Лізці здалося, що час зупинився. Вона не знала скільки часу пройшло: чи секунда, чи хвилина, чи година, чи взагалі ціла вічність до того, як роздався звук битого скла, і один із її кривдників повалився на землю. Той, що звисав над дівчиною, ошарашено глянув на «героя», який сам не міг збагнути, що тільки-но зробив. А через якусь долю секунди він вже, мов розлючений бик на червону ганчірку, летів на насильника. З надією підбитої пташки Лізка привідкрила очі. Вона просто не взнала свого спокійного, «ні риба, ні м’ясо» друга, який тепер здавався справжньою стіною, за яку можна безпечно сховатися. Він з такою силою і люттю розправлявся з двома дужими хуліганами, що дівчина просто не могла повірити очам: хто її РЯТІВНИК! З кожним проведеним бойовим прийомом вона відкривала його все з нової і нової сторони. Дурню було зрозумілим, що обидва нападники займалися якимись видами бойових мистецтв, однак її герой майстерськи справлявся з обома.
Час знову пішов лишень тоді, коли до неї підбіг схвильований Рудік і знявши свою сорочку натягнув на розтерзане тіло дівчини.
- Як ти, як ти, як? Заспокойся, не плач, не плач, тільки не плач, хоча ні – краще плач, полегшає. Ну, ну що ти, чого мовчиш, кажи вже: як ти? Вони більше тебе не скривдять! –тремтячими руками Рудольф пригортав нашу Лізку до себе, мов якийсь скарб, і ніжно пестив за волосся. В той час, як двоє злочинців у болісних конвульсіях від переламаних носів і численних переломів зі стонами качалися по підлозі, не в змозі навіть підвестися.
- Рудя, все заспокойся, завдяки тобі усе минулося. – прийшла в себе нарешті Лізка. – Все гаразд, чуєш? Вони тільки встигли порвати мою улюблену сукню, оце пішли маніяки! Тепер доведеться сукню зашивати! – жартувала руденька налякана пташечка, щоб хоч якось заспокоїти свого рятівника.
Через десять хвилин міліція вже пов’язала злочинців, а дівчину оглядав лікар.
- Рудь, я ж казала, що все добре. – посміхнулась награно вона, вистрибуючи із карети швидкої допомоги і поправляючи розкуйовджене волосся.
Рудольф заспокійливо обіймав своє золото, в думках промовляючи: «тепер я вже точно тебе нікуди не відпущу». І тільки-но він нарешті насмілився сказати це у голос, до них підійшов міліціонер і повідомив, щоб вони завтра зранку зайшли до відділку підписати ще якісь «чергові формальності».
- Давай вже я тебе нарешті проведу додому… - запропонував наш герой - …хоча ні – донесу! – на цих словах він ніжно взяв її на руки і, мов якусь кришталеву вазу, поніс у напрямку дому.
Лізка, на подив усіх, голосно сміялася і викрикувала: «Та досить уже, досить, пусти мене хутчіш на землю! Тут іти та всього-на-всього одну хвилинку!...» І трохи вагаючись серйозним голосом додала: «А можеш зі мною залишитися до ранку?»
- Звісно… Чого питаєш? – провів здивовано бровою наш Рудольф.
*** 7 ***
Вона відкрила очі і зловила погляд сидячого напроти хлопця. Лізка захищено потягнулася і у відповідь посміхнулася. Біля неї сидів, здається її добре відомий друг, але щось у ньому таки дуже змінилося, а от що саме – вона поки не могла зрозуміти.
- Поки ти спала, я приготував сніданок і ось ще …- і той самий друг на цих словах простягнув прекрасний букетик свіжо зірваних польових квітів, які так обожнювала наша Лізка.
Дівчина на всі груди затягнулася духмяним запахом квіток, що ростуть на полі за її домом. Рудік просто сидів поряд і милувався картиною, на стільки чистою і прекрасною, що у хлопця аж дух перехопило. Однак він ніяк не міг збагнути: як після вчорашніх подій можна було лишатися такою спокійною?..
