Види тлумачення норм права 1 страница

Види тлумачення норм права

1) За обсягом тлумачення норм права є буквальним, обмежу­вальним та розширювальним.

Йдеться про співвідношення між мовним виразом норми пра­ва і результатом її тлумачення. Для наочності проілюструємо всі зазначені види співвідношення рішеннями Конституційного Су­ду України.

Буквальн им тлум аченням н азивають випадки, коли внаслідок тлумачення зміст правила поведінки, що міститься у нормі права, є таким, що повністю або у значній мірі відповідає текстуальному виразу норми.

Так, Рішенням Конституційного Суду України № 1-рп/2010 від 12.01.2010 р. було встановлено, що положення ч. З ст. 99 Цивільного кодексу України «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків» слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу то­вариства у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов'язків члена (членів) виконавчого орга­ну за умови, якщо в установчих документах товариства не визна­чено таких підстав. Усунення члена виконавчого органу товари­ства від виконання своїх обов'язків, яке передбачене ч. З ст. 99 Цивільного кодексу України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні ст. 46 Кодексу законів про працю України.

Як бачимо, Конституційний Суд України при тлумаченні ст. 99 Цивільного кодексу України не вийшов за межі її текстуального виразу.

_ Обмещ ^вальним тлумаченням називають випадки, коли ішаслідок тлумачення зміст правила поведінки, що міститься у нормі права, виявляється вужчим, ніж текстуальний вираз норми.

У Рішенні Конституційного Суду України № 12-рп/98 від 09.07.1998 р. (справа про тлумачення терміну «законодавство») обмежувально був витлумачений термін «законодавство», що містився на той час у ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю Ук­раїни^[1]. У згаданій статті Кодексу йшлося про те, що сфера засто­сування контракту визначається законодавством України. Конс­титуційний Суд з метою захисту прав працівника обмежив коло суб'єктів, актами яких могла встановлюватися сфера застосуван­ня контракту. У резолютивній частині Рішення було встановлено: «Термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери за­стосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповід­но до Конституції України і законів України».

Таким чином Суд, погодившись у п. З мотивувальної частини Рішення з тим, що загалом у Кодексі термін «законодавство» вжи­вається для позначення всіх джерел (форм) права України, тим не менш відносно ч. З ст. 21 Кодексу звузив значення цього терміна, вилучивши з його змісту нормативно-правові акти центральних та місцевих органів виконавчої влади, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, а також колективні договори (угоди) та інші локальні нормативно-правові акти.

Розш ирюваль ним пшумач шням називають випадки, коли внаслідок тлумачення зміст правила поведінки, що міститься у нормі права, виявляється ширшим, ніж текстуальний вираз норми.

Конституційний Суд України у Рішенні № 12-рп/2010 від 28.04.2010 р. (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) продемонстрував розширювальне тлумачення п. 2 ч. 1 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України стосовно можливості апеляційного оскарження ухвал суду щодо забезпе­чення позову, а також ухвал щодо скасування забезпечення позо­ву у взаємозв'язку з положеннями п. п. 2, 8 ч. З ст. 129 Конституції України. Зазначений пункт ст. 293 Кодексу суд витлумачив як та­кий, що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забез­печення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухва­ли про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову. В той же час буквальний зміст п. 2 ч. 1 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України в редакції на момент його тлума­чення передбачав можливість оскарження лише ухвал щодо за­безпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову.

На практиці можна досить часто спостерігати розширюваль­не і обмежувальне тлумачення норм права.

Наприклад, розширювальному тлумаченню підлягає п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України, який на­дає визначення терміна «близькі родичі» - батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки. В даному випадку є очевидним, що вказаний перелік є неповним, адже нарівні з дру­жиною до близьких родичів відноситься також і чоловік. Такий варіант розуміння цієї норми підтримав і Верховний Суд Ук­раїни у п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2.07.2004 р., де зазначено, що у вказаному контексті слово «дружина» слід тлумачити як «один з подружжя».

Прикладом обмежувального тлумачення є розуміння ч. 1 ст. 1 Об Сімейного кодексу України: «Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивіль­ного стану заяву про розірвання шлюбу». Оскільки, згідно зі ст. 6 Кодексу, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, частина 1 статті, що коментується, власне, закріплює право на розірвання шлюбу між подружжям, які не мають саме неповнолітніх дітей^[2].

Наприкінці розгляду цієї класифікації тлумачення норм права, зазначимо, що розширювальне або обмежувальне тлумачення повинне здійснюватися з урахуванням трьох правил.

По-перше, обмежувальне і розширювальне тлумачення мож­ливе лише у випадках, коли буквальне значення норми права є або абсурдним (суперечить здоровому глузду), або явно не від­повідає, вступає у протиріччя з іншими нормами, принципами права, метою нормативно-правового акту, інституту права, галузі права.

По-друге, обмежувальному тлумаченню не підлягають такі ви­ди норм права: 1) норми права, які закріплюють права і свободи людини; 2) норми права, які скасовують або пом'якшують юри­дичну відповідальність.

По-третє, розширювальному тлумаченню не підлягають такі види норм права: 1) норми права, які встановлюють юридичну відповідальність; 2) виключні переліки, які містяться у нормі пра­ва; 3) винятки, які містяться у нормі права.

Перелічені правила є загальновизнаними ще з часів римсько­го права, їх дотримання унеможливлює зловживання як розши­рювальним, так і обмежувальним тлумаченням, запобігає пору­шенню прав і свобод суб'єктів права і невиправданому звуженню або розширенню змісту правила поведінки відносно його тексту­ального закріплення.

Прихильники суб'єктивної теорії тлумачення класифікацію тлумачення норм права за їх обсягом пояснюють за допомогою наміру законодавця. Наприклад, Є. Трубецькой пише: «Може тра­питися так, що законодавець сказав більше або менше того, що хотів сказати. У першому випадку, коли законодавець висловився занадто загально, слід застосовувати обмежувальне тлумачення (interpretatio restrictiva); у другому випадку, коли законодавець висловився занадто стисло, повинно мати місце розширювальне тлумачення (interpretatio extensive)*^[3]. Однак як ми вказали вище, чітко встановити, що саме хотів «сказати законодавець» є прак­тично неможливим, тому при тлумаченні слід аналізувати лише те, що він фактично «сказав», тобто досліджувати текст норми, її зміст, намір, а також враховувати її зв'язки з іншими нормами права, принципами права. Крім того, часто на вибір того чи іншо­го шляху тлумачення норми права за обсягом істотним чином впливають фактичні обставини справи, які підлягають врегулю­ванню нормою права, яка тлумачиться.

2) Залежно від суб'єкта, тлумачення норм права поділяється на офіційне (тобто те, яке надається суб'єктом владних повнова­жень) та неофіційне (тобто те, яке надається суб'єктом, що не має владних повноважень).

Офіційне тлумачення норм права - це процес і результат інтелектуально-вольової діяльності суб'єктів владних повнова­жень (органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня), яка спрямована на з'ясування і надання письмового рекомен­даційного або індивідуально-обов'язкового роз'яснення змісту (смислу) правила поведінки, яке міститься у нормі права.

Залежно від відношення суб'єкта офіційного тлумачення до прийняття норми, яка тлумачиться, офіційне тлумачення поділя­ється на: 1) аутентичне (норму права тлумачить суб'єкт влад­них повноважень, який її встановлював); 2) делеговане (норму права тлумачить суб'єкт владних повноважень, який її не вста­новлював).

додаткових способів тлумачення належать: телеологічний, істо­ричний.

Далі зупинимось на кожному з вищевказаних способів тлума­чення та детально розглянемо прийоми і правила, що входять до його змісту. При цьому ми будемо використовувати теоретичні напрацювання у цьому напрямі відомих вчених, таких, як: Є. Васьковського^[4], П. Недбайла^[5], Ю. Тодики^[6],0. Черданцева^[7], пояс­нюючи їх практичними прикладами.

3.2.1. МОВНИЙ СПОСІБ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

Мовний спосіб тлумачення (або як його ще називають «грама­тичний», «лінгвістичний» тощо) справедливо вважається основ­ним при з'ясування змісту норми права. Саме з нього почи­нається процес тлумачення. В самому широкому плані мовне тлу­мачення означає аналіз мовної форми виразу норми права. Як правильно вказується у літературі, першочерговість цього спосо­бу тлумачення обґрунтовується тим, що при тлумаченні ми маємо справу нормативними висловлюваннями, які передусім є мовною категорією.

Мова, якою виражені норми права, істотним чином не від­різняється від літературної з точки зору використання правил синтаксису. Існує лише деяка семантична та стилістична від­мінність.

Взагалі, застосування будь-якого способу тлумачення (не тільки мовного) передбачає наявність у інтерпретатора певних знань відповідної мови, знання загальноприйнятих правил вжи­вання певних слів та виразів, а також обов'язкову обізнаність у специфіці юридичної термінології.

Коли йдеться про мову як спосіб пізнання змісту норм права, то мається на увазі, по-перше, загальномовні правила (які підхо­дять до тлумачення будь-якого літературного тексту), а, по-друге, мовні правила тлумачення юридичних норм як специфічного тексту.

Загальномовні правила тлумачення норм права

До завдання теорії тлумачення норм права не входить до­слідження і формулювання загальномовних правил, які є майже аксіоматичними, наприклад: під час тлумачення норми права потрібно враховувати граматичні зв'язки слів (підмета і присуд­ка, іменника і прикметника тощо). Однак, все ж таки, вбачається за необхідне хоча б на окремих прикладах показати значення за­гальномовних правил для тлумачення права. Найбільш актуаль­ним у даному аспекті є врахування суб'єктом тлумачення значен­ня сполучників.

Сполучники використовуються у формулюванні всіх струк­турних частин норм права. Особливо важливим є розрізнення єднальних («та», «і», «також») і роздільних («чи», «або») за своїм значенням сполучників. Залежно від значення сполучників, що використовуються у формулюваннях окремих складових частин норми, її гіпотеза, диспозиція і санкція можуть бути простими, складними (кумулятивними) і альтернативними. Визначення по­будови складових частин норми має суттєве значення для з'ясу­вання її змісту в цілому.

При альтернативній гіпотезі настання юридичних наслідків пов'язано з настанням, наявністю однієї з перерахованих в гіпо­тезі обставин. Наприклад, у ч. 1 ст. 298 Кримінального кодексу Ук­раїни встановлена відповідальність за «умисне незаконне зни­щення, руйнування або пошкодження пам'яток - об'єктів куль­турної спадщини» (альтернативна гіпотеза) у вигляді штрафу до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обме­женням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк (альтернативна санкція).

Як бачимо, альтернативна гіпотеза і санкція передбачає мож­ливість настання лише одного із перерахованих юридичних наслідків, тоді як складна (кумулятивна) гіпотеза і санкція вказує на декілька правових наслідків, що настають одночасно.

Наприклад, у ч. 2 ст. 298 Кримінального кодексу України вста­новлюється відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до п'яти років за ті ж самі дії, що і у цитованій нами вище ч. 1 ст. 298, але обтяжені тим, що вчинені щодо пам'яток національ­ного значення.

Таким чином, кумулятивність гіпотези норми ч. 2 ст. 298 про­являється у тому, що вона має поєднувати в собі не просто умис­не незаконне знищення, руйнування або пошкодження пам'я­ток - об'єктів культурної спадщини, а й ще бути здійсненою сто­совно пам'яток національного значення.

Визначення виду гіпотези, диспозиції чи санкції норми права пов'язано з встановленням значення сполучників - єднальних чи роздільних, які використовуються при текстуальному викладенні змісту норми. В даному разі важливим є логіко-граматичний аналіз речення, встановлення значення сполучників у контексті всієї норми, а не відірвано від неї.

Так, єднальні сполучники «і», «та», «також» можуть іноді вико­ристовуватися і в роздільному значенні. Наприклад, у ч. 1 ст. 35 Цивільного кодексу України вказано: «Повна цивільна дієздат­ність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини».

Тут сполучник «також» розділяє статус осіб, яким виповнилися 16 років, та осіб, що є матір'ю або батьком дитини, оскільки ос­таннім може бути надана повна дієздатність і раніше моменту ви­повнення їм 16 років.

Сполучники «чи», «або» в нормах права зазвичай вживаються в роздільному значенні.

Іноді норми права містять конструкцію «та/або», яку треба тлу­мачити одночасно і як єднальний, і як розділовий сполучник Так, у ч. 1 ст. 13 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено: «Реєстра­ція заяв про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень, заяв про зупинення державної реєстрації прав, а також реєстрація за­питів стосовно надання витягів з Державного реєстру прав про­водиться в базі даних про реєстрацію заяв і запитів».

В даному випадку мається на увазі, що реєстрація і заяви про реєстрацію прав, і заяви про обтяження прав відбувається в єди­ній базі даних про реєстрацію заяв і запитів.

Неправильне встановлення значення сполучників призводить до невірного тлумачення закону і як наслідок - до його порушення.

Розвинута літературна мова того чи іншого народу скла­дається з не однієї сотні тисяч слів. Всі вони можуть вживатися в законодавстві. Однак людина, яка навіть дуже добре володіє мо­вою, не в змозі знати значення всіх слів. Використання у законах спеціальних юридичних термінів, термінів інших спеціальних галузей знань, слів іншомовного походження ще більше усклад­нює розуміння їх змісту. Звідси, при мовному тлумаченні виникає потреба в різному роді тлумачних словниках та довідниках з ок­ремих галузей знань, в яких дається тлумачення тих чи інших слів і термінів.

Юридичні правила мовного тлумачення

Мова права формується з двох джерел: з мови юридичної на­уки, а також з мови юридичної практики (маються на увазі тексти актів законодавства, судових рішень тощо). Проте зміст значної кількості юридичних термінів можна почерпнути лише з мови

юридичної науки.

Тому інтерпретація норм права передбачає знання не лише повсякденної мови, а й спеціалізованої мови права. Із мови юри­дичної науки інтерпретатор отримує необхідні знання про зна­чення правової або іншої термінології, особливостей її застосу­вання в законодавстві. Використання знання мови юридичної на­уки в ході з'ясування змісту норми права відноситься до юридич­них правил мовного способу тлумачення.

Поряд з правилами природної мови (правилами змісту, син­таксису, граматики, морфології) при тлумаченні права викорис­товуються правила, сформульовані юридичною наукою. Ці пра­вила враховують специфіку мови права і є результатом узагаль­нення юридичної практики. Нижче ми викладемо низку юридич­них правил мовного тлумачення.

1. Словам і виразам норми потрібно надавати того значення,
яке вони мають у відповідній літературній мові, якщо немає
причин для іншої їх інтерпретації.

В міжнародному праві це правило називається «золотим прави­лом тлумачення». Воно зводиться до того, що зазвичай словам має надаватися найбільш поширене, усталене значення. Надання сло­вам іншого значення, відмінного від загальноприйнятого, повин­но бути обгрунтовано, доведено за допомогою інших способів тлумачення, повинно випливати із законодавчих або доктриналь-них дефініцій і т. п. Від звичайного вживання слів можна відійти тоді, коли воно призводить, наприклад, до абсурдних результатів. З цим правилом безпосередньо пов'язане наступне правило.

2. Якщо у законодавстві наявна дефініція певного терміна
або якщо законодавець іншим чином визначив його значення, то
саме в цьому значенні і повинен розумітися термін, не дивлячись
на його інше значення в повсякденній або у літературній мові.
При цьому значення терміна, встановлене законодавцем для

-96-

7-911

-97-

однієї галузі права або одного закону, не можна без достатніх підстав поширювати на інші галузі права або інший закон.

Наприклад, словосполучення «молода сім'я» у повсякденній мові часто застосовується до позначення подружжя віком до ЗО років, які нетривалий час перебувають у шлюбі. Натомість у ст. 1 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» словосполучення «молода сім'я» ро­зуміється як «подружжя, в якому вік чоловіка та дружини не пере­вищує 35 років, або неповна сім'я, в якій мати (батько) віком до 35 років». Тобто при тлумаченні вказаного словосполучення в рамках зазначеного Закону інтерпретатору слід мати на увазі, що всупереч поширеному на повсякденному рівні уявленню моло­дою сім'єю є, по-перше, подружжя до 35 років незалежно від строку перебування у шлюбі, а, по-друге, сім'єю також вважається і мати (батько) віком до 35 років.

Потрібно відзначити, що це правило пропонує лише загаль­ний напрямок процесу інтерпретації, оскільки воно залежить від використання системного способу тлумачення. Так, в нормі мо­же застосовуватися термін, дефініція якого міститься в іншому нормативно-правовому акті. Стосовно такої ситуації існує два правила.

Перше правило: поширення дефініції терміна, встановленої в одному нормативно-правовому акті, на термін, що застосований в іншому нормативно-правовому акті, є правомірним у межах однієї галузі права, однієї галузі законодавства.

Друге правило: щоб поширити дефініцію певного терміна, яка встановлена для однієї галузі права або галузі законодавства на іншу, потрібно визначити, чи немає для цього юридичних пере­шкод, зокрема встановити, чи не надав законодавець в інших за­конах даному терміну іншого значення.

Наприклад, Земельний кодекс України оперує поняттями «юридична особа», «право власності», не встановлюючи їх точно­го значення. Втім, в даному випадку немає перешкод для того, щоб розуміти вказані терміни у тому значенні, яке закріплює за ними Цивільний кодекс України, незважаючи на те, що ці кодек­си відносяться до різних галузей права і галузей законодавства.

5. Якщо в законі не визначено тим чи іншим способом значен­ня юридичних термінів, то їм потрібно надавати те значення, в якому вони вживаються в юридичній науці і практиці застосу­вання законодавства.

Дане правило базується на припущенні того, що суб'єкт тлума­чення в більшості випадків досить повно володіє юридичною мо­вою, тобто знає основні поняття та категорії теорії права та теорії галузевих юридичних наук. Однак і для досвідченого інтерпрета­тора часто виникає необхідність звернутися до наукових джерел, які можуть дати не лише готовий результат інтерпретації окре­мих суто юридичних термінів, але і норм права в цілому.

Слід зазначити, що останні десять років вітчизняний законо­давець, приймаючи нові закони, часто включає в них спеціальну статтю, де встановлює значення термінів, що використовуються у законі. Крім того, Конституційний Суд України у своїх рішеннях щодо надання офіційного тлумачення часто приділяє особливу увагу з'ясуванню змісту спеціальних юридичних термінів¹. Таким чином, на сьогодні значення великої кількості важливих юридич­них термінів, понять і конструкцій закріплено у самому законо­давстві.

Однак, по-перше, сфера нормативно закріплених дефініцій тих чи інших термінів, як правило, обмежується відповідним нор­мативно-правовим актом, а, по-друге, у законодавстві продовжує існувати значна кількість юридичних термінів та понять, значен­ня яких розкрито лише на рівні наукових робіт, підручників. Та­ким терміном є, наприклад, «правовідносини». Його зміст не виз­начено на рівні законодавства, але при цьому він активно вико­ристовується у текстах норм. Так, у Цивільному процесуальному кодексі України ми зустрічаємо цей термін у ст. ст. 15, 341, 346, 382 тощо.

Разом з тим вважаємо недоцільним запроваджувати своєрідну ієрархію серед джерел, в яких слід шукати пояснення значення того чи іншого юридичного терміну, як це пропонує В. Карабань: «Визначення юридичних термінів, які наводяться в літературі, підлягають застосуванню з урахуванням таких правил про пере­ваги: 1) застосовуються визначення, що наведені в юридичній ен­циклопедії; 2) застосовуються визначення, що даються в підруч-

¹ Див., наприклад: Рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р. щодо офіційного тлумачення окремих положень части­ни першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес); Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11.03.2010 р. щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у ст. ст. 125,129 Конституції України.

никах, офіційно визнаних такими Міністерством освіти і науки; 3) застосовуються визначення, що наводяться в інших літератур­них джерелах, якщо є підстави вважати, що в цих джерелах викла­дене стале розуміння певних термінів, а не відображаються ре­зультати наукових пошуків авторів»^[8]. Наведена позиція не витри­мує критики, адже, наприклад, в юридичних енциклопедіях та­кож можуть бути викладені «результати наукових пошуків ав­торів». Крім того, на даний момент видано декілька різних варіан­тів юридичних енциклопедій різними колективами авторів, які можуть розходитися між собою у значенні тих чи інших термінів.

4- Якщо в законі використані технічні або інші спеціальні терміни, значення яких не визначено законодавцем, то потріб­но надавати їм те значення, яке вони мають у відповідних галу­зях знань.

Це правило має на увазі, що у разі з'ясування застосованих за­конодавцем спеціальних неюридичних термінів суб'єкт тлума­чення повинен звертатися до відповідних галузей науки, техніки і т. д. Однак, слід врахувати, що і в спеціальних галузях знань терміни можуть мати різне значення. Уточнення значення таких термінів потребує врахування мовного контексту норми права, що тлумачиться, а в більш складних випадках не виключається і проведення спеціальної експертизи, метою якої є розкриття зна­чення терміна відносно конкретних обставин справи.

Наприклад, для адекватного розуміння змісту ст. 53 Земельно­го кодексу України, яка регулює склад земель історико-культур-ного призначення, потрібно звертатися до відповідних історич­них, краєзнавчих, архітектурних, мистецтвознавчих наукових або довідкових джерел. Адже віднесення конкретного об'єкта до, наприклад, пам'ятного місця, пов'язаного з історичними подія­ми; кургану; залишкам стародавнього планування і забудови міст тощо, вимагає від суб'єкта тлумачення знань щодо значення вка­заних спеціальних термінів.

Іншим прикладом є використання у ст. 6 Закону України «Про захист суспільної моралі» словосполучення «девіантні форми інтимних стосунків», зміст якого потрібно з'ясовувати за допомо­гою відповідних медичних довідників, посібників, енциклопедій тощо.

5- Ідентичним формулюванням в межах одного і того ж акту неможна надавати різного значення, якщо з цього акту не вип­ливає інше.

Дане правило базується на припущенні, що законодавець послідовно дотримується однозначного застосування слів та ви­разів в одному нормативно-правовому акті. Інший висновок мо­же випливати лише з самого тексту акту або доведено іншими способами тлумачення.

6. Не можна без достатніх підстав надавати різним словам
однакового значення.

Дане правило випливає із припущення, що законодавець при формулюванні норм права логічно і послідовно використовує терміни і вирази. За кожним терміном знаходиться свій, властивий лише йому зміст. У будь-якому випадку для одного і того ж акта пе­редбачається єдність термінології. Якщо в нормативно-правовому акті використовуються різні терміни, то звідси повинен слідувати висновок про те„що законодавець надає їм різне значення. Надан­ня однакового значення різним термінам може бути обґрунтова­но лише вагомими аргументами. Наприклад, Цивільний процесу­альний кодекс України оперує термінами «позов» (ст. ст. 32,80 Ко­дексу) та «позовна заява» (ст. ст. 119-121 Кодексу). Незважаючи на невід'ємний логічний та юридичний зв'язок цих двох понять, вони при цьому не є тотожними. Адже їх співвідношення потрібно роз­глядати в контексті парної категорії зміст і форма^[9].

7. Неприпустимим є таке тлумачення значення норми права,
при якому її окремі слова і вирази трактуються як зайві.

Це правило походить з припущення, що законодавець дбайли­во відноситься до текстуального формулювання норм права, ре­тельно і точно використовує слова. Прагнучи до законодавчої економії, він не застосовує зайвих слів, тобто кожне слово в нормі права має відповідне смислове навантаження. Тому інтерпретатор повинен враховувати значення кожного слова, кожного знака в контексті норми права, не відкидаючи жодного з них. Ігноруван­ня хоча б одного слова або знака у текстуальному виразі норми може призвести до неправильного тлумачення. Можливість ігно­рування в ході інтерпретації певних слів або знаків повинна бути спеціально доведена сукупністю способів тлумачення.

¹ Балюк М. І., Луспеник Д. Д. Практика застосування цивільного процесу­ального кодексу України. - X., 2008. - С. 233-

Не можна погодитися з твердженнями деяких науковців про те, що українське законодавство містить доволі багато «зайвих слів». Так, В. Карабань як приклад наводить ч. 2 ст. 924 Цивільного кодексу України: «перевізник відповідає за втрату, нестачу, псу­вання або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, ба­гажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини». Дослідник вважає, що у зазначеному тексті слова «якщо не доведе, що це сталося не з його вини» є зай­вими, бо ці слова тільки спотворюють попередній текст, який присвячений визначенню розміру відповідальності перевізника. І не доведення перевізником відсутності його вини ніяк не впли­ває на розмір його відповідальності^[10]. Така аргументація не може бути підтриманою, адже жодні слова у цитованій нормі не «спо­творюють» інших, оскільки в ній йдеться про обмеження обсягу відповідальності перевізника тільки випадками, що сталися саме з його вини.

8. Словам і виразам закону потрібно надавати той зміст, в якому вони вживаються законодавцем в момент його видання.

Це правило співвідноситься, по-перше, з суб'єктивною те­орією тлумачення; по-друге, з історичним способом тлумачення, який розглядається нижче. В основі даного правила лежить така цінність права, як його стабільність і визначеність. Разом з тим це правило не може сприйматися в якості консервативної догми, ад­же поряд з вказаними цінностями право повинно сповідувати та­кож і протилежні цінності: пристосованість до життя, адек­ватність суспільним вимогам і стану розвитку відносин.

9- Значення складних виразів слід встановлювати у відповід­ності з синтаксичними правилами мови, на якій сформульована норма права.

Це правило є дуже близьким до загальномовних правил тлума­чення, і стосується випадків, коли норма сформульована за допо­могою складних за своєю граматичною і морфологічною струк­турою конструкцій. У зв'язку з цим слід вказати, що традиції вітчизняної юридичної техніки передбачають використання якомога лаконічних і простих форм текстуального закріплення змісту норм права, тому кількість складних конструкцій у вітчиз­няному законодавстві є порівняно незначною.

Одним з прикладів складного (і від того досить невдалого) фор­мулювання норми права є ч. 2 ст. 850 Цивільного кодексу України: «Якщо виконання роботи за договором підряду стало неможливим внаслідок дій або недогляду замовника, підрядник має право на сплату йому встановленої ціни з урахуванням плати за виконану частину роботи, за вирахуванням сум, які підрядник одержав або міг одержати у зв'язку з невиконанням замовником договору».

Як правило, для повного з'ясування змісту подібних норм мов­ного способу є недостатньо, і в нагоді стають прийоми логічного і системного способів тлумачення.

Завершуючи огляд прийомів мовного способу тлумачення, відзначимо, що більшість з них не мають абсолютно імператив­ного характеру. Багато з них мають застереження при їх застосу­ванні або відсилають до інших способів тлумачення.

Дата добавления: 2015-10-21