*** 5 ***
Наша руденька поспіхом забігла до крамниці придбати чогось смачненького до приходу подруги. Звичайно, вона, як усі справжні господиньки просто обожнювала пекти самою, коли на це елементарно вистачало часу, однак сьогодні точно був не такий випадок, тому Катька мала вдовольнитися цим.
Однак, чесно кажучи, у Лізки на серці було не спокійно, бо Катька просто так не заходила, за виключенням тих випадків, коли в неї виникала можливість знайти вільні вуха, а людей, які б виявили бажання годинами вислуховувати катькіну болтівню, як ви розумієте, було вже не так і багато… Тож наша Єлизавета усім серцем сподівалася, що це, на її превеликий жаль, був саме той випадок. У такому разі їй було просто необхідно набиратися гігантської витримки, бо таку веселу подругу переслухати було просто неможливо!
У Лізки було всього-на-всього хвилин двадцять щоб устигнути прибрати у квартирі (не те щоб у неї було брудно, просто вона звикла, щоб усі її гості бачили її затишну квартирку виключно у бездоганній чистоті). коли вона поспіхом прибиралася на маленькому балкончику, прилетів її найвірніший пернатий товариш, який, здавалося, тільки те й робив, що чекав на свою господиню.
Настирливо голосно пролунав дзвінок – на порозі вже нестримно топталася на місці стурбована Катька. Коли перед нею відчинилися двері, вона, не чекаючи запрошення, влетіла до квартири. «Уявляєш, уявляєш собі…» - кричала на все горло дівчина, коли Лізка в голові прокрутила обрічонні для себе слова: «Ну все, почалося…!».
- Давай так, - спокійним голосом проказала господиня дому, - не спіши, заспокойся. По-перше, привіт тобі, дорога подруго, по-друге, давай пройдемо на кухню, а по-третє, тобі що: чай, каву чи гарячий шоколад?
Слід зауважити той факт, що Лізка належала до тих небагатьох людей, що мали незвичайний талант – вони могли хоч якось вгамувати непосидючу, весь час балтаючу Катерину.
- Добренько, любочко, якщо вже ти так наполягаєш, я буду…
- Зелений чай з мелісою, - перебила подругу Лізка, - я щойно згадала, що в мене першокласний чайок. Тобі, сонечко, просто необхідно якомога швидше заспокоїтися.
- Окей, справа рабів не велика – всього-на-всього покорятися своїй господині – крізь сміх вичавила Катруся і низенько вклонилася в реверансі, як це колись робили прислуги при появі своїх господ.
- От ти дурненька, - сказала Лізка, а сама при цьому заспокійливо подумала: як добре, що у неї вистачає настрою жартувати, а отже нічого страшного не відбулося, а то б вона забігла сюди вся зарюмсана, - роззувайся, а я буду чекати тебе на кухні.
Тепер Катька могла спокійно роздивитися квартиру. Двері на балкон були відчиненими, а тому шторка невимушено танцювала у такт кожного подиху вітру, створюючи з ним неймовірну картину загадковості і легкості, немов прохід у потойбічний світ. На столі, посеред кімнати, як завжди, стояв запашний букетик польових квітів, а на стіні висіла улюблена картина Лізки. Катька добре знала, що її подруга колись непогано малювала, її вчителі в школі мистецтв пророкували їй велике майбутнє. На картині було зображено двох молодих, закоханих у життя молодих людей, які безтурботно пливли у човні по річці. Стоїть невеличкий туман, на картині домінують сірі фарби, однак, незважаючи на це, вона була дуже позитивною, наповненою любов’ю і життєрадістю. Усе в ній дихало, кожен міліметр. І хоч облич людей було не видно, однак усім було добре зрозуміло, що Лізка увіковічила на картині найрідніших людей – своїх батьків. Оскільки картина висіла на самому видному місці, то бідній сирітці здавалося, що її батьки завжди з нею, люблять її і пишаються.
- Ммм… смачний тортик – чавкаючи на всю кухню задоволеним голосом промовила гостя. – Написала вже статтю для колонки?
- Ще ні, однак ідеї вже маю, завтра планую з головою поринути у роботу.
- Ммм…Ах, так!!! Так чого ж я прийшла?, я ж не просто так забігла… маю для тебе цікавий матеріал, тай мені, може, що порадиш, заспокоїш врешті-решт. Тобі як нікому іншому це добре вдається!
- Знаючи твої здібності, Катрусь, щоб тебе заспокоїти треба слонячу дозу заспокійливого.
- Та ну тебе! Тобі тільки б ото підколоти – червоніючи випалила дівчина.
- Ну вибач, вибач! Ну так що ж там у тебе скоїлося – вмощувалась зручненько Лізка, готуючись довго слухати подругу.
- Добре, добре вже, - ніби роблячи одолженіє мовила та, - пам’ятаєш мого шаленого братика?
- Як я розумію, того, що одружився восени того року…
- Так, так…той самий…телепень…от дурень! – не вгавала дівчина.
- Та годі вже його обзивати, що він там встиг накоїти?
- Сам винний! – Катька завжди вирізнялася вмінням ходити навколо і щоб з неї витягти щось потрібне, треба було багато часу. – Ти, мабуть, добре, як ніхто, знаєш, що він зустрічався зі своєю Дашкою до весілля майже чотири роки!
- Ну, так, так, звісно! Про них же слухи ходили чимало не по всьому місту. Всі ж бо заздрили їм. Казали, що вони просто створені один для одного, не розлий вода, що кращої пари зроду-віку не бачили…І все таке подібне… і що? – підозрілим голосом вимовила Лізуха, чекаючи чогось неприємного.
- Правильно пам’ятаєш. Я ж бо, як і усі інші, вважала, що нічого в світі не зможе їх розлучити. Вона ж його вірно з армії чекала, їздила до нього мало не щотижня, а як забрали його, то пару місяців така депресія була, що ледве до життя її привели!..
- Та добре-добре, це я пам’ятаю, - не витримала від неодноразових добре відомих усім деталей цієї романтичної історії неземного кохання Ліза, перебивши шалену. – Чутки добре ходили! (дівчина не сказала у голос, що й пускала їх виключно Катька. Адже будь-який секрет, будь-яка секретна інформація, ненароком сказана їй, з того моменту просто переставала бути такою, вона була на устах геть усіх! А якщо ж врахувати той факт, що будь-якій людині характерно перебільшувати, то уявіть собі, що ж казали про бідну дівчину її брата! Десь у черзі Лізка взагалі чула, що начебто Дашка розвела палатку біля КПП і сказала, що буде в ній жити, допоки її коханого не звільнять з армії! Так, не заздрила наша руденька тій бідній дівчині, яка стала родичкою головної пліткарки міста…) Будь ласка, давай вже ближче до справи!!!
- Тож не перебивай мене! Я ж тобі про що! – дратувалася гостя, беручи черговий шматочок торту. – Тож прийшов він з армії, радощам не було меж! Одразу й одружилися…Пам’ятаєш те весілля?
- Катрусь, ти таке дивне щось питаєш, я ж сама була на тому весіллі!
- Так от, я до чого… Місяців зо два вони душі один в одному не чаяли, однак згодом я почала помічати, що з ними коїться щось дивне. Брат все частіше почав западати у мене, а потім взагалі почав ночувати… ні, я не проти, звісно, але ж усьому я межа, та й в кінці-кінців, у мене ж теж є особисте життя! Але й у стороні я лишатися не можу – він все-таки мені брат рідний, ще й меншенький, я ж з дитинства про нього піклувалася: його перше кохання, перший поцілунок… Так, про що це я, (мовила дівчина, коли спіймала докірливий, трохи дратівливий погляд подруги), щось від теми геть відійшла!
- Так, поки я зрозуміла, що між ними коїлось не ладне(підбила підсумок сказаному покірна слухачка).
- Правильно, я, як дбайлива сестра, намагалася вивести його на чисту розмову, однак він продовжував стверджувати, що в нього немає жодних проблем, ухилявся. І ось тільки вчора мені довелося все в нього випитати. Правильніше буде сказати, що він сам до мене прийшов, бо я ж у нього, як ти розумієш, найрідніша людина. Виявилося, як я і здогадувалася, що у нього проблеми з Дашкою, і чого б це раптом, стільки ж років разом.
- Катюх, ти хіба не знаєш, що, як правило, у всіх сімейних парах у перші роки спільного прожиття виникають проблеми і тільки справжньо люблячі один одного люди можуть подолати дану стадію, а кораблі, що не можуть оминути даного айсбергу, просто ідуть на дно. Це пов’язано з тим, що раніше вони жили окремо, а у шлюбі, як правило, кохання просто змушене відійти на задній план, поступаючись місцем битовому життю, на арені якого і розгораються битові війни.
- Рибочка, - жуючи сказала Катюша, - я та теж підозрювала, що у цьому проблема, а виявилося (Катька подавилася), що не все так просто.
- Так-так, це вже цікаво… і у чому ж у двох закоханих по вуха людей може виникнути інші проблеми?! – здивувалася руденька.
- Та одразу і не поясниш. Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, що наша Дашуля дуже гарно співає, їй ще ж у школі пророкували велике майбутнє відомої співачки. Вся ж школа знала її після того, як вона зайняла перше місце у цій…як же ж її там… «Червоній калині»…
- Та не в «калині» ж бо, а в «руті»!
- Та хоч у звіробої, різниця яка? Справа ж не в цьому, а в тому, що з п’ять місяців тому її запросили виступати у якомусь крутому ресторані. І справа не в тому, що вона хотіла заробити грошей, а в тому, що вона хотіла займатися улюбленою справою. Насупившись братець таки дозволив їй співати, однак згодом в неї почало більшати прихильників, от у нього і лопнув терпець! Закотив такий скандал, а потім взагалі таке заявив: або я, або твої співи і гримнувши дверима пішов до мене!
- Що? Так і сказав?!
- Вона обрала сім’ю. – Продовжувала серйозним голосом дівчина. – Цілий місяць була слухняною господинею, однак при цьому сходила сума, вночі мучили жахи про нездійсненну мрію, вдень ходила роздратована, байдужа до усього світу, марила сценою. При цьому мій «чудовий» братець добре розумів причину таких змін своєї дружини, однак не поступився, а мовчки дивився як та потопає у багні, повільно вбиваючи себе… Врешті-решт дівчина нарешті не витримала - повернулася в ресторан співати. При цьому вона була змушена обманювати свого коханого чоловіка, кажучи, що ходе гуляти з подружками щоразу йшла на свою улюблену роботу, яка була для неї не тільки роботою, а здійсненням справжньої мрії…
- Боже, бідненька, - крізь сльози мовила Лізка, - що їй тільки довелося пережити: як можна розриватися між улюбленою сім’єю і своєю мрією…
Мій братець, звісно, тлумачив ці її походеньки, як зраду, а тому після чергового скандалу йшов до мене ночувати. Вона ж розривалася між двома смислами життя. Їх відносини, на жаль, стали перетворюватися на звичайнісінький старий чемодан без ручки – і нести незносно важко, і покинути важко. А вони просто боялися втратити один одного, перекресливши усе чудове, що між ними було, усі плани і мрії…
Завжди весела і посміхнена Катька похнюпилась, відставила тарілку з тортом. Запала невимовно важке мовчанка… Лізка просто була змушена щось сказати, дати надію… В голові лишень крутилися, мов змія, слова: «Кохання, мов ртуть – можна тримати у лодоні, та не можна утримати у зжатому кулаці…
При вимовленні яких Лізкою, подруга озабоченно глянула на ту.
- Тобто я хотіла сказати, - зрозумівши, що Катька не зрозуміла її слів, почала виправдовуватися господиня, - що кохання, в першу чергу, має ґрунтуватися на взаємній довірі і розумінні. Якщо людина справді кохає, то вона ніколи тебе не зрадить, а якщо зрадить – то вона тебе і не кохала, а отже такі відносини і так би колись розпалися, а отже убиватися ні за чого…
Постійні ревнощі лишень будуть весь час нагадувати про заборонений плід, що в свою чергу призведе до того, що друга половинка врешті-решт схоче спробувати цей солодкий нектар. Як колись Єва, не знала б вона про те, що не можна куштувати яблуко саме з того дерева, вона б, можливо, ніколи б і не спробувала його, не піддалася тій демонській спокусі.
- Так що, виходе, що мій брат у всьому винен?! – роздратовано поцікавилася гостя.
- Він просто мав зрозуміти свою кохану. Всі ми індивідуалісти, зі своїми особистими амбіціями, талантами, мріями, про що у шлюбі ми так часто забуваємо. Багацько людей не хочуть вступати у шлюб саме з тої причини, що бояться втратити свою індивідуальність. Це не правильно. Ми маємо допомагати своїй другій половинці, а не заважати, підтримувати її в усіх починаннях, а не ганьбити, зацікавлювати, а не лишати інтересу. У цьому і є основна функція коханого – допомогти творчо реалізуватися своїй другій половинці, адже хто, як не він, хоче бачити її щасливою, її сяйливі від радості очі, летючу ходу, яскравий сміх. А такою вона буде тільки тоді, коли здійсниться її мрія, а її мрія – співати… У цьому і є найбільше щастя – бачити щасливі очі своєї другої половинки…
- Як гарно сказано. Шкода, що мій братець цього не розуміє…
- Обов’язково зрозуміє, просто це знання до нього прийде з часом. А зараз головне не зруйнувати за собою мости. Тобі неодмінно треба з ним поговорити, підштовхнути його на правильну думку, привідкрити завісу на цю маленьку глобальну таємницю.
- От тільки б не було пізно…
- Якщо це його доля – він швидко все збагне, опритомніє і хутко вибачиться. А потім неодмінно допоможе їй реалізувати свою мрію, адже з двома крилами за спиною злетіти набагато легше, та й піднятися можна на вищу висоту, ніж з одним, і то підбитим, крилом…
- Просто не можу спокійно дивитися як вони один одного катують… можна закурити? – при цих словах Катька полізла до сумочки по сигарети. – Можна вийти на балкон?
- Пішли.
Через мить вони вже сиділи під теплою ковдрою, дивлячись на безмежне зіркове мереживо.
- Знаєш, - продовжувала свою думку Лізка, - я взагалі іноді дотримуюся думки, що усі люди заядлі егоїсти. Вони підсвідомо одружуються не заради кохання, бо воно з плином часу мине, і коханці перетворяться на звичайнісіньких співмешканців; не заради підтримки, бо вони її можуть отримати і від друзів чи навіть незнайомих людей у черзі за хлібом; не заради вирішення якихось побутових проблеми. Бо це вже не новина, коли і чоловік, і жінка виконують усю хатню роботу: і чоловічу, і жіночу. Вони одружуються для того, щоб мати свідка усього свого життя, щоб воно не пройшло даремно, щоб усі успіхи, злети і падіння не залишилися непоміченими. Щоб хоч хтось був свідком, що ви жили…
Катюха просто не знала, що сказати, а тому просто мовчки лежала, потупившись в одну точку – найяскравішу блимаючу зірку на небі. Лізка точно не знала: слухала її подруга чи поринулася у власні проблеми, уявляючи, як завтра буде розмовляти з братом. Та й це було вже неважливо…
Місто вже поринуло у міцний сон, набираючись сил на новий сірий день, схожий на усі інші дні. День з здавалося б новими, але все з тими же проблемами, які вже не змінюються не один десяток років; з новими мріями, а насправді зі старими нереалізованими бажаннями; з новими планами, які не вистачило духу і мужності здійснити вчора. Та й це вже не важливо, головне – всі готувалися до нового дня, а отже – вони жили…
*** 6 ***
Лізка прокинулася від того, що біля неї незвично хтось сопів. Поки Катюха спала, вона, закутавшись у ковдру, тихенько вийшла на балкон. Місто ще спало, тільки вранішні промінчики сонця, мов бешкетники-янголятка, радісно будили тих, хто ще звечора забув задерти шторку на вікні. Небо багряніло, наливалося кров’ю. раптом тишу порушив шурхіт крил – на бильце балкону сів її улюблений Гошка і з радістю, що побачив нарешті господиню, заворкотав.
- Сонечко, тихіше, ми не одні – і тицьнула при цих словах у бік квартири, ніби цей голуб її зрозуміє.
Сонною, загорнувшись у ковдру на балкон, з гармидером на голові виповзло те, що з вечора, здається, називалося «Катькою». Лізка підсвідомо посміхнулася, однак потім згадавши, що вона, можливо, виглядає не краще, заспокоїлася.
- Добрий… м-м-м… круто тут у тебе, – здивувалася потягуючись наша соня.
- Ну-у… доброго, а то ти ніколи не помічала мого краєвиду? – глузливим голосом спитала її Лізка.
- Так, все це добре, та скільки там у нас годин, можливо вже треба збиратися?
- Тож так, я піду щось швиденько приготую.
- …Каву, обійдемося лишень кавою, а там по дорозі щось поїмо. Нічого немає прекраснішого, ніж снідати на вулиці.
Через годину дві постаті вже розрізали вранішній туман. Здавалося, що сама природа оберігала людей, відгороджуючи їх від проблем, огортаючи все обманом. Крім цього, варто сказати, що майже весь день, окутаний туманом роботи пройшов у Лізки. Трудодень, напрочуд, виявився дуже плодотворним: напрацьовані на днях дві статті виклалися на папері, проживаючи уже там свої історії. Саме тому наша дівчинка могла нарешті полегшено видихнути. Слід сказати, що сьогодні усі були дуже плодотворними. Можливо, це пояснюється вибухами на сонці, погодою чи ще чимось подібним, а, можливо, просто тим, що цього дня «філософ» цілий день був у себе в кабінеті, ще й з відчиненими дверима. Ніщо не відволікало від роботи: ні постійні розмови Аньки про чергових кавалерів, ні безглузда балатнина Катьки, ні постійна біганина Рудольфа за наступною порцією кави. Тільки Рудольф раз-у-раз кидав на Лізку погляди, вважаючи, що вона їх не помічає (він точно знав погано дівчат, а інакше здогадався, що усі дівчата одразу помічають на собі подібні погляди). А коли все-таки їх погляди пересікалися, Лізка спеціально кокетливо посміхалися, при чому хлопець так червонів, немов якийсь підліток перед першим поцілунком.
Лізка в такі моменти весь час згадувала слова подруги Катьки, що стверджувала, що у Рудічка взагалі немає чоловічого стержня «не те щоб залізного, ба й навіть грифельного, «ні риба, ні м’ясо…».
Так пройшов увесь трудовий день, що нарешті закінчився о третій годині дня.
«Всім пакеда! – викрикнула на радощах Лізка і одним махом підбігла до лізчиного столу, - Ей, Лізунічка, дякую тобі за проведену ніч, ти була неперевершеною, стільки експресії, стільки напористості, стільки драйву… м-м-м… ва-а-у…»
- «?» - Лізка здивувавшись підняла брову, однак від Катьки вона не очікувала нічого іншого, адже вона належала до когорти журналісток, а тут не знайдеш не однієї нормальної людини, як то кажуть: «що занадто – то не здраво». Тому вона вирішила підіграти подрузі і швидко увійшла в роль. – І ти моя, кісочко, була на висоті!...
- Ой,… «кісочка»! у мене ж вдома голоднющий Масічік! Вже, мабуть, усіх рибок з акваріуму переловив, рибак мій…! Ну тоді добре, побігла рятувати свого мужчину. – і цьомкнувши Лізку у щічку хутко вибігла на вулицю при цьому голосно гримнувши дверима.
Тим часом під’їхала шикарнюча машина (Лізка правда не розбиралася в тих марках, однак навіть не знаючий цього міг легко сказати, що на таких машинах роз’їжджають тільки боги.) «Цікаво, чи не заблукала вона, бо до кого вона б могла завітати?» - подумала Лізка, як раптом до неї підбігла збуджена, схвильована Анька.
- Ой, я така схвильована!!! Ну як я? – встала на видне місце і покрутилася навколо себе, мов на каруселі, «розфуфирена» Анька. «Ай, справді – мелькнуло у голові нашої недогадливої, - як це я одразу не здогадалася! У нашої Аньки сьогодні чергове побачення з не черговим, справжнім, єдиним на все життя (як вона каже) коханням.
- Як завжди – «шикарно»! – зробила захопливий вираз обличчя наша підлиза і підперла підбородок на руки, розглядаючи з ніг до голови збуджену подругу-колегу.
- Це такий крутий me-e-en, - раділа Анька, осмикуючи коротеньку спідничку, - як ти думаєш, я йому сподобаюся? – не вгавала дівчина.
- «Звісно, що сподобаєшся! Ти ж знаєш, що ти не можеш не подобатися хлопцям і чоловікам!» - хотіла сказати Лізка, однак схвильована дівчина знову її перебила, не давши сказати ні слова:
- Значить, я підловила на гачок … ні, не щуку, а акулу, …хоча ні - …цілого кита! Тепер головне, щоб він не зірвався!
- Дай Бог, дай Бог! – ошарашено вимовила, поки її не перебили знову, Лізка.
Анька, посилаючи повітряний поцілунок Рудіку і Лізці біля дверей, вибігла стрімголов на вулицю, де її вже чекав з величезним букетом червоних троянд чоловік. У дуже дорогому костюмі з зачесаним назад, намащеним гелем волоссям.
-Фу-ух – видихнула з полегшенням дівчина і повернулася до Рудольфа, - горе, а не дівка!
-Та не кажи вже, - зайнято, перекладаючи якісь папери, ніби нічого не бачачи, пробурмотав Рудя.
- Та годі тобі вже робити зайнятий вигляд, робочий день вже давно закінчився! Та й чесно кажучи, ти навіть не знаєш, що там гортаєш! – пожартувала Лізка, яка так любила знущатися над Рудічком, як і інші члени трудового колективу.
- Як ти так швидко змогла мене розкусити, все я образився, - кинувши непотрібну справу, хлопець сів за стіл.
- В цьому немає ніякої таємниці! Просто я, дорогенький, - сказала збудженим голосом Руда, підійшовши так близько до друга, що аж почула на собі пришвидшене його дихання, - дуже добре тебе встигла вивчити і знаю, як облупленого, Рудічка, - і кокетливо вщипнула його за бік.
- Та годі тобі… та й який я тобі «Ру-діч-ка»!?
- Ну добре-добре, Ру-доль-фе!!!
- Знаєш… тут таке діло…, ну як це тобі сказати…
- Ну що ти тягнеш ото кота за хвіст, йому ж боляче, кажи вже як ото є! – не вгавала дівчина.
- Ну добре, добре… - підбадьорено мовив хлопець, не хотіла би ти сьогодні, не завтра, хоча можна і завтра, я не кажу, що тільки сьогодні… підеш зі мною на каток?... виключно з дослідницькою метою?
- Що виключно з дослідницькою? – знущалася над «другом» Лізка.
- М…м…, так – відвернувся, згораючи від сорому, Рудік.
- Тоді якщо так, то завжди рада… - придушила сміх та, - от тільки зберусь і підемо.
Рудік йшов біля своєї Лізки і не міг зрозуміти: чи радий був, що запропонував піти на каток, як радило серце, чи усім здоровим глуздом кляв себе за таку рішучість. Однак так чи інакше вони йшли поруч, як давно тайком хлопець про це мріяв. Вона була по праву руку всього лишень в декількох сантиметрах від нього, мов казка з книжки, здається ось поруч, навколо тебе, ти нею дихаєш, живеш, однак насправді вона недосяжна.
Двоє йшли, розглядаючи усе навколо себе, усе, крім один-одного. Однак раптом їх погляди збіглися на одній прекрасній істоті – вагітній жінці з довгим світлим волоссям, що мов золоті нитки вигравали на вітру. Ця картина заворожувала, змушуючи серце битися швидше. Лізка ніколи не могла зрозуміти: чому кажуть, що вагітні жінки стають страшними, що до них відносяться, мов до хворих, що їм просто-напросто співчувають… Мало того, саме ці дев’ять місяців у своєму житті жінка є найгарнішою. Кожна жінка має право бути матір’ю – така вже у неї природа, таке покликання. Саме тому найчастіше буває, що коли ці самі особи слабої статі на старості років злі, намагаються розбити сім’ї, це в першу чергу пояснюється тим, що вони не мають простого жіночого щастя, так і не виконали свого основного покликання – не стали матерями. Усвідомлення цього в першу чергу викликає шок, потім сльози і врешті-решт – жагу помсти усім, які, окрім неї, посміхаються, радіють життю. Усі винні, усі крім неї одної: батьки, друзі, навчання, робота, невдале єдине справжнє кохання, чоловіки-козли, чоловіки-дибіли, чоловіки-зрадники і так безкінечно далі… Однак на чужому горі щастя аж ніяк не побудуєш.
Двоє друзів продовжували милуватися картиною. Здавалося, що сама Мадонна спустилася з небес і однією рукою гладила так трепетно свій набухлий животик, ніби боялася, що може йому зашкодити, захищаючи свій скарб від усього лихого світу і так буде захищати до останку свого життя…Біла сукня вільно спадала до колін, однак незважаючи на це, вона здавалася оголеною, беззахисною, але водночас всесильною і незламною. Весь світ обертався у вихорі навколо неї і водночас весь світ був у ній. Двоє зворушливих щасливо посміхалися. «Як прекрасно жити» - мелькнуло у їх головах, і найдивніше те. Що цю фразу вони прочитали в очах один-одного. «Найбільше щастя – це породжувати нове життя» - зробила висновок Лізка.
Їм видали ковзани. Дівчина як тільки-но побачила лід, шалено злякалася. Вона не насмілилася сказати другу, що з дитинства шалено боялася льоду,ще від тоді, як колись підсковзнулася на ковзанці і заробила струс мозку. Лізка від природи любила ставити собі випробування і їх долати, тому і цю розвагу прийняла як невеличкий виклик долі. Земля йшла із-під ніг, та так воно і було… Рудольф, на подив Лізки, почувався на ковзанах, мов риба у воді, та й вона була, мов риба у воді, але з одним «але», як риба, що плаває пузом до верху.
«Рудічка, не відпускай мою руку…» - сказала сміючись дівчина нарешті слова, які так давно мріяв почути від неї «друг».
- Ти що, боїшся? А мені здавалося, що ти безстрашна. Дивись, розслабилася і однією ногою легенько відштовхуєшся.
По спині дівчини пробіг морозець, та не від страху, а від холоду, бо попасти з літнього вирію у царство вічного холоду у легенькому платтячку, не так вже і приємно. Думку Лізи прочитав наш Рудольф: «А ти рухайся і не буде так холодно. Не спи-и, заме-ерзнеш!». Перший раз за все знайомство з Рудіком дівчина поряд з ним відчула себе у безпеці і ця безпека відходила від Нього!
Година катання нашій Лізці показалася вічністю, однак під кінець усього цього дійства вона виявила, що відчувати під ногами лід таки прикольно і мало цього, ще й рухатися по ньому. Але все одно, знімаючи ці страшні причандалля, таки полегшено зітхнула, а в голові народилася думка, що люди завжди придумують собі якісь незручності, щоб коли їх позбуватись, відчувати себе найщасливішим. Цим можна пояснити той факт, що дуже часто спеціально купуємо незручне взуття, щоб його знімаючи полегшено видихати.
Через пів години дівчина жадібно вминала солодку вату у парку, насолоджуючись почуттям, як вона солодка тане у роті. На серці було затишно, тепле літнє вечірнє сонечко гріло обличчя, а в голові снувала утопія… І раптом, мелодія, що ритмічно лунала в її серці, невільно втілилася в життя, і в кінці-кінців на весь парк роздалася мелодійна пісенька. Чесно кажучи, в голові Лізки давно грають якісь мелодії, однак ні разу їй не вистачало духу заспівати її на людях, просто у парку. І на її подив, люди їй посміхалися, а не крутили біля вуха або не глузували, як очікувала руденька.
Двоє попрямували до моря, підспівуючи один-одному, і, начебто, їх серця билися в одному ритмі. А потім вони просто мовчали, дивлячись на захід сонця. Здавалося, що у тій мовчанці відкривалися усі секрети всесвіту, усе було простим і зрозумілим… і тільки морський вітер і неслухняні хвилі раз-у-раз порушували цю ідилію.
Коли на місто спустилася довгоочікувана для усіх ніч, Лізка спохватилася:
- Добре, Рудічка… це був дуже класний, прикольний, суперовий, чарівний, божественний вечір, однак все хороше завжди кінчається, а тому мені вже треба вираховувати координати на дім і рухатися у тому напрямку.
- Тоді ж я, мадемуазель Єлизавето, як справжній джентльмен, спитаю дозволу супроводити Вас до ваших палат…
- Ну тільки якщо ви на цьому наполягаєте!
Рудік скориставшись моментом рольової гри, простягнув Лізці руку, а та награно взяла його під руку. І нарешті, як довго мріяв Рудік, а може й Лізка, вони йшли рука-під-руку. Гра вже давно закінчилася, однак ні один ні другий не виявили бажання проговорити це у голос, а тому вони просто йшли поруч…
На вулиці вже зовсім не було людей: усі закохані порозходилися по домівках,працівники поприходили з роботи, а вічні гуляки вже теж знайшли собі схованку. Тільки двоє постатей розрізали темряву, адже поодинокі ліхтарі, що виявив бажання ЖЕК запалити, були не в змозі освітити усієї вулиці. Однак раптом наші «друзі» помітили ще дві постаті, які швидкими кроками наближалися до них. У Лізці в середині все похололо, однак вигляду вона не подала, а тільки прошепотіла з дрожжю у голосі:
- Руд, давай звернемо, а то…
- Нуж-бо швиденько у той під’їзд… - скерував, не розгубившись, хлопець.
І вони стрімголов понеслися до відчинених на їх щастя двері. Коли ж Лізка вже простягла руку, щоб відкрити це рятівне сховище, двері вислизнули з її рук і гучним грохотом зачинилися.
- Ну що ж, красунечко, куди ж ти так поспішаєш? – почав зловіщим голосом один із хлопців. - Ми он хотіли спитати скільки часи, про погоду поговорити, а ви такі неприязні, негоже так, любі.
- Прийдеться вас тапер провчити, щоб наступного разу не повадно так чинити було! – підтримав його жахливий голос із темряви, власник якого вже міцно тримав у залізних обіймах нашого Рудічку.
Хтось жадібними рухами обняв дівчину за талію і підтягнув до себе. Від кривдника жахливо несло перегаром і сигаретами, які на дух не переносила Лізка, від нього тягнуло відразою. Дівчина ніколи до цього не попадала в подібну ситуацію, а тому не знала як поводити. Серце нестримно колотало, наче ось-ось покине осіле місце і піде шукати кращої долі, коліна підкашувалися, а в жилах, мов слизькою, повільною змією повзла кров.
В голові рудої снувала тільки одна думка: «Невже вони стануть черговими жертвами чергових маніяків, черговим зітханням бабусь-плітарок, черговою нерозв’язаною справою в міліцейському відділку і черговою статтею в якійсь черговій місцевій нудній газетці…»
Потім дівчина вирішила заспокоїтися, не панікувати, взяти себе в руки. Адже саме паніка часто закриває очі на єдино можливий варіант спасіння. Поки наша дівчинка заспокоювалася, з-під ніг втекла земля… - то хтось її вже потягнув у незрозумілому напрямку. Секунди здавалися вічністю.
«Ось і приїхали, ось і кінець. Де Рудольф «мій» подівався, можливо, хоча б він врятувався? Який порятунок? Що вона зробить з двома дужими хлопцями-чоловіками? – в голову дівчини лізли якісь дибільні думки і ні однієї нормальної. До тями її привів хрускіт сукні, що тріснула на груді, і шум ґудзиків, що посипалися на землю.»
- Ти як хочеш: ніжно чи жорстоко? – почула вона гидкий голос її кривдника – Вибирай же швидше, поки у тебе ще є вибір!
- Ей, а чого це ти перший? – не вгавав інший.
- Ти краще не галди під руку, а міцніше тримай її дружка.
- Та навіщо його тримати? Дивись як ото оторопів! – глузував один із маніяків. – Ей, чуєш, дівко, наступного разу будеш краще обирати собі хлопця, а то дивись який тобі «герой» дістався!
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |