|
Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. «Радіо Живих Мерців» веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. «Хліб із хрящами» — це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат? |
Intro Розділ 1. Розділ 2. Розділ 3. Розділ 4. Розділ 5. Розділ 6. Розділ 7. Розділ 8. Розділ 9. Розділ 10. Розділ 11. Розділ 12. Розділ 13. Розділ 14. Розділ 15. Розділ 16. Розділ 17. Розділ 18. Coda |
ББК 84.4УКР6 Б87 Видавнича рада: Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ»; Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, літературознавець; Сергій Грабар, письменник; Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура» Національної радіо компанії України; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім'я і дім» (Луцьк); Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва; Павло Щириця, головний редактор видавництва. Бриних, Михайло. Хліб із хрящами: роман / Михайло Бриних. — К.: Ярославів Вал, Б 87 2011.— 168 с.: іл. ISBN 978-617-605-005-6 Ілюстрація на обкладинці — робота художника, скульптора та перформера Олів’є де Саґазана (http://nefdesfous.free.fr) |
прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. «Хліб із хрящами» — це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат? ББК 84.4УКР6 © Михайло Бриних, 2012 © Сергій Тарасенко, дизайн обкладинки, 2012 © Олександр Овсянніков, верстка, макет, 2012 © Видавництво «Ярославів Вал», 2012 ISBN 978-617-605-007-0 |
Михайло БРИНИХ РОМАН |
|
Мікробіолог Михайло Васильович написав листа колишній дружині, яка жила в Рівному, і пішов на пошту. На пошті його не чекали, бо такий у світі порядок. Зубний технік Василь Спиридонович прокинувся від того, що дзвонив телефон, дзвонили в двері й дзвонило в голові. "Три в одному", — подумав він і відключився. |
Колишній підприємець Іван Петрович вийшов із під'їзду о восьмій сорок п'ять, і по дорозі до автобусної зупинки двічі впав. Коли приїхав автобус, йому пощастило пробитися до вільного місця біля вікна. Для всіх цих людей день розпочався вдало. Студент Василь Чобіт не міг знати, що під під'їздом на нього чекають двоє чоловіків у цивільному. Під час вкрай невдалої втечі він напоровся на металеву садову огорожу й умер від розриву селезінки. Лікар, який оглядав тіло на місці пригоди, чомусь не здивувався, коли в найближчих кущах раптом стрепенувся вгодований селезень. "Диви, який жирний качур!" — сказав він блідій медсестрі, яка лише другий день працювала в бригаді швидкої, й тому не знала, як сильно лікар не любить алітерацій. Ганна Миколаївна Авербах взяла гроші й стривожено глипнула на покупця. Грошей було дуже мало, а продуктів, нагромаджених на транспортері перед касою, дуже багато. Вона дивилася на покупця і думала, що сьогодні — не його день. Поки вона це все обмірковувала, покупець зіщулився, різким рухом приклав долоні до грудей, ніби збирався комусь подякувати, і впав на підлогу. Серцевий напад, миттєва смерть. Покупця звали Матвій Широкий. Отже, для цих людей день почався дуже погано. Навіть для Ганни Миколаївни Авербах, зміна якої закінчилась опівдні, після чого вона побігла в лікарню забрати результати обстеження. Там лікар сказав, що в неї неоперабельна стадія раку, торкнувся до її плеча, ніби перевіряв, чи справді перед ним стоїть людина, й пішов у службове приміщення з табличкою WC. Ганна Миколаївна чула, як потекла вода, проте за мить вже не чула нічого, бо зомліла і внаслідок вкрай невдалого падіння зламала шию. Дивакуватого покупця з вродженою вадою серця Матвія Широкого, студента Василя Чобота й Ганну Миколаївну Авербах привезли у міський морг №1. Ближче до вечора, коли місяць викотився з грозової чорноти, бо він і справді був круглий і міг котитися, колишнього підприємця Івана Петровича, мікробіолога Михайла Васильовича та зубного техніка Василя Спиридоновича привезли в міський морг №2. Ось і вся різниця між цими людьми. Кому пощастило і кому не пощастило. |
Гараж: погляд збоку |
Кажуть так: подивись на себе збоку. Це значить, що ніби від тебе має відокремитись якийсь внутрішній погляді зайти збоку; стати отак збоку, і дивитися; дивитися довго, скептично, примружено; дивитися так, як дивиться п'яниця на своє відображення у вітрині бару, звідки його щойно випроторили; після цієї душевної дактилоскопії, вівісекції та відокремлення здору від ребер, цей боковий погляд нібито може надати на розгляд свідомості більш-менш адекватний знімок твого єства. Твоєї сутності. З усіма її викривленнями, болячками, астральними переломами. Можливо, комусь це допомагає. Зі мною внутрішній погляд повівся інакше. По-перше, їх приперлося троє. Стали, як і годиться, збоку і в один голос заявили: "Ти кликав — ми прийшли. Зараз будемо тебе роздивлятися". Я їм кажу: "А чого вас троє? Мені одного цілком би вистачило". А вони на те: "Ну, так вийшло, що у твоєму випадку нас троє. Але не звертай уваги, для тебе ніякої різниці нема. Так навіть краще". Я стою, намагаюся не рухатись, щоб вони краще все розгледіли. А вони тим часом між собою про щось балакають, курять, плюють на підлогу. На мене не звертають уваги. Я до них: "Чуєте, вас чого покликали? Щоб я зміг поглянути на себе збоку. От і дивіться, а потім звітуєте, що там і як". Вони всі разом засміялися, кажуть: "На що там дивитися? Ні-фіга цікавого". Я їм на те: "Та знаю, що ніфіга цікавого, але це ви маєте моїй свідомості по всій формі розтлумачити. Інакше хтозна, що робити. Які чакри чистити, а які краще залить бетоном, щоб не мучитись". Вони на це: "Чуєш, ми ж наче тобі чітко пояснили: нема на шо дивитися. Он минулого місяця до сусіда гамновозка приїжджала — так то було зрєліще! Спершу — як вона заїжджала на подвір'я і зламала загородку для курчат. Потім — як шланг тягнули в уборну й по дорозі мотузку з білизною зачепили. А коли качать почали, мама, як воно завоняло! Та ще й шланг дірявим оказався, в двох місцях з нього капало... От на що цікаво було подивитись! А в тобі шо? В тобі нічого. Холодрига, темрява, порожнеча. Щось ніби блимає, але дуже глибоко. Ми так далеко не зазираєм, — без оптики спеціальної нема смислу". |
яких чомусь виявилось аж троє. |
І що далі? Ці сучі погляди звалили. Просто звалили, насміявшись досхочу, — лише слово "гамновозка" і регіт долинали до мене, коли їхні гнучкі спини розчинялися у гаражній стіні. Ні, мені не привиділося. Просто у цьому гаражі відбуваються дивні речі. Не аж такі дивні, щоб я по-справжньому обісрався, але все ж таки — трохи незвичні. Цей шепіт не може звучати вічно. І шаркання капців об побілілий від часу та безкінечних пересувань людей, коліс, ящиків та стелажів лінолеум. Як голоси за спиною, до яких раніше ставився, наче до сусідського телевізора; тепер вони тільки нагадують тобі про голоси, яких ти не чуєш. Голоси, чия головна функція — спотворювати все, що тобі хотілося б почути. Тишу вигадали невігласи. Якісь бовдури, з тих ото нікчем, які, щойно переступивши поріг власної квартири, натхненно верещать: "Я вдома!", — й одразу вмикають телевізор, комп'ютер, СД-програвач і радіо, хоча... ні, радіо у них працює весь час, вони його взагалі уміють не помічати. Минуло всього лише два дні, як я забарикадувався у цьому гаражі. Два дні, протягом яких мені нічого не бракувало. Тут є що їсти й пити, є дизель-генератор і армійський запас пального, і є нетбук, з яким ми так от запросто балакаємо. Він дуже компанійський, справжній друзяка. Ще тут нагромаджене всіляке непросте електронне начиння — хтось обладнав у цьому гаражі справжню радіостанцію. Хоч як важко в це повірити. Шкода, що я свого часу ігнорував радіогурток у школі. Пішов на дзюдо, придурок. Тепер спробуй розберися в цьому безладі. Один пульт чого вартий. А втім, навряд чи в моїй школі було щось схоже. Звісно, я намагався допетрати, як воно все працює, якщо взагалі колись працювало. Глухий номер. Позавчора я сів перед мікрофоном і почав говорити. Ну, яка-не-яка розвага. Але цей мертвий мікрофон тільки ще більше засмутив мене. Навіть коли тобі нема чого сказати, потрібен співрозмовник, — і тоді все гаразд. Мовчання теж можна слухати. Але мертвий співрозмовник — це занадто. Це важко витримати. Якби на цьому чортовому пульті блимали лампочки, якби існувала бодай теоретична можливість оживити всі ці дроти, тоді я міг би не тільки мовчати. Так, цього вистачило б для нормальної розмови. Я б звертався до вас, уявних радіослухачів, як це робив той чувак, що був тут раніше. Думаю, він триндів без упину. Всі ді- джеї хвацько триндять, — така професія. Вони можуть говорити про все на світі так, наче були свідками творення неба і тверді, й тому легко можуть пояснити будь-що і дати пораду в будь- якій ситуації. Справжній ді-джей — це довідкова служба Господа Бога, не менше. Чи когось із них, хто там рулить. Кому-кому, а мені дуже бракує справжнього ді-джея. Шкода, що я сам не можу розважити вас — і себе за компанію — бодай дрібними пригодами. Ніяких подій, жодних пригод. Два дні без подій — це так довго, так багато. Зупинка часу, станція "Нічого" — ось як це називається, еге ж? Тільки ми з нетбуком можемо про все це погомоніти. Йому байдуже, а мені нема куди подітися. Я встиг полюбити цей нетбук, — і це почуття можна назвати навіть пристрастю, так. Особливо, коли нема з чим порівнювати. Просто йому, нетбуку, все одно, але він терпить і не втрачає цікавості. Є живлення — і цього достатньо. |
Два дні могли б минути і швидше, але в такому обмеженому просторі час застрягає. Час — це взагалі дуже неповоротка штука, і якщо бракує простору, щоб ширяти й майоріти, він перетворюється на Вінні-Пуха в кролячій норі. Стирчить там, і спробуй здогадайся, як його виштовхати. І що є істинною причиною застрягання часу: вузька нора чи його страхітлива обжерливість? Щоб надати хоч якогось колориту моєму існуванню, я згадую про зомбі. Про тих нелюдей, що шастають довкола вдень і вночі. Власне, від них я тут і ховаюсь, — даруйте, що досі не сказав. Я надіваю навушники — Боже, дивись сюди, у мене є плеєр! — і це чудовий шанс не чокнутись остаточно. Принаймні, доти, поки у вухах рипітиме Том Вейтс. А що станеться потім — гараж його знає. Це надто далеко і водночас надто близько. Сотні кілометрів на ребрі сірникової коробки. Головне — звикати до смороду. Зріднитися з ним. Для цього треба зовсім небагато — щоб наші смороди подружилися. Ну, щоб вони потоваришували, як оті смердючі ковбої в прекрасних вестернах. Щоб один обняв іншого і сказав: ну, що ж, будемо тепер смердіти разом. З кожною годиною тут додається мого смороду, та він однак не може передужчити їхній. Гараж — це така доволі герметична споруда, ви ж розумієте. Відчиняти двері я поки що не збираюся. Двері завдали трохи клопотів, я проморочився з ними години півтори, поки заклав дерев'яними балками, підпер всяким важким барахлом, яке тільки вдалося знайти у підвалі. Під час цих рейдів до підвалу я перебрав свою життєву норму героїзму. Все, тепер я точно не герой. Викреслюйте мене зі всіх фронтових звітів, я не братиму участі у визволенні поневолених народів. То як, ми й далі будемо жить у цій глибокій воді чи ще почекаємо кращої нагоди висловитися? Ми й далі будемо плодити ці внутрішні діалоги, га? Будемо. Бо альтернатива полягає у тому, щоб вийти на вулицю. Подружитися смородами. Це відбулося б доволі швидко, але, на жаль, не безболісно. Там немає отих доброзичливих смердючих ковбоїв, це я точно знаю. У них нічого спільного з тими ковбоями. Хоча мені вчора здалося, що один із паршивців, який обмацував гаражні стіни з тихим гарчанням (я бачив його крізь маленьку шпарину між бляшаними латками піддашшя, там у мене чудовий пункт для спостережень), один із них був у капелюсі. Не в такому крислатому, як ковбой, але таки в капелюсі. Власне, він більше нагадував дачника-бджоляра, ніж ковбоя. І геть не був схожий на людожера, так. Внаслідок тривалого перебування у цій мікрофортеці мені починає здаватися, що ніяких зомбі немає, що це все якась шизова вигадка, моє особисте потьмарення. Вони хочуть, щоб я повірив у це. Якщо у їхніх гнилих душах і може зродитися якесь бажання, то ось воно, те єдине бажання, на яке вони здатні. Сиди тихо і пий воду. Так казав мені колись шкільний вчитель фізкультури. Після того, як до мене повернулася тяма. Я невдало поставив руку під час вправлянь на брусах, усе в одну мить перекинулося і полетіло, а голова бамкнула, як лампочка, і згасла. Потім я побачив склянку води під своїм носом, здається, навіть почув, як мої зуби стукнулися об неї. І голос згори, голос учителя фізкультури: "Сиди тихо і пий воду". Протягом останніх днів я часто казав собі: "Сиди тихо і пий воду". І щоразу згадував, як тоді, після падіння з брусів, я пив ту воду великими ковтками й за мить блював на сектор для стрибків у довжину: блював так відчайдушно і масштабно, що постраждав ще й розташований тут-таки гімнастичний кінь (то був якийсь урізаний кінь, майже як козел, — гібридна модель для гібридної школи, спецзамовлення, пряма доставка авіарейсом із республіки Куба). У цьому гаражі залишилось не менше п'яти десятилітрових бутлів з водою, — якась добра |
душа гідно приготувалася до кінця світу. Звісно, це подбав про мене смердючий ді-джей, посланець Господа, в якого були відповіді на всі запитання. Про консерви та в'ялене м'ясо я вже казав, здається. Ні? Відколи ми спілкуємося з нетбуком, у мене загострюється дежа в'ю. Тільки от м'яса мені найменше хочеться. Чи розумієш ти незворотність? — ось головне питання, з яким доводиться найчастіше мучитись. Я розумію багато чого, але не хочу приймати. Візьміть решту, сучі діти, купіть собі морозива. Приблизно так я собі це й уявляв: гараж, в якому можна протягнути набагато довше, ніж хотілося б. У цьому гаражі можна почуватися удосконаленим Робінзоном Крузо: мало того, що навколо є все необхідне, так за цим усім ще й не треба бігати по всьому острову. Простягнув руку — і взяв. Робінзоне, ти б здох від заздрості, якби побачив мене. У нас є ще одна спільна риса, яка аж занадто впадає у вічі: приблизно однакові шанси повернутися до цивілізації. Він чекав, поки якісь притирені алиє паруса замаячать на обрії, я теж чекаю на щось таке. Берети всіх кольорів, червоні хрести, камуфляжні плями — ось мої символи надії. Найбільший мій стрьом, суто робінзонівський, — це ризик провтикати свій порятунок. Або ще гірше, самому попасти під роздачу. Згадай, як ти вийшов на сніг, — кажуть мені внутрішні погляди, які вже досхочу насміялися з гамновозки. Ще вчора нічого такого не було, а сьогодні — раптовий ранок і сніг. Несподіване світло, яке чомусь вирішило поділитися з тобою чимось непотрібним. В ноги трохи холодно, але сніг виправдовує всі покладені на нього сподівання: він рипить і розсипається, на ньому залишаються сліди, на які так приємно озиратись. Мабуть. Ще ніхто нікуди не йшов — сніг про це знає найкраще, і твої сліди — це ваша спільна таємниця. Мине якихось півгодини, і вже не буде ні тебе, ні слідів. Залишиться сам лише сніг. — Сніг — це символ чистоти, — любила казати моя сестра. — Скажи, дивно: чистоти не існує вже давно, а символ є. Снігу, мабуть, набагато більше, ніж тої чистоти було у світі. Так і з усім іншим. Я зачиняю вікно. Хоч воно й прорізане у стелі (їй-богу, ці люди щось собі знали), проте відчуття безпеки — варто його лише відчинити — зникає. Так і сидиш, дивишся на це вікно, не можеш відвести від нього очей, боїшся кліпнути. Здається, варто лише на мить розгубитися — і в цю дірку, що поєднує мій безпечний світ із зовнішнім армагеддоном, провалиться уся нечисть світу. Тобто, наші світи поміняються місцями. Тільки я залишусь не там, де треба. З іншого боку. Втім, хіба я знаю напевно, де мені треба бути? Може, варто вибігти на вулицю, закінчити цю історію, і все стане на свої місця? Але щось підказує мені, що більшість жертв у світі — марні. Й навряд чи я стану винятком. А є ще одна лажова вірогідність: стати винятком, якого ніхто не зауважить. Будемо вважати, що нічого не відбувається. Будемо вважати, що зараз — ранок, роса на траві, сріблясті павутинки і виляск щуки на річці. Той факт, що немає ані ранку, ані роси, ані павутинок, ані річки, краще не брати до уваги. Може, написати листа? Самому собі, наприклад. Це теж розвага, але... Правду кажучи, це галіма розвага, хоч вона й може тимчасово вберегти від безумства, — цієї підступної прикрості, якої я насправді боюся. Хоча я вже й так пишу листа, тільки вдаю, ніби не помічаю цього. У кожної людини є свій перелік бажань, такий собі список Шиндлера, необхідні речі. Хтось, наприклад, мріє захистити докторську дисертацію. Все життя мріє про це, потім — років так у шістдесят — захищає цю свою дисертацію й умирає від серцевого нападу. Я знав одну таку людину. Він дуже хотів захистити докторську дисертацію. І от що мене цікавить: наскільки щасливіша була його смерть? Чи прикрасив цей здобуток його останні хвилини? Я |
вірю, що так воно й було. Що перед тим, як вирушити у темний тунель, він устиг подумати: "А все ж таки я захистив докторську дисертацію". Тобто, позиція номер один є — можна ставити весла, піднімати вітрила й заливати повні баки пального. Список бажань — це чудова людська властивість. Ще краще, коли у ньому більше одного пункту. Тоді, принаймні, перед останнім дзвоником встигнеш подумати: "Ну, так, номер перший — це прочерк, але ж номер другий, який номер другий! Вдалий аборт, правда ж?". У мене теж був колись свій список Шиндлера (от ще ж причепився, сподіваюсь, Спілберг нормально так гикає, щоб він був живий-здоровий). І в ньому аж чорно було від бажань, дрібних і всеохопних. Я мріяв, щоб із мого життя щезли непарні шкарпетки, щоб провідні фармацевти світу нарешті винайшли універсальний засіб від бодунів, щоб ніколи не було війни, — багато всякого. Але коли потрапив у гараж, мій список скоротився до одного пункту. Він, мабуть, і не схожий на перелік бажань. Ось який він має вигляд: пункт перший і останній (тобто, акуратна арабська одинична, намальована на чистому аркуші в лівому верхньому куті). Й знаєте, що там, після одинички, написано? Один тільки символ — дрібний знак запитання. Цей нещасний горб із крапочкою — це і є весь мій список Шиндлера. До речі, вам не потрібна пам'ять? Нікому не потрібна? Якщо треба пам'ять, — звертайтесь. У мене цього добра навалом, нема куди дівати. Однак ніякої користі від неї — тільки печаль. А свій скорочений фактично до нуля перелік бажань я можу утримати в активованому стані й без пам'яті. Стенд-бай, — і опля. Одиничка і знак питання — хіба потрібна пам'ять для таких мізерних володінь? У цьому, до речі, принципова відмінність між мною та Робінзоном Крузо: у мене немає навіть бажання вижити. Просто все так склалося, що найкомфортніший вихід у цьому моєму становищі — не вмирати. Сидіти тихо і пити воду. Навіть блювати не хочеться (хіба що спуститись у підвал і затриматися там трохи довше, ніж на півхвилини). "Так-так", — кажуть примарні внутрішні погляди, яким сподобалося підходити збоку, покурювати, реготати з гамновозки й зникати. — У нас є нова інформація для тебе, — кажуть вони. І їхні морди, якщо можна називати мордами згущену вологу і зіжмакане повітря, мерехтять, як шторки в кінопроекторі, — я ледве розрізняю окремі їхні риси. — Ми таки роздивилися дещо... — Це може тебе зацікавити! — перебивають вони один одного. Але чомусь знову втрачають до мене інтерес, ніби й не обіцяли нічого розповісти; знову чути слово "гамновозка" і стишений сміх. Аж ні, ці притирки, яких я на свою голову викликав із гаражної стіни, раптово згадують про свої відкриття. — Да, ми коєшо можем тобі сказать, хоча й не знаємо, чим воно тобі поможе... — Навєрно, нічим не поможе! — Точно, нічим! — стільки радості лине з трьох боків, що мені аж трохи незручно. — Але ми все 'дно скажем, бо ти ж нас для цього і покликав, да? — Скажем! — Значить так: тобі треба убить зомбі; тільки ми не про тих нещасних, котрі хавають все живе вокруг... — Нє-є-є, тих трупаків убивати — це як відчищати на своїй кофті пляму від вина куском свинини, — дурне заняття. —... їх рано чи пізно і без тебе уб'ють, хоч як воно странно звучить. — Уб'ють трупів, круто, таки да... — А в тебе інша мета — треба убить справжнього зомбі, його тут... — один з поглядів обвів широким жестом гараж. |
