень український колгоспник одержував у середньому близко 1 кг зерна, у 1950 р. - 1,2 кг, у 1951 р. - 1,6 кг. Окрім хліба, селянам видавали на трудодні гроші, відповідно -1,0; 1,2; 1,6 крб. Втім багато колгоспів не видавали ні зерна, ні грошей. Основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, та умови для їхнього розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно душив селянство. Вирощувати городину, мати сади, виноградники, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так, податок на городні культури був у 7,5 раза вищий, ніж на зернові, оподатковувались фруктові дерева, кущі ягідників тощо. Це погіршувало і без того тяжке становище селян. У вищих ешелонах влади все це обґрунтовувалось необхідністю примусити селянина більшу частину часу віддавати так званому громадському господарству, тобто колгоспам.

Зберігалось встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників: вони були позбавлені можливості мати паспорти, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення тривало аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Відбудова сільського господарства в Україні відбувалася повільно. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми. Пріоритет надавався відбудові промисловості. В результаті технічна оснащеність колгоспів залишалася на низькому рівні. Держава, як і раніше, домагалася адміністративно-командними, а то й репресивними методами інтенсифікації праці в господарствах.

21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР з ініціативи керівництва УРСР прийняла дискримінаційний Указ «Про виселення з Української PCP осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Указ передбачав скликання загальних зборів колгоспників, де мало відбуватися обговорення заздалегідь визначеного кола осіб тих, хто не виробив мінімуму трудоднів. На зборах ухвалювалися «громадські вироки», жертви яких підлягали депортації до Сибіру та інших віддалених місць Радянського Союзу. Це було нечуване свавілля влади щодо селянства, жертвами якого часто ставали хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку. У більшості випадків «громадські вироки» виносилися під тиском працівників райкомів КП(б)У, райвиконкомів. У 1948-1950 pp. було оголошено 12 тис. «громадських вироків», майже 20 тис. колгоспникам оголосили «попередження», багатьох із них примусили дати письмові зобов'язання виробляти встановлений керівництвом «мінімум». Пряме насильство, жорстокі репресії були головними методами забезпечення розвитку сільського господарства.

Ціною надзвичайних зусиль селянства на кінець четвертої п'ятирічки в колгоспах і радгоспах вдалося досягти довоєнного рівня виробництва. У 1950 р. продукція сільського господарства України становила 91% від рівня 1940 р. Україна знову стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці.

Депортації українців та поляків

16 серпня 1945 р. було підписано радянсько-польський договір про державний кордон. Відповідно до нього до Польщі додатково переходила тридцятикілометрова територія в районі р. Солонія і м. Крилов, тобто значна частина українських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя).

Згодом постало питання про Закарпатську Україну.

26 листопада перший з'їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. Враховуючи віковічне прагнення українців до возз'єднання, чехословацький уряд погодився підписати договір із СРСР про злиття Закарпатської України з Радянською Україною. Це сталося 29 червня 1945 р.

Заключним актом повоєнного врегулювання кордонів України стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Нове розмежування кордонів супроводжувалося масовим насильством щодо мирного населения.

Із Галичини, Волині, Рівненщини в 1944-1946 pp. до Польщі переселилося майже мільйон чоловік польської національності. У ці ж роки з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. З метою недопущення можливих проявів «буржуазного націоналізму» значна частина українців з Польщі направлялась не до близьких їм західних, а до зрусифікованих південних та східних областей.

Польська влада, зі свого боку, вдавалася до жорстоких санкцій проти українців, які залишалися на її теренах і переселятись до України не бажали.

Найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, була проведена у квітні - травні 1947 р. операція «Вісла». В ході її українці, що проживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на Захід і Північ Польщі, їхнє майно конфісковане, а на кордоні з Радянською Україною утворено так звану «санітарну зону».

Прикриваючись необхідністю ліквідації на цих територіях залишків формувань УПА, польське комуністичне керівництво виселило українців з традиційно обжитих ними земель та розселило фактично по всій Польщі.

З квітня по серпень 1947 р. було виселено зі своїх домівок та відправлено на Захід Польщі близько 150 тис. чоловік. Переїзд та розміщення українців на нових землях стали справжньою трагедією. Чимало людей померло від голоду та хвороб, на нових місцях українцям передавалися найгірші, напівзруйновані господарства та земля, яка вже два-три роки лежала перелогом.

Важким і драматичним виявився перехід України від війни до мирного життя.

§ 15. РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ

Відновлення радянського режиму

В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946-1947 pp. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін життя краю.

За короткий час було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя західних українців. Представників місцевого населення в цьому апараті було мало.

У 1946 р. з 16129 номенклатурних посад у західних областях України місцеві жителі обіймали лише 2097, тобто 13%. Більшовицький центр їм не довіряв і керував краєм за допомогою вимуштруваних на сході, але чужих місцевому населенню кадрів. По суті це була колоніальна адміністрація.

Індустріалізація і колективізація

Радянізація західних областей здійснювалась за «старим сценарієм» - обов'язковими компонентами якого були індустріалізація та масова колективізація.

У 1949 р. в західних областях України діяло 2500 великих і середніх промислових підприємств.

Ключові посади в управлінні промисловістю обіймали вихідці з інших регіонів країни.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939-1941 pp. примусова колективізація сільського господарства. Якщо наприкінці 1945 р. в західних областях України було лише 145 колгоспів, які об'єднували 5,5 тис. селянських господарств, то на середину 1950 р. кількість колгоспів досягла 7200, а чисельність об'єднаних у них селянських дворів дорівнювала 1,5 млн, або 93% від загальної їхньої кількості. Отже, 1950 р. став роком суцільної колективізації краю, в тому числі Буковини й Закарпаття. Примусова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали незадоволення селянства, яке поповнювало лави вояків УПА, підпільного опору структур ОУН.

Збройний опір УПА

Керівником збройної боротьби УПА на українських землях у цей час був Роман Шухевич

(псевдонім - Тарас Чупринка), головнокомандувач УПА (1943-1950), голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (1944-1950). Степан Бандера в ці роки перебував за кордоном, звідки здійснював загальне керівництво діяльністю ОУН.

У 1945-1946 pp. боротьба УПА з органами МВС-МДБ, військами, досягла апогею.

На початку 1946 p., забезпечивши вирішальну перевагу в живій силі і техніці, військаНКВС повели новий наступ проти УПА. Повстанці зазнали величезних втрат — до 40% особового складу.

В умовах, коли тривала боротьба не на життя, а на смерть, противники не цурались найжорстокіших методів. Органи держбезпеки, енкаведисти проводили заходи щодо дискредитації учасників національно-визвольної боротьби. У свою чергу, останні насаджували ненависть до радянського режиму.

Протягом 1944-1952 pp. в західних областях України репресіям у різних формах (у тому числі розстрілам) було піддано майже 500 тис. чол. За цей час у східні регіони було депортовано 230 тис. західноукраїнців. Жертвами насильства були селяни, представники національної інтелігенції, підозрювані у зв'язках з націоналістичним підпіллям, духовні особи.

Не маючи допомоги з-за кордону, спираючись виключно на підтримку місцевого населення, яке було об'єктом жорстокого терору влади, національний рух у Західній Україні став поступово згортатися, переходити у 1946-1949 pp. від широкомасштабних воєнних акцій до терору проти радянської адміністрації, відділів НКВС, зриву колективізації тощо.

Водночас командування УПА робило спроби вивести підпорядковані йому частини за кордони СРСР. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі загони через Чехо-Словаччину прорвалися в західну зону Німеччини.

5 березня, оточений спецпідрозділами МВС-МВД, неподалік від Львова загинув командир УПА Роман Шухевич. Це була важка втрата для повстанців.

Але збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до травня 1954 p., і довше.

Дата добавления: 2015-11-04