- Постав, будь ласка, їх у вазочку, он на столику. Велике дякую, ти таки знаєш, що треба дівчині для щастя. – вимовила нарешті наша руденька мрійниця. – Так, а що ти там казав про сніданок? Я голодна, мов вовк!
- А… точно! Я миттю!
Лізка зворушено дивилася у слід цього дивака.
- Вибачаюсь за не багатогранність і банальність сніданку, але я просто не знав, що і де в тебе лежить, а тому скористався тільки тим, що знайшов у холодильнику. – Повернувшись з тацею у руках випалив виправдовуючись наш вельми сором’язливий герой.
Лізка почала голосно сміятися, як побачила, хто саме дивився на неї з тарілки на таці. Посміхаючись ротом із сосиски, з рум’янцем із шматочків ковбаси, носиком із спаржі і веселими очима із двох жовтків на неї дивився радісно колобок, який трусячи своїм волоссячком із натертого сиру біг по травичці із зеленого горошку, тримаючи у руці букетик петрушки.
- Оце ти і монстр! – надула щічки дівчина – ну як я можу їсти цього симпатюлю!?
- Як-як: з апетитом голодного вовка, який відібрав у лисиці обід! – з серйозним виглядом промовив юнак…
У повітрі повисла мовчанка, двоє людей дивилися в очі один-одному, не знаючи, що казати далі.
- Дякую тобі… - нарешті сказала наша Лізка.
- За що? – потім почервонівши і опустивши погляд хлопець додав: - завжди будь ласка.
- Звісно вибач, що питаю, та де ти навчився таких трюків? – жадібно вминаючи свого веселого гостя мовила руденька.
- Це яких ще? – роблячи вигляд, що не розуміє про що це каже співбесідниця, сказав той, дивлячись як з тарілки зникали уста колобка.
- Як ти так по-мастерськи уклав тих амбалів? – пояснювала та.
- А чого це ти питаєш?
- та оце раптом прийшла думка, що ти якийсь таємний агент, або ще гірше: підісланий шпіон! – виразом серйозної озабоченої людини, уплітаючи свій сніданок, вимовила вона.
- Та це довга історія… - вагаючись, чи розказувати свою таємницю, ухилявся від відповіді юнак.
- А у нас багато часу!
- Як це? А на роботу хто піде? - хапаючись за здутий рятівний круг, сказав Рудік, адже дівчина вже взяла слухавку і дзвонила «філософу».
- Ало, Ігор Едуардович! Доброго ранку, це Ліза! У нас з Рудіком накльовується хороший матеріал для колонки, можна ми запізнимося на 2-3 годинки? Ага, велике вам дякую! Все, до побачення!
- М…м – далеко не схвально глянув на неї товариш, явно не бажаючи ворушити минуле.
- Ну що?! От чого ти на мене так дивишся? – збунтувалася дівчина. – Хіба я не маю права трохи перепочити після вчорашнього? – нарешті Лізка згадала про вечірні пригоди, а то наш Рудік вже почав трохи переживати з цього приводу. - Знаєте, моя психіка таки трохи похитнулася, а тому я можу поповнити свій життєвий запас енергії і просто повалятися у ліжечку!
- Ну добре, добре вже. Я все зрозумів… - довелося змиритися хлопцю з гігантськими доводами допитливої співбесідниці.
- То я уваж ненько слухаю – дівчина було егоїстично непохитною і невідступною.
- Це доволі довга історія…
- Це ми вже чули!
- Не важко здогадатися, що я в дитинстві був спокійною, слухняною дитиною.
- Ну, знаєш – після вчорашнього я вже починаю сумніватися на рахунок цього, - іронічно мовила наша Лізка, доївши сніданок і витираючи елегантно рота серветкою.
- Та годі тобі – почервонів Рудольф, - а то нічого й не почуєш!
- А ти ще й не почав! – побачивши роздратований погляд товариша, дівчина хутко додала. - Все, мовчу-мовчу!!!
