Його очі були повні сліз, як тоді, на Різдво, біля смітника.
Ада обійняла його і накинула на плечі сорочку. Він тремтів усім тілом.
Коли вона згадує, що відбувалося на тому лісовому паркінгу потім, то знову починає трем-тіти. Приїхала поліція. Водій пошкодженого автомобіля звинуватив Анджея у спробі вбивства. А тим часом водії машин, які стояли в заторі на дорозі, довідалися, звідки взявся прив’язаний до дерева пес. Поліція писала протокол, а водії обзи-вали власника пса найгіршими словами. Анджей мовчав.
І ось до поліцейської машини, в якій вони сиділи, підійшов дідок, дав Анджеєві картонну коробку з грошима і сказав:
— Ми зібрали для вас від усіх потроху. Щоб ви могли заплатити за ремонт машини того... того суб’єкта.
Поліцейські замовкли.
Через годину дорога спорожніла. Вони мовчки сиділи, притулившись одне до одного під деревом, на траві, розритій псом, якого поліцейські забрали до притулку.
Тоді Анджей заговорив. Монотонним, спокійним голосом. Майже без емоцій.
— Моя мати, коли її піхва ще не зажила після розривів від моєї голови і кривавила, а її груди були повні молока, ця сучка запакувала мене голого до торби, з якою ходила по м’ясо до магазину на розі, і винесла на смітник. Як відро зі сміттям. Це теж було на Різдво. Поклала мене поряд з лушпайками від картоплі, пляшками з-під денатурату, використаними прокладками і пішла. Так просто. Поклала мене, як сміття, і пішла. Але мені пощастило. Бо вона могла б покласти мене до кулька з лушпинням від картоплі. До таких не підходять навіть щури. Моя торба була з-під м’яса, тож до мене почав принюхуватися пес. Температура мого тіла вже понизилася до тридцяти трьох градусів. Але я вижив. Тепер ти знаєш, чим я завдячую псам. Насправді я ніколи не зможу їм віддячитися.
Вона пригадує, як сиділа поруч із ним, пара-лізована почутим, і дивувалася, чому не відчуває ні співчуття, ні злості, ні ненависті. Ні навіть кохання. Відчувала тільки страх. Звичайний біологічний страх. їй стало страшно, що ця людина могла б колись зникнути з її життя.
Він пробрався через «Алею снайперів» до готелю Holiday Inn. Віддав знайомому журналістові з CNN листа до неї. На зво-ротній дорозі вирішив піти на базар і купити трускавок, які дуже любив. Бомба розірвалася на південній частині ринку, коли він повертався, ласуючи трускавками з сірої торбинки.
У квітні 1992 року серби оточили Сараєво. Коли у вересні 1995-го облогу було знято, у місті вже загинули понад десять тисяч людей, зокрема й тисяча шістсот дітей. Серед них були й поляки.
Однієї липневої ночі 1993-го він сказав їй, що хоче поїхати туди. Вони сиділи на камінні на березі моря в Устці, пили вино з пляшки і дивилися на зорі. Він узяв її долоні, притиснув до вуст і сказав:
— Дозволь мені... Будь ласка.
Попросив декана надати йому відпустку. Нікому нічого не сказав. Подзвонив до знайомого, потім поїхав до Берліна і звідти дістався до Сараєва разом із вантажем гуманітарної допомоги. Через три тижні польська пресслужба цитувала його репортажі у більшості своїх матеріалів із Сараєва. Марта вважала його героєм, але Аді не вдавалося навіть пишатися ним. Вона боялася. Постійно жила у панічному страху. Коли дивилася в новинах інформації з Сараєва,
почувалася так, ніби це оголошують вирок Анджеєві.
Він писав їй. Щодня. Листи надходили часом з Берліна, часом із Відня, інколи з Брюсселя. Але найчастіше з Лондона. У Сараєві він заприятелював із журналістами з CNN, які мешкали в Holiday Inn, саме вони надсилали його листи з усіх цих міст.
Готель Holiday Inn був єдиним місцем, яке не рухали своїми бомбами серби. Там мешкали журна-лісти найбільших радіостанцій і телеканалів світу, тому артилерія не чіпала цей будинок. Але не під-ступи до нього. Навпаки. Там можна було вбивати. Алея, біля якої стояв готель Holiday Inn, отримала зловісну назву «Алея снайперів». Серби стріляли навіть у псів, що пробігали мимо. Але тільки до зими 1993/94. Потім псів не стало. Усіх з’їли.
Анджей написав їй про чоловіка, який утративши після вибуху гранати дружину і трьох доньок, збожеволів. Він зробив собі шолом із газети і пішов прогулюватися «Алеєю снайперів», певний, що у цьому шоломі йому нічого не загрожує. «Я стояв неподалік і бачив, як вони прострелили його навиліт уже через п’ятнадцять секунд», — писав Анджей.
Він писав також про інші місця і смерті. Напри-клад, про регулювальницю автомобільного руху на вулицях Сараєва. Вона завжди мала бездоганний макіяж, ідеально випрасувану форму й дуже вузьку спідницю. Стояла на перехресті та керувала дорожнім рухом. Навіть тоді, коли вже не було руху, яким треба було керувати. Такий от спосіб боротьби проти божевілля за допомогою підкресленої нормальності. Одного дня регулювальниця загинула на вулиці.
Або про квартет струнних інструментів, що грав у церкві, яку не розбомбила артилерія. Вони грали при свічках, а надворі було сімнадцять градусів морозу. Бетховен, Моцарт і Ґріґ. І тут поряд розірвалася граната.
«Але вони продовжували грати. До кінця», — писав Анджей.
Після цього концерту вона отримала найгарні- ший любовний лист з усіх, які могла б собі уявити. Анджей сидів у бомбосховищі разом з іншими, слухав Наталі Коул і писав:
Адусю,
є люди, які пишуть такі речі, коли їм вісімнадцять, є ті, що ніколи не пишуть нічого подібного, є й інші, котрі вважають такі тексти неправдоподібними, а є люди, які мусять написати такий текст, коли їм хочеться переказати якусь інформацію.
Бо вони кохають і усвідомлюють власний егоїзм. Я один із таких егоїстів. І тому пишу цей текст.
І буду таким завжди.
Я пам’ятаю і часто пригадую собі незвичайні подробиці нашого життя.
Незабутні, «Unforgettable».
Твоє пухнасте волосся на моїй щоці, твій погляд, доторки, твої зітхання, вологість твоїх вуст, коли вони зустрілися з моїми у тому нічному трамваї, їхню нетерплячість.
Я пам’ятаю смак твоєї шкіри на плечах, пам’ятаю твій неспокійний язик у моїх вустах, тепло твого живота під моєю долонею, яку притискала твоя, зітхання, зізнання, віддавання, безсоромність, пожадання, сповнення...
Незабутнє «Unforgettable, that’s what you are...».
І ті короткі миті, коли я знав, що ти відчуваєш те саме, що і я...
Коли ти пишалася моїми здобутками, коли рев-нувала мене до інших жінок, які навіть не звертали на мене уваги, коли ти дзвонила до мене просто так, без причини, котрогось понеділка або п’ятниці, коли говорила: «Я обожнюю тебе», — і присоромлено клала слухавку.
«You feel the same way too...»
Мені здасться, що ми нерозлучні...
Що це просто вже трапилося і що так буде завжди.
Що навіть якщо я залишуся тільки якоюсь нотаткою у твоїй пам’яті, якоюсь датою, спогадом, то це і так буде як повернення до чогось, що насправді не від’єдналося. Просто пересунулося на кінець черги важливих для тебе людей.
І настане день, може, через багато років, коли ти витягнеш мене — лише на кілька хвилин на сам початок черги і подумаєш собі: «Так, це той самий Анджей...».
Незалежно від того, що трапиться, і хоч би яке рішення ти прийняла, мені завжди видаватиметься, що ми нерозлучні.
«Inseparable...»
Воно приходить так тихо і несподівано.
Читаю книжку, чищу зуби або пишу черговий репортаж. Воно просто приходить до мене.
Раптом я починаю думати про твої вуста, або про те, що ти написала мені в останньому листі, про твої очі, такі гарні, або про спідницю, на яку я наступив, коли в темряві вставав із нашого ліжка, про пиптики твоїх грудей, про білість твого живота або про вірш, який я ще не прошепотів тобі до вуха, про музику, яку хотів слухати разом із тобою, чи просто про дощ, який падає на нас, коли ми сидимо під деревом, і я можу захистити тебе від цього дощу...
І коли я думаю про це, то мені так страшенно тебе бракує, що аж хочеться плакати. І я не знаю, чи це від смутку, що мені тебе бракує так сильно, чи від радості, що бувають такі відчуття.
Анджей.
Сараєво, 18 лютого 1994-го.
У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірва-лася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві.
Вона тужила.
Тужила за ним постійно. Відчувала тільки спрагу й тугу. Ні холоду, ні тепла, ні голоду. Тільки тугу і спрагу. їй були потрібні лише вода і самотність. Тільки на самоті вона могла втопитися у своїй тузі так, як того хотіла.
Навіть уві сні не було відпочинку. Вона не тужила уві сні, бо тужити уві сні неможливо. Вона могла тільки бачити сни. їй снилася туга за ним. Вона засинала зі сльозами на очах і в сльозах прокидалася.
Її друзі бачили це. Не радили їй нічого. Вони були надто добрими друзями. І занадто добре знали її. Єдине, що могли зробити, це вирвати її на кілька годин із цієї туги. Кіно, дзвінки, несподівані візити, раптові прохання опікуватися чужими дітьми. Тільки щоб у неї не було часу думати. Вони організовували вечірки, без жодного приводу, тільки для того, щоб була нагода витягти її надвір. Хоча б на кілька годин.
Вона приходила до них зібрана й усміхнена, хоча не могла бачити усміхнених людей. Вона приносила їм квіти, вони складали їх у вазонки, а їй ці квіти ввижалися вже зів’ялими.
Вона намагалася не носити чорного одягу. І не мати темних кругів під очима. Постійно була зосереджена. Максимально. Усі її зусилля були скеровані на те, щоб не показати свого болю. Вона сміялася тільки обличчям. Відтворювала сміх інших. Це було помітно, бо часом вона починала сміятися пізніше за інших.
Вона не скаржилася. Ніколи не згадувала про нього. Не хотіла розмовляти про нього ні з ким. Тільки раз, один-єдиний раз щось тріснуло в ній, немов шкіра на ще свіжому шрамі.
Це сталося на Мартиних іменинах. Бо саме завдяки Марті вона зустріла Анджея. Якби Марта одного разу не вирішила вийти заміж, то Ада не зустріла б Анджея.
Того дня Марта без попередження прислала по Аду таксі. Просто так. Хтось подзвонив у двері. Вона відчинила. Молодий таксист подав їй аркуш паперу. Вона впізнала почерк Марти. Ми на тебе чекаємо. Таксист знає, що не може поїхати без тебе. Марта.
Вона зробила макіяж, залпом випила один за одним два келихи червоного вина «для відваги», взяла з нічного столика подарунок для Марти і поїхала. Вони обійнялися в порозі. Марта про-шепотіла їй на вухо:
— Іменини без тебе не мали б сенсу. Я дуже рада, що ти приїхала.
Вона познайомила її з усіма. Серед гостей був молодий семінарист. Марта згадувала колись, що познайомилася з ним, коли робила репортаж, — вона працювала журналісткою в одному з усепольських видань, і що він «був цікавий». Семінарист ходив за Адою хвостом. Не відходив ні на мить. Був зарозумілий, поверхово начитаний і довкола його вуст виступала піна від невтомного оповідування про себе і про те, що «привело його до правди і Бога».
Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула.
Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом:
— Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати.
Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст...
І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала:
— Що ти, придурку, можеш знати про втра-ти?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?!
Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.
— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засра- них ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати!
Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, від-вернулася і поспіхом вийшла з кімнати, пересту-паючи по друзках розбитого келиха.
Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше
в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів.
Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.
Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення:
— Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві.
Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона-любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.
— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати.
Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи.
Вона худла.
Він був для неї ніби духівник.
Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому.
Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про
Нього саме тоді, коли вони лежали голі, приту-лившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він про-шепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон.
Духівник із сильною ерекцією.
Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала.
Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло.
Тому він був для неї ніби духівник.
Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності.
Навіщо?
Для кого?
Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?
Ну навіщо?
Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей.
Так вона вирішила.
Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх.
Обидві.
Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй'про її існування.
Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить роз-смоктатися, розжене, як нариви.
Висушить.
Візьме їх голодом.
Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою радістю, крихітною перемогою над жорстокістю дня, який починається своїм дурнуватим сонцем і будить усе до життя, дня з його непотрібною свіжістю, росою на траві і своїми безкінечними дванадцятьма годинами, що їх потрібно прожити.
Вона візьме їх голодом, засушить...
Вона худла.
Відчинила двері. Марта. Сказала, що не зійде з місця, поки Ада не поїде з нею до лікаря.
— Дивися, — показала вона рукою на повний наплічник. — Там їжа мінімум на два тижні. Вода
є у крані. Жити зі мною жахливо. Навіть якщо не згадувати про те, що я хроплю.
Ада посміхнулася. Поїхала з Мартою. Виключно для Мартиного спокою. Вона сама зробила б усе для Марти.
— Anorexia nervosa, - сказав психіатр, страшенно худий дідок з білим мов сніг густим чубом. — Я випишу вам скерування до їдальні, — додав він і швидко почав писати щось у своєму записнику.
— До їдальні? — здивувалася Марта, яка теж зайшла в кабінет. Бо Ада тільки за такої умови погодилася на розмову з лікарем.
— Вибачте, — усміхнувся лікар. — До клініки порушень режиму харчування. Але вас візьмуть туди не раніше, ніж через рік. Така туди черга. Зараз це дуже модна хвороба. Наберіться терпіння.
— Я не хочу ніякого скерування, — тихо запро-тестувала Ада.
Він підняв голову над записником і зручніше вмостився у кріслі.
— І даремно. Дуже даремно. Розповісти вам, що відбуватиметься з вами протягом найближчих тижнів і місяців? Розповісти, як кров у вас стане такою водянистою, що кожна найменша ранка призводитиме до кровотечі? Про те, що ви непомітно для себе можете зламати пальця або й цілу руку? Що у вас повипадає волосся? Все. На голові, під пахвами, на лоні. Розповісти про
воду, яка почне збиратися у ваших легенях? Роз-повісти про те, що ви зупините свій овуляційний цикл, матка практично відключиться і припи-няться менструації? — він зазирнув до її картки. — І це у двадцять вісім?
Відсунув від себе папери.
— Але ви не хочете скерування. Ви хочете стати схожою на сіру мишу-гермафродита. Ви хочете просто стати маленькою, нікому не потрібного, неважливою. Який біль штовхає вас на це, примушує хотіти перестати бути жінкою? Я не знаю, який саме, але знаю, що жоден чоловік, навіть той, що помер, не хотів би такого. Бо ви занадто гарна.
Марта плакала. Якоїсь миті вона встала й вийшла з кабінету.
Ада сиділа вражена й дивилася на лікаря. Він замовк. Повернув голову вбік і поглядав у вікно.
Ада сиділа згорблена і тремтіла. За мить, не пі-діймаючи очей, сказала:
— А ви... тобто... чи могли б ви виписати мені це скерування?
Коханка
Він приходив. Часом кидав піджак на підлогу, іншим разом залишав на вішаку в передпокої. Мовчки підходив до мене, задирав спідницю або так само різко здирав із мене штани, впихав язик мені до рота, а потім розсував мої ноги і запихав мені всередину два пальці. Інколи у мене в піхві було зовсім сухо, і тоді я відчувала його обручку.
Що ти відчувала у дей момент?
Колючий дріт. Просто колючий дріт. Іржавий колючий дріт у своїй піхві і його язик у своїх вустах. Кожна літера, вигравірувана на цій обручці, була ніби гачок, який чіпляв і роздирав мене зсередини. Йоганна 30.01.1978. Мені почи-нало боліти вже на «Й», перші сльози виступали на очах на «а», а по-справжньому кололо на «ЗО».
Я народилася ЗО січня. У день його шлюбу, тільки на 8 років раніше. Коли він приходив до мене на уродини, то завжди мав із собою два букети. Один із них для мене. На уродини. Дуже гарний. Такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Другий для дружини. Він клав його на підвіконні в кухні. Ніби між іншим. Намагався зробити вигляд, наче це його портфель. Не має значення. Тільки щоб він не лежав у вітальні, коли ми кохаємося там на підлозі, або у спальні, якщо ми доходимо аж туди.
Коли він уже після всього переставав мене цілувати і відвертався, я вставала з підлоги у вітальні або з ліжка у спальні й гола йшла до лазнички. А він лежав і курив. Повертаючись із лазнички коридором, я дивилася на букет. Під-ходила до шафи у передпокої, брала найбільшу вазу з фіолетового скла, наливала до неї води, йшла до кухні і ставила квіти для його дружини у воду. Такий букет, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Теж дуже гарний. Бо він ніколи не купує квіти поспіхом. Ніколи. Насправді він купує квіти для себе, щоб тішитися радістю тієї, кому їх дарує. Моєю. І своєї дружини також.
Троянди для неї завжди були пурпурові. Пере-в’язані кремовими стрічками. У целофані за кві-тами завжди стирчав білий конверт. Незаклеєний. Колись цей конверт уже був у мене в руках.
Він лежав у кімнаті, курив, змучений і заспокоєний тим, що ми робили кілька хвилин тому, а я стояла гола в кухні біля пурпурових троянд для його дружини і притискала до грудей конверт, у якому були слова, які могли зробити боляче тільки мені одній.
Пригадую, як подивилася на той конверт і, поба-чивши написане його рукою слово Йоганна, знову відчула в собі дріт. Але того разу вже по всьому тілу. І тоді я поклала конверт назад, у квіти. Він упав поміж пурпурових троянд для його дружини. Я мусила відвернутися від тої вази, щоб не дивитися більше на конверт, і стояла спиною до вікна, гола, тремтіла з холоду і болю, з приниження і жалю до себе, чекала, доки минеться це тремтіння. Щоб він нічого не зауважив.
Потім поверталася на підлогу або до ліжка, при-тулялася до нього і забувала про все. Він допомагав мені в цьому. Часом мені здавалося, ніби він знає, що відбувалося зі мною в кухні й хоче нагородити мене за цеч Ніби поцілунками намагається затулити діри у мені від того колючого дроту. І йому це вдається. Бо він кохає жінок так само, як купує для них квіти. Насамперед для того, аби відчувати радість, коли бачить їх щасливими. І напевно саме це так сильно приваблює мене до нього. Відчуття, що без нього неможливо пережити чогось «настільки ж приємного» або «кращого». Просто неможливо.
Часом мені здавалося, що це абсурд. Тільки моя недорозвинута уява. Одного разу я наважилася і сказала про це своєму черговому психотерапевту. Те, що я почула у відповідь, нагадувало лекцію, яка мала би захопити мене. Він сказав, що це не має нічого спільного з уявою і що це «едипаль- ний прояв бажання стати дружиною свого батька, зробити його своєю власністю й народити йому дітей». Уявляєш собі?! Який придурок! Сказав мені таку дурницю. Мені, яка росла без батька від другого року життя. А до другого року життя батько у мене був протягом шести місяців і двадцяти трьох днів, а потім траулер, на якому він служив офіцером, розбився об айсберг неподалік від Ньюфаундленду. Я вийшла з кабінету посеред другого сеансу психотерапії і мені навіть не хотілося гримнути дверима. Цей лікар міг би відчути себе на висоті й подумати, що йому вдалося мене рознервувати. «Едипальний прояв бажання». От придумав! Зарозумілий психіатр у чорному гольфі, штанях, які, здається, не знали про існування пральні, і з огидним кульчиком у вусі. Говорити такі речі мені, тій, яка відразу після «Дітей із Бюллербю» прочитала «Психологію жінки» цієї геніальної Горні!
Це точно не був «едипальний прояв бажання». Це були його вуста. Так от просто. І долоні. Я при-тулялася до нього, а він торкався до мене і цілував. Усюди. Вуста, пальці, лікті, волосся, коліна, ступні, плечі, зап’ястки, вуха, очі й лоно. Потім очі, нігті і знову лоно. І треба було зупиняти його. Щоб він нарешті припинив цілувати й увійшов у мене ще до того, як буде вже пізно і він муситиме встати, одягнутися і зійти вниз, до таксі, яке завезе його до дружини.
І коли потім він ішов від мене, забравши букет із вази на кухні, у мене було виразне відчуття, що без нього неможливо пережити «щось настільки ж приємне». Просто неможливо. І що саме мені випало неймовірне щастя переживати це разом із ним. І цього не пояснить жоден психолог і навіть сама Горні, якби була ще жива, теж не змогла би цього пояснити. А навіть якби змогла, то я все одно не хотіла б цього слухати.
Часом він повертався з коридору, або навіть уже з вулиці, задиханий, вибігав на мій п’ятий поверх, влітав до помешкання, щоб подякувати мені за те, що я поставила квіти у воду. І тоді мені було особливо боляче. Бо і я, так само як він, хотіла промовчати про цей букет; Зробити вигляд, що це його портфель або щось інше. Не має значення, що саме. Я кожного разу витягала фіолетову вазу, а він повертався, щоб подякувати мені.
А повертався, бо він ніколи і ніщо не сприймає як належне. І це також один із моментів цього незбагненного «настільки ж приємного», що неможливо пережити з іншим чоловіком. Він замислюється над усім, турбується про все або принаймні все помічає. Він вважає, що вдячність потрібно виражати так само, як повагу. Найкраще відразу ж. І тому, не підозрюючи, якого болю завдає мені цим, вибігав, задиханий, на п’ятий поверх, цілував мене і дякував за те, що я поставила квіти у воду. І коли він збігав сходами донизу і повертався в таксі, я заходила до спальні або вітальні, де він кілька хвилин тому цілував мене, допивала рештки вина зі свого і його келиха, відкорковувала наступну пляшку, наливала вина в обидва келихи і плакала. Коли закінчувалося вино, я засинала на підлозі.
Часом під ранок, усе ще п’яна, я прокидалася і йшла до лазнички, здригаючись з холоду. Коли поверталася, то бачила в дзеркалі своє відображення. На щоках темні смуги від залишків макіяжу. Червоні плями засохлого вина, розлитого на груди, коли у мене трусилися руки через гикавку або коли я вже бувала така п’яна, що розливала вино, не доносячи до вуст. Волосся поприклеюване до чола й шиї. І коли я бачила у дзеркалі власне відображення, то мене охоплювала ненависть і зневага до себе самої, до нього, до його дружини, до всіх дурнуватих троянд цього світу.
Я вбігала до вітальні, хапала букет, такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки, і товкла цим букетом по підлозі, по меблях, по підвіконні. Бо мені він також дарував троянди. Тільки білі. Я зупинялася, коли на стеблах не залишалося більше квітів. Тільки тоді я знову заспокоювалася і йшла спати. Прокидалася близько полудня і ходила боса по білих пелюстках, розкиданих на підлозі вітальні. На деяких із них були плями крові з моїх пальців, поколотих трояндовими колючками. Такі самі плями залишалися завжди і на постелі. Тепер я вже буду пам’ятати, що не варто вмикати світло у лазничці напередодні 31 січня.
Але троянди я й далі люблю, і коли вже заспо-коююся і ввечері 31 січня п’ю чай із ромашки та слухаю його улюбленого Коєна, то думаю про те, що він і сам чимось схожий на троянду. А троянда має колючки. І думаю про те, що можна плакати зі смутку, що троянди мають колючки, а можна натомість тішитися, що колючки мають троянди. Колючки мають троянди. І це важливіше. Це значно важливіше. Мало хто купує троянди задля колючок...
Коли слухаєш Коєна, уо щось таке переважно і спадає на думку. Бо він страшенно сумний. Мав слушність британський музичний критик, який писав, що до кожного диска Коєна повинні були б додавати безкоштовні бритви. Увечері 31 січня мені потрібен чай із ромашки і Коен. Саме під його музику і його тексти, попри весь цей стандартний смуток, мені найлегше буває впоратися з моїм власним смутком.
І так триває уже шість років. Уже шість років ЗО січня спершу він доводить мене до шалу доторками, поцілунками і пестощами, голубить мої долоні, а потім я калічу їх до крові трояндовими колючками букета, подарованого ним мені на уродини. Але насправді калічать мене літери й цифри Йоганна 30.01.1978, акуратно вигравірувані на внутрішньому боці його обручки. Калічать мене, ніби колючий дріт, унизу живота.
Чому ти погоджуєшся на це?
І ти про це?! Моя мати завжди ставить мені таке запитання, коли я приїжджаю до неї на свята. І щоразу плаче при цьому. Всі мої психологи нама-галися і намагаються поговорити зі мною про це, окрім того дядька, ясна річ, що ляпнув про «еди- пальний прояв бажання». Я добре розумію, що всі вони мають на увазі, але не можна так формулювати запитання. Бо я зовсім не маю відчуття, ніби погоджуюся на щось. Якщо тобі щось потрібне або ти хочеш цього, не можна називати це словом «погоджуватися», правда?
Але попри всі формулювання і навіть попри те, що я добре розумію його наміри, я продовжую бути з ним, бо саме в цьому і полягає сенс — я залишаюся з ним, бо кохаю його так сильно, що часом мені аж перехоплює подих. Інколи я мрію про те, щоб він пішов від мене, але при
цьому не образив. Я знаю, що це неможливо. Він не піде від мене. Я впевнена. Бо він найвір- ніший коханець. У нього є тільки я і дружина. І обом нам він зберігає вірність. Він піде від мене тільки тоді, коли я сама скажу йому йти або коли знайду собі іншого чоловіка. Але я не хочу казати йому, щоб він ішов. А з іншими чоловіками у мене нічого не виходить. Це справді так, у мене було кілька «інших чоловіків». Я робила спроби тікати від нього з цими чоловіками.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |