Коли вони повернулися на острів, біля баварка на неї чекав Ендрю.
— Я думав, ти подалася по закупи в Чикаго, — привітав він її з легкою іронією. — Послухай, у нас тут зараз дуже складний період. Коли-небудь я тобі все по-ясню.
15 Бі
— Це якось пов’язано з прибуттям величезного судна, яке я бачила сьогодні з пляжу? — спитала вона, дивлячись йому в очі.
Він не відповів. Підійшов до неї ближче, поцілував у щоку й тихо запитав:
— Ти не подаруєш мені сьогодні ввечері трохи часу? Тільки для нас двох?
Вона обняла його.
— А коли ти хочеш мене... тобто, — поправилась вона зі сміхом, — коли ти збираєшся провести цей час зі мною?
— Я буду о шостій. Я не запізнюся...
Анна дістала з валізи маленьку чорну сукню. Вона купила її в Бронксі, в одній з комісійних крамничок, де за долар можна було знайти справжній скарб, такий, як ця сукня, яка тісно облягає талію і стегна, з вузьким мереживним комірцем і маленькими чорними ґудзиками згори донизу, що застібалися на петельки. Це була єдина ошатна річ, яку вона взяла з собою на острів.
Ендрю прийшов рівно о шостій, як обіцяв. На ньому була блакитна сорочка, волосся він розчесав на поділ, але воно розкуйовдилося від вітру і неслухняними пасмами спадало на лоба, і він постійно пригладжував його долонею. Вони пройшли, тримаючись за руки, до маленької бухти на березі, яку він показав Анні першого дня. Там їх чекала невелика весельна шлюпка. Море було спокійним, від розпеченого за день піску йшло тепло, але він уже не обпікав ступні. Ендрю ввійшов у човен першим. Анні довелося високо підняти сукню. Вона сіла на дерев’яну лаву на носі. Біля її ніг стояв кошик, прикритий білою тканиною. Вони попливли правою стороною внутрішньої окружності атола в бік призахідного сонця.
— Не хочеш знати, куди я тебе везу? — спитав він.
— Не хочу, — відповіла вона з усмішкою. — 3 тобою мені скрізь буде добре...
Він не зводив з неї очей, а вона дивилась на його великі долоні, що стискали весла. Вони були в дорозі вже близько десяти хвилин, коли перед ними раптом виник край білого пляжу. Невеличкий острівець, на ньому кіль
ка кущів, одна пальма і химерної форми колода, схожа на низенький стіл.
Ендрю на руках виніс Анну з човна і обережно опустив на м’який білий пісок. Дерев’яну колоду він покрив білою скатертиною, з кошика дістав пляшку вина і два келихи. Потім вернувся до човна і приніс звідти маленьку кришталеву вазочку, повну полуниць.
— По-моєму, я ще ніколи в житті не робив нічого більш романтичного, — прошепотів він, ставлячи перед Анною вазочку.
— Полуниця в лютому на безлюдному острові! — вигукнула вона вражено. — Ендрю Бредфорд, що все це означає?!
Вона обняла його і поцілувала.
Вони бродили по воді з келихами в руках. І розмовляли. Анна розповіла йому про Маттеуса, про Нішму, який учив її «відчувати хвилю», про кольорових риб, про птахів, про Рейчел, яка годувала груддю немовля, про умиротворення, яке вона відчуває на цьому острові, про Ке- трут, яка іноді нагадує їй чаклунку, про відтінки синього, які вона тут взнала, про величезного рожевого лангуста в розколині корала, про фотографії, які зробила, і про те, яка вона щаслива тут. Коли споночіло, вони лягли на пісок, вдивляючись у темно-синє зоряне небо.
— Ендрю, — сказала вона тихим голосом, — мені тут так добре!
Він поцілував її. Потім витягнув заколку з її волосся. Вона заплющила очі. Чула*його прискорене дихання. Він почав розпинати їй сукню. Петельку за петелькою...
Маршаллові Острови, атол Бікіні, п’ятниця,
1 березня 1946 року
Вранці вона знову знайшла від нього конверт. Без листа. У ньому лежав лише маленький чорний ґудзик. За вечерею вони сиділи разом, але Ендрю був цілком занурений у свої думки.
— Тебе щось непокоїть? — спитала вона, коли він утретє не відповів на її запитання.
— Ні, ні, Анно, зі мною все гаразд, тільки... — почав він, сердито дивлячись на солдата, який хотів був до них підсісти. — Ходімо звідси...
Вони пройшли до спорожнілого пляжу. Сіли. Ендрю нервово колупав носком черевика пісок.
— Ти пам’ятаєш Хіросіму й Нагасакі? — раптом спитав він.
Анна здивовано подивилася на нього.
— Як ти можеш питати?! Таке не забувається, Ендрю! Тільки чудовиську могла прийти в голову така диявольська думка! Кому взагалі це знадобилося?! — крикнула вона.
— Ти запитуєш, кому? — мовив він зміненим голосом, в якому їй вчувалися смуток, розчарування і злість. — Чудовиська, як ти його назвала, не існує, — сказав він, стиснувши зуби, — але без однієї людини цієї бомби не було б. Принаймні зараз.
— І хто ж це?
— Мій друг, мій ідеал ученого і мій вчитель одночасно — Енріко Фермі. Тобі, либонь, важко собі це уявити, — в його голосі звучала відчуженість, — але я пишаюся, що був учасником цього, як ти його називаєш, диявольського проекту. Я присвятив йому кілька років життя. А ти кажеш, що я допомагав чудовиську. Диявол не Фермі. Не він! Дияволом був твій Гітлер. Якби така бомба виявилась у нього раніше, ніж у нас, ще один Ауш- віц був би побудований в Америці. Швидше всього, де- небудь під Нью-Йорком, адже там так багато євреїв, яких слід розстріляти, заморити голодом, задушити газом і спалити.
Анна відчула різкий біль у грудях. А потім тупий, як від удару в живіт. Вона старалася не дивитися на Ендрю. їй не хотілося показувати йому, що вона відчуває. Вона встала І повільно пішла до крайки води. Бродила там і глибоко, ритмічно дихала. Це завжди допомагало їй побороти напад страху, не допустити вибуху неконтрольо- ваної люті і навіть іноді — полегшити біль під час менструації. Вона нагнулася, набрала в згорнуті ківшиком долоні води і сполоснула лице. Ендрю підійшов і обняв її ззаду, поклавши руки їй на живіт. Вона стояла нерухомо.
— Анно, я не хотів тебе образити. Я так не думаю. Не думаю, — шепотів він, цілуючи їй шию. — Мені просто стало боляче, дуже боляче, коли ти зарахувала все, що я робив протягом останніх двох років, до... до витівок диявола.
Вона стояла, опустивши руки, і плакала.
— Ендрю, Гітлер не був моїм. Я його лише застала. Він не був своїм ні для моєї матері, ні для батька, ні для бабусі. Вони були змушені миритися з його існуванням і з його параноєю. Я розумію, тобі важко це збагнути, ти ж там не жив. І не можеш собі уявити, що в Німеччині були люди, котрі не викидали праву руку вгору. їх було небагато, але вони були. Не викидали. З твого погляду їх було надто мало. По-твоєму, їм слід було битися головою об стіну? Ти б цього хотів? Так? Ти уявлення не маєш, якою високою і міцною була ця стіна, і не уявляєш, як швидко вона поховала б їх під собою. Твої слова завдавали мені болю, Ендрю. У нашому домі одного разу з’явився Лукас. Маленький хлопчик... А втім, не будемо про це. Я не хочу зараз про це говорити, — додала вона, махнувши рукою. — Пробач мені за мої слова. Я не знала, що ти...
— Ти й не могла знати, — перервав він її, — ніхто не мусить про це знати.
— А зараз можу? Ти розкажеш мені? — спитала Анна, повернувшись до нього.
Вона подала йому руку, але відхилилася, коли він спробував її поцілувати. Вони сіли на пісок.
— Розкажеш? — запитала вона знову.
— Це фізика, Анно. Історія цієї бомби — розповідь про фізику. Я не певен, що це добра тема для бесіди з жінкою, надто на пляжі.
— Я обожнюю, коли ти розповідаєш про фізику. Ти тоді забуваєш про все на світі. Мені це дуже подобається, — відповіла вона пошепки.
Він подивився на неї, опустив очі і став перебирати в пальцях пісок.
— Фермі прилетів до Штатів у грудні тридцять восьмого. Із Стокгольма. Там він одержав Нобелівську премію і просто звідти подався в Нью-Йорк. Його дружина була єврейкою. В Італії під владою Муссоліні їй загрожували репресії. Через місяць, двадцять дев’ятого січня 1939 року, я зустрів Енріко на науковій конференції у Вашингтоні. Він зробив повідомлення про експерименти з розщеплення атома. Я розуміюсь на розщепленні атома. Мені здається, з того, що я знаю, найкраще я розуміюся саме на цьому. Фермі зумів розщепити атом. Якщо ти будеш обстрілювати пучком нейтронів атом, деякі з цих нейтронів потраплять у ядро і розіб’ють його на дві частини. По-тім з цих частин вивільняться ще нейтрони, два чи три, і, потрапляючи в наступні ядра урану, знову їх розіб’ють. Це передбачив і точно описав у своїх статтях Лео Сілард, наш, мій і Фермі, друг. Лео за походженням угорський єврей, який, рятуючись від переслідувань, утік у тридцять третьому з Берліна спочатку до Відня, а потім через Англію дістався до Америки. Він неперевершений теоретик, він знав усіх, хто працював у Берліні з Ейнштейном. Саме в його публікаціях уперше з’явилися такі терміни, як «ланцюгова реакція» і «критична маса». І саме Лео передбачив і описав атомну бомбу. Фермі всього лиш вирішив утілити в життя його ідею. Я поважаю Лео, хоча дру-жити ми перестали. Після Хіросіми він припинив з нами спілкуватись, а після Нагасакі став нас різко критикувати. Але це так, до слова, — додав Ендрю з сумом. — Вернімося до розщеплення атома... В результаті кожного такого ділення виникає енергія. На перший погляд невелика. Можна вирахувати, наскільки вона велика, а точніше сказати, наскільки мала. Ейнштейн зробив це з допомогою знаменитої формули тс2. Цієї енергії вистачить тільки для того, щоб поворушити піщинку. Але з другого боку, це величезна енергія. Коли атом кисню з’єднується з іншим атомом кисню, виникає в сто мільйонів разів менше енергії. У сто мільйонів разів менше! При роз-щепленні одного ядра атома урану — а Фермі розщепляв уран — енергія виходить у сто мільйонів разів більша. Якщо розщепити сто мільйонів атомів урану, один за одним, у ланцюговій реакції, можна зсунути з місця мільйони піщинок. А якщо розщепити більйони атомів — то більйони. Якщо зібрати більйон більйонів атомів урану і викликати ланцюгову реакцію, можна примусити здригнутися малесенький клаптик цього пляжу. Атоми маленькі, дуже маленькі. Зате їх дуже багато...
Ендрю взяв у руку трохи вологого піску і зліпив з нього кульку завбільшки з тенісний м’яч.
— Приблизно в такій кількості урану міститься енергія, — сказав він, відкинувши кульку, яка могла б змести з поверхні землі весь Нью-Йорк. Лео про це знав, Фермі теж. Кожен, хто хоч трохи розуміється, знає про це. Як і фізики в Німеччині. Ми усвідомлювали, що німецькі фізики Ган, Штрассман, фон Вайцзеккер і Гейзенберг теж працюють над цією проблемою. Роберт Фурман, керівник спеціально створеної в Пентагоні розвідувальної групи, поінформував нас, що Німеччина інтенсивно накопичує уранову руду. Коли в сороковому році вермахт окупував нейтральну Бельгію, в руках у німців опинилася фірма «Юніон Міньєр дю О-Катанга», головний експортер уранової руди в світі. Слід пам’ятати, що тільки особливий ізотоп урану придатний для того, щоб його розщепити. Це, в свою чергу, передбачив і описав данець Нільс Бор. В урановій руді на нашій планеті цей ізотоп змішаний з іншими ізотопами. І він становить мінімальну частку руди. А понад дев’яносто дев’яти її відсотків не придатні для розщеплення. Тому головне — виділити цей ізотоп і передати його нам. Річ непроста і дуже дорого коштує. Незважаючи на листи і заяви Фермі, американський уряд довго цього не розумів. І лише коли після трагедії в Перл-Харбор Ейнштейн звернувся особисто до Рузвельта, все змінилося. У Вашингтоні нарешті зрозуміли, що Німеччина теж працює над бомбою. Почалася гонка, виник особливий проект «Манхеттен», кінцевою метою якого стало створення атомної бомби. Це був най- секретніший проект в історії Сполучених Штатів. З фабрики в Окриджі, штатТеннесі, нам стали присилати, грам за грамом, уран, придатний до розщеплення. У листопаді сорок другого я переїхав до Чикаго. Мені було заборонено з будь-ким говорити про це. Якось ми з Фермі і Сілар- дом пішли у джазовий клуб. Уіви собі мій жах, коли я зовсім випадково зіткнувся там зі Стенлі. У Чикаго Фермі, Сілард і я будували атомний реактор. Щоб нейтрони вривалися в ядро урану, необхідно спершу їх уповільнити. Це передбачив у своїй теорії Фермі. Для цієї мети добре підходить графіт. Нам потрібно було багато місця. Уран, що розщеплюється, слід помістити в графітові цеглини. Цеглини мають перебувати на певній відстані одна від одної. З наших цеглин ми склали еліпсоїдальну конструкцію заввишки в три метри і завширшки у вісім. У Чиказькому університеті для нашої мети найбільше надалася б зала для гри в сквош під західною трибуною стадіону. В центрі міста, 2 грудня 1942 року, ми здійснили першу контрольовану ядерну реакцію. Це здавалося безумством. У центрі Чикаго! Уявляєш?! Але Фермі не сумнівався в своїх розрахунках, Лео від самого початку був в усьому впевнений, а я їм безмежно довіряв. Я ж розрахував розміри еліпсоїда, а вони не стали заперечувати. І все ж для більшої певності ми поставили на вершині нашого реактора трьох чоловік, у кожного з яких було відро, наповнене сульфатом кадмію. Річ у тім, що реакція розщеплення може вийти з-під контролю. Якщо це станеться в бомбі — це добре, але якщо під час експерименту — дуже погано. Щоб контролювати реакцію, треба якимсь чином перехопити нейтрони, які випромінюються з ядер атомів урану. Кадмій чудово до цього надається. Реакція тривала чотири з половиною хвилини. Ми відміряли піввата енергії, переведеної в певну кількість тепла. Мізерні піввата. Якби й було спекотно в нашій холодній залі, то вже точно не від цієї половини вата. Вона не зігріла б і змерзлої комахи. Нам було жарко від збудження. Це було так незвично, ніби ми підглянули в карти господа Бога, коли він створю-вав всесвіт, і пішли ва-банк...
Ендрю замовк. Встав і пішов пляжем до океану. За-йшов у воду і кинувся у хвилі. Анна дивилась, як він плив, віддаляючись від берега. Закурила сигарету, подивилася на купу піску, яка лишилась від кинутої ним піщаної кульки. Вона розуміла його ентузіазм і збудження. Таке відчуваєш, коли робиш щось справді важливе для тебе. Її батько теж був здатен місяцями жити в своєму світі, коли втілював у життя якісь важливі проекти. Але батько ніколи б не погодився взяти участь у тому, що могло когось скривдити, принизити, ранити, а тим більше вбити...
Вона добре пам’ятає, з якою відразою батько надягав мундир, коли його призвали у вермахт. Вони з матір’ю проводжали його на вокзал. Його лице відбивало без-межний смуток і сором. Йому було бридко стояти перед ними в цьому мундирі. Він почувався в ньому, наче бла-зень на похороні. Але він вимушений був зробити це за-ради них. Вибір був невеликий: в’язниця або мундир. В’язниця означала б переслідування дружини, матері і дочки. Всієї родини. Тепер Анні іноді здається, що батько помер уже там, на вокзалі в Дрездені, ще до того, як ешелон рушив під Сталінград. Вона не може уявити собі свого батька, який у когось стріляє...
Анна подивилась на океан. Ендрю ніде не було видно. Вона злякалась. Встала і підійшла о води.
— Ендрю! Ендрю, де ти, Ендрю?! — розпачливо кричала вона.
Несподівано він з’явився поруч.
— Я тут.
— Ендрю, прошу тебе, не роби так більше! Ніколи не роби, — шепотіла вона, жадібно цілуючи його обличчя і волосся.
Він обняв її. Притиснувшись одне до одного, вони йшли пляжем.
Маршаллові Острови, атол Бікіні, близько полудня, неділя, 3 березня 1946 року
Анна прокинулась від дивного відчуття тривоги, прикрила повіки. Швидко сягнула рукою по сигарету.
На Бікіні починалася неділя. Для Нішми, Маттеуса, Рейчел і всіх інших у селі це не мало особливого значення. Для них понеділки, вівторки, четверги чи суботи відрізнялися від неділь лише службою в церкві. В усьому іншому дні тижня були схожими один на одного. Човни вирушали в море, жінки ткали циновки, плели кошики, патрали рибу, запікали її на багатті, діти плакали або сміялись, сонце сходило й заходило, люди вмирали і народжувалися як у четвер, так і в неділю. Дні тижня на Бікіні були чимось умовним.
Анна зарядила в фотоапарат нову плівку. Одяглась ошатніше, ніж звичайно. Взула черевички. Вперше відтоді, як прибула сюди, йшла пляжем у черевичках. їй здавалося неможливим прийти до церкви босоніж. Але для місцевих мешканців взуття відігравало зовсім іншу роль — воно захищало ступні від ран, опіків чи укусів. Тут усе було інакше, в тому числі й церковна відправа, яка була схожа швидше на святкову розвагу, ніж на священнодійство. Жінки оздоблювали квітами не лише вівтар. Вони вплітали у волосся гібіскуси й були вбрані дуже мальовниче. Всі радісно усміхнулись в очікуванні зустрічі з Богом. Для мешканців Бікіні Бог, про якого вони взнали від місіонерів, був не тільки християнським творцем і мудрецем, не лише Ісусом в оточенні апостолів, він був і в шкаралупі кокосового горіха, і в різнобарвному пташиному оперенні, і в мушлі на пляжі, і в подуві вітру, і в блакиті океану, і в кожній рибі, яку дарував їм цей океан. Вони прийняли християнство, принесене сюди місіонерами, але це зовсім не заважало їм лишатися язичниками.
Увійшовши до заповненої людьми церкви, Анна знайшла поглядом Маттеуса. Він сидів у першому ряду поруч з королем Джудою. Коли Маттеус обіцяв представити її своєму королю, вона думала, що це поважний, недоступний і владний чоловік. А король виявився маленького зросту, з великими рідкими зубами, які, здавалось, не вміщаються у нього в роті, з довгим розкуйовдженим волоссям, і мав такий вигляд, ніби щойно прокинувся чи, навпаки, кілька днів не лягав спати. Він нагадав їй спущеного, занедбаного жебрака з «Пенсільванія-стейшн» у Нью-Йорку. А от його дружина, що сиділа поряд з ним, мала вигляд набагато величніший. У неї були індіанські риси обличчя, і вона дивилася на всіх спогорда, наче справжня королева. Це Анну не здивувало. За час, проведений на Бікіні, вона встигла помітити, що тут владарюють жінки. І відчуття, що саме це — запорука спокою і гармонії, які панували на острові, міцнішало в ній з кожним днем.
Пастор виголосив коротку проповідь, урочистий пісне- спів заповнив храм і поплив над островом. Анна співала разом з усіма і думала про своє життя. Якщо у Нью-Йорку, змішавшись із юрбою, вона гналася гоном як навіже- на, то тут, на Бікіні, життя збігало в уповільненому темпі, тут люди приділяли більше уваги кожній її миті, яка ніколи не повториться. Тут на все вистачало часу. І всі готові були ділитися ним одне з одним, ніби найдорожчою річчю, яку тільки можна комусь подарувати. Лише тут Анна зрозуміла, як це важливо. Одного разу вона сиділа на порозі дому Рейчел, до неї підбігли дві маленькі дівчинки і мало не годину розчісували їй дерев’яними гребінцями волосся. їм подобалося доторкатися до світлого волосся, якого вони ніколи ще не бачили. У чотири руки, неквапом, вони вплітали в її зачіску квіти, приміряли їй вінки, заплітали коси і розпускали їх тільки для того, щоб з веселим сміхом накрутити світлі пасма на палець. Анна покірливо сиділа, не заважаючи їм, і плакала. У її матері теж був дерев’яний гребінець, і вона іноді брала його в підпіл до Лукаса, щоб його причесати.
Після служби барвиста весела юрба вихлюпнулась на площу. Чоловік у формі американських військово-морських сил уже стояв там. Він жестами підкликав до себе людей, обмінювався рукостисканнями з чоловіками й жін- ками, гладив по голові дітей, усміхався і перебільшено сердечно всіх вітав. І тут Анна помітила, що площу оче- пили озброєні солдати в касках. Досі американці на цьому острові були більше схожі на туристів, принаймні вони ніколи не носили з собою зброю. Сьогодні ж вони мали вигляд завойовників.
— Вітаю вас, вітаю. Зупиніться, прошу, на хвилину, сядьте, — говорив чоловік у формі, показуючи на кам’яні східці церкви.
Він підійшов до короля Джуди і обняв його. Потім вернувся на своє місце.
— Мене звуть Бен Вайєтт, я військовий губернатор Маршаллових Островів, — почав він.
У цей момент до Анни підбіг Маттеус і спершу схопив її за руку, та, побачивши, що вона взута, нахилився і почав струшувати з черевиків пісок, а потім, поплювавши на долоню, чистити їх. Вона подивилась на нього розчулено. Офіцер дочекався, поки на площі затихли розмови і настала цілковита тиша. Анна знову відчула дивний неспокій. їй не подобалось, коли люди у військовій формі вставали перед беззбройною юрбою і починали говорити. Коли таке траплялось у Дрездені, батько хапав її за руку, і вони поспішно йшли геть.
Офіцер розповідав про війну, що недавно закінчилася, про можливий напад, про Перл-Харбор, про демократію, про гонку озброєнь, про побоювання уряду Сполучених Штатів, про свободу, про особисту зацікавленість президента Трумена, про повагу американського народу до мешканців Маршаллових Островів і про прагнення людства жити в мирі. Наприкінці він сказав:
— Я приїхав, щоб попросити вас від імені президента Сполучених Штатів і всього американського народу на деякий час покинути острів. Заради благополуччя всього світу. Уряд моєї країни хоче провести тут масштабні випробування нової зброї. На благо всього людства і для вашого блага, щоб раз і назавжди покласти край усім війнам.
Анна завмерла, піднявши фотоапарат. Стара Кетрут міцно притиснула до себе внучку. Джуда озирався, ніби намагаючись прочитати на обличчях людей, що стояли довкруж нього, відгук на слова, які вони щойно почули. Анна не відривала очей від об’єктива. Робила один знімок за одним. Губернатор Вайєтт, фальшиво усміхаючись, розводить руками. Кетрут пильно дивиться на внучку, стара Еліні впустила ошатну торбинку.
Анна рушила вперед. Її черевики тонули в піску. Вона скинула їх і стала між місцевими мешканцями і Вайєт- том.
— Якщо я правильно вас зрозуміла, ви хочете, щоб мешканці цього острова зібрали добро і пішли геть зі своїх домівок, тому що ви збираєтесь проводити тут якісь випробування! — крикнула вона.
Вайєтт подивився на неї вражено, позадкував і міцніше затягнув ґудзь краватки.
— Хто ви така? — спитав він роздратовано.
— Ви хочете викинути цих людей з їхнього острова, з їхніх домівок, і провести тут випробування своєї зброї?! — кричала Анна дедалі голосніше і з усе більшою лютпо.
— Я їх не виганяю, я приїхав просити їх від імені свого уряду, від імені прези... — сердито заперечив Вайєтт.
— Просити?! — перервала вона його. — І тому площа очеплена озброєними солдатами, а неподалік кинув якір канонерський човен, якого ще вчора тут не було? Ви прибули просити їх! Ну звісно. Назвімо це проханням. А що як вони не погодяться? Я на їхньому місці ніколи не погодилася б! Ніколи! Ви чуєте?! Ніколи!
І вона рушила в бік Вайєтга. Двоє молодих солдатів загородили їй дорогу. Анна спробувала відштовхнути їх. Вони підняли автомати.Тоді вона відвернулась і побігла геть.
Вона бігла вперед. Бігла й бігла. Вперед. Однією рукою намагаючись спіймати маленькуЛукасовудолоню...
Анна забігла по коліно у воду, але раптом почула, як її кличе чийсь голос. Вона озирнулась, побачила, як Ендрю
ворушить губами, проте не розчула його слів і повільно побрела до берега.
— Анно, що ти робиш?! — запитав він злякано. — Ти ж голісінька!
Він подав їй блузку, але вона в нестямі кинула її на пісок.
— Віддай мій апарат. Негайно віддай мій апарат! — кричала вона.
Він простягнув до неї руку. Вона схопила шкіряний футляр і подивилась йому в очі.
— Я помилилась, розумієш?! Помилилась...
Вона йшла вздовж пляжу, міцно притискаючи до грудей фотоапарат.
— Анно, ти гола, — повторив він і подав їй блузку.
Вона, не дивлячись на нього, наділа блузку.
— Не ходи за мною, Ендрю, не треба...
Вона забігла в барак, зачинила двері, сіла на ліжко. Її тіпало. Вона сховала обличчя в долонях і розридалась. У двері постукали, але вона не озвалась. До кімнати зайшов Ендрю.
— В цьому світі немає народу, який би значив менше, ніж цей, — сказав він з порога. — Це всього лише купка людей, погодься. Хіба можна порівнювати жертву, на яку їх просять піти, з тією користю, яку дадуть випробування? Цей досвід піде на благо всім. Не можна ж бути такою наївною, Анно, — додав він, намагаючись доторкнутись до її щоки.
Вона різко відкинула його руку.
— Я не знаю, що виграє від цього людство, Ендрю. Чхати я хотіла на людство, і в гробу я бачила всі його знання! Зате я точно знаю, що втратять Маттеус, його сестра і стара Кетрут і що зараз втратила я! — вигукнула вона і відвернулась.
Потім раптом рвучко встала, підійшла до Ендрю і подивилась йому в очі.
— Хіба тобі відомо, що таке втратити домівку? Ву-лицю, пекарню на розі? Хіба ти можеш уявити, як це, обернутись і побачити, що від твоєї домівки лишилася дошка?! Лише одна дошка! Хіба ти здатен зрозуміти, що відчуває людина, коли їй і цю дошку треба спалити, щоб зігрітися? Як воно буває, коли ти не знаєш, де твоє місце. Де завтра прихилиш голову? Знаєш ти це?! Чи знаєш ти, що таке війна? Ти знаєш, скільки горілки треба випити, щоб не чути стогонів матері, яка після бомбування по частинах збирає останки своєї дочки? Ти чув коли-небудь такий стогін?
— Перестань! Ти збожеволіла? Перестань!
— У мене немає сил, щоб пережити чергову катастрофу, Ендрю. Я хочу втекти звідси. Допоможи мені з транспортом, чуєш?! Ти можеш зробити бодай що-небудь для інших, а не лише для себе? Я хочу якомога швидше опинитись подалі звідси! — кричала вона, б’ючи кулаками по металевій рамі ліжка. — У мене немає сил, немає сил, — повторювала вона знову й знову. — А тепер іди. Я хочу лишитися сама.
— Анно, — він хотів підійти до неї.
— Іди! Чуєш?! Іди. І не пиши мені більше...
Маршаллові Острови, атол Бікіні, ранок, понеділок, 4 березня 1946 року
Скрутившись у клубок, вона лежала на ліжку. Потім встала, заправила нову плівку у фотоапарат. Пішла берегом до села. Острів був бточений кораблями. Вчора тут був тільки один, а сьогодні вже близько двадцяти. Молодий солдат попросив її не робити фотографій.
— Леді, не знімайте ці об’єкти, — повторював він, але вона вдавала, ніби не чує.
Нарешті, важко дихаючи, він підбіг до неї. Повторив ще раз:
— Не знімайте кораблі!
Вона подивилась на нього впритул і гарикнула:
— Я журналіст із «Тайме», і я сюди не на канікули приїхала! Це моя робота, ясно тобі? Du kann’s mich mal!
Почувши німецьку, він на хвилину онімів. Вона не стала чекати, поки він отямиться і пішла далі, не озираючись і продовжуючи фотографувати.
У селі було незвично тихо. Всюди снували люди, але ніхто не наспівував, як раніше. І не видно було жодної дитини. Анна підійшла до дому Нішми. Рейчел складала речі в кошики з пальмового листя — одяг своєї дочки, маленьку ковдру, тонку циновку, в якій вона її колисала. На кухні Нішма пакував посуд, горщики і риболовні снасті. Мовчки, в цілковитій тиші. Анна підняла апарат. Нішма помітив це і з розмаху кинув металевий горщик на дерев’яну скриню. Вона зробила черговий знімок. Потім підійшла до Нішми і обняла його.
— Що я скажу моїй дочці, коли вона спитає, де її дім?! — у відчаї крикнув він і вибіг з дому.
Анна подалася на пошуки Маттеуса. У батьківському домі його не було. Вона повернулася на пляж. Він був там. Вона підійшла до нього.
— Що це в тебе?
— Нічого, — відповів він, ховаючи очі.
— Ну скажи, що в тебе там?
— Вони велять нам забиратися звідси! — крикнув він.
— Я знаю, Маттеусе, я чула.
Вона сіла поруч з ним. Хотіла покласти йому руки на плечі, але він різким рухом відштовхнув їх.
— Вони хочуть, щоб ми забралися на Ронгерік. Там ніхто не живе, тому що там мало прісної води! На тому острові неможливо жити!
Хлопчик стиснув маленькі кулачки і злякано поди-вився на неї. Зараз він здавався таким маленьким.
— Чому вони не вб’ють нас зразу?! Як нам жити на острові, де живуть тільки мертві і демони? Нехай самі ідуть під три чорти! їх сюди ніхто не запрошував!
Анна притиснула його до себе. Він вирвався з її обій-мів і відбіг, кинувши те, що тримав у руці. Вона нахилилася подивитися, що це. Маленька черепашка відчайдушно мотала у повітрі лапками, марно намагаючись перевернутись. Анна підняла її і підійшла до Маттеуса.
— Обіцяй мені, що ти врятуєш її, будь ласка, — попросила вона, передаючи черепашку хлопчику, — я прошу тебе, Маттеусе, обіцяй мені. — А потім сіла поруч і сказала: — Знаєш, під час війни в Німеччині ми ховали вдома хлопчика. Він жив у нас під підлогою. Він був такий же безпомічний, як ця черепашка...
Маттеус узяв до рук черепашку і став ніжно гладити її панцир. Коли вони разом вернулися в село, Анна зні-мала знайомі обличчя. І прощалася. Увечері вони прийшли в дім Нішми. Рейчел усе повторювала, ніби мантру:
— Це ж тільки на час, тільки на час...
Маршаллові Острови, атол Бікіні, полудень, четвер, 7 березня 1946 року
Вранці Анна теж упакувала речі. Потім сіла біля вікна, закурила і в черговий раз перечитала лист від Ендрю. Насправді це важко було назвати листом. Просто записка: «Літак до Маджуро летить сьомого ввечері. Сьогодні опівдні всі мешканці острова залишать Бікіні. Ендрю Бредфорд».
Вона вийшла на пляж, подерла записку на дрібні клаптики і викинула їх у воду. Коли вони зникли у хвилях, повернулась і пішла в бік пристані.
Біля довгого трапа, що вів на корабель, юрмилися люди. Вони повільно піднімалися на палубу, несучи на плечах і головах мішки і кошики зі своїми пожитками.
— їдеш, містере? — запитала вона, стараючись стримати сльози. — Чоловіки іноді їдуть, але потім повертаються. Ти повернешся?
— Що ти говориш? Чому ти плачеш? Звичайно, я повернусь! — сказав хлопець по-німецькому.
Він узяв її руку. Поклав їй на долоню черепашку і, притиснувшись губами до її вуха, прошепотів:
— Відпустиш її сьогодні в море? У нашому місці? Пам’ятай! Тільки в нашому місці...
Нішма взяв хлопчика за руку, і вони стали підніматися по трапу вгору. Анна стояла біля трапа і дивилася. Джуда розмовляв з офіцером у синій формі, що старанно записував щось на аркуші паперу.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |