Вони познайомилися в потязі з Ґдині до Сві- ноуйсьця. Яцек їздив до матері у Мальборк і повертався через Ґдиню, а наступного дня мав завербуватися на траулер і вийти в море.
Яцек страшенно нервувався, коли у нього не було нікого, за ким би він міг сумувати протягом шести місяців у морі. Такий уже мав характер. Після того, як остання з його жінок утекла, не залишивши ні своєї адреси, ані злотого на спільному банківському рахунку, Яцек витримав тільки два рейси без «своєї жінки» на суші. Під час першого з рейсів він одного вечора напився і став дзвонити до матері, вимагаючи, аби вона за всяку ціну відшукала ту дівчину, яка обдерла його як липку, і сказала їй, що він «усе розуміє, і це всього лише гроші, тож можна легко пробачити». Бо на кораблі, після піврічної ізоляції й туги, не менш виснажливих ніж цинга, від якої випадають зуби, можна під час раптового нападу розчулення забути навіть про найбільші зради. На щастя, мати Яцка кохала його не безтямно, а була жінкою розумною, тому сказала, що, попри всі старання, не може знайти тої дівчини, бо вона, мабуть, «давно у якійсь в’язниці».
Під час наступного рейду «без нікого на суші» Яцек просто пив. Пив протягом усього часу, коли не працював.
Тоді, у потязі з Ґдині, вона сиділа навпроти Яцека і потай поглядала на нього раз по раз. Вона була бліда, сумна і мовчазна, зі страдницьким виразом на обличчі. Здавалося, їй необхідна допомога. Це була саме така жінка, яку шукав Яцек.
Він вважав, що жінок, які страждають, значно легше завоювати, а стосунки з ними міцніші і триваліші. Як його мати, яку його п’яний вітчим з усієї сили періщив дротом від праски, аж поки її шкіра вкривалася синцями всіх можливих кольорів, а вона все одно залишалася з ним і постійно шукала його по кнайпах, коли він не повертався додому ночувати.
Поки вони доїхали до Свіноуйсьця, він розповів їй усе про себе і про те, який він самотній. На вокзалі вони сіли в одне таксі. Він пішов із нею нібито тільки для того, щоб допомогти занести валізу. А за мить спустився вниз, щоб відпустити водія. Залишився на ніч. Того вечора його не здивувало, що в лазничці висить чоловічий халат і на поличці над пральною машиною лежить голільне приладдя. Він уперше кохався із жінкою, з якою познайомився у потязі кілька годин тому, і вперше з жінкою, у якої саме було місячне. Тієї ночі після двох рейсів без туги й перед третім Яцек переплутав задоволене жадання зі справжнім коханням. Уранці вона розбудила його поцілунком і кілька хвилин із неймовірною ніжністю гладила його по чуприні. Потім відвела до лазнички в іншому кінці коридору. Голі, з рушниками в руках, вони прокрадалися коридором. Замкнули двері на ключ і зайшли разом під душ, де вона робила з ним таке, що він бачив раніше тільки на відеокасетах, які крутив їм часом на кораблі електрик
у своїй каюті. А потім вона дала йому свою світ-лину і книжку віршів. На прощання цілувала його долоні й шептала, що чекатиме.
Але найбільше його вразило те, що вона сту-дентка. Бо у Яцека було нездійснене бажання, що колись він закінчить університет і буде такий самий розумний, як його стрий, якого студентки і студенти називають «пане професоре». А ще він був переконаний, що коли студентка стає перед ним на коліна і робить таке, яке він бачив тільки у фільмах у каюті електрика, то... то це має бути справжнє кохання. І це так сильно вирізняло його з-поміж інших. Його, звичайного рибалку. Що вона студентка і що саме перед ним вона стала на коліна в душі. Він узяв її світлину в конверті, книжку з віршами і вже у таксі відчув, що туга повернулася до нього і що він може спокійно вирушати в рейс і ловити всю рибу цього світу. У нього нарешті була «своя жінка» на суші. На всі шість місяців туги.
Коли він замовив розмову з нею у радіотеле-графіста, вже минула північ. Кілька годин тому він вийшов у море. Її не було вдома. Першої ж ночі після його від’їзду. Він повернувся до каюти, обгорнув книжку грубим папером, щоб не попля-мити, і почав учити вірші напам’ять.
За три тижні знав усі. І тужив. Так, як треба тужити в морі за своєю жінкою. Урочисто відривав листок календаря ввечері, коли закінчувався
черговий день, торкався її фото, прикріпленого до стіни каюти над лежаком, і уявляв її у своїх еротичних фантазіях, коли в каюті гасло світло або коли він сам вимикав нічник над головою. Завжди уявляв собі, як вони знову кохаються під душем уранці, і пригадував кров на своєму прутні, коли вони кохалися першого вечора, а в неї було місячне. Він не згадував ані її волосся, ні грудей, ні вуст, ні навіть її лона. А тільки її кров. Йому здавалося, що допустити його до такої події, ще й у такий спосіб, — це означало перейти всі можливі межі. Така цілковита, безкінечна, безмежна інтимність. Він жодного разу не припустив, що то міг бути просто випадок, що про такі речі чоловік і жінка часто домовляються між собою, і це має мало спільного з інтимністю, а значно більше з гігієною. Але Яцек після тієї ночі поїхав у таксі з книжкою, повного віршів, і мріями про «свою жінку» на суші на всі шість місяців самотності. І її кров на його тілі стала для нього символом. Спершу неймовірне задоволення, а відразу потім — кров. Не якась там звичайна кров, як із порізаної руки. Таке співставлення було для Яцека чимось цілковито новим. У ньому було щось від гріховності й святості жертви одночасно. А поза тим воно стало невичерпною темою його фантазій.
Коли він пригадує собі, як Яцек розповідав йому про ту кров, то постійно повертається
до думки про те, що якби Фройда чи Юнґа можна було відправити з рибалками у дев’ятимісячний рейс кудись під Ньюфаундленд або Фарерські острови, то після повернення вони розробили б цілком інші теорії.
Його дуже непокоїло те, що розповідав Яцек, бо ж Яцек був його другом і розказав йому все до найінтимніших подробиць, коли однієї ночі вони штормували в затоці під Ньюфаундлендом. Корабель ховався за скелями і чекав, поки затихне вітер, який вигнав сюди їх і всі інші рибальські судна. Вони пили уже три дні, бо не знали, що робити з часом, який без риби й ритму, визначеного закиданням і витяганням сіті, так болісно сповільнив свій біг. На четвертий місяць рейсу від цього найкраще допомагає етанол і сон. Потрібно напитися і йти спати або ж заснути там, де пили.
Яцек уже тоді знав напам’ять усі вірші з пода-рованої нею книжки. Він уже пережив стільки розчарувань, коли дзвонив до неї, а її не було вдома або була, але не виявляла до нього ніякої ніжності. Одного дня котресь із цих розчарувань стало останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння, і Яцек прийшов до нього з пляшкою горілки і розповів усе від початку до кінця. І про кров також. Він пригадує, як сказав йому тоді:
— Яцку, те, що у жінки місячне, а вона дозволяє тобі увійти в неї, зовсім не означає, що вона створена для тебе і що треба думати про шлюб із нею. Зачекай, поки ми повернемося. Переконайся, що вона справді чекала на тебе.
Через два місяці Яцек переконався, що вона справді чекала. Вона приїхала по нього в порт на таксі. Виявилося, що вона більше не живе у тому помешканні із лазничкою на іншому боці коридору, бо «власник викинув її на вулицю через те, що пізно поверталася з бібліотеки». Яцек повірив і винайняв їй нове помешкання, заплативши наперед за півроку. Під час його перебування на суші, вони жили разом. Майже щовечора кудись ходили.
Якби він не готував їжу, поки чекав на неї, то вони жодного разу не пообідали б разом. Її майже ніколи не було вдома вдень, вона виправдовувалася, що має багато роботи в універсти- теті. Навіть по суботах. Він зовсім не відчував, що у нього є «власна жінка». Тільки секс із нею і далі був такий самий незвичайний, як першої ночі. Одного разу він попросив її, щоб вони разом пішли в душ. А коли повернулися до спальні, лежали в ліжку і курили, він розповів їй про свої фантазії та про кров. Так делікатно, як тільки міг. Вона зайшлася істеричним сміхом і сказала:
— Слухай, рибалко! Та ти просто збоченець якийсь.
Він уперше образився на неї. Через два тижні вона поїхала до студентського табору. А він залишився сам. Бували дні, коли вона навіть йому не дзвонила.
Він почав нудьгувати за кораблем. Сидів вечорами у порожній квартирі перед телевізором, слухав людей, яких не знав, історії, які його не цікавили, бо були для тих, із суші, пив горілку і розмірковував про сказане йому колись його першим боцманом під час однієї нічної вахти. Це був навчальний корабель, який рибалив біля чилійського узбережжя. Боцман сказав, що рибалка завжди тужить. Постійно. Тужить у замкнутому циклі. Так він це назвав. На кораблі він тужить за домом, жінкою або дітьми, на суші — за кораблем, який для справжнього рибалки «єдине місце, що має ще якесь значення».
Той боцман давно помер, але Яцек досі пам’ятає, як прислухався до його слів і уважно вдивлявся у худе, пооране зморшками обличчя у зеленавому світлі ехолота.
— Бач, синку, — казав він спокійним голосом, — людина повертається додому після багатьох місяців відсутності і спершу здається, ніби щодня Різдво. Тільки без ялинки і колядок. У тебе гарний настрій, усі радіють тобі, хочуть зробити для тебе щось приємне і ставляться до тебе як до подарунка, який знайшли під ялинкою. Але потім Різдво закінчується і через кілька днів світ повертається до буднів. Буднів для них. Але не для тебе. У тебе стільки всього не здійсненого у так званому щоденному житті, що ти починаєш похапцем надолужувати його. Ніхто тебе про це не просив, але ти раптом починаєш перевіряти домашні завдання дітей, без попередження витягаючи їхні зошити зі шкільних ранців; ходиш до вчителів у школі, хоча тебе там ніхто не чекає, а тим більше не збирається розмовляти з тобою, і страшенно хочеш зіграти з сином у футбол, незважаючи на те, що надворі кінець січня. А ще щовечора хочеш виходити кудись зі своєю дружиною, а вночі оволодівати нею. Не можеш зрозуміти, що в неї болить живіт, бо незабаром місячне, що вона повертається втомлена з роботи, що вона на дієті і звикла вечеряти зеленим чаєм з цитриною та знежиреним йогуртом, а не ходити в ресторан, що увечері вона дивиться серіали по телевізору і спокійно спить у великому поро-жньому ліжку, де поруч ніхто не хропить, із від-чиненим вікном і шафою, в якій немає жодної порожньої полиці, на котрій ти міг би покласти свою піжаму й білизну.
**
Тебе, синку, розпакували, як подарунок з-під ялинки, потішилися трохи тобою і відставили вбік, бо у них є важливіші справи. Вони кохають тебе, але того, відсутнього. Того, який час від часу дзвонить, приїздить із подарунками, надсилає кольорові листівки з Макао біля Гонконґу і в їхньому житті з’являється лише з короткими візитами. Коли візит затягується, ти просто починаєш
заважати їм. Але оскільки ти, синку, не гість, який забувається і зі зручності або з розрахунку зали-шається надто довго, а ти їхній батько, чоловік або наречений, то складно сказати тобі про це відверто. Але ти бачиш це, і так само, як вони потай від тебе чекають, поки ти поїдеш, так само і ти потай від них чекаєш повернення на корабель. І тужиш. Цього разу за своєю каютою, за кухарем, в якого пригорає яєчня на двадцять першому тижні рейсу, коли згідно зі статистикою найбільше рибалок уранці опиняються за бортом. Тужиш за цікавістю і напруженим очікуванням, що ж цього разу витягне з моря підйомник, а також за радістю від кожного відривання календарного листка. І коли думаєш про цей листок календаря вже там, у себе вдома, поки ти все ще на суші, лежиш у ліжку біля своєї жінки, яка спить, то в цю мить замикається твій цикл.
Але ти, синку, ще молодий. І зовсім не мусиш ловити рибу. Ще не надто пізно, аби вийти з цього циклу.
Але Яцек не вийшов із циклу. Так, зрештою, як і він сам. Кожен рано чи пізно зустрічає свого власного мудрого боцмана з теорією замкнутого циклу. Але повірить у цю теорію лише через багато років. А тоді найчастіше вже надто пізно, аби розірвати замкнутий цикл.
Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок.
Практикант пропустив один рейс, бо зламав ногу. Він мав перечекати на суші, поки нога знову зростеться, а тим часом плавати на лоцмані, який супроводжує великі кораблі до порту А потім він міг би повернутися на траулер і завербуватися вже не як практикант, а як молодший рибалка. Він познайомився з дівчиною Яцека, коли вони одного вечора після пиятики подзвонили з другом до агентства інтимних послуг у Свіноуйсьці. Таксі привезло двох дівчат. Він знав її обличчя зі світлини над лежаком Яцка. Пам’ятав також вірші, які Яцек часом декламував, коли напивався. І пам’ятав, що Яцек при цьому часто плакав. Бо практикант на судні є страшенно незначним, і він не лише не має свого номера у жеребі охочих зійти на сушу, а й старші рибалки навіть дозволяють собі розплакатися в його присутності.
Практикант збрехав, що погано почувається. Обидві дівчини дісталися другові, який бурмотів щось п’яне. А він допив свою горілку, залишив гроші й пішов.
— Бос, вона покине мене... Бос!!!
Вони вийшли в море з Галіфакса десь близько третьої ранку. Після шести годин п’ятнадцяти хвилин стояння.
Він прокинувся десь о восьмій. Відколи Яцека після нещасного випадку зняв із судна вертоліт канадської прибережної охорони і перевіз до лікарні у Галіфаксі, він залишився сам у каюті.
Встав, узяв свою ковдру, ковдру Яцека, одягнув теплі синьо-зелені шкарпетки, які сплела йому Аліція, запхнув до кишені пачку цигарок і пішов у носову частину корабля. Було зрозуміло, що на місце лову вони вже не встигають і сіті до полудня не закинуть.
Він примостився на палубі за якірною кор- бою, яка захищала його від вітру. У цьому місці його не було видно з містка. Подивився на лінію горизонту. Суцільна сірість. Закурив. Океан переливався чорно-сивим ртутним полиском мертвого металу. А над ним висіло гігантське шатро із хмар. Було моторошно і темно. Можна було роздивитися всі відтінки сірого. Вітер намовляв на самогубство. І тільки мотор зава-жав йому. Трапляються такі хвилини, найчастіше після шторму і найчастіше в Атлантичному океані, коли на морі повний штиль. Після полудня. Хмари закривають сонце. Сірість води непомітно переходить у сірість повітря. І здається, що коли перехилишся через борт, відірвеш руки від поруччя й піддасися спаданню й підніманню мертвих брижів та не чутимеш мотора, то посеред цієї сірості зможеш раптом стати невагомим. Так, ніби час зупинився і простір втратив точку відліку. Багато хто пірнає у цю пустку за бортом і тоне у сірості. Особливо часто так чинять, коли життєвий біль перемагає радість життя. Ніби випадково, бо насправді такий відхід із життя для рибалки означає поразку. Трохи засильно вихили-тися і з плюскотом упасти у цю сірість. Назавжди. Ще не існує назви для цього феномена і стану людського духу, коли після повного штилю надходить сірість. Цієї назви не придумали ні психологи, ані моряки, які п’ють горілку в каютах. Мабуть, тому, що серед рибалок мало науковців. Аж згодом, під час вечері зауважують, що когось бракує. І навіть не відомо, де його шукати. Тому в таких випадках корабель переважно не повертається, лише у корабельному журналі записують «особовий склад команди зменшився» і надсилають факс власнику судна з проханням повідомити родині.
Інколи він також думав про самогубство. Але він не зробив би цього так просто, викинувшись за борт. Можливо, десь біля Капштадта, Мавританії чи Канарських островів. Але не тут. Неподалік від Ньюфаундленду. Тут вода надзвичайно солона і переважно має температуру нижче нуля, а він просто терпіти не може холоду. Алі- ція завжди прокидалася вночі і щільніше огортала його ковдрою, щоб він не мерзнув. Часом він теж прокидався, розплющував очі, притуляв її до себе, цілував. А потім брав у долоні її вічно холодні стопи. І часто вони так засинали. Бо дуже дбали про те, щоб нікому з них не стало холодно. Ні в ліжку, ні у серці. Тому він точно не буде викидатися за борт біля Ньюфаундленду. Якщо вже помирати, то хоча б тоді, коли тобі приємно, помирати так, як тобі найбільше подобається. Адже це стане твоїм останнім у житті спогадом.
Він думав про самогубство переважно тоді, коли вони поверталися на сушу. Всі чекали цієї миті в урочистому піднесенні, курили цигарки одну за одною, щогодини голилися, перевіряли, чи запаковані подарунки, хоча добре знали, що все було запаковане давним-давно і лежало рівно поскладане в шафках ще від моменту, коли корабель зайшов у балтійські води у данських протоках — а йому було прикро, що рейс закінчився.
Чотири роки тому він також голився щогодини. І теж перебирав давно запаковані подарунки. І жував чотири жуйки одночасно, щоб Аліція не відчула, що вони з Яцеком після сніданку пили горілку. Вони пришвартувалися до берега, а її не було. Він подзвонив її матері до Познані. Ніхто не підняв слухавки. Через шість годин у таксі приїхав її брат.
Вона позичила братову машину. Хотіла зробити сюрприз і забрати його автомобілем зі Свіно- уйсьця, щоб повезти просто до Ґданська і познайомити з батьком. У Ґданську вони збиралися одружитися. Під Пілою вантажівка з причепом почала різко гальмувати, щоб не в’їхати в авто з вимкненими фарами і п’яним водієм. Причеп розвернувся впоперек дороги, але перед тим, як зупинитися, зіпхнув «шкоду» Аліції з дороги.
Поліцейські розповідали, що розтрощене було все, навіть обидва номери, тож вона напевно не мучилася.
Вони були знайомі п’ять років перед тим, як він запропонував одружитися. Уже через рік вони жили разом у Познані. Це було за місяць після того, як він уперше побачив її голою. Вона повезла його на виставку Енді Воргола до Варшави. Вони винайняли кімнату в готелі. У темряві вона пішла до лазнички, а коли повернулася, він шукав годинник і запалив лампу на столику. Вона стояла перед ним, почервоніла від сорому, а він від розгубленості опустив голову і не дивився на неї. Відтоді він відчув, що вона стала його жінкою.
Ніхто не вмів чекати так, як вона. Ніхто. Він виходив у рейс на довгі місяці, а вона чекала. Вони разом відривали листки календаря. Домовилися, о котрій годині будуть це робити. Вона — щовечора у спальні винайнятого крихітного помешкання на піддашші, а він поблизу Ісландії, Лабрадору чи Фарерських островів. Тому його день часто закінчувався відразу після полудня.
Окрім тих самих текстів на звороті календарних листків, вони читали й ті самі книжки. Вона навчила його читати книжки. Потім навчила любити їх. Вона із заздрістю говорила про весь той час, який був у нього на траулері, і конвертувала місяці у книжки, які можна за цей час прочитати. Вона склала йому цілий список книжок, які «справжній чоловік повинен прочитати хоча б раз у житті». Розповідала нібито жартома, що рибалки мають багато спільного з літераторами. Так само часто, як прозаїки, вони стають алкоголіками, і так само часто, як поети, скоюють самогубства. Захоплено переповідала йому свої сни, у яких вона мешкала у невеличкому буди-ночку з кріслом-гойдалкою і каміном, із книжками Маркеса, Кафки, Камю і Достоєвського на полиці. Аліція хотіла, щоб її коханий був добрим і мудрим. І щоб вона могла пишатися ним. І вірила, що рибалка теж може бути мудрим. Бо ж «добрий він за своєю суттю».
Вона купувала йому книжки і потай пакувала їх до валізи, сумки та його морського наплічника. А він потім знаходив їх у складених штанях, поміж шкарпетками і білизною, у поліетиленовій торбинці під кілограмами цукерок «Корівка», які він так любив, або у коробках із черевиками, що вона йому купила.
У портах або коли вони причалювали до плав- бази, щоб поповнити запаси льоду, води, поміняти сіті чи зробити дрібний ремонт, на нього завжди чекали листи й посилки з книжками. Він не мав де тримати їх у тісній каюті, яку ділив навпіл із Яцеком. Одного разу він запитав стюарда, чи міг би поставити книжки на порожній полиці над телевізором біля входу до офіцерської кают-компанії.
— Звичайно, можеш. Ця банда не читає книжок, тож ніхто їх не вкраде. їх більше цікавлять порно-фільми, які показує електрик.
Але стюард помилився. Дуже помилився. Уже через тиждень книжки почали зникати з полиці. А за кілька днів поверталися на місце. У розмовах за їжею, у каютах, коли пили горілку чи під час роботи на палубі ніхто з них не зізнавався відверто, що читає книжки з полиці в кают- компанії. Але ще через місяць полиця майже увесь час стояла порожня. Щойно хтось клав туди книжку, як вона відразу ж зникала. Вибухнув скандал, коли з’ясувалося, що третій механік тижнями тримає книжки у своїй каюті та ще й підкреслює ручкою цілі фрагменти тексту. Викрив це лікар, якому механік тою ж ручкою підписався за отримання аптечки для машинного відділення.
Одного разу під час вечері лікар почав дискутувати з радистом про політику, лікар був, як завжди, збуджений, дехто вважав, що він краде морфій із заскленої шафки у своєму кабінеті й тільки про людське око випиває після цього півпляшки пива, щоб смердіти алкоголем. Ця тема, як завжди, при-звела до сварки. У якийсь момент третій механік, що сидів з протилежного боку столу, підтримав радиста. І тоді лікар крикнув на цілу кают-компанію:
— А ти, курва, що? Думаєш, як заникуєш книжки, то це вже свідчить про твою начитаність? А сам ще й підкреслюєш фрагменти, щоб усі остаточно переконалися, що в тебе дах з’їхав. А крім того, ти вже два тижні тримаєш «Бляшаний барабан» Ґрасса під своєю заслиненою подушкою. Ти що, дрочиш на нього? Тобі вже не вистачає порнофільмів у електрика?!
Таким чином з’ясувалося, що у вільний час рибалки, хоча і не зізнаються в цьому, читають Ґрасса, Гемінґвея, Достоєвського, Ремарка, а також Анну Ковальську і Хмелевську. Аліція дуже сміялася, коли він розповів їй цю історію після повернення з рейсу.
Вона так гарно сміялася. Останнім часом він зрозумів, що найсильніше хотів її саме тоді, коли вона сміялася. Вона, здається, відчувала це і часто спершу провокувала його, щоб він її розсмішив, а потім вони кохалися.
Вона ніколи не сумнівалася у його вірності. І завжди захищала своє право вірити в це. Він ніколи не забуде, як одного разу під час пиятики її брат гордо розповідав йому, як Аліція відповіла якійсь заздрісній товаришці на запитання, чи вона справді вірить, що її рибалка зберігає їй вірність протягом усіх цих довгих місяців:
— Моя люба, звичайно, він залишається вірним мені. Але я все одно переживаю. Бо як подумаю про те, що якась курва бере у нього в рот і робить це не так, як він любить, то дратуюся, як кожна нормальна жінка.
Потім йому розповідали, що товаришка, яка поставила це запитання, мало не вдавилася тістечком, почувши відповідь, а це її «як кожна нормальна жінка» незабаром розійшлося по Познані, і люди переповідали цю історію одне одному як анекдот.
Бо Аліція була саме така. Незалежна. Мудра. Вродлива. Вона любила життя. І кохала його. І тому він ніколи не скоїть самогубства. Ні тут, ні біля берегів теплої Мавританії, ні в будь-якому іншому місці. Бо тоді закінчилися б його спогади. Такі, як-от цей, коли вона казала йому:
— Коли ти зі мною, дні тікають, ніби зернята маку з дірявого відра. Потім ти їдеш, дірка у відрі раптом закривається і мені здається, що хтось приходить уночі і потай досипає туди маку по вінця.
Задля таких спогадів варто жити, навіть якщо нема з ким замкнути цикл. А ще тому, що спогади завжди будуть новими. Минулого змінити неможливо, але можна змінити свої спогади.
«Коли ти зі мною, дні тікають, ніби зернята маку...»
Він почув кроки за своєю спиною. Хтось підій-мався металевими сходами на палубу в носовій частині. Поспіхом витер сльози ребром долоні, у якій тримав цигарку. Дим зайшов йому в очі, і вони ще більше почервоніли. Повз шлюпку пройшов боцман. Не помітив його. Пішов на ніс, сів на подряпаний швартовий стовпчик і задивився
у море. На ньому були робочі штани синього кольору, які трималися на еластичних, потріпа- них по боках, ґумових підтяжках, перехрещених на спині. Окрім вилинялої майки, не мав на собі більш нічого. А надворі було десять градусів морозу і сильний вітер.
Він дивився на боцмана з-за шлюпки. Якби потрібно було описати його одним реченням, то він сказав би просто, що боцман велетенський. Він уже плавав на багатьох кораблях, але жодного разу ще не бачив такого великого і сильного чоловіка. У нього були величезні руки. Такі великі, що жоден ремінець від годинника на них не сходився навіть на останню дірку, тож боцман не міг носити годинника. Одного разу, коли вони затрималися на добу в англійському Плімуті, Яцек замовив спеціальний ремінець у ювелірній крамниці й подарував йому на уродини годинник. Боцман був страшенно розчулений тим, що хтось згадав про його уродини, у нього в очах аж виступили сльози, коли Яцек дарував йому годинник, а потім він носив цей годинник завжди і всюди. Чистив у ньому рибу, заливаючи кров’ю, ходив із ним під душ, не знімав, коли витягали сіті. Одного дня цей ремінець просто тріснув, і боцман загубив годинник. Шукав його два дні. Він повзав на колінах і прочісував метр за метром усю палубу від носа до корми і від корми до носа, шукав і шукав. Він зазирав навіть до машинного
відділення, куди ніколи не заходив. А потім напився і прийшов до їхньої каюти, щоб вибачитися перед Яцеком, бо той «був, курва, такий добрий до нього і подарував йому годинник, а він, як сцикун, загубив його». Бос знав, що за доброту треба бути вдячним.
Він дивився тепер на боцмана, який нерухомо сидів на швартовому стовпчику, ніби витесаний з каменю, і намагався вгадати, чи боцмана також пригнала сюди думка про якусь жінку. Якщо добре подумати, то у цій в’язниці на плаву, мешканці якої підписали трудові угоди і тепер мають право на страйк та мінімум чотири години сну на добу, а до своїх послуг кока, стюардів, телебачення та електрика з його відеомагнітофоном і касетами, найбільше емоцій і смутку викликають саме жінки. Жінки, яких тут немає. Наскільки він пригадує, найбільшої прикрості рибалки завжди зазнавали саме від жінок. Тих, неприсутніх.
Уперше він відчув це, коли був ще у технікумі. Це було дуже давно, коли у рибальстві зароблялося не так продажем тріски чи хека, як спекуляцією. Боягузливіші продавали автоматичні парасольки в Польщі, а сміливіші кокаїн у Роттердамі. Це сталося на Різдво. Йому було сімнадцять. Він ще навіть не був практикантом. Вони пливли до плавбази в Баренцовому морі, щоб вивантажити свої трюми. Він стояв на містку за штурвалом. Протягом восьми годин Різдва, від першої зорі до ранкової служби Божої він вдивлявся у гірокомпас, щоб не збитися з курсу більше ніж на чотири градуси в той чи інший бік. Відтоді, як він заступив на вахту, на капітанський місток раз по раз виходили рибалки. Вони замовляли офіцеру-радисту розмови з Польщею на Різдво ще у вересні, відразу після того, як корабель виходив у море з Ґдині. Кожен мав можливість поговорити не більше трьох хвилин. Без жодних гарантій, що вони зможуть додзвонитися, бо «залежить, де буде корабель на Різдво», їм пощастило, бо на Різдво вони опинилися у місці, де був зв’язок.
Радіорубка біля самого радара, майже посередині капітанського містка. На містку в цей момент Сам — капітан, бо це ж Різдво, офіцер- радист і «той шмаркач за штурвалом». Зв’язок настільки поганий, що нагадує сигнал радіо «Свобода» у часи, коли Європа ще не була вільною.
На місток приходить рибалка. Він хвилюється. У нього три хвилини, на які він чекав ще від листопада, і тепер він у присутності капітана, офі- цера-радиста і «того шмаркача за штурвалом», перекрикуючи тріскотіння радіохвиль, має сказати, що тужить, що йому погано, що це останнє Різдво без них або без неї, що йому все набридло, і він хотів би притулити її до себе і дуже хвилюється, бо вона давно не писала. Але найбільше він хоче сказати їй або їм, що для нього у світі не існує нікого важливішого. І почути, що він для них також найважливіший. Узагалі, це єдине, що він насправді хотів би почути. І це не мусить прозвучати так прямо. А тим часом за свої три хвилини він довідується, що «мама вже не хоче тої комбінації, яку просила», що «кремів купувати не по-трібно, бо вона дістала їх у Польщі» і що «якби він зміг передати апельсини, то хлопці би зраділи». І рибалка виходить після своїх трьох хвилин у Святвечір на вітер, і його душа така побита, що йому не допомагає ні етанол, ні сон. І він про всяк випадок не виходить більше з каюти на вітер, щоб знову не лізли в голову якісь дурні думки. Бо насправді після того, як він зійшов з капітанського містка, йому хотілося піти на самий кінець корми траулера. Або й ще далі.
Це було дуже давно. Зараз, на щастя, вже не потрібно розмовляти зі своїми коханими про помаранчі та креми у присутності «шмаркачів» біля гірокомпаса. Зараз уже дбають про особистий комфорт і стосунки між людьми. Уже існують профспілки рибалок. А крім того, світ змінився на краще. Нещодавно він навіть бачив, як перший офіцер придбав собі у Бремергафені мобільний телефон із сателітарним GPS і тепер може розмовляти з ким захоче і скільки захоче з палуби на носі корабля. Тільки перший офіцер не має з ким розмовляти.
Якщо він не помиляється, то останньою жінкою, з якою розмовляв боцман, була суддя районного суду в Ельблонгу. Та розмова не тривала довго. Вона запитала його в повному залі суду, чи відчуває він свою провину. Він відповів тихим голосом: «Звичайно», — і тоді вона засудила його на п’ять років ув’язнення за «завдання важких тілесних ушкоджень, які призвели до втрати працездатності».
Багато років тому боцман побив чоловіка кухарки їдальні Будинку рибалки в дільниці Вжещ у Ґданську, де мешкав протягом дев’яти місяців, коли лікар цієї установи не підписав йому лікарняного після діагностування у нього аритмії серця.
Цю хворобу знайшли у боцмана ще у дитбудинку під час першого ж загального лікарського обстеження, але тоді напади траплялися доволі рідко.
Останнім часом вони вже почастішали, але миналися через кілька годин, якщо боцман припиняв пити. Йому не пощастило, і тривалий напад стався із ним саме під час обов’язкового медичного обстеження. А оскільки рибалка має бути здоровим і сильним, то його тимчасово перевели на сушу. Він мав би працювати «на конвеєрі» рибзаводу і лікувати серце. І тоді боцман по- справжньому захворів на серце.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |