Банґ-банґ |
— Прочитав я ваш сценарій. — І що? — Як завжди — параша. Скільки ми працювали з Єгором? Якщо не помиляюся, років сім, коли він іще був випускником режисерського факультету театрального інституту. Єгop Тончик — людина з вітром і діркою в голові. Як і більшість карпенко-карівських геніїв, за час навчання він зняв кілька надзвичайно авангардових короткометражок, які здобули низку схвальних відгуків на фестивалі "Молодість". Цього, на думку Єгора, було достатньо, щоб наважитися просити грошей у Міністерства культури на повнометражну роботу. Міністерство, звісно ж, здригалося всіма своїми кабінетами й порогами, від чого й у більш досвідчених прохачів голова йшла обертом. Вибігати щось у цьому лабіринті з десятками мінотаврів було набагато важче, ніж виграти джекпот у національній лотереї, тому немає нічого дивного, що амбіції Єгора з кожним роком зморщувались, і замість мрій про кіно з'явилися безглузді телепроекти, зйомки рекламних роликів та — як винагорода за творчу пригнобленість — спорадичне кліпмейкерство. Не знаю, як Віталій з ним познайомився, та вже перша халтура, яку він зробив на наше замовлення, справила напрочуд душевне враження на клієнта. І що більше Єгор плювався й бідкався щодо необхідності халтурити, то кращими було його рекламні оспівування мінеральних вод та памперсів. За всі ці роки "Лінія Шолє", що уклала з Єгором рабовласницький контракт, здобувала рейтинг в очах рекламодавців, а сам режисер компенсував почуття провини перед високим мистецтвом, заснувавши власну студію-продакшн "Банґ-банґ". Кожна зустріч із Єгором віщувала дискусію на межі легких тілесних ушкоджень. Кожен сценарій, виплеканий у надрах нашого агентства, проголошувався бездарним ще до прочитання. Компроміс полягав у тому, що Тончик — після багатьох невдалих спроб покращити текст — писав практично те ж саме лайно, й усі хором погоджувалися, що він — чудовий сценарист. — Отже, все чудово, — резюмував Віталій, вкотре почувши єдиний можливий вердикт нашій роботі. — Ага, прекрасно. Я так вижу по стилю, что это наш Кузьма ибн Шекспир... опять бисером весь хлев забросал, — у спілкуванні Єгор весь час перемежовував російську з українською, незалежно від того, якою мовою з ним спілкувалися. — Єгоре, твої мрії про кіно нарешті збуваються, тож припини гнати. Оно краще подумай про грим для наших трупів. — Ага, все життя мріяв, щоб на знімальному майданчику було вдосталь томатного соку. И вот оно! Наконец-то! Надо будет заказать два куба, не меньше. — Це навряд чи. Ніяких кривавих баталій. Наші зомбі просто будуть бухати "Кремінь" — і перетворюватися на людей. На розумних, модних, респектабельних джентльменів, якими відразу можна вкомплектувати найближчу банківську філію. Чи "МакДональдс". Єгор поклав руки на стіл і затарабанив пальцями. Потім трохи подався вперед і якось аж занадто серйозно запитав: — Хлопці, а ви переконані, що ця ідея... эти вот зомби... я бы на месте заказчика послал вас |
— Єгоре, не починай, я ж тобі все пояснював. Усе вже узгоджено. — Віталій кілька днів тому витратив півтори годин на диспут за назвою: "У кого з нас не всі вдома?" й повертатися до цієї теми не хотів. — Ви не розумієте, — він перекидав погляд із мене на Віталія, ніби стежив за тенісним матчем. — Йдеться не про вашого ексцентричного магната. Й навіть не про нашу репутацію. Просто це одна з тих задач, яку неможливо розв'язати. В її умовах є якась помилка. В мене таке враження, що цей Чвалов просто підіграє вам. Зачем ему этот провальный сюжет? І сама ця його продукція... Он похож на отморозка? Нет. То єсть, когда он с такой вот серьезной физиономией говорит про високу якість свого шмурдяку... Он, наверное, считает вас абсолютно продажными тварями. Какими вы и єсть на самом деле. Щось тут не так. Віталій хвилину-дві просидів мовчки. Він покусував губи, крутив великим і вказівним пальцями олівця, який вперто не хотів рухатися плавно, рівномірно. — Знаєш шо... Кустуріца... Тобі нагадати, як ти знімав стариганчиків, які посеред кладовища каталися на ковзанах? Що це було? Якась там дивовижна пропозиція для пенсіонерів від шановного банку... як його... — "Деско". — Ага, "Деско". "Ми винагороджуємо вашу старість". І ти після цього мелеш, що зомбі — це занадто? А може, нам нарешті пощастило. Клієнт має почуття гумору і все таке. З якого дива нити й шукати помилок? Якщо вже й далі рухатися за твоєю логікою, то вся наша діяльність — безкінечна помилка. — Про що я стільки разів тобі казав... — Ну от і чудово. Кузьма, тепер твоя черга морочити голову нашому, бляха, Кубріку. А в мене, звиняйте, через десять хвилин зустріч. Коли двері за Віталієм зачинилися, Єгор зіжмакав папірця й шпурнув його в бік дверей. — Откуда он на мою голову взялся? І взагалі, де ви раніше були, коли я короткометражки знімав? У мене чудовий сценарій про зомбі десь валяється, куди там вашій маячні. Может, ну ее, эту рекламу? Слепим что-нибудь для отмазки, а на решту грошей справжнє кіно зробимо? Замість відповіді я тицьнув йому папку з різними матеріалами про завод та його продукцію, куди не забув покласти ще й копію газетної статті про історію села Міцне. — На, ознайомся перед виїздом. Може, щось стрельне. — Стрельне. Вже стрельнуло! — Він навмання вихопив із папки один аркуш. Це була світлина нашого клієнта з дошки пошани. — А это что еще? Чвалов Іван Петрович, директор. Да-да, натуральный зомби. |
*** |
Перший день зйомок у Єгора завжди складався з метушні, лайки та істерик. А відколи він перейшов на цифру — це стало законом. Він усім був незадоволений: світло виставляли не так, декорації зазнавали часткового нищення, актори вислуховували проповіді про власну бездарність. У тих випадках, коли мені доводилося так чи інакше контролювати процес, я завжди намагався приїхати вже на другий день зйомок. Коли й залишки декорацій вже ніхто не рухав, і зі світлом не було проблем, і на акторів сходила благодать. Цього разу я все ж таки вирушив разом із караваном знімальної групи, бо планував одразу по приїзді покинути буремного Тончика й перевідати бабину хату. Коли фургон із емблемою "Банґ-банґ", за яким вишикувалися ще кілька авто, під'їхав до |
воріт заводу "Кремінь", мене здивувало лише одне: ніхто нас не зустрічав. Більше того, на численні сигнали клаксонів теж не було реакції. Хтось побіг на прохідну зі святим наміром обматюкати охоронців, але двері сторожки виявились зачинені. Я набрав телефон директора. Кілька хвилин після відповіді секретарки в слухавці деренчала популярна мелодія, назву якої мені ніяк не вдавалося згадати. Замість Чвалова я знову почув голос секретарки, яка повідомила, що Іван Петрович не може зараз говорити, але просив вибачитись і переказав, що ворота відчинені й можна заїжджати на територію. — І що далі? — правду кажучи, така зустріч не тільки мені видалась трохи дивною. — А далі ви самі побачите, — приязно тараторила дівчина, — берете відразу праворуч, а там одне з наших найбільших складських приміщень. Ми його спеціально для вас повністю звільнили, так що використовуйте на свій розсуд. Ворота й справді були відчинені. Як і обіцяла секретарка, нашій процесії не довелося блукати: повернувши праворуч, ми не проїхали й двохсот метрів, як уперлись у величезний ангар, де можна було б розмістити зо два стада бізонів. Всі потихеньку повиповзали з машин. — Слухай, а тут що — коньяк сам себе виготовляє? Щось я нікого не бачу, никакого движения. И тихо, как на кладбище. Тріумф автоматизації технологічних процесів та систем управління, — по цих словах Єгop оголосив загальний перекур і попрямував до складу. Тим часом я знову набрав телефон приймальні. — Еее, дівчино, а ваш шеф ще не звільнився? — Інга, згадав я розповідь Кала, — цю бурячкову фею звати Інга. — Поки що ні, але він неодмінно зв'яжеться з вами в другій половині дня. — Я, власне, хотів спитати... ну... а де ваші люди? — Які люди? Що ви маєте на увазі? — мені здалося, що її це запитання добряче розсмішило. — Ну, якщо нам раптом знадобиться від вас якась допомога... Або ще якісь запитання... — Якщо виникнуть якісь запитання — відразу телефонуйте мені, й ми все швиденько владнаємо. — Ну, гаразд, дякую. Поки я говорив із секретаркою, Єгop оглянув склад і повернувся з такою пикою, ніби побував у громадському туалеті на Трухановому острові. — У цьому срачі неможливо працювати! Хтось бачив це все? Хтось взагалі знав, куди ми їдемо? — Віталій начебто оглядав це приміщення. — Віталій оглядав. Ну, пусть тогда сам и барахтается в зтом дерьме! Туда же невозможно зайти — якесь болото, калюжі, сморід... Горы мусора! Это же конюшня какая-то! Они, наверное, свій коньяк з кизяків женуть! Наступні півгодини мені довелося присвятити телефонним переговорам, внаслідок яких знімальна група полишила територію заводу, засіваючи зворотній шлях добірними матюками і масовим подивом. Віталій, як з'ясувалося, таки справді був тут, але ангар оглянув лише зовні — всередину його не заводили. Пояснили, що склад цілком забитий готовою продукцією, але до зйомок зобов'язались його звільнити. Після того, як Єгор десятий раз прокричав у слухавку, що не збирається працювати в конюшні, мені довелося вкотре діставати секретарку. — Шкода, дуже шкода, — сказала вона. — Ми ж сьогодні влаштували для працівників вихідний, усіх розпустили, щоб ви могли працювати спокійно. Я переконана, що це якесь непорозуміння. Ми розберемося і все з'ясуємо. Дуже шкода. |
директора. Віталій намагався заспокоїти Єгора обіцянками вибити з Чвалова компенсацію, хоча чути було, що й сам збентежений таким початком роботи над роликом. — Значить так, Єгоре, наша програма на сьогодні: ти пояснюєш людям, що зйомки з технічних причин переносяться, і вертаєшся на базу, а я з тобою прощаюсь. Увечері наберу. — Мені весь цей облом зі зйомками видавався ще одним прекрасним збігом обставин. Якби Єгор розпочав знімальний процес, навряд чи вдалося б вибратися до бабиної хати завидна. — А сам ти куди намилився? — Та, я затримаюсь, у мене ще є тут справи. Це ж моя "мала батьківщина" — батьки з цього села родом. А я давненько вже в бабиній хаті не був. Треба глянути. Там сусідка наглядає, але все ж таки. — Мала батьківщина? — Єгор витріщився на мене, як на телепня. — И какого же хера ты молчал?! Хата стара? — Ну, стара, а що? — А ти не допер досі? Это же отличная мысль! Ну його нахєр, цей завод, і декорації — туди ж! Я все придумав: трохи сценарій підкоригуємо, і буде жир! Стара хата — это то, что надо, поехали! Після чергового раунду телефонних переговорів настала Віталієва черга плюватися, хоча й без особливого завзяття. День однак було змарновано. — Хай робить, що хоче, мене це не гребе. Техніка й люди однак проплачені. |
*** |
Не минуло й години, як подвір'я біля бабиної хати перетворилося на щось середнє між базаром, вокзалом та циганським табором: звуковики й техніки вивантажували валізи з апаратурою, оператори метушилися навколо хати й про щось кричали Єгору, який усівся на призьбі й щось креслив та дописував на сторінках сценарію, встигаючи гаркати на всі боки. Зі свого досвіду я знаю, що на цьому етапі краще триматись якнайдалі. Повідчинявши хату, літню кухню й сарай, я вирішив навідати бабу Ніну, сусідку. Вона вже багато років хазяйнувала в цьому обійсті, позбавивши мене зайвого клопоту. Час од часу телефонувала, доповідаючи про свої трудові звершення: що де посіяла, скільки вродило. Я незмінно відмовлявся приїжджати по яблука чи по картоплю, але коли випадало перевідати стару, то ще ніколи не повертався від неї з порожнім багажником. Мушу визнати, що її консервації ніколи не пропадали й до наступного року не застоювались. Баба Ніна жила через подвір'я — безпосередні сусіди, родина Мотричів, ще років двадцять тому перебралися до Києва, й відтоді про них нічого не було чути. А хату продали якомусь диваку, котрий двічі на рік привозив із собою величезну компанію підстаркуватих хіпі, й після кількаденних вакацій із цілодобовими шашликами і гучною музикою вся ця армада щезала. За якихось десять метрів до хвіртки, біля якої вже розгавкався Струдель (баба Ніна завжди давала своїм псам "їстівні" клички), я перестрів Жуковського. Він ледве волочив ноги. Лише зблизька я впізнав його: Жуковський, колишній сільський листоноша, як тільки вийшов на пенсію зо три роки тому, сильно запив, і тепер на нього страшно було дивитися. Це був жилавий чоловік із крутим характером, але добрим серцем. Пригадую, як він колись бідкався мені, що найгірше в його професії — це носити похоронки. Саме тоді був Афганістан, і протягом півроку четверо хлопців із нашого села вернулись у цинкових гробах. Я пригадав, як він тоді дивився на мене, — і відчув, що нудота приступає до горла: так мало |
було спільного між отим Жуковським і цим волоцюгою з виразками на щоках, гематомою замість правого ока, роздутим земляним обличчям. Від нього нестерпно смерділо і я мимоволі відсахнувся до паркану, — він дивився просто перед собою, але нікого не бачив. Звісно, він не впізнав мене. Ліва рука його була обмотана брудною ганчіркою, а в правій він тримав почату пляшку. Я не дуже й здивувався, коли побачив на ній логотип торгової марки "Кремінь". Баба Ніна куняла в хаті. Гамір нашої знімальної групи не міг розбудити її, бо вона таки добряче недочувала. Я стояв на подвір'ї, гладив Струдля і міркував, як би це розбудити бабу, не перелякавши. Зазирнув у вікно. Так і є, спить у кріслі. Я чомусь не наважувався постукати або й просто зайти — навряд чи двері замкнені. Баба Ніна, ніби щось відчувши, розплющила очі, глипнула у вікно, а тоді сплеснула руками й засміялася. Двері й справді не були замкнені. — Ой, внучку, це ж треба такому стацця! Ти ж мені тіки шо наснився! Я ше подумала: треба пиріг спекти, бо значить, скоро приїде, — а ти вже тутого! Що мені завжди подобається в старих людях: вони вміють дивуватися — по-справжньому, як діти, — і водночас вважати будь-яку чудасію чимось дуже природним, буденним. Розцілувавшись із бабою Ніною, я ледве встигав вислуховувати її звіт за останні місяці. —...а так воно все нормально, тільки нада одне зробить, і це вже тобі прийдеться, бо я не здюжаю; прошлий місяць дощі були, каждий день лило, то я тобі от шо хочу сказать: ти на веранді толь перестели, бо протікає сильно; я в прошлий вівторок балію поставила — дак повно натікло; а про піч не знаю, давно не топила, але треба провірить, ти ж пам'ятаєш, як минулого року вона коптила? — то навряд чи улучшеніє саме по собі буде, нада когось із людей позвать, шоб зробили... Баба Ніна завела мене в хату, посадила за стіл, примовляючи: — І чого ж це ти не дав знать, шо приїдеш? Мені ж тебе даже почастувати нічим, хіба шо підождеш, то я борщ зварю. — Та я тут у справах, так що довго у Вас не засиджуся. — Ого, і які це в тебе тутай можуть бути справи? Чи таки зібрався толь перестелить? — Та нє, то вже якось іншим разом приїду. Це ми тут рекламу знімаємо. Ну, для телебачення. — Тут? І шо ж це тут для телебачення інтересного? — баба Ніна подивилася на мене з кепсько прихованою недовірою, та, про всяк випадок, поправила хустку й зиркнула в дзеркало. Я трохи розгубився, коли згадав, що саме ми збираємося знімати. — Ну, Ви ж знаєте, шо я в рекламному агентстві працюю. І ми рекламу робимо, яку потім по телевізору показують. — Дак це я знаю, але шо у нас тут знімать можна? — Ну, взагалі-то ми для заводу рекламу робимо, там і знімати збирались, але... нам за сценарієм треба хату стару показати. Баба Надя навряд чи зрозуміла мої пояснення, проте якось спохмурніла. — Це ти про наш завод кажеш? Про цей "Кремінь" чортовий? — Еге ж. А чого Ви так про нього кажете? — А як мені про нього казать? У нас у селі, ти ж знаєш, роботи більше ніякої немає, то вся молодьож і хто постарше — всі туди подалися. Тепер спиваються люди, як дурні, й мруть, як мухи. І то ти їм рекламу робиш? Да ще й по телевізору? Хай Бог боронить! — Баба відвернулася до плити й замовкла. Я ж не вигадав нічого кращого, і бовкнув: — Таж хіба раніше краще було? Так само: або спивалися потихеньку, або в місто тікали. — Ет, приїхав на один день — і наче все знаєш. Я тобі кажу, що цей завод — то якесь прокляття. Каждий день похорон. Вчора двох чоловіків поховали — і всі там, на цьому заводі, |
знає шо. Ти вийди, по селу пройдися, тоді будеш говорить. — Та я вже бачив. Оно біля Вашої хвіртки зустрів Жуковського, — ледве впізнав. Так опустився, аж чорний весь. — Кого зустрів? — Жуковського! З пошти! — гаркнув я; подумав, що баба просто не розчула. — Да то ти спутав, — махнула рукою. — Та ні, я зблизька до нього придивлявся. Змінився він сильно, це правда. — Не міг ти Жуковського зустріти, помер він, ще влітку. А ті всі пияки, то вони таки справді на одне лице, можна й спутать. Я дивився на бабу, марно сподіваючись, що вона таки не розчула чи вирішила невдало пожартувати. — А Жуковський, кстаті, за місяць до смерті тоже пішов на цей завод чортовий, сторожем там устроївся. Там і помер, прямо на проходній. |
*** |
За ті дві години, що я просидів у баби Ніни, Єгору вдалося таки перетворити базар-вокзал мого подвір'я на знімальний майданчик. На його мегафонні крики насамперед зреагували сусіди: на вулиці попід парканом уже зібрався весь куток. — Давно не бачив, щоб тебе бджола так у задницю жалила. — Я саме переглянув сценарій, з якого Єгор, за його словами, "просто витрусив усе лайно". Від узгодженого з "Кременем" варіанту мало що залишилося. — Боюсь, що всі твої надлюдські зусилля — коту під хвіст. Єгор лише всміхнувся: — Сьогоднішні мої зусилля — вже з самого ранку в кота під хвостом. Я ж намагаюсь їх звідти виколупати. — Слиш, Єгор, так я на крупньїй план работаю? — Та я ж намалював усе, скільки можна перепитувати! — Значит крупный, да? Через фильтр, да? — молодий оператор, двохметровий амбал із дуже наївним обличчям, швидко зник у хаті. Другий оператор, статечний дядечко з пивним |
черевом, позіхав за парканом — подумки він уже відзняв цей епізод. — Дивись, — заходився пояснювати мені Єгор, — ми по максимуму використаємо натуру й відзнімемо зараз початок, коли наш зомбак підходить до хати, зирить у вікно, а потім починає виламувати двері. Далі з'являться його колеги — их мы в последнюю очередь подснимем. Потім у нас все відбувається в хаті — цю локацію вже можна знімати не тут, а в декораціях. Все равно, на студии у нас, или на заводе зтом... — помітивши дівчину, яка виходила з літньої кухні, Єгор враз змінив інтонацію і закричав у мегафон: — Марино, мать твою, ну скільки ж можна телитись? Ти хоч Семеновича вже зробила? Давай нам його, остальных по ходу будешь мазать! — опустивши мегафон, Єгор повернувся до мене: — Ти зараз як побачиш Семеновича у гримі — це капут! Реально всратися можна! Семеновича, тобто Миколу Семеновича Зінченка, я добре знав за виставами в театрі імені Івана Франка, де протягом останніх десяти років йому перепадали дрібні, але характерні ролі. Втім, більшість глядачів впізнавали його на вулицях як незмінного учасника гумористичних телепрограм. Попри свої сімдесят три роки, Семенович встигав не лише відпрацьовувати в театрі й на телебаченні, а й залюбки погоджувався "підхалтурити" в рекламі. Сам лише Єгор перетворив Зінченка на обличчя п'яти торгових марок. Його усмішка спонукала купувати мінеральну воду, добрива, музичні інструменти і йогурти, а також заощаджувати гроші на старість (щоб кататися на ковзанах посеред кладовища). Та найбільша заслуга Семеновича перед Мельпоменою все ж таки полягала в тому, що він був рідним дядьком Єгора. Подвір'я помалу порожніло. Пивний оператор безпосередньо керував "зачисткою" загального плану. Єгор невтомно гарчав у бік літньої кухні, яка стала гримеркою, аж поки з дверей визирнув невимовно жахливий Семенович. Марині таки вдалося створити бездоганного зомбі: ліворуч, над вухом, у черепі зяяла діромаха, з якої вивалювався мозок, а крізь поплямовану шкіру просвічувались набубнявілі чорні жили; вдягнений він був у подертий і перемазаний землею костюм; довершувала образ страхітлива рана на шиї, над краваткою, з якої виповзали здоровецькі хробаки. — І ти думаєш, що цю гидь хтось покаже в прайм-тайм? — оглянувши Семеновича я відразу зрозумів: сьогоднішній день таки залишиться в кота під хвостом. — Ти не шариш, це жанр такий. Ми потім на комп'ютері трохи поправимо, якщо треба буде. Марино, черв'яки не повідпадають? Так, супер, где его палка? Тобто ця, голобля? Він заходить у кадр, тягне за собою голоблю. Що там із загальним планом? — Кадр вилизаний, як котячі яйця, можна починати. |
Магнітофон |
— Дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, запам'ятайте цю адресу, за якою живе перше в Україні радикальне сільське радіо! Радіо Живих Мерців — ваше віконце в світ апокаліпсиса, залишайтеся з нами! У студії для вас працює ді-джей Дятел, і ми виходимо в ефір також на коротких хвилях... Ну, принаймні час од часу. Нагадую для наших нових слухачів, раптом такі з'явилися, що наша радіостудія облаштувалася в одному з сіл Київської області, де цими днями прокльовуються паростки кінця світу. Село Міцне здавна уміє берегти свої таємниці, та цього разу його мешканці бояться навіть мовчати. Тим більше, що їх однак ніхто не чує і слухати не хоче, — навіть за допомоги нашого радіо. Сьогодні гість нашої студії — мешканка села Міцне Ганна Миколаївна Авербах, яка прийшла до нас не з порожніми руками. Ганна Миколаївна цими днями втратила свого батька, який несподівано помер від пневмонії. Це якщо когось цікавить діагноз, бо в селі Міцне, де з кожним днем смерть забирає дедалі більше люду, всі кажуть інакше. Кажуть, що причина всіх цих смертей — лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким ще зовсім недавно всі пов'язували надії на розбудову та розквіт не тільки села Міцне, але й багатьох навколишніх сіл. Формально, всі жахливі чутки, що ширяться селом, не підтверджуються жодними фактами. — Брешуть вони, брешуть! Які ще потрібні факти?! Люди наче посліпли! Приїхала комісія з Києва, просиділи на цьому заводі півдня — і забралися, а потім написали в газеті, що порушень не виявлено. Дак хай би вони не на завод, а на кладбіще сходили, шоб своїми очима побачити: є там порушення чи нема! Мій батько, Аркадій Семенович Авербах, усе життя тут прожив, ну, майже все життя, і він один із перших на цей завод устроївся, його ще з такими почестями взяли, як генерала. І оклад такий, як генералу, поклали, хоть він там всього-навсьо-го... оператором на розливі... Господи ж святий Боже... Йому ж тіки сємсят виповнилося, а в нашому роду — всі довгожителі, до дев'яноста годяк молоді цибають. — Ганно Аркадіївно, ви ж і самі, якщо не помиляюся, на заводі попрацювали? — Я? Да не стала я там працювать! І нікому не раджу, лучче від нього подалі держатись, це я вам без усяких комісій скажу! Мій батько, Царство йому небесне, перед смертю встиг усю |
давно ніхто не пользувався, ну, щас же лучча техніка, і всьо на дисках. Но батько тільки цей магнітофон і признавав, усе свої касети любимі слухав... І він када помер, то я його нашла прямо з цим магнітофоном на руках, ще й кнопка запісі на ньому включена була. От вона, ця касета... — МК-60, дорогі слухачі, ехо минулих років. Ось так і ми вами, як ті касети, з праху в прах... Дякую, Ганно Аркадіївно, сподіваюсь, що завдяки Вам ми зможемо пролити трохи світла на загадкову й ніким офіційно не підтверджену епідемію, яка просто зараз винищує мешканців села Міцне, котрі пов'язали свою долю з лікеро-горілчаним заводом "Кремінь". Отже, зараз ми почуємо останні слова шановного нашого земляка Аркадія Авербаха, його передсмертне застереження для всіх нас. Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців, пряма трансляція апокаліпсиса триває! |
*** |
— Я розкажу, як це було. З чого все почалось. Мало хто кххх догадується. От як у мене було, коли прийшов на завод наніматись. Одне з условій прийома на работу — зробить яке-то щеплення. Ну, я особо не розпитував. Нада — то й нада. Просто розписався, шо не возражаю, — та й забув. Помню, шо в отдєлі кадрів, коли я ото оформлявся, була ще одна жінка з нашого села, яка тоже на роботу хотіла устроїтись. На цьому заводі вообше жінок почті нема, яка там для них робота? Ну, але трохи вакансій все ж таки було. Прибиральниці, в столовці опять же... Дак вона ше взялася розпитувати, шо то за прививка. Її сказали — якось по-научному, а вона давай спорить. Мовляв, я всі прививки знаю, бо з дєцтва страшно боюся уколів, а тому тщатільно виучила всі прививки, які людині нада дєлать, шоб, не дай Бог, зайвий раз не кололи. І то вона вперлася, як не знаю шо. Все торочила начальніку отдєла кадрів, що ніколи не чула про таку прививку і требовала показать їй справочнік якийсь, де б про неї було написано. А цей, з отдєла кадрів, Мох його фамілія, тіки плечима знизав і бумажку тицяє: оно бачите, скільки желающих работать на цьому місці? Тому, єслі вас шось не влаштовує, — ідіть собі й не мішайте работать. Маруся — а то імєнно Маруська, Кулиничів дочка, вони на іншому кутку живуть, — побурчала трохи, але все ж таки все підписала, бо дуже їй ця робота вигодна була. Ну, вобшем, хто ж знав... Шо це воно якось зв'язано... Єслі чесно, то я й сам усе ще не вірю. Не зря ж то люди говорять, шо надєжда уміраєт послєднєй... гххххх.... Я все розкажу, все, шо знаю. Може це комусь і поможе. А як і не поможе, то хоть совість моя буде чистіша. Я добре помню перве собраніє на заводі, на честь його откритія. Поляну таку накрили, — зроду ще не бачив. Як на городському весіллі... Да шо там — на весіллі... Директор виступив. Солідний такий мужчина, земляк наш. Розказав про передові технології, іспользувані на цьому заводі, про перспективи. Ну, таке все, шоб настроєніє колективу піднять... Харашо було, словом. Із нашого села туда почті всі мужики устроїлись, навіть, хто мав харошу роботу, й ті перешли. Пізніше пішов слух, шо їх довго переманювали, зарплати більші поклали. Для чого це — поначалу було непонятно. Бо ж у всій окрузі тільки про цей завод і балакали. Із сусідніх сіл багато було желающих — очірідь така, шо держись, аж до Києва! Офіціальна версія така: кваліфіцированих робочих привезли звідкись, а у нас набирали тільки підручних. Ну, може й так, бо наші, по-моєму, всі на складах робили. |
Попервах на це тоже ніхто уваги не звертав. Ми нормально з усіма общалися, там большинство мужиків були з разних мєст, — хто откуда. Це вже потім, коли почали умирать, хтось замітив (кажись, Коля Скринько, він взагалі був башковитим парнєм), шо усі рабочі, хто не з наших мєст, почали якось оддєльно держатись, вродє як ізбігали нас. Чи то може так йому, Колі, почудилося від болєзні — він же ж один із перших помер. Я ж чого це рішив усе розказати — про цю болєзнь і завод, і про те, яка мєжду цим связь возможна. В мене своя версія появилась недавно. Жаль, шо так пізно, коли вже нікого не вернеш. Ще хуже, єслі ця запісь не попаде в нужні руки, я цього найбільше боюсь... Гкххх... Так ото накатує, волнами, це вже, значить, скоро. Аж мислі путаюцця... Так от, шо я догадався про це все. І не тіки я — Василько ж про це лопотів, ще коли тіки все починалось, та хто ж його, умалішонного, слухав. Воно змалку дурне було, ага. Він, цей Василько, вже родився мешігіним. А яким він міг родицця в такій сім'ї? Мать його, Ніна, сиротою стала ще в десять років: батьки пили сильно, і якось просто у неї на глазах порізали одне одного. Похапали ножі, значить, і до смерті дошло. Ну, це вона його зарізала, а сама вижила. Хотя в неї п'ять ран було, одна, як казали, в області серця, но вижила... Після больніци її зразу в тюрму й одправили. Ніну хрещена взяла на воспітаніє, тоже нещасна жінка. Отруїлась таблетками года через два. Так Ніна... нещасне дитя, помилуй Бог, стіки всього надивитися... вона по людях жила, і кругом шото з нею случалось. То корова раз хвицьнула так, шо ледве душу не вибила, то з яблуні впала да обі ноги зламала. Як про неї згадаю — мороз по кожі. Кхххх. Оце зара сам здихаю, але як про Ніну заговорив... Нема такої страшної смерті, як у неї жизнь була. Ну, і коли виповнилось їй сімнадцять — очірідний сюрприз. Шо називасцця, полюбила з горя дібіла, вишла замуж, дітей нарожали, двох близнючок, стали жить, як люди. Муж її ше з самого начала пив сильно, то коли він помер від білої гарячки, ніхто особо не дивувався. А Ніна якраз тоді знову на сносях була — хлопчик родився. Вона його Васильком назвала. А када їй врачі сказали, шо буде мальчік умствєнним інвалідом, то це вже для неї остання капля була. Випила свою чашу сповна, сердега, повісилась у хліві. Й так якось всьому селу жаль було тих дівчаток і Василька, шо всі їм вроді як батьки були. Жили вони в Кусачихи — хорошої такої жіночки, солдатки. Муж її офіцером був, служив заграніцою, але погіб у Чехії, в 1969 году. То вона так вдовою бездітною і осталась. Сильно любила його... Кхххгх... Давить шось сильніше сьоні, аж вогнем горло пече, словно ртуті якоїсь випив. Дак я про Василька... Це йому зара скіки? Год сорок, виходить, да? Він взагалі мовчазний такий. А то почав бігать по селу, коли це все тіки починалось, і кричати дико. Його питають, шо случилось? Чи, може, обідив хто? А він дивиться очима круглими, як монети, і повторяє: "Мертвих колять, мертвих колять!". І пальцем кудато показує. Ну, шо з нього взять? Мало шо убогому могло привидітись. І це з ним шось вроді припадків було, кілька разів. Якби ж то зразу хтось поняв, шо він, када кричав, всігда в сторону завода показував... Хотя... Кххгх... Всьо равно пізно. А як почали помирать — тільки тоді я догадався, про шо Василько кричав. От і скажи тепер, хто умалішонний, а хто — провидець. Я питався більше разузнать,та де мені. Нема доказатільств. Ну, шо це все од прививок їхніх. Доктори приїжджали, так вони і слухать про це не схотіли. Кажуть, причини смерті у всіх разні. Значить, це не вірус і не зараза якась. Мовляв, у того — порок серця, а в того — сахарний діабет. Тільки от чогось не вірю я тим докторам. Не вірю... А от Василько — то єдиний, хто знає точно, шо воно там насправді. Тільки хто ж від нього слова доб'ється... Говорив я про це слєдоватєлю, який приїжджав, — дак він наче й вислухав мене, в блокнотік все акуратно записав, а толку від того... Кгххх... Уколи, це від уколів, прививок тих, так і знайте. Вони нас нарошно повбивали. Знати б, нашо це їм? Усі ж люди вроді... А вони — покололи, і півсела нема. Будуть нове кладбіще дєлать. Це я таке вчора чув. Казали, шо нада нове кладбіще. Кхххгг... І ще я скажу, шо думаю про це... Даже не то, шоб думаю, а чуствую... кхххгх... чуствую, шо на цьому... кххгггг... |
Хтось у темряві |
Додому я потрапив лише близько одинадцятої. Зайшовши в кімнату, впав на застелене ліжко, не роздягнувшись. Навіть черевики не скинув. Лежав на животі, дивився у вікно, за яким флегматично грюкало будівництво нового будинку, — його втелющили просто в нашому дворі, посунувши убік дитячий майданчик і ліквідувавши футбольне поле та невеликий сквер, де ще минулої весни школярики посадили свої перші дерева. Чомусь згадав беззубого першачка, який найбільше тішився з того, що у нього тепер буде своє дерево. Це був один із найтепліших спогадів за всі роки, протягом яких я мешкаю в цьому спальному районі. Бо я колись так само радів, коли наш клас погнали кудись висаджувати майбутній парк. "Я, коли виросту, буду багато дерев вирощувати! Тільки не таких маленьких, а величеееезних, як будинки заввишки!", — хвалився мені той компанійський хлопчик, який тільки-но розпрощався з молочними зубами. Я всміхався йому, бо згадував, скільки ж дерев я сам збирався посадити в дитинстві, аж поки ця красива ідея покинула мене назавжди. Я бачив у вікні лише кабінки та стріли кранів. Вони не рухались. Мені ніколи не вдавалося заснути тоді, коли свідомість найбільше потребувала відпочинку. Ви, мабуть, частенько зауважували цю падлючу властивість свідомості. Як не треба — вона може захропіти, поки ви їдете у вагоні метро; після обіду, варто лише переступити поріг офісу, вона теж активно спокушає подрімати за комп'ютером; а якщо збираєтеся переглянути пізно ввечері чудове кіно — неодмінно присвятите дві години жорсткій боротьбі з її позіханням; і цю битву неможливо виграти. Це було б занадто щедро з її боку — подарувати мені сон саме зараз, а я не вірю в добру |
волю власної свідомості, хоч як це прикро. Тому довелося все ж таки перевдягнутися, розстелити ліжко. Ще я згадав про пляшку горілки в морозилці, а це значить, що можна влаштувати собі перезавантаження всіх жорстких дисків і наплювати на примхи свідомості. Втім, завтрашній день уже тепер реготав мені в обличчя. Увійти в нього з бодуном — це надмірний мазохізм. Ці будинки за вікном — їх добудують. Там житимуть люди. Мені стане гірше від того, що я бачитиму з вікон не правий берег міста, а будинки. А тим людям стане краще, бо вони заплатять чималі гроші за ці чортові квартири. Вони стільки заплатять, що не зможуть почуватися нещасними. Так дорого може коштувати тільки щастя, авжеж. І вони будуть перебувати в своєму щасті доти, доки перед їхніми вікнами почнуть зводити ще один будинок. Це колообіг щастя. Так не може бути, щоб воно тільки примножувалося. Щастя — жорстко лімітований продукт Господа. Й саме тому кожен із нас час од часу мусить компенсувати чуже щастя власним терпінням. Ні, в цьому світі не так усе жорстоко налаштовано, як здається на перший погляд. Чуже щастя зовсім не гарантує вам такого ж за об'ємом та інтенсивністю горя, закон сполучених посудин у цьому випадку не працює, засуньте його подалі й не згадуйте. Милосердя Боже виявляється в тому, що нещастя та біль навідують нас хоч і частіше, ніж радість та ейфорія, але меншими дозами. І ще одне: щастя — штука егоїстична, індивідуальна. Ним, насправді, неможливо з кимсь поділитися, навіть якщо ви цього від усього серця захочете. З нещастям — зовсім інша історія. Якщо воно з кимось стається, то миттєво починає поширюватися довкола, як радіація. Нещастям не треба ділитися, воно чудово вміє підшуковувати собі нові й нові жертви. І не лише серед близьких до вас людей — випадкові перехожі теж годяться для цього символічного обміну. Чиєсь щастя зроджує у вашій душі коротку емоційну хвилю. Ви трохи погойдаєтеся на чужій хмарині — й гепнетесь у котел свого життя. Звісно, це за умови, що ви — не той зразковий негідник, якому чуже щастя довго й виснажливо псує кров, настрій та апетит. Такі люди мешкають переважно в анекдотах та народній творчості, але вони є. Так само, як існують і досконалі покидьки, які харчуються чужими трагедіями. Але зараз не про них мова, а про звичайних людей. Отих, що заселятимуться незабаром у нові квартири. Вони часто вірять, що щастя має крила. Бо ці крила можуть зачепити їх, приємно полоскотати душу. В спекотний день — навіяти прохолоду. Якщо щастя — це все ж таки птах, то він схожий на лелеку. Бо літає і над вашою хатою, та гніздо має в сусідньому дворі. Натомість нещастя — це точно не птах. Воно не літає, а тільки обвалюється. І хоч яке б чуже воно було, та якщо довелось опинитися в радіусі його дії, то швидкого порятунку від нього чекати не варто. Нещастя більше подібне до вірусу зі стовідсотковою гарантією захворювання. Цю скалку в оці не можна виплакати чи видалити пінцетом, — вам просто доведеться зачекати, поки вона насититься вашим болем. Хай він буде ледь-ледь відчутний, як поколювання в серці, як ниття втомлених кісток. Але ви змушені будете віддати свою дещицю сповна, без жодних пільг. Найгірша властивість будь-якої скалки чужого нещастя — це навіть не біль, а радше його надокучливість. Він не завдаватиме вам надмірних мук, а просто не дозволятиме думати про щось інше, одлучити увагу від його тривкості. Найгірше, що марно запитувати: чому саме я опинився поруч? Бо у відповідь незмінно почуєш: ти всього лише опинився поруч. Я заплющую очі — й знову бачу цього оператора з пивним черевом, який каже: "Кадр вилизаний, як котячі яйця". Розплющую — бачу стріли кранів. У моєму випадку щастя — це бачити крани, а не оператора. З цими кранами все більш-менш зрозуміло. Вони насичуватимуть мій зір доти, доки я зможу дивитися. Вони застигли — і в цьому радість. В тому, що нічого не відбувається. Але варто знову заплющити очі, й знову з'явиться оператор-пиволюб, і відразу по |
його словах — увесь цей стрімкий жах. Усього лише якась хвилина (оператор, звісно ж, не вимикав камери). Якась хвилина, з якою тепер доведеться жити. Скільки? Скільки ще в моїх заплющених очах триватиме ця хвилина відео, що повторюється знову і знову, без жодної надії, що хтось врешті-решт вигукне: "Стоп!", вимкне цю довбану камеру — і все зупиниться, наче крани за моїм вікном. "Кадр вилизаний, як котячі яйця". Невже ці слова хоч якось можуть узгоджуватись із тим, що сталося у найближчі секунди? Хто писав цей сценарій? Я б, наприклад, ніколи не написав так. У цьому немає ні крихти смаку, ні найменшого сенсу. Семенович вийшов із літньої кухні й попрямував до хати. Він чудово кульгав. Негнучкі ноги, розпрямлені, наче зведені судомою, руки; розчепірені пальці, високо задерта голова (щоб камера, розташована в хаті, яка брала крупний план крізь вікно, акцентувала увагу на червивому горлі). За п'ять метрів до хати він тільки входив у кадр на загальному плані (що був вилизаний, як котячі яйця). І щойно він наблизився до вікна, з'явився Василько. Я добре знав цього пришелепкуватого низенького чоловічка. Всі в селі його добре знали. Він швидко вийшов з-за хати і, мабуть, люди на вулиці вже готувалися до чергової кумедії. Бо Василько — це ходяча кумедія. Він ще змалку був несповна розуму. Та його завжди любили за оті кумедії, на які тільки він був здатний. Діти сміялися з нього, і він теж сміявся разом із ними. Він сідав просто серед вулиці, посипав себе пилюкою — мив голову. Або починав перекочуватися зі спини на живіт, рохкав і хвицяв ногами. Та цього разу Василько зробив інакше. Чого ніхто не чекав від нього, бо не міг Василько такого зробити. Він продріботів кілька кроків до Семеновича, здіймаючи над головою сокиру, а коли зупинився, — лезо вже летіло актору межи очі. Той тільки встиг затулити лице передпліччям і трохи одвести голову вбік. Зародки крику змішались із хрускотом: лезо ковзнуло вздовж черепа, відтяло вухо й увійшло в ключицю. Кривавий згусток ляпнув на побілену стіну, Семенович упав на коліна, обрубана рука відлетіла Василькові на чобіт. Ніхто не буде довго морочити собі й людям голову, ніхто не перепитуватиме, що ж сталося. Добрий пес теж одного дня може вкусити. Василько встигнув вдарити ще двічі. Вдруге занісши сокиру над головою, він якось неоковирно перехопив на льоту держака, щоб той зручніше ліг у правицю, і вдарив Семеновича обухом, розваливши йому череп. Можливо, він би й не спинився. Та після третього удару, яким він збирався відтяти голову, але трохи схибив, із хати вибіг оператор-здоровань, і за мить Василько вже лежав поруч зі своєю жертвою, знепритомнівши. Коли він опритомнів, навколо подвір'я зібралося, мабуть, пів-села. Очевидці переказували, що Василько зарубав актора, і люди тричі перепитували, не могли повірити. Тіло Семеновича накрили рядном. Василько, коли отямився, тільки глипав здивованими очима і всміхався. Чи розумів він, що накоїв, — цього вже ніхто не знатиме. Баба Варка — місцева інформаційна служба — розказувала всім, що бідний Василько просто перелякався актора, на якому була чортяча маска, чи подумав, що то і є сам чорт. Хай там що, ця нагла смерть сьогодні вночі вирине в сновидіннях багатьох людей. І не знаю, хто і як спатиме найближчим часом — разом із цим хрускотом і пальцями на чоботі, з кров'ю на стіні та з одрубаним вухом, яке в загальному сум'ятті хтось добряче втоптав у землю — ледве знайшли. |
Музиканти |
Про блек-метал групу "Infotainment Of The Dead" мало хто чув. Така доля більшості рок- груп, котрі настільки андеграундні, безкомпромісні та молоді, що не мають ані часу, ані бажання, ані можливості думати про музику. Часто їхні творчі судоми нетривалі, й творчим підсумком низки гаражних репетицій залишається кілька ящиків пляшок з-під пива, пробитий барабан і набір порваних струн. А втім, пробитий барабан — це вже ознака вищої ліги; частіше все закінчується тільки пивом і струнами. Іноді вони тримаються разом кілька місяців чи навіть років, протягом яких досягають середньостатистичного рівня імітації. Можуть залабати десяток по-справжньому крутих речей із репертуару Carcass, Death чи Metallica. Засновник, вокаліст на ідейний натхненник гурту "Infotainment Of The Dead" не прагнув музичної слави, яка в кращому разі вимірювалася аншлагом у крихітному клубі "Барви", — Санька "Saturnum" Приходько прагнув тільки слави потойбічної. Світ музики покликав його під свою ковдру, коли Санька вже остаточно перетворився на Сатурнума. З чого це все почалося, він і сам навряд чи міг би пояснити. Його батьки були адвентистами сьомого дня, але розмови про кінець світу та пекельні муки для грішників цікавили хлопця набагато більше за євангельські історії. Гормони і юнацький протест довершили свою справу, а шепіт "заборонених книг" із чорної магії звучав дедалі переконливіше. Папюс навчив його деяких ефектних рецептів, що допомагали справляти враження на однокласниць. Варто було витягнути з казанка виварений кістяк ворони й вкинути туди жаб'ячі тельбухи — і вже цього було достатньо. Втім, Санька звик виконувати приписи повною мірою — таке виховання, що зробиш. І він бурмотів над казанками свої калічні |
закляття, сьорбав ложкою смердюче вариво й чекав на переродження. Ритуали викликання диявола почалися пізніше, вже в університеті; історія норвежця Варга Вікернеса, засудженого за спалення кількох церков та вбивство, вразила його аж так, що Сатурнум вирішив перейти від теорії до практики. Та зацікавлення персоною Варга Вікернеса, "графа Грішнака", залишило в його душі ще один слід — "Бурзум". Досі Санька музику недолюблював. Але "Бурзум" — це було щось більше, ніж музика. По-перше, це був музичний проект, який складався з однієї людини — його нового ідола Вікернеса. По-друге, Санька й не здогадувався про існування такої музики. Наступним кроком, звісно, був блек-метал. Блек-метал прекрасно орнаментував його одержимість демонічними фантазіями, в цій музиці звучала і його душа, і його світогляд, — такого відчуття Сатурнум раніше не знав. Зібрати блек-метал банду вдалося напрочуд легко: серед його однокурсників і хлопців, старших на курс-два, не бракувало металістів. Більшість із них мали дворову музичну освіту, і хоч воліли грати "Мітлу", проте чудово розуміли, що атмосферний симфо-блек та ембієнт набагато доступніші для них. Після двох тижнів марних спроб влаштувати хоч якусь репетицію, склад гурту змінювався тричі. Врешті-решт з'явився Васька "White Rabbit" Чобіт. По-перше, в нього була бас-гітара. По- друге, в нього був гараж, який уже півроку належав йому, як Аляска — Сполученим Штатам (батько розбив ущент старенькі Жигулі, а про купівлю нової машини ніхто в їхній сім'ї навіть не насмілювався мріяти). І по-третє, у Васьки був друг-барабанщик Даня "Inferno", який ще в дев'ятому класі примудрився вкрасти зі школи барабанну установку. Четвертим учасником гурту "Infotainment Of The Dead" став Жека "Jeepers Creepers", завербований Санькою ще на початку "творчих пошуків". Жека сяк-так умів нарізати на гітарі, міг видати соляру, й навіть навідував протягом двох років музичну школу. Єдиним учасником групи, який не знав жодної ноти та ще й був позбавлений слуху, — був її лідер та натхненник. Власне, саме з цієї причини ніхто б і не запропонував йому іншої ролі, крім вокалу. Сатурнум доволі швидко опанував істеричний скрімінг. Ціна науки полягала в тому, що Санька доволі часто розмовляв пошепки, — горло виявилося напрочуд ненадійним і небезвідмовним інструментом. Це гірке відкриття стало ще більшою перепоною на шляху до володіння гроулінгом, тож Санька дійшов компромісного рішення, що вистачить і самого скрімінгу, який можна перемежовувати з похмурим бубонінням. Зрештою, Васька "Байт рабіт" показав на своєму ноуті, як легко перетворити будь-який звук на високооктанове чортяче ревище, — й усі заспокоїлися. До того ж, на прикладі "Бурзума" Санька переконав хлопців, що набагато крутіше бути студійною групою, а не сценічними клоунами. Що по-справжньому об'єднувало хлопців на історичному етапі становлення, так це сама можливість безкарного використання гаража. Звісно ж, пиво і розмови про тьолок теж неабияк цьому сприяли. Але й причин для постійних сварок теж не бракувало. По-перше, всіх дратували надокучливі прогони Сатурнума на теми сатанізму. Ніхто, крім Васьки Чобота, сатанізмом не цікавився (та й профільний інтерес Байт Раббіта був винятково декоративний — він просто любив нап'ялити на себе чи то шмотку з перевернутим хрестом, чи кулон-пентакль). Більше того, Даня Інферно і Жека Джіперс Кріперс не проминали жодної нагоди покепкувати з текстів Сатурнума, в яких йшлося про цілування вельможної ратиці й замилування злом. Саурнум дратувався. Він мав слушні підозри, що володар темряви не оцінить їхніх музичних зусиль. Згодом усі зійшлися на тому, що блек-метал — це такий стиль, в якому тема поклоніння дияволу — це те ж саме, що "ай лав ю" в поп-музиці, і нема чого вигадувати велотренажер. До того ж, після перегляду відеокліпів Dimmu Borgir усі погоджувалися, що це круто, і непогано було б замутити щось не менш пекельне. |
Авторитет Сатурнума тримався ще й на тому, що в нього була справжня фанатка, — трохи прибацана дівиця Ізіда, котру насправді звали Оксана чи Валя. Вона щодня виплескувала своє захоплення Сатурнумом, його талантом та магічною силою в численних блогах, тож багато хто довідався про існування "Infotainment Of The Dead" ще до того, як група записала свій перший трек. Саме вона намагалася згуртувати довкола Сатурнума щось на кшталт віртуальної секти. На одній із репетицій дійшло до того, що Сатурнум оголосив про початок антихристового походу. Перш ніж взятися до спалення церков (все ж таки в Норвегії з цим було якось простіше), Санька планував почати з осквернення могил київського білого духовенства. Всі дружно вирішили, що в Сатурнума остаточно відсохло почуття гумору, й з ним краще на ці теми не заводитись. — Ти, знаєш, краще потренувався би спершу. — прокоментував цей намір Васька. — Це як? — Ну, влаштуйся на роботу кудись, де надгрібки виготовляють, — і перевертай їх, скільки влізе. Там цих брил неміряно, якщо й розтрощиш пару штук, — ніхто не помітить. Навіть якщо, цеє, з особливим цинізмом, — радив далі Байт Раббіт. — Да попустись, Сатурн, чого тобі на свою жопу пригод шукати? Тобі, напевно, Ізіда рідко дає, да? — Жека саме комбінував смертельну тугу за допомогою мі-ре. Його примочка звучала паршиво, але похоронну атмосферу сяк-так підтримувала. Санька лише криво посміхнувся. — Треба камеру десь намутить, щоб викласти потім відео вконтакті, — додав Жека, загадково підморгнувши Ізіді, — вона слухняно занотувала це побажання, хоч і перепитала: — Яке відео? — Саме те, про яке ти подумала, ги-ги, ваше домашнє, — розвеселився Жека. — У-у-у-учора на офсайті Six Feet Under новий кліп ви-ви-ви-вивісили, на Ко-ко-ко- командмент, к-кльовий, тільки м'яса м-а-а-ало. Та й п-пісня, чесно кажучи, ла-ла-лажова... — спробував змінити тему Даня Інферно. Бували такі дні, коли навіть короткі фрази давалися йому дуже важко, хоча загалом він непогано справлявся зі своїм заїканням. — Угу, та і весь альбом — лажовий, якщо чесно. Краще б вони далі кавери писали, а не дрочили один одному. Розвалюється банда, мать їх, — Жека відклав гітару вбік. — Нічого не розвалюється, не нада гнать. — Та по-по-пофіг, якщо чесно, мені вза-а-а-а-агалі не ясно, чому Ба-ба-барнс із Каннібалів звалив. — Пива принеси, — озвався Байт Раббіт, звертаючись кудись під стелю. — Це ти кому? — насторожився Жека. — Та собі, кому ж іще.. — Ага. Тягни в-в-все, щоб не бі-бігать, воно ж уже о-о-о-о-остило нібось. За кілька хвилин усі мовчки присмокталися до пляшок. Міцний "Славутич" вимагає повної зосередженості. — Пацани, а давайте Дятла слуханем, — запропонував Жека. — Раббіт, ти ж ноут взяв? — Взяв. Тільки ж у мене не анлім, шоб відоси і радіо постійно ганять. — Нічого, я забашляю, в мене стіпуха завтра. Включай Дятла. — Хто такий Дятел? — запитала Ізіда. — Ти не знаєш?! — дуетом здивувалися Жека і Байт Рабіт. — Це чувак такий прикольний, радіостанцію замутив десь у селі. В інтернеті можна слухать. Він ще парить, що на ФМ можна зловити, но по-моєму — це гоніво. Радіо Живих Мерців називається. Він там дезятину різну пускає і про кінець світу постійно базарить. Такі прогони, що нашому Сатурну ще копать і копать, — пояснив Жека. — Я вчора вночі включив, |
де чорті шо твориться. А в гостях у нього священик був, натуральний, це взагалі круть! Він, правда, невнятно щось мичав, але похоже на то, що в тому селі дійсно жопа якась. Там тіпа завод вино-водочний, і якось це виробництво на людей впливає, що всі мруть масово. А гоніво в тому, шо всі санітари кажуть, вроді немає ніякої епідемії. Як завжди... Чого у нас ще чекати? їм навірняка завод забашляв. Хоча ясно, що це по-любому вірус! — Ого, ніфіга с-с-с-собі. — У тебе що, на всякі віруси встає? Треба Жеку якомусь консиліуму показати, це ж нечуване збочення. — Побрий піську. — Блін, не хоче конектитись. О, пішло наче! |
*** |
— Щойно пролунала композиція титанів ґрайнд-кору, гурту "Напалм Дез", назва якої — "Тайм вейтс фор ноу слейв". В ефірі Радіо Живих Мерців і я, ді-джей Дятел... Я тут ковтнув водички й подумав, що вперше за два роки мені якось не дуже весело від назви власної станції. В селі Міцне Київської області, звідки ми виходимо в ефір, випав сніг, і хоча грудень тільки розпочався, морози вже такі, що й мертвих трясе... Так, жарт варто визнати за невдалий, хоча тут насправді щось пішло не так. Схоже на те, що кінець світу, в пошуках якого наша станція подорожує селами вітчизни, передумав ховатися... і перейшов у контрнаступ. Може, це навіть не кінець світу, але мешканцям села від цього не легше. Протягом останніх днів я повідомляв, що смертність у селі Міцне дедалі більше нагадує загадкову епідемію, хоча жодного медичного підтвердження цієї версії немає. Три дні тому, після того, як на старому сільському цвинтарі якісь невідомі осквернили могилу, викравши останки похованої там Мотрі Ропай, сталося ще два аналогічних випадки. Один — на тому ж таки старому кладовищі, а інший — уже на новому цвинтарі, неподалік заводу "Кремінь", де тільки на днях відбулися перші поховання... Міліція поки що поширює версію про вандалізм, хоча... Вони самі в це не вірять. Громада села Міцне сьогодні зібралася під сільрадою з вимогою закрити лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким місцеві мешканці пов'язують всі ці незрозумілі смерті та зникнення останків із могил на цвинтарях. Голова сільради, Микола Волощук, нібито сьогодні ж мав зустрітися з керівництвом заводу. На цей час жодної інформації про його місцеперебування немає. Як і невідомо, чи відбулася ця зустріч. Нагадаємо, що минулого тижня у селі був ще один неприємний інцидент. Двадцять дев'ятого листопада, на зйомках рекламного відео, яке здійснювала на замовлення заводу "Кремінь" одна київська студія-продакшн, трагічно загинув відомий актор театру та кіно Микола Семенович Зінченко, якого просто під час зйомок зарубав сокирою один із мешканців села. Усі ці події спричинили лавину різних чуток, які посилюють паніку. Так, зокрема, шкільний сторож, Іван Загородній, розповідає про те, як учора вночі ледь не загинув. Він повертався додому з гостей і саме проходив повз новий цвинтар, коли почув за огорожею якесь шарудіння. Від дерева відокремилась людська тінь. Він стверджує, що чув, як рипів сніг під ногами цієї істоти. Загородній переконаний, що вона рухалася йому назустріч. Сторож гукнув до неї, та у відповідь почув лише якісь нерозбірливі звуки, схожі на гарчання. Смертельно наляканий, він кинувся навтьоки. Підбігши до найближчої хати, спинився, щоб відновити дихання. Коли озирнувся, то побачив, як людська постать, облишивши гонитву, попрямувала до прохідної заводу "Кремінь". |
залити очі, та й, за власним зізнанням, повертався він із гостей під градусом. На цьому поки що всі новини, але наша пряма трансляція апокаліпсиса триває, залишайтеся на дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей разом із командою "Дез"та композицією "Філософер". |
*** |
— Ні-ні-ніфіга собі, — повторив Даня, поки Шульдінер виконував своє віртуозне соло. — Там що, в на-на-на-натурі зомбаки з-завелись? — Ага, і зелені чоловічки. Знаю я те село Міцне, тому й не дивуюсь, — озвався Вайт Раббіт. — Мої родаки цієї весни хотіли там хату купить, ну, шоб як дача була. Але передумали. Там відколи завод запустили, люди спиваються масово, от і глючить усіх безпробудно. — Я, кстаті, пив цей довбаний "Кремінь", чуть не здох вранці, такий бодуняра був, — кивнув Жека. — Нічого дивного, що народ мре від цієї бормотухи. Там, напевно, в усьому селі ні в кого вже не стоїть. Цікаво, чи там тьолки є. — А мерців хто з могил витягає? Теж космонавти? — це вже Сатурнум. — Ага, Саня, це сам Вельзевул із лопатою по кладовищах бігає, в нього якраз передноворічне загострення некрофілїї. Кого викопає — то спершу вжик-вжик, а потім ковтає, шоб ніяких слідів не було. — Та яка різниця, що там насправді твориться! — раптом схопилась на ноги Ізіда. — Ви прикиньте, як це все виглядає: ніч, похилі хрести, сніг, повний місяць... — Молодий місяць зара, — уточнив Раббіт. — Та пофіг, ви уявіть! Цвинтар, поруч — заводські труби, стіни... Чорний дим зловісно клубочиться в небо... І раптом — піднімається фігура, від неї на сніг падає довга тінь... А на пагорбі, над усім цим, стоїте ви, з гітарами... Це ж який кліп можна зняти! — Ти чула, що Дя-дятел розказував?! Там уже з-зняли один кліп, бляха, лю-лю-лю-людну сокирою з-зарубали! Усі замовкли, хоча ідею кліпу вони обговорювали вже кілька разів. І хоч що би там верзла Ізіда, в одному вона не помилялася: кращого піару годі й шукати. — Я знаю, як туди можна доїхати, — сказав Вася. — Та й із Дятлом було б прикольно познайомитися. Може, він нашу демку на своє радіо візьме. — А про камеру я прямо зараз домовлюсь! — зраділа Ізіда. Сатурнум лише знизав плечима. Щось підказувало йому, що план антихристового походу не скасовується — просто в нього вносяться незначні корективи. |
Хліб |
Віталій не зміг видзвонити Чвалова ні ввечері, ні зранку наступного дня. Секретарка, яка напередодні чемно відповідала, що Іван Петрович зателефонує, щойно звільниться, по обіді теж перестала брати слухавку. Замість традиційного ранкового планування Шкурян тільки обвів своїх працівників тяжким, злегка каламутним поглядом, спробував закурити — й відразу ж загасив цигарку. Кузьма чомусь згадав запотілу пляшку горілки в своїй морозилці й подумав, що і шеф учора зазирав до свого холодильника. Вся різниця — у їхньому виборі. — Значить так... Ці курви вирішили заховати голови в пісок, — прохрипів Віталій. — Ніби це все тільки наші проблеми. Він подивився на Кузьму. — Тому... Якщо протягом найближчих трьох годин ніхто не вийде на контакт... Поїдемо туди. Будемо брать завод приступом, сука. Я з них усі кишки витрушу... — Віталій знайшов нарешті в одній із шухляд пляшку мінеральної води. — Кал, ти за рульом. — Ну? — Шо ну? Ти рєзіну поміняв? Зима надворі! |
*** |
По дорозі до заводу Віталій двічі набирав директора, хоча прекрасно знав, що ніхто не відповість. Просто за ці дні він збагатився ще однією шкідливою звичкою. Ось і сьогодні: десятки дзвінків та мейлів — намарно. Кузьма, напівлежачи на задньому сидінні, теж втупився в телефон — грав у "Тетріс". Двічі — й щоразу вже на восьмому рівні — йому псував гру Єгор, який кричав у слухавку, що засудить всіх: і завод, і "Лінію Шолє", і цього сільського придурка, а з селом зробить те, до чого не додумалися монголо-татари. Він із самого ранку був п'яний у дим. Кузьма покірно вислуховував його ескапади, радив заспокоїтися, хоча ці дзвінки його теж добряче нервували. Але тільки тому, що змушували починати гру спочатку, з нульового рівня. — А що міліція каже? — Кал завжди цікавився діями слідчих органів. — Нічого не каже. Опитали свідків, загребли цього бєшеного, — і адью. А що вони можуть сказати? — Віталій ковтнув мінералки. — В кожному селі живуть такі дурачки. Ніхто ж не знає, що там у їхніх головах робиться. Побачив страшидло — і перемкнуло. — А те, що він про мертвих казав? Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
|
Розділ 9.
куда подальше!
Нічого не залишалось, як повертатися до Києва й чекати на вечірню матеріалізацію
робили. І даже не те, шоб сильно пили. Чи то там сама тіхнологія якась дуже вредна, чи біс його
Розділ 10.
правду розказати, я случайно знайшла. Магнітофон у нас був старенький, "Спутнік", ним уже
Розділ 11.
Розділ 12.
там така тілєга була! У мене аж встав, я тобі кажу! Він тіпа в якомусь селі під Києвом окопався,
Розділ 13.