— Його тут... — знову сказав він і замислився. — Одна штука, карочє. — Один, як палець, на всю округу. — Єдиний... — посипалися пояснення від інших бокових поглядів. — І от це — твій клієнт, так на роду написано. І в тебе, і — шо характерно — у нього. Ти вже звиняй, що ми так глибоко копнули, — сам напросився. — Але ж... — кілька запитань у моїй голові заходилися штовхати одне одного ліктями, і я не зміг більше нічого вимовити. Тим часом погляди вкотре згадали гамновозку, і перший із них уже майже розчинився у гаражній стіні. — Так а хто це? Де? Як мені його впізнати? І навіщо вбивати? Чому я? — запитання проштовхалися таки, добігли до язика майже одночасно. Фізкультура і спорт, я люблю вас (на відміну від кличного відмінка). Останній із поглядів затримався на мить, хоч його права нога вже продірявила вразливу до потойбічних створінь гаражну стіну. Він озирнувся і мені здалось, що навряд чи він скаже щось змістовніше, ніж "гамновозка". Втім, я помилився. — Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі понадобицця. |
Це просто робота така |
— Ваші документи. Охоронець на прохідній нагадував зразкового вояка-спецназівця, котрому б личило охороняти секретні об'єкти, а не лікеро-горілчаний завод. А втім, сам завод здалеку мало чим відрізнявся від надзвичайно секретного об'єкта: високі мури з колючим дротом, протягнутим погорі, на території — кілька величезних бетонних кубів із мінімальною кількістю вікон, приземкуваті споруди, що, вочевидь, правили за складські приміщення, хоча за потреби могли б використовуватись як бункери, та ще якісь дрібніші "дзоти" незрозумілого призначення. — Ваня, поспілкуйся з людиною. — Віталій Шкурян поважав цивілізацію за дві речі: субординацію та класову нерівність. Водій опустив шибку і висунувся у вікно. — Як справи, дарагой?! Як сім'я, діти? Ростуть?! Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше. — Діти? Діти нормально... — Шо, не впізнаєш?! Ну ти даєш, Коля... Я ще тоді всім казав: Коля літає в небесах і йому не до нас. Охоронець розгубився. Він то нахилявся до віконця, відкривши рота, то розпрямлявся. Врешті-решт водій сам підкинув йому гідне завершення цієї дивної розмови. — Та я розумію, Коля, служба є служба, всьо правильно. Ось, тримай. — Він тицьнув охоронцеві візитівку, на якій чорним по чорному, самим лише тисненням, було написано: PR- агентство "Лінія Шолє". Віталій Шкурян. Директор. — Це мого шефа, — він кивнув на сусіднє сидіння. — Ми до вашого директора, по ділу. — Ааааа, ну, проїжджайте, у мене записано, да. Охоронець повернув візитку і неквапно пішов до шлагбаума. На півдорозі, озирнувшись, він сказав водієві: "Ти, єслі шо, не ображайся. Робота така, сам розумієш". За півхвилини форд зупинився біля головного корпусу. — Нічого так. Але звідки ти дізнався, що він Коля? — Віталій порпався у бардачку, де між ганчір'ям і якимись паперами тримав свої "сигари для зустрічей". — Одружений, діти — це зрозуміло. — Продовжував він. — Обручка вросла у палець. Пластилінового ведмедика у вікні його сторожки я теж помітив. Але — Коля? Бейджика на ньому не було. Ваня Калєв, копірайтер агентства "Лінія Шолє" і водій за сумісництвом, лише відмахнувся: — Та, це ще простіше. — Татуювання на пальцях? — Ніякого татуювання. — Тоді як? Вони прямували до входу, де їх очікувала дівчина у дивному костюмі, який міг би скласти конкуренцію хіба що парадній формі української олімпійської збірної. — Його напарник, — пояснив Ваня. — Але ж він залишився в будці й весь час говорив по телефону. Ти не міг нічого почути. — Почути не міг. — Тоді як? |
Про зустріч з Іваном Петровичем Чваловим, директором лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", довелося домовлятися протягом двох тижнів. Попри те, що він сам зателефонував в агентство і запропонував Віталію зустрітися. "Тільки давайте це зробимо на нашій території", — попросив він і протягом першого тижня не озивався. З наступного понеділка й до четверга Чвалов не відповідав на телефонні дзвінки, а на мейли відписувала секретарка. Інформація була незмінна: Іван Петрович повідомить про час зустрічі пізніше. І ось п'ятниця. Під час ранкової наради телефон Віталія зайшовся реготом — цей сигнал він поставив на СМС-ки, про що знала вся контора. Як і про те, що дзвінки від його коханки супроводжує мелодія з фільму "Пилка". Шкурян здивувався вперше, коли побачив ім'я відправника, вдруге, — коли прочитав повідомлення: "Сьогодні. Опівдні". Він одразу ж набрав номер Чвалова і почув ті ж слова, що й протягом минулих чотирьох днів: абонент тимчасово недоступний. Нарада на цьому завершилася. Віталію не подобався такий початок ділових переговорів, хоча він прекрасно знав, що у великих грошей завжди маленьке терпіння й краще його не випробовувати. |
Ліфт перемістив їх на три поверхи. Тільки не вгору, як можна було сподіватися. Коли двері відчинилися, перед ними був довгий білий коридор. Немилосердне світло виїдало очі. Дівчина в уніформі, яка супроводжувала їх мовчки, притиснулася до стінки ліфта, й жестом запропонувала пройти вперед. Перше, що почули Віталій і Ваня, коли ступили кілька кроків по коридору, — це скреготіння ліфта, двері якого зачинялися. Озирнувшись, вони на мить побачили її обличчя. Коли смерть почувається дуже кепсько, вона навряд чи аж така бліда. Пізніше, вже по дорозі до Києва, Ваня переконав себе, що так могли пожартувати білі стіни й нестерпне світло. Мабуть, так. Коли ліфт прошарудів нагору, двічі скреготнувши, їм знову довелося різко обернутися. Цього разу — від звуку, який нагадував приглушений постріл. У білій трубі коридору, праворуч, на відстані двадцяти метрів, з'явився акуратний чорний прямокутник. Якби звідти — з вереском і підвиванням — почали вискакувати озброєні до зубів монстри-роботи, це було б не такою вже й великою несподіванкою. Натомість звідти вийшов чоловік у непримітному костюмі, трохи нижчий середнього зросту, з витким на скронях волоссям і чи то великим лобом, чи то великими залисинами. — Сюди, — сказав він і щез у чорному проваллі. |
Ніхто б не наважився назвати Івана Петровича Чвалова диваком. Віталій відзначив для себе, що ця людина — представник племені природжених керівників. Зазвичай вони чудово розбираються у своїй справі, але геть безпорадні у взаєминах із навколишнім недобрим середовищем. За чорним прямокутником повернувся і цілком нормальний офісний світ: тепле денне світло, стандартно організований простір, скло і пластик, півтора десятка працівників, поміркована метушня. — У нас найкраща вентиляційна система в Україні. Генератор кисню, контроль вологості, як у лікарні. Офіс майбутнього. — А я саме хотів запитати, скільки ми тут протягнемо, — бовкнув Ваня. Іван Петрович зупинився. — Це він жартує. Жарти такі у нього. — Хто-хто, а Шкурян міг би прочитати своєму підлеглому лекцію про недопустимість жартів на ділових переговорах із такими людьми, як Чвалов. І пізніше, ближче до вечора, він так і зробив. Після цієї лекції Ваня вже не почувався одним із кращих працівників агентства. — Перші двері праворуч — мій кабінет. Інга вас проведе. Інгою Чвалов називав коротконоге створіння жіночої статі, яке матеріалізувалося хвилину тому; Інга обсмикувала довгу пряму спідницю і гостинно показувала золоті зуби. — А ваш колега хай зачекає у приймальні. — Іван Петрович виміряв Ваню поглядом і додав: — Там є телевізор. Сорок п'ять каналів. І ще два оцих самих, ну, для дорослих... Якщо цікавитеся... Кабінет Чвалова не справляв ніякого враження. Ті ж таки прості меблі, скло і пластик. Одне зручне крісло, два менш зручних і десяток простих офісних стільців. Жодних предметів, які б дозволяли краще зрозуміти особистість господаря, — й це бентежило Віталія. Він звик, що такі люди, як Чвалов, тяжіють до неусвідомленого сибаритства. Єдине, що давало хоч якусь тему для медитацій, — це фотошпалери на стіні, на яких був зображений чи то райський, чи то альпійський пейзаж за вікном. А втім, Віталію не доводилося ще бути в офісах, розташованих так глибоко під землею. Може, директор зробив собі це штучне вікно, вичитавши відповідну пораду в якогось американського психолога. Такі люди цінують поради професіоналів, як армійські накази. Коробку із сигарами Віталій вирішив навіть не витягати. Він одразу помітив, що Іван Петрович кинув курити кілька років тому. Руки колишніх курців надзвичайно промовисті. Вони найдовше пам'ятають про звички, що від них господар давно відхрестився. — Отже, до справи. Мені рекомендували вас дуже солідні люди, і тому я зразу перейду до діла. Іван Петрович видобув із шухляди дві теки. — Ось тут, — Чвалов підняв одну з них, наче футбольний арбітр — жовту картку, — наша з вами угода, де бракує тільки вашого підпису. Ознайомитеся з нею пізніше, це не так важливо. З цим вирішили. Чвалов підвівся і взяв зі столу іншу теку. Так футбольні арбітри показують червону картку. — А ось тут, і це набагато важливіше, — історія нашого села. От із цими матеріалами краще ознайомитись просто зараз. Після багатозначної паузи директор додав: — Ми це готували разом із районною пресою. Ну, таку от статтю про наше село. Справа в тому, що завод "Кремінь" — це, так сказать, частина нашого села. Навіть більше. Значно більше. Тому в своїй роботі ви повинні пам'ятати про це щомиті. Село Міцне і завод "Кремінь", так сказать, — одне ціле. Дві частини однієї сутності. Два в одному, ето самоє. Ви розумієте, про |
що я? — Частково... — Тоді читайте. Якщо вам не буде заважати, я тим часом музику, ето самоє, тихенько ввімкну. Іван Петрович підійшов до стіни, в якій виділявся один-єдиний регулятор. Кабінет наповнило шипіння і тріщання радіоефіру, крізь яке прокльовувались фрагменти мелодій і бадьорі дикторські голоси. "Радіо Шарманка!" — солодко простогнали невидимі динаміки. На превеликий подив Віталія, директор прокрутив ручку вперед. Зупинившись на десять секунд, поки Валерій Лєонтьєв встиг похвалити свій дельтаплан, він знову дозволив тріщанню та свисту заповнити кабінет. — Вибачте, тут у нас така, не дуже зручна, система, ето самоє, магнітола тут не ловить, доводиться ось так, централізовано. Віталій ніяк не зреагував на ці малозрозумілі виправдання. Він шанобливо гортав сторінки з краєвидами села, уважно читав текстівки й, про всяк випадок, кивав головою. Тим часом крізь скрегіт прохромилась якась дивна станція, про існування котрої Шкурян, попри свій професійний інтерес до царства ЗМІ, ніколи не чув. На тлі загрозливого гітарного вуркотіння ламкий і верескливий голос вигукував: "Ви слу г хаєте радіо живих мерців, — найкраще радіо останніх днів! З нами — в апокаліпсис! Тільки на нашій хвилі — пряма трансляція кінця світу! Стежте за оголошеннями! Незабаром..." І знову ефірне завивання і потріскування, крізь яке дедалі чіткіше прорізався голос Іво Бобула. — А на якій це частоті? — запитав Віталій. — Радіо Ностальжі, здається. Частоту не скажу, в нас тут, самі бачте, все по-простому. — А, зрозуміло. — Чи ви що мали на увазі? Віталій підвів погляд і здивовано моргнув. Йому здалося, що Іван Петрович, який облишив свої вправи з регулятором, змінився на обличчі. Стиснуті губи, примружені, наче від утоми, очі. — Та не звертайте уваги, то я просто почув якусь нову станцію, думав, ви знаєте... — Чого ж... Знаю. Чвалов підійшов до столу і повільно втиснувся у своє найзручніше в кімнаті крісло. — То у нас, ето самоє, хтось із місцевих, так сказать... Балується. |
Ще трохи про дружбу смородів |
Хто ж не знає про білого кролика... Так... Ну, почнемо з того, що я про нього майже нічого не знаю. І тому не можу роздуплитись, який зв'язок між ним та замовленням на убивство єдиного справжнього зомбі. Єдиного в цьому проклятому селі. Білий кролик. Кроляча лапка у поміч. Вмикайте всі навігаційні системи, драґ нах сморід, якось так. Пошуки білого кролика я малодушно вирішив почати з підвалу. Просто тут, нагорі, де ми з нетбуком споживаємо воду та електроенергію (кожному своє, звісно), ніяких слідів білого кролика немає. Навіть запаху. Це я точно знаю. За два дні, повірте, я знайшов геть усе, що тут є. Якщо навіть ці довбані погляди повилазили зі стіни, то про що мова... Білий кролик, киць-киць-киць. Отже, підвал. Героїзму — я вже рапортував — не залишилось, тому довелося тупо скористатись ліхтариком. Якщо там буде білий кролик, я зловлю його, як рейнджер. Ліхтарик нічим не гірший за автомобільну фару. На крайняк, тут є два ліхтарики, тому в білого кролика шансів обмаль. Перша спроба спуску в підвал закінчилася блюванням — я попереджав і себе, і вас. Піднявши ляду й хлюпнувши всередину трохи жовтуватого світла, я завмер лише на якусь мить, — і відразу ж обригав сходи, якими збирався спуститись. Сморід, знаєте, в чомусь дуже схожий на вино — він настоюється і з часом стає інтенсивніший. Густіший аромат, мать його, виразний букет. Тільки якщо з вином можна морочитися сотні років, то для трупа достатньо і кількох днів. А за умови, що труп і так був трохи того, еее, не зовсім живий, то цього часу навіть забагато. Я, звісно, добре уявляв, що саме побачу, але не сподівався, що процеси розпаду плоті такі швидкісні. Й що саме зараз — найгірший момент для ексгумації. Патанатоми, перешліть мені голубиною поштою свою чарівну мазь, якою ви зрошуєте вуса під волохатими ніздрями! Пришліть мені рекомендованим листом хоч якісь побажання успіхів у новому році. Одне слово, ляда впала на місце. Я встиг прибрати ногу, що заступила за межі чорного |
квадрата (де, бляха, всі ці послідовники Малєвіча? Кращої натури для свого пленеру їм все одно не знайти). Я залишився з неушкодженою ногою. Як для початку — це чудова новина. Так і запишемо: пошуки білого кролика почалися з дивовижної новини. Готуйтеся до того, що протягом найближчої години я розповідатиму вам, як мені пощастило! Алілуя! Господь зглянувся над моєю кінцівкою! Білий кролику, тобі — гайки! Минула година. Тішитися і далі було вже якось непристойно, не межі недоумства. Тому думки і пальці мимоволі наближалися до ляди. І ноги, так, мої неушкоджені ноги знову опинилися по боках чорного смердючого квадрата. Цього разу, відкинувши ляду, я відразу відскочив убік: "Хай вивоняється як слід," — подумав я, спритно видряпавшись по драбині під стелю й вистромивши голову в прочинене настіж вікно. Хапонув потрійну дозу свіжого повітря (слово свіжого треба було б взяти у лапки, але хай вже так залишається: у порівнянні з підвальним смородом воно таки було значно свіжіше) і зачинив вікно. Потім настав час випробувати мій респіратор. Я скропив соляркою першу-ліпшу шмату, якою можна було перев'язати обличчя, — так роблять усі лицарі пустелі, а я не в кращому становищі, щоб гребувати добутою з кінофільмів мудрістю. Солярка, звісно, — це не та чарівна мазь, якою користуються патанатоми і судмедексперти. Ви знайшли труп, який пролежав у лісі три тижні? — о, чудово, везіть його сюди, у нас іще залишилось три спеціальних тюбики мазі й півбанки полуничного варення. Ні, солярка — це зовсім не те, але вона теж воняє, дай Боже. Подружити між собою смороди — моя нав'язлива ідея у цьому гаражі. Головне — не зомліти. Не подружитися самому з тим підвальним мерцем, — хай краще смороди пахнуть на брудершафт. Хай вони занюхають один одного — і будуть щасливі. Як ковбої, так. Ви ж бачили "Горбату гору"? Не обригавши мій респіратор протягом хвилинного перебування над чорним квадратом, я вирішив, що вступити у власні риглі — це навіть весело, і став на першу сходинку, якій найбільше перепало. Про можливість прослизнутися на власних риглях я теж не забував ані на мить. Це як у сценах пограбування банку, коли один бандит, наставивши зброю на касира, кричить іншому гангстеру: "Тримай їх усіх на мушці!"; і той бідака намагається "тримати всіх", внаслідок чого водить своїм кольтом, як дикий експресіоніст у творчому припадку. Я приблизно так і спускався, намагаючись "тримати їх усіх": пам'ятати про риглі на сходах, про ліхтар у правій руці, про ганчірку з соляркою на власній пиці, про труп на підлозі. Білий кріль має бути саме тут, у підвалі. Вони ж не могли збрехати. Якщо вже все відбувається аж так неправильно, доводиться вірити в найабсурдніші речі; тут не залишилося нічого, крім правди, бо брехня не виживає в таких умовах, — вона любить затишок і комфорт. Приблизно такі ж відчуття навідали мене багато років тому, коли я заблукав у лісі. В сутінках, із зірваним від кількагодинного крику горлом. Тоді теж не було нічого, крім правди. Й мох на деревах ріс лише з північного боку, і сонце сідало на заході, — й мені навіть цього було забагато. Забагато правди, щоб нею скористатися. Тоді я не витримав, я здався. Просто сів під першим-ліпшим деревом і повідомив собі, що монеток для нової гри більше немає. І вирішив чекати, поки вони з'являться. Найсмішніше, що таки дочекався. Відтоді у всіх ситуаціях, які вимагають щонайменшої рішучості, я чекаю на щось. Чекаю, що в кишені — після всіх марних пошуків — таки знайдеться ще одна монетка, ще один шанс. Але час спливає, а монетка не з'являється. Весь твій ліміт щастя, всі твої виграні джекпоти, всі влучні постріли в десятку залишились там, у дитячому лісі. Так, тепер треба повторити цю фразу ще десяток разів. І тоді щось клацне, як автоматичний запобіжник на лічильнику. Й очікування перегорить в одну мить, залишивши мене наодинці з кроком навмання. Будь-яким кроком у будь-якому напрямку. |
Хоча тоді, в дитячому лісі, мені не хотілося й чути про випадковість, про щасливий збіг обставин, про дивовижний порятунок. Чому я згадую про це все зараз, коли трупи за вікном не встигають замерзати? Власне, всі ці люди й померти як слід не змогли. Не встигли. Електропостачання вирубили. І вже не так важливо — хто. Тим більше, мене це не стосується: дизель — цей визначний винахід людства — грає за мою команду. Всім іншим людям не так пощастило. Тим, хто ще здатний на щось сподіватися. Без світла в них, напевно, взагалі немає шансів. У темряві всі шанси стають менші, зіщулюються й врешті-решт зникають. А ремонтна бригада навряд чи мчить сюди на допомогу. Сюди взагалі ніхто не мчить на допомогу. Навіть безстрашні Чіп і Дейл, бляха, сидять у своїх дуплах. Час і можливості спливають, і геть незрозуміло, як до цього ставитись. Останній щабель, я вже внизу. Поки що на підлогу краще не дивитися. Краще дивитися на стіни. Там до біса всіляких поличок і стелажів із найрізноманітнішим причандаллям. Можливо, він, цей обдовбаний ді-джей, таки готувався до війни. Чи до чогось такого, не менш грандіозного. Це якщо оцінювати за звичними мірками, користуватися звичними уявленнями про те, які саме можуть трапитися неприємності в спокійному селі. В раю із садками та млинами. Й карасями у ставках. Але людина нічого до пуття не може передбачити, й ці от стелажі з поличками — найкраще тому свідчення. Навряд чи цього разу мені пощастить більше. Навряд чи десь у темному кутку мені всміхнеться відлуння останньої війни. А втім, цей невеличкий арсенал випромінює більше спокою, ніж сам лише міцний засув на дверях. На дверях, які доведеться рано чи пізно відчинити. Сокира, мисливська рушниця і одна коробка набоїв, два ножі, мачете, подароване колись власнику цього гаража на день народження як сувенір. Лезо можна було б вигострити краще, і якесь воно занадто гнучке. Ну, мачете вигадали не для того, щоб рубати людей, навіть якщо вони мертві. Ножі теж навряд чи згодяться. Рушниця? Якщо гахнути з двох кроків у довбешку — це може допомогти. Й сокира, так, безперечно. Як останній шанс і аргумент. Але до всього цього ще треба добратися. Все воно там, біля протилежної стіни. До неї — якихось шість-сім кроків. Але для того, щоб здолати цю відстань, доведеться подивитись униз, на підлогу. Щоб не вступити. Не прослизнутись. Не гепнутись. Упасти на ці залишки, та ще й зламати ногу, — от яка перспектива змусить мене опустити погляд, подивитись на підлогу. Ви бодай приблизно уявляєте, на що схожа людина, яка померла двічі? Я можу тільки сказати, що це зовсім не схоже на людину, яка вмерла один раз. І ще одне. Подвійний мрець — це вам не подвійний Леон, так і знайте. Це тіло, яке спочатку зогнило, а потім у такому от непрезентабельному стані тинялося в пошуках живої плоті, котрою напихало своє гниле нутро. Коли я побачив цю мерзенну істоту, що так засмерділа весь гараж, у неї з живота, крім брудного намиста з кишок, випирала чиясь долоня, — воно проковтнуло руку, не пережувавши. Ну, так, далеко не всі мерці можуть жувати. У цього, наприклад, нижньої щелепи практично немає. Де воно її поділо? Погодьтеся, ді-джей без нижньої щелепи — це якийсь нонсенс. А втім, після першої смерті — з щелепою чи без неї — воно вже перестало бути ді-джеєм, так? Що там коїлося з ним далі — вже не збагнеш. Може, його ще встигли закопати зі всіма зубами, а потім воно, поки вигрібалося з могили, провтикало свою щелепу чи зламало її, коли прогризало труну. Факт у тому, що після першої смерті воно вже не могло нормально харчуватися — тому й одірвало в когось цю руку по лікоть і заковтнуло, як довбана анаконда. Втім, у анаконди зуби є. Коли я надибав цей притулок, воно лежало нагорі, на дротах під пультом. Уже двічі мертве. І тоді в мене не було часу, щоб одразу все заблювати; мій шлунок любить мене, і я люблю його; |
тільки тепер я розумію, що своїм порятнунком завдячую лише власному шлунку, який витримав цю гру в перше побачення. Коли за тобою женуться два десятки гниляків, блювати на порозі свого єдиного в цій місцині сховку — це був би смертельний конфуз. Страшно навіть уявити, що мене могли зжерти під час блювання. Це ще страшніше, ніж згадувати всю попередню втечу. Почасти це нагадувало гру в сліпого квача у шкільному класі, тільки з трохи зміненими правилами, коли всі твої однокласники — це і є сліпі квачі, а ти один мусиш скакати між ними по партах і підвіконнях, щоб ніхто до тебе не торкнувся. В такій грі результат — лише один. До тебе неодмінно торкнуться, й ти теж станеш "сліпим квачем". Єдине, що важливо у цій грі: скільки тобі вдасться протриматись. Доки тривала ця гра в сліпого квача, я встиг багато чого зрозуміти про страх. Страшно було вбивати, якщо це слово можна вжити до мерців, але ще страшніше — втікати від них і відчувати, як близько ти прошмигнув від фатального доторку. Страшно було накидатися на котрогось гниляка зі спини, щоб обрушити колуна на його потилицю, та ще страшніше — переховуватися за парканами й слухати. Дуже хотілося напитись до нестями, хоча б отим шмурдяком, який буквально валяється під ногами по всій околиці. Єдине, що мене стримувало, то це перспектива прокинутися від того, що хтось із них почав снідати мною. Якщо поєднати цю ймовірність із гарантованим тяжким бодуном... Бляха, це ще гірше, ніж бути розтерзаним під час блювання. Отже, страх виявився дуже відносною штукою. Його гайки та кріплення надзвичайно міцні, але ніколи не вгадаєш, коли вони почнуть стискати твою душу, а коли послабляться. В мене було два дні, щоб поміркувати про це. Два дні, які почалися з того, що мій шлунок переміг темряву, після чого можна було виписати йому відгул і дати можливість трохи розслабитися. Особливо тоді, коли я скидав рештки цього двічі мертвого ді-джея в підвал. Що змінилося відтоді, як ми покинули хату баби Ніни? І коли це було? Ми вийшли на ґанок із відчуттям, що цієї мари легко позбутися; досить просто сісти в машину — й за чверть години все позаду. Чи став я іншою людиною в ту мить, коли остаточно збагнув, що цієї гри в сліпого квача не уникнути? Напевно, різниця між мною колишнім і мною теперішнім приблизно така ж, як між кулею та гільзою: колись я летів, а тепер здебільшого відлітаю убік. Отже, привіт, беззубий. Як там тебе звали? Дятел? Кльове ім'я, ти навіть не уявляєш, як воно тобі пасує. Біла долоня так і стирчала з його дірявої утроби. Коли я кажу "біла" — не варто сприймати це буквально. Просто спектр іноді так звужується, що навіть ці брунатно-жовті пальці, між якими шкіра справді трохи світліша, можна назвати білими. "Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі знадобиться". Хочеться вірити, що кролик трохи біліший за цю руку в утробі подвійного мерця. Якщо він, цей кролик, насправді десь тут є. Може, він десь там і ховається, в дальньому куті, за коробкою з-під телевізора. Чи в самій коробці? Які варіанти? Варіантів два: або знову почалися галюцинації, або там щось ворушиться. У голові згущується туман — паскудний симптом. Сигналізація на моєму респіраторі завжди увімкнена. Й вона ж — джерело цього туману. Все в одному, унікальна пропозиція до різдвяних свят, прийдіть зі своїм другом — і отримайте втричі більше, ніж зможете винести з нашого супермаркета. Головне — переступити його... Не прослизнутися. Одним широким кроком. А краще — стрибнути. Картонна коробка під стіною. Блін, вона ворушиться. Пливе? Пливе. Все пливе. В мить прощання зі свідомістю я встиг зірвати з обличчя ганчірку. Та вже було пізно. |
Четверта шпальта |
Газета "Вісник Київщини". Рубрика: Моя мала Батьківщина. Назва статті: Душа співає про твої дива! |
Село Міцне Києво-Святошинського району Київської області. Засноване 1212 року. Населення — 1111 осіб. Площа — 3663 квадратних кілометри. |
Земля чудова і рясна, Ти породила нас у колосках і житі! Ти — наша матір, мудра і Міцна, Тобі співаємо пісень щомиті! |
Іван Чвалов. Моє село (зі збірки "Молоко в павутинні"). |
Це — наша маленька батьківщина, одна з піщинок великої землі та могутнього народу, чиєму роду — нема переводу! Невеличке і мальовниче село на Київщині, з такою незвичайною і промовистою назвою Міцне, своєю історією сягає сивої давнини та багатовікової мудрості. В історії краю йому належить окреме і досі ще ретельно не оцінене належно значення. Перші згадки про село з'явилися у 1212 році, коли земля наша потерпала від численних нападів монголо-татар. Саме тоді ігумен Свято-Троїцького монастиря Ігнатій, оповідаючи про своє паломництво до Святої Землі, писав у своєму "Зібранні мудрості й повчальних пісень": |
"Село Міцне помазане Божою милістю, а небесній красі його можуть позаздрити навіть Мокляки". За легендою, перших поселенців звали Мотря й Матвій Міцні. Цей заможний і працьовитий рід уславився ще до реформи 1261 року, коли село перейшло у володіння до поміщиків Видновського та Струтицького. Ще до кінця століття село сім разів поміняло господарів. Люди казали, що сама земля перешкоджає зайдам визискувати з цього благодатного краю. Долі поміщиків, котрі господарювали тут, заслуговують на окреме дослідження. Зокрема, збереглися свідчення, що Гнівчинського понесла гніда кобила, він вилетів із сідла й розбився об камінь біля ставу. Відтоді ставок, що зберігся й донині, називають Гнилим, а камінь біля нього — Злим Каменем, з яким пов'язано багато місцевих легенд та переказів. Граф Штехейнауер владарював Міцним всього три роки, після чого в його маєток влучила блискавка. Вся родина Штехейнауерів згоріла, хоча багато хто з графської прислуги врятувався. Поміщик Рильський, який вперше і востаннє приїхав у Міцне 1272 року, повісився у конюшні з невідомих причин. Не менш трагічні обставини супроводжували гнобителів та поневолювачів села й у наступні століття. У селі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, в якій зберігалися мощі Святителя Афанасія. Вже в радянські часи, коли церкву було переобладнано під потреби тогочасної молоді, святі мощі безслідно зникли. За однією з версій, ними було задобрено землю взимку 1930 року під час створення першого колгоспу "Червоний Ленін" (наступного року колгосп перейменували — спершу на "Червоний край", згодом, у 1934 році, на "Шлях Леніна"). У період з 1937 до 1952 року на території села існував ще один колгосп — імені Комінтерну. В цей таки період було побудовано велику школу (тепер — сільськогосподарський коледж імені Тараса Шевченка), задля чого довелося розстріляти 12 родин заможних селян. їхнім прахом було задобрено землю під час заснування третього колгоспу — "Червоне щастя". В роки Голодомору населення села скоротилося до 150 осіб. Але й ті родини, що пережили цей непростий час, загинули в роки Другої світової війни. Відродження села, яке можна вважати його другим народженням, почалося наприкінці 50-х років XX століття. Після об'єднання усіх трьох колгоспів в один та запровадження системи грошової оплати праці до села переїхало багато родин із сіл Старі Верби, Старі Непізнавичі, Нові Ставища, а також із сусідніх районів. Уже до кінця 70-х років населення села зросло до 1456 мешканців. За видатні трудові досягнення шестеро мешканців нашого села були удостоєні почесних державних нагород. Нова скрута настала вже за незалежності, коли під впливом нових економічних умов колгоспне життя було зруйноване, а молодь почала масово виїжджати з Міцного. До кінця тисячоліття зруйнувалося і регулярне транспортне сполучення з селом. Невідомо, як склалася б доля нашого райського куточка, якби не меценатські зусилля депутата обласної ради, нашого земляка, чудового поета і прекрасного керівника Івана Петровича Чвалова. Саме за його наполягання в селі Міцне вже на початку третього тисячоліття було закладено найбільший в області лікеро-горілчаний завод "Кремінь", створено сотні робочих місць, забезпечено належну інфраструктуру. Багато наших земляків охоче повернулися на свою малу батьківщину, яка так несподівано отримала прекрасні перспективи й шлях у світле майбуття! На завершення цього стислого огляду нашого рідного села дозвольте процитувати рядки тонкого лірика, лауреата премії імені Лесі Українки, Івана Чвалова: Даруєш мені щастя, рідний краю! Тебе ніколи я не забуваю! І біля річки, і біля млина, |
Душа моя співає про твої дива! |
Лінія Шолє |
— Ти голодний? Вона завжди питає, чи я голодний, коли вже насипає останній черпак борщу. Насипає. Я так відвик від цього слова, яке не чув уже кілька років, відколи поїхав у місто. — А якщо я скажу, що не голодний, ти передумаєш годувати мене? — Тю, дурний. Коли я навідував її востаннє? То був початок травня. Тут на пролісках ще лежав сніг. Паршива була весна. Якщо точніше — її взагалі не було. Холод, холод, болото, вітер, холод. А коли я приїхав до неї, якось відразу почалося літо. Її останнє літо. Сестра часто дорікала мені, що я так рідко їжджу до баби. Втім, я ніколи не слухав її. І навіть, коли слухав, — не чув. Сестра старша за мене на одинадцять років. Завжди була, як друга мама. Вона з тих дівчат, у яких немає юності, — як не було весни того року, коли я востаннє був у баби. Тобто, за всіма календарями й пронозами синоптиків має вже настати юність, а натомість триває дитинство. Й так вона залишалася дитиною, аж поки враз перетворилася на тітку. Правду кажучи, я проґавив, коли це сталося. Напевно, ще до того, як вона вперше поїхала в Америку. Ну, так, звісно. — Бери ще пампушки, добрі пампушки, саме до борщу. — Ага, я в курсі. Дякую. Баба сіла навпроти мене, поклала руки на коліна. Отак сиділа й дивилась, як я їм борщ. А я дивився в миску й думав, що якби навпроти сиділа будь-яка інша людина й так пильно стежила за кожною ложкою, яку я підносив до рота, це б неминуче почало мене дратувати. Ніколи не міг похвалитися міцними нервами. От у кого вони справді міцні — то це в неї. Ніколи не бачив, щоб вона на когось кричала. Навіть коли мій батько мало не спалив літню кухню, — вона й бровою не повела. Втім, нерви тут, може, й ні до чого. Просто вона прекрасно розуміла, що з нього вистачить і маминих істерик. Мама любила істерики, надзвичайно любила. Коли я довідався, що вони потрапили в аварію і загинули, то, перш ніж розридатися, я встигнув |
сто кілометрів на годину. В міліції сказали, що найвірогідніше пояснення цього ДТП — серцевий напад у водія. Себто, в мого батька. Коли мене запитали, чи були в батька проблеми з серцем, я лише знизав плечима. Я не знав, чи були в нього проблеми. Але серце в нього було. А значить — були й проблеми. Це все через мамині істерики, — думав я на сільському кладовищі. Коли труни опускали в землю, моя баба обома руками міцно тримала мене за лікоть. І кілька разів різко його стиснула. Вона плакала беззвучно. — Ти їж, наїдайся, — баба поправила хустину, підвелася і підійшла до плити, де саме досмажувалися котлети. |
*** |
Коли я намагаюся думати про свою роботу, то зазвичай одним тільки словом: докотився. Звісно, це не зовсім так, і нема чого гнати, — інші заради такої роботи гризли б землю, ламали зуби, вставляли протези, і знову гризли. Час такий, що поважними й респектабельними стали аж геть сумнівні заняття, — приблизно так висловлюються древні члени товариства "Просвіта" на шпальтах "Літературної України", й це одна з небагатьох їхніх думок, яку можна критикувати хіба що за неоковирну стилістику. Я намагаюся нікому не казати, що працюю в PR-агентстві. Ні, сором тут ні до чого. Просто це якось занадто тривіально: добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR-агентствах. Іноді, коли бухло вже не лізе, я запитую в себе: що ти в цьому житті робиш? Що створюєш? Кому допомагаєш? Ніби й дурниця це — відчуття соціальної вартості твоїх трудових зусиль, але й відсутність такої моральної опори рано чи пізно починає згинати тебе. От і шикують дятли в свідомості: довбуть собі й довбуть, намагаючись дістатися до мініатюрного хробачка чи то совісті, чи то сумління. Добре, скажу відверто: я ненавиджу свою роботу, бо вона щоденно перетворює мене на брехуна. Ця специфіка виробничого процесу розвиває цинізм і нечулість у ставленні до інших людей, на яких ти дедалі частіше починаєш дивитися, наче на потенційних клієнтів. — Те, що ми тут придумуємо, — це все лайно, — повчав нас на щотижневих нарадах директор агентства Віталій Шкурян. — Звикніть до цієї думки. Не треба вдавати з себе креативних геніїв. Цілком достатньо й звичайного кретинізму. Ця гра слів дуже подобалась Віталію. Колись, років із десять тому, він був непоганим журналістом та продюсером, організовував чудові концерти та фестивалі. Потім він — як і десятки інших колишніх "неформальних лідерів" — зрозумів, що існує набагато безболісніший спосіб перерозподілу грошей. Власне, PR-агентство він заснував протягом одного дня. Зателефонував кільком давнім Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
|
Annotation
Видавництво «Ярославів Вал», Київ, 2012
Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. «Радіо Живих Мерців» веде
Intro
Розділ 1.
Я аж розлютився на них. Бо і сам знаю про порожнечу і темряву без жодного погляду збоку,
Розділ 2.
— Ви просто не знаєте всіх талантів свого найкращого працівника. Я вмію читати по губах.
Розділ 3.
Розділ 4.
Розділ 5.
подумати лише одне: це все через її істерики. Вони врізалися у вантажівку на швидкості понад