- Тато наполягав, що син має бути справжнім чоловіком, хоча мати й наполягала, що усьому має бути свій час. Однак батько був непохитним і у 6 років потягнув мене на секцію по боксу. Якщо бути чесно, мені там було так нудно і так мені надокучало, що я щоночі плакав у подушку, однак наступного дня знову і знову йшов у спортзал, адже будучи слухняним сином просто боявся розчарувати батьків. З поваги до батька (а він у мене, до речі, ще й був дуже суворою людиною) я так старанно працював, що згодом почав брати участь у різноманітних змаганнях, а згодом й зовсім перемагати! На мій величезний подив, десь у 15 років я зрозумів, що бокс став для мене не просто хобі,а що я без нього вже просто не уявляю життя,що це найбільша радість у моєму житті. Мати, звісно. Не розділяла мого захоплення, бачачи, як я кожного разу після чергового змагання зализую нескінченні рани, однак будучи невгамовною фаталісткою, вперто себе переконувала, що мені колись таки знадобляться у житті подібні навички. Батько ж напроти – не міг натішитися сином, гордістю сім’ї! – на цих словах хлопець іронічно посміхнувся і подивився у вікно.
У 18 років – продовжував Рудольф – я вже готувався в майстра спорту. Свою долю я пов’язував з професійним боксом.
- І що ж тобі помішало? – не витримувала дівчина.
- Чекай, я попереджував, що це дуже довга історія.
- Моя матір таки була правою: потреба у моїх навичках з боксу не змусила на себе чекати. Одного звичайнісінького вечора, схожого на будь-які інші, ми усією сім’єю дивилися телевізор: матір, батько, на сім років молодша від мене сестра і я – дев’ятнадцятирічний хлопець. Потім я пішов приймати душ, а всі лишилися у вітальні. Як раптом я почув жахливі крики матері, яка благала про пощаду і кликала на поміч, а згодом і пронизливий плач моєї любої сестри. Все інше я вже розбирав погано: звуки битого скла, падали меблі, плач… Я звісно мав чимдуж вибігти зі свого сховища на поміч моєї родини, однак я як на зло закляк на місці, не в змозі поворухнути ні однією кінцівкою. Я був скульптурою: з мертвим тілом, яке напереріз не бажало рухатися і живою душею, що бігло до вітальні…
Вбитий горем хлопець замовчав, а у повітрі запанувала мертва, із запахом крові тиша…
Перевівши дихання він продовжував: «Не знаю скільки минуло часу, як я прийшов у себе, однак усі звуки припинилися, було так тихо, що здавалося, начебто у морзі і те більш голосно. Все було у крові. Рідної мені крові. Уся моя родина була порізана. Як я себе ненавидів, як ненавидів, мабуть, навіть більше за тих монстрів, що вбили найрідніших мені людей. Я – той, хто провів стільки часу у спортзалі, який переміг стільки поєдинків, який бачив стільки болі і крові, не зміг …От і фаталізм моєї матері».
Хлопець не витримав і заплакав. І здавалося, у тому плачі було стільки болі, докору і розпачу, що неможливо було дихати, весь світ звузився до розмірів цієї кімнати, де розпочався апокаліпсис.
Рудольф, який завжди виглядав безтурботним простачком, у якого в очах завжди світилася лишень доброта і відкритість, зараз читалася не навіжена лють, що голодний звір і те не так хижо дивиться на свою безпорадну жертву. Його могучі кулаки від стиску побіліли, зуби зціпилися, він весь напружився мов струна, і з огидою до себе просто відвернувся.
Лізка не знала, що його краще робити: чи щось сказати. Чи краще просто промовчати, а тому лишень ніжно взяла хлопця за руку.
Рудольфу вже не було чого втрачати – усі карти вже були розкриті, а тому трохи повагаючись з закритими очима таки дорозповідав свою трагічну історію: «Я цілий рік не жив, а існував. Тричі ледве не покінчив життя самогубством, однак кожного разу щось зупиняло… Бачиш, навіть себе вбити наважитися не можу. Одного сірого осіннього ранку, коли я вештався по парку, я побачив те,що повернуло мене до життя, що наповнило його якимось сенсом і бажаннями… Я побачив веселу, рудоволосу дівчину, яка випромінювала світло. Світло, яке вселило мені, людині, яка нічого не варта і не заслуговує у цьому житті, надію. Я прослідкував за нею, вона зайшла до журналіської конторки. З того часу усе моє життя звузилося до чекання нового ранку, коли мені доля знову подарує шанс побачити свого янгола, що повернув у мене життя... Так минув рік.
Одного дня я нарешті наважився, незрозуміло чого і досі, зайти до тієї конторки. І тут доля подарувала мені шанс – у вас була вакансія на журналіста, що веде спортивну колонку… Ну, а кінець цієї вельми цікавої історії тобі вже відомий…»
Потім запала п’ятихвилинна мовчанка, яка обом здавалася вічністю. Та потім Лізка таки наважилася на деякі слова: «Доля – це колесо фортуни: не знаєш як воно повернеться і, коли його вже запустили – зупинити просто неможливо, а кінець гри змінити неможливо. Для кожного колесо своє, для кожного доля своя. Їх кінець був таким, а твій іншим… Твоє колесо не схотіло, щоб ти вийшов з ванни, адже, можливо, на тому б був і твій кінець. Нічого в світі не робиться даремно, не даремно і ти зайшов до душу саме у той момент. Розумієш? – Як могла заспокоювала бідолашного Лізка.
- Та краще б я тоді разом з сім’єю загинув! Принаймні крисою не був би!..
- От чого ж ти такий егоїст! Як би не ти, то хто б мене вчора врятував від маніяків? – помітно пожвавилася дівчина. – Можливо, Бог тебе захистив у ті хвилини, бо тобі уготовано здійснити щось дуже корисне, наприклад, врятувати людей?
- Я – криса… Вони чекали моєї допомоги, один раз у житті, а я не прийшов…- лагодив своєї пісні Рудольф. Маючи можливість єдиний раз у житті комусь пожалуватися, виплакатися, не приховуючи свого нестерпного болю. Склавши долоні між ногами і опустивши голову, він покачувався з різною амплітудою, мов якесь крісло-качалка.
- Слухай, я просто впевнена. Що твоя родина не бажала і тобі такої участі. Ти маєш жити заради них, адже ти є продовженням їхнього життя.
- Тепер вже запізно про таке думати…
- Рудь, ти пам’ятаєш, що колись мені сказав там на пляжі. Коли дізнався про моїх батьків? Що нічого у цьому світі не робиться даремно, ми живемо доти, допоки не здійснили свою місію, допоки не дописали свій роман життя! Твій роман ще не дописаний.
- Якщо чесно, я тільки і живу тому, що сподіваюся, що воно так і є.
Лізка наважилася привстати і обняти людину, яка захищаючись від усього світу, заперла десь далеко у собі справжнього «я», боячись, що воно знову комусь зашкодить. І тепер, коли вона знайшла те саме «я» і розгадала його загадку, Рудольф здався їй ще сильнішим і безстрашнішим, хоч як це парадоксально не звучало. Однак наша Лізка усім серцем була переконана, що Рудольф є саме таким.
Вони сиділи так довгі хвилини, боячись поворухнутися, щоб не відлякати ці щасливі моменти, вони просто дихали один одним. Побиті горем і хлопець і дівчина пригортали один-одного, перший раз після таких тривалих перерв відчуваючи себе комусь потрібними.
*** 8 ***
Двоє друзів не приховувавалися, мов діти, а тому зайшли до конторки разом, їм на той момент здавалося байдужим, що про них подумають оточуючі. Здавалося, допоки до них не підбігли дівчата – Анька і Катька, яким тільки і подавай якусь жертву для знущань, а ці двоє самогубців самі до рук кидаються.
Незважаючи на те, що «філософ» був у своєму кабінеті, Катька з Анькою нетерпеливо повскакували з місць і підскочили, мов коршуни, до наших зайшовших друзів.
- Добдрий день, чим можемо бути корисними? – злорадно ситали Катька.
- Трудовий колектив газети «Ми з вами» вас слухає. – Офіційно мовила Анька, походжаючи, мов адвокат на суді, з ухмилкою оглядаючи двох ніби-то не знайомих досі людей.
- Та годі вам дівчата – відбивалася від них що сили Лізка.
- А тобі взагалі слова не давали, зрадниця, - відрізала Катька, - отже, будете за нашими спинами романи крутити. Ай-яй-яй, а я тебе ще подружкою звала, як собі довіряла. А вони значить так, на роботі навіть не спілкуються…, що попалися, голубки?
- Ша, нам дадуть право на захист? Ми ж все-таки не в тоталітарній державі! – вставила пару слів Лізка у словарний понос Катьки.
- А хіба вам є що сказати? – схрестила руки на грудях у відповідь дівчина.
- Ви ж як завжди все не так зрозуміли – крізь сміх вичавила обвинувачена.
- Ми ж бо і справді, – нарешті вліз у розмову і обвинувачений, - були на цікавому спецзавданні для газети, дуже-предуже важливої.
- Це ж ще якої?- повернулася до них спиною Катюха, ніби їх ігноруючи, шукаючи щось у купі паперів.
- Дівчаточка, потерпіть трохи, це і справді сюрприз… дуже приємний. Ну зачекайте ви трошечки, та що це вам врешті-решт коштує. – заспокійливо обняла своїх подруг дівчина.
- Ей, ну що тут за цирк. До нас що цигани завітали, чи що? Галас стоїть невимовний! – вийшов нарешті Едуард Григорович зі своєї барлоги. – Сюди що базар перенесли? Ну працювати просто неможливо. А це ви вже прийшли, то що багато матеріалу найшли?
- Доброго Вам дня! Назбирали трохи. Обробимо і занесемо. – Посміхнулася дівчина у відповідь, щоб заспокоїти шефа.
- Сподіваюся, що хоч ви мене порадуєте. Чекаю від вас хороших результатів. Все-все, погралися трохи і за роботу! – хлопнувши у долоні, додав: «Через годину чекаю ваші тижневі напрацювання, бо вже час передавати до друку, вже дуже запізнюємося!»
Такі хвилини Лізка обожнювала, бо в кабінеті кипіла робота, мов в аду котел з грішними. В такі моменти вона згадувала слова Едуарда Григоровича про відносність часу. Які стверджували, що: щоб взнати ціну року, треба спитати студента, який провалився на екзамені; щоб взнати ціну місяця, треба спитати жінку, яка передчасно народила; щоб взнати ціну тижня, треба спитати редактора щотижневика; щоб взнати ціну години, треба спитати закоханого, що з квітами чекає на кохану; щоб довідатися про ціну хвилини, слід запитати людину, що щойно запізнилася на свій поїзд; щоб усвідомити ціну секунди, треба поговорити з людиною, що втратила в автокатастрофі усю сім’ю; і, нарешті, щоб взнати про ціну десятитисячної секунди, треба звернутися до срібного призера Олімпійських ігор.
Катька, звісно, перша не витримала і порушила мовчанку:
- От ви, любі, приховуєтесь від нас…, ну то нічого, Бог вам суддя. А от наша Анічка вчора була на побаченні…
- Ну це і не дивно – не витримав наш Рудольф, іронічно посміхаючись.
- … Та не просто на побаченні, а з самим олігархом!!! Ще й до всього цього симпатичним, галантним, сильним, фантастичним.
- Прям мрія якась, а не хлопець – не відриваючись від друкування промовила наша Лізочка, - однак серед цих прекрасних якостей цього казкового принца я не почула такого непотрібного слова, як «розумний».
Анька помітно задумалася, а потім впевнено додала: «Як що вже такий багатий, то певно ж і дуже розумний…»
- Тож хіба так вимірюється розум, любочко?! - Анька збентежено і по-дитячому ображено глянула на Едуарда Григоровича, що несподівано з’явився біля дверей і втрутився у розмову. – Ви у мене он які розумні, а будете багато базікати, нічого не встигнете, нас розженуть, а ви підете по світу шукати кращої долі. У ваших інтересах написати швидше і йти собі гуляти. «Зроби діло – гуляй сміло» - не даремно ж кажуть у народі.
- Дівчаточка, я побіг по каву. Просто пообіцяйте, що прикриєте. Вам щось треба в магазині?
- Мені, мені, будь ласка, - лементувала Катька – щастя у особистому житті. Воно заходиться, здається у відділі розваг на третій полиці зверху, а там вже що тобі сподобається, я сподіваюся на твій смак. Дивись не підкачай!
- Окей, вам усім по одній порції чи тільки Катрусі?
Наша Лізка ледве не забула, як її рятівник обожнює каву, а зранку її в неї просто не було.
В чотири години всі поздавали роботи і на декілька днів могли полегшено видихнути. Лізка вирішила трохи пройтися, подихати свіжим повітрям. По-дружньому попрощалася з Рудіком, побажала добре провести вечір Аньці, яка йшла на побачення зі своїм чоловіком-казкою, а також поцьомалася з Катюхою, що поспішала додому, щоб встигнути попрощатися з сусідкою, яку забирали діти до Росії. Росії.
Все йшло як завжди – спокійним, розміреним життям. От тільки наша дівчинка відчувала на серці якийсь приємний неспокій, передчуття якоїсь дивної казки. Лізка вирішила під’їхати тролейбусом. На її подив, майже у годину пік, громадський транспорт був на половину порожнім, або ж на половину забитим. У салоні заграла її улюблена мелодія «River flows in you» якогось талановитого китайського композитора, ім’я якого, їй на сором, вона ніяк не могла запам’ятати. Лізка похвально посміхнулася, підспівуючи улюблені акорди. Тіло рвалося у танок, якийсь дивний танок, без будь-яких правил, ім’я якого знало лише її шалене серце. А далі вона з головою занурилася у казку: усі світлофори мигали жовтим оком у такт дивовижній пісні, що розливалася по тролейбусу, люди крокували під даний ритм по алеї, і навіть підмітальники орудували мітлами виключно під мелодію.
Лізка вийшла біля парку. Ідучи по алейці, просто вдихала запахи життя. Цього вечора вона нарешті вирішила приділити трошки уваги собі і просто почитати книжку, яку так давно колись почала і ніяк не може перегорнути останню сторінку. Перед очима плив інший паралельний світ, стрімко мінялися герої, одна-одну зміняли книжкові сцени. Дівчина від абстрагувалася від усього світу, створивши натомість свій затишний, мрійливий і простий.
Однак згадавши вчорашній вечір з усіма його жахливими подробицями, вирішила раніше піти додому. В парку стрімко почало темнішати і як результат – зменшуватися людей.
Вже при виході з парку вона помітила якусь метушню біля парадних дверей. Наша Лізка завжди відрізнялася особливою цікавістю і до всього цього, величезним бажанням встановлення справедливості. Саме тому без усякого сумніву підійшла до галасу вияснити що ж там коїться. Виявилося, що двоє ментів затримали хлопця. Наша допитлива спочатку не могла зрозуміти причину затримання, та потім зі слів вияснилося, що хлопець просто ідучи дуже голосно співав, що привернуло увагу сторожів порядку. Вони без усякого сумніву чомусь вирішили, що хлопець точно або обкурився, або хоча б просто добряче напився. Юнак як міг відбивався від них, доказуючи, що нічого такого і на думці не мав, а просто, маючи хороший настрій і величезну любов до музики, вирішив поспівати. У серці дівчини накочувала величезна хвиля (ні – ціле цунамі) обурення. Невже якщо людина не має комплексів і просто робить те, що велить її серце, а тим паче якщо це невинне виконання пісні - протизаконно! Хтось встановив дебільні рамки, які інші мусять дотримуватися.
Лізка просто не могла повірити у таку гнилість цього світу. У наші спочатку чисті, невинні душі потай залазить невеличкий черв’ячок, на цьому етапі ще не пізно його зірвати і з’їсти, однак якщо цього не зробити, наш плід поступово, спочатку зсередини і незримо для ока, починає псуватися, однак, коли ми помічаємо дану проблемо - вже занадто пізно щоб його їсти. Колись такий смачний плід стає просто непотрібним для суспільства. Якийсь час він ще повисить на дереві, однак не довго, бо під вагою власного ж тіла і гнилого корінця, просто впаде, залишивши на землі бридку пляму, яку всі намагаються обійти десятою стороною… А так все добре починалося!!!
- Ей, молоді люди, - не витримала наша встановлювачка справедливості, вважаючи за необхідне втрутитися. – Ви, вибачте, сліпі, чи що? Хіба не очевидно, що юнак просто співав? А може це протизаконно, тоді пред’явіть статтю, будь ласка. Співати, як я пам’ятаю, у нас поки не заборонено! Тай одинадцятої години ще не має, щоб ви звинуватили його у хуліганстві, порушника суспільного порядку!
- Молода леді, вам до цього яка різниця? Йшли собі, то йдіть! А то і вас заберемо, як співучасника, до відділку! – злісно, вперто надіваючи наручники хлопцю, випалив один із міліціонерів.
Лізка вирішила піти за ними, однак не просто!..., а голосно співаючи їм у слід. Вона вперше вела себе так відверто, розкуто, нічого не боячись,нічого не приховуючи, бо приховувати було нічого. І відчула себе так легко. Ніби скинула силу-силенну непотрібної одежі, яка тільки заважала рухатися. Раз-ураз міську тишу наповнювали сміливі звуки:
«Ромашки спрятались,
Поникли лютики,
Вода холодная в ручье рябит,
Зачем вы девочки
Красивых любите…»
В голові снувала думка: «Можливо, і мене назвуть божевільною!... Та нічого, нехай, нехай, нехай!!!». І пісня звучала все голосніше і голосніше під нестримне лютування душі і розкотисті блискавки серця.
Коли ж «цигани» нарешті підійшли до відділку, міліціонери пригальмували і підійшли до нашої бунтарки.
- Ну то що, і мене забираєте з собою? Підозри ж ті самі: виходе я теж обкурилася! От сміху буде! Ха-ха-ха!!! – Лізка вже ні в чому себе не обмежувала і просто, мов божевільна, реготала.
- Та ні ж-бо, навіть навпаки! Так сподобався Ваш спів, міледі, що ми вирішили Вас не чіпати і мало того, ще й відпустити Вашого підзахисного!
- У вас вийде «the best» дует! – сміючись промовив його товариш.
Потім вони по черзі елегантно поцілували руку нашої Лізуні і пішли своєю дорогою, шукати нових жертв, що просто шукають собі пригод. «от де ви були вчора, коли мені так треба була ваша допомога» - подумала дівчина з докорам дивившись у слід цим сторожам правопорядку.
- Ну ти і молодець, наступного разу перед тим як затримувати людей за подібні ситуації, сто разів подумають про її доречність. – задоволений новою знайомою рятівницею, підбіг до неї юнак.
Лізка нарешті мала можливість добре розгледіти свого підзахисного. Звичайний хлопець, з нічим не примітною зовнішністю, однак, що одразу кидалося у погляд, в нього дуже горіли і бігали очі, немов чогось шукаючи.
Вона у відповідь просто на нього подивилася.
- Богдан… - простяг руку юнак.
- … Лізка…
- Дякую за порятунок, ви мій ангел-охоронець, врятували від нудної декількогодинної розбори.
- Завжди будь ласка… - наша Лізка вочевидь просто не знала, що казати, як діяти. Вона була зачарована новим знайомим.
- Вас провести? Де ви живете? – невинно наступав той.
Руденька просто заклякла на місці. Ніби на нього дивилася, однак цей погляд точно був крізь нього.
- Ну то що? – він не полишав надії повернути на грішну землю співбесідницю.
- … А, добре! Звісно! Вибачте!!!
- Ну от і добре! Хоч якось полегшу свою совість… Ви не подумайте, що я проводжаю вас із-за цього! Мені дуже приємна ваша компанія! … Ну то в яку сторону?
- Он туди – Лізка радісно тицьнула пальцем у сторону свого будинку.
- Ви не проти якщо я вас візьму під руку?
- Та ні… беріть…
І наша Лізка вже безпечно йшла зі своїм новим другом…, а, можливо, і в нове життя…
*** 9 ***
Лізка вдихнула свіжу вранішню прохолоду і ліниво потягнулася у своєму улюбленому ліжечку. «Боже мій, - подумала вона – як же ш лінь щось робити… А треба вставати, кудись іти, думати, переживати, рухатись, а для чого все це робиться – врешті-решт незрозуміло».
Вона взагалі була впевнена, що незважаючи на усі докори на лінь, це таки дуже суперечлива штука. Лінь – це основний двигун технічного прогресу. Важко сказати, чи взагалі б існували сьогодні машини, якби людині колись не стало лінь ходити. Чи б існувала сьогодні така корисна штука, як ліфт, якби людині колись не стало б важко підніматися пішком по сходам. Чи існував би сьогодні такий улюблений для всіх пульт від телевізора, якби нам не стало колись лінь щоразу просто відривати свою задницю від дивану, щоб перемкнути черговий канал. Цікаво, куди ж заведе нас наша лінь?! Але, насправді, важко уявити. А якщо вона (людина) колись ненароком просто прокинеться з думкою, що їй надоїло жити!?..., що тоді? Однак і на це дуже легко відповісти: ми давно винайшли наших вірних помічників – роботів, от і все… Все – людству. Ми намагаємося усіма засобами і силами вдосконалити наше «нудне» життя, а врешті-решт зведемо цим колись себе у могилу.
Як жаль, що все частіше на заміну справжнім почуттям і романтиці приходе неодмінний атрибут – техніка. Невже для когось техніка – це справжнє щастя? Цього просто не може бути,… не має бути…
Раптом на балкончику вона почула якусь метушню – там вже порядкував підзабутий нею друг Грішка. «O, my Gurd! Мій дружочок! Як я могла забути! Біжу вже, біжу-у!” – дівчина від радості стрімголов голою вибігла на балкон, навіть не помітивши свою наготу. Нарешті вона помітила, що стоїть на відкритому місці у костюмі Єви. Лізка рясно почервоніла, намагаючись чимось прикритись. Однак раптом їй на плече сів «домашній улюбленець» і почав щось ніжно воркотати на вушко. Вже яскраво світило сонце, пестячи теплим проміннячком її лице.
«Та ну його, - раптом у її голові виникла ідея, - якщо вже дика тварина не боїться людини, роблячи те, чого хоче, то чого це я маю себе в чомусь обмежувати, прикриватись. Я вільна, вільна від усього, від усіх думок, від чужої критики, від усього світу, ВІЛЬНА робити те, що диктує мені серце. Я живу виключно для себе, а тому власні дії можу критикувати тільки Я!»
Вона просто стала, розпростерши руки, підставивши обличчя вранішнім промінням сонця, закривши очі і відкривши душу. Дівчина відабстрагувалася від усього світу і предстала перед ним такою, яка є, нічого не приховуючи. Вона була вільною як ніколи у житті, і у цій волі перед нею відкрився по-новому увесь світ. Світ такий самий беззахисний, безпорадний і чистий, як вона сама…
Після сонячних ванн наша Лізка почала вдягатися. Як раптом на телефон прийшла СМС: «Я помню чудная мгнавенье, как ангел чистый мне явился и не оставил на съеденье, чему я очень удивился… Дякую за порятунок… Дякую, що ти є.» (Ах, так. Наша дівчинка вчора розтала перед новим знайомим і дала йому свій номер телефону.)
На крилах вона вибігла з під’їзду. Чомусь на душі було так класно! Ніби вона знову дитина, знову безтурботно стрибає по теплим літнім калюжам, як знову бруднить бризками все довкола, як знову на неї свариться мама. Їй просто здалося, що вона знову комусь потрібна.
Як завжди Лізка відкрила двері вже такої рідної редакції, однак у ній панувала аж ніяк не звична атмосфера. У нашої завжди спокійної Аньки була жахлива істерика, а у сі як могли її заспокоювали.
- А…а не-не-ненавиджу, як… як…, та-ак мо-ожна?! - Ридала дівчина. Під очима чорні потоки, зарюмсане обличчя, розтріпане завжди гарне волосся, розірвана колись стильна одежа.
- Що? Що у вас тут вже сталося? – спустилася нарешті на землю наша окрилена. Впевнена майже на 100%, що Анька знову перебільшує, роблячи з мухи динозавра. А насправді ж просто або сумочку забула, або розбила пудру, або у гіршому випадку її покинув черговий хлопець. Однак по напруженості, що панувала у повітрі, їй довелося відкинути ці варіанти і приготуватися до найгіршого.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |