|
7. Педагогічна психологія аномальних і екстремальних випадків
7.1. Педагогічна психологія аномальних випадків
Серед учнів, які навчаються в освітніх закладах, перебувають такі діти, що мають різні аномалії розвитку, зумовлені генетичними, психологічними та соціально-психологічними чинниками.
Для таких дітей здебільшого характерні негативні прояви у поведінці.
Зрозуміти дитячу та підліткову агресію, прояви депре-сивності, конфліктність з батьками, вчителями та іншими людьми та з'ясувати справжні причини такої поведінки, на противагу критичному ставленню до неї, — одне з найскладніших завдань педагога.
Патологія батьків і її вплив на розвиток дітей
Патопсихологічні дослідження свідчать, що у батьків із різними проявами психопатології (шизофренія, депресія, асоціальний особистісний розлад, алкоголізм) діти менш за-хиш,ені від подібних проблем. Деякі психопатології зумовлені генетично, однак лише генетичними ефектами немоясли-во пояснити всі згубні впливи на дітей. Наприклад, у дітей, чиї батьки страждають важкою депресією, можливий розвиток такого самого розладу. Однією із причин цього є те, ш,о депресія батьків зумовлює невміле виховання, неуважність до потреб дитини, неефективність контролю за їхнім навчанням та дисципліною. Немовлята депресивних матерів напруженіші, ніж немовлята матерів, які не мають цієї проблеми; ці діти страждають психологічними і фізичними розладами, піддатливіші ризику деструктивного розвитку стосунків прихильності. Діти алкоголіків частіше прогулюють піколу, зловживають токсичними речовинами, їм притаманні тривожна депресія, низький рівень самоповаги. Правда, у багатьох алкоголіків діти не мають ніяких проблем.
у психічно хворих батьків діти теж мають психопатології, особливо вони проявляються у порушеннях поведінки (делінквентність, розлади уваги).
Багато дітей із проблемних сімей виростають благополучними завдяки різноманітним захисним чинникам: ясивучи в сім'ї, де один з батьків страждає серйозним розладом, вона підтримує теплі стосунки з іншим родичем, ш;о захиш,ає її від психічних травм. Суттєвими захисними чинниками, що розвивають гнучкість поведінки, є високі інтелектуальні здібності, соціальна і шкільна компетентність, привабливість для дорослих. Школа та соціальні служби теж мають широкі можливості у нейтралізуванні згубного впливу на дитину сімейних обставин через патронаяс таких сімей, соціальний супровід дитини, різні виховні заходи, бесіди тощо.
Затримка інтелектуального розвитку
Діагностика затримки розумового розвитку дитини здійснюється через спостереження та вивчення її поведінки і рівня інтелекту. Розрізняють незначну, помірну, велику і глибоку затримку інтелектуального розвитку дитини.
Діти з незначною затримкою розумового розвитку становлять більшість тих, кого називають розумово відсталими. Педагогіка вваясає їх «тими, що навчаються». їхній інтелектуальний рівень після досягнення дорослого віку порівнюється з рівнем 8— 11-річних дітей. За раннього діагностування її, допомоги батьків та реалізації спеціальних освітніх програм більшість таких дітей здатні до соціальної адаптації, оволодіння простими навчальними і професійними навичками, монсуть стати самостійними громадянами.
Діти з помірною зат.римкою розумового розвитку^ як правило, належать до освітньої категорії «тих, що навчаються», тобто здатні оволодіти певними повсякденними навичками, наприклад приготуванням їжі, можуть працювати двірниками, півейцарами тощо. У дорослому віці вони перебувають на інтелектуальному рівні дітей віком 4—7-ми років. Деяких з них можна навчити читати, непогано писати, чітко володіти розмовною мовою. Швидкість їх навчання дуже низька, а рівень абстрагування та оволодіння поняттями надзвичайно обмежений. Фізично вони виглядають незграбними, страждають деформацією кістково-м'язової системи, мають погану координацію рухів.
Діти із помірною затримкою розумового розвитку можуть проявляти агресію, та більпіість із них дружелюбні. Вчасне діагностування таких проблем, допомога батьків, адекватні здібності до навчання є передумовами досягнення більпіістю таких дітей часткової самостійності у повсякденному житті, дотримання належної поведінки. У сприятливому середовищі вони можуть оволодіти деякими навичками заробітку коштів.
Дітей із важкою затримкою розумового розвитку зараховують до розумово відсталих утриманців. У них серйозне відставання рухового і мовного розвитку, часто трапляються сенсорні та моторні дефекти. Вони можуть оволодіти обмеженими навичками особистої гігієни і догляду за собою, але завжди потребують турботи інших людей. Багато з них можуть дечому навчитися і під наглядом виконувати прості професійні дії.
Діти з глибокою затримкою розумового розвит,ку належать до розумово відсталих, які живуть на рівні інстинктів, більшість із них мають серйозні вади в адаптивності поведінці, здатні до виконання лише найпростіших завдань. їхня мова у кращому разі рудиментарна. Поширені серед них фізична потворність, патологія центральної нервової системи, затримка росту. У дітей із глибокою затримкою розумового розвитку нерідко спостерігаються судорожні припадки, глухота та інші фізичні аномалії. Вони весь час потребують опіки. Слабке здоров'я, низька резистентність до захворювань є причинами короткої тривалості їхнього лсиття.
Затримку інтелектуального розвитку спричинюють дефекти головного мозку, генетичні фактори, інфекції і токсичні речовини, недонопіеність і травми (фізичні поранення), йонізуюче випромінювання, погане харчування та інші біологічні чинники.
Синдром органічної затримки розумового розвитку (синдром Дауна, олігофренія) — клінічний стан, пов'язаний з помірною та важкою затримкою розумового розвитку.
Характеризують дітей-олігофренів такі фізичні вади: мигдалеподібна форма очей, аномально товста шкіра на повіках, плескаті та широкі обличчя і ніс, потилиця, дуже великий із глибокими складками язик, плямиста райдужна оболонка ока, короткі і товсті кисті рук і пальці на руках, часто викривлений мізинець.
Діти із синдромом Дауна переважно здатні оволодіти навичками догляду за собою, дотримуватися соціально прийнятної поведінки та виконувати рутинну ручну працю. Вони можуть бути помічниками в сім'ї або у спеціальному закладі. Серед них трапляються як думсе слухняні, так і важкі діти.
У дітей із синдромом Дауна може проявлятися більш адаптована поведінка, ніж у пацієнтів з іншими типами порушення навчання. Для них характерні збереження сприйняття просторових відношень і візуально-моторна координація. Найсильніше у олігофренів спотворені мовні навички, бо за синдрому Дауна особливо сильно деформовані функції лівої півкулі. Вперше цей синдром описав англійський лікар Ленгдон Даун у 1886 році.
Отже, раннє діагностування затримки інтелектуального розвитку дитини, допомога батьків та реалізація спеціальних освітніх програм сприятимуть полегшенню адаптації її до соціального оточення, оволодінню елементарними навчальними та професійними навичками тощо.
Розлади у дитячому і підлітковому віці
Педагог для здійснення ефективної навчально-виховної взаємодії з дітьми повинен знати не лише їхні вікові, фізіологічні та індивідуальні особливості, а й розлади (відхилення) та їх конкретні прояви. Вчасне виявлення розладів з подальшою переадресацією фахівцям запобіясить багатьом проблемам у розвитку цих дітей.
Серед дитячих і підліткових розладів розрізняють: дефіцит уваги із гіперактивністю, розлади поведінки і непокору, тривожність, депресивність, тики, аутизм, лунатизм, розлади у навчанні, розлади харчування, патологічний азарт, уживання алкоголю тош,о.
Дефіцит уваги із гіперактивністю (ДУЗГ). Цей розлад, який часто називають гіперактивністю, пов'язаний із труднош,ами формування цілеспрямованої, довільної поведінки у дітей, імпульсивністю, підвищеною руховою активністю, труднош,ами концентрації уваги та ін. Проявляється він до 8 років приблизно у З—5 % дітей пікіль-ного віку, хлопчики страїкдають ним у 6—9 разів частіше, ніж дівчатка, особливо хлопчики передпідліткового віку. Пізніше ДУЗГ трапляється значно рідше, проявляється короткочасними епізодами. Окремі залишкові явиш,а, наприклад труднощі з увагою, можуть зберігатися у дорослому віці.
Діти з ДУЗГ проявляють надмірну та перебільшену м'язову активність (безглузду біганину, неспокій, постійне совання), дуже легко відволікаються, не можуть дотримуватися вказівок, реагувати на вимоги вчителя. їм притаманні імпульсивна поведінка, низька толерантність до фрустрації. Гіперактивні діти часто мають знижений інтелект (їх IQ на 7—15 пунктів нижчий від середнього), нездатні до навчання і погано вчаться, відчувають труднощі у засвоєнні основ шкільних предметів. Для них характерні безперервні балачки, нав'язливість та незрілість, вони справляють переважно негативне враження на тих, хто їх оточує, важко налагоджують стосунки з батьками і вчителями, оскільки не підкоряються їхнім вимогам. Нерідко це налаштовує проти них однолітків. Як правило, гіперактивні діти не відзначаються тривожністю.
Розлади поведінки і опозиційний розлад непокора. Основним їх симптомом є агресивна або асоціальна поведінка. Розлади поведінки проявляються приблизно у віці дев'яти років. Зауваживши їх, важливо розмежувати постійні асоціальні дії (влаштування поисеж, порушення прав інших людей) і проступки, до яких схильні і нормальні діти та підлітки.
У реальному житті ваяско, а нерідко навіть неможливо розрізнити розлади поведінки, передделінквентну (за яку можлива кримінальна відповідальність) поведінку і ранні стадії розвитку асоціальної особистості. Оскільки для таких дітей звично говорити неправду, скоювати періодичні крадіжки, проявляти роздратування. Вони не визнають обмежень сексуальних поведінки і агресивності; беруть участь в актах вандалізму, пограбуваннях, вбивствах; часто зловлсиваготь наркотиками, алкоголем та демонструють симптоми депресії. Розлади поведінки підвищують ризик вагітності поза шлюбом, зловживання наркотиками, алкоголем у дівчаток-підлітків. Дитячі розлади поведінки зберігаються і в період дорослості. Правда, не всі діти із розладами поведінки, із делінквентною поведінкою виростають асоціальними особистостями або скоюють злочини.
Асоціальну поведінку, п;о спостерігається у дітей з розладом поведінки, часто випереджує опозиційний розлад непокори — прояви у поведінці негативізму, непокори, неслухняності, ворожості ш;одо владних осіб. Цей розлад починається у шестирічному віці, часто переростаючи у розлади поведінки. Усім випадкам розладів поведінки передував опозиційний розлад непокори, але тільки приблизно у 25 % цих дітей протягом 2—3 років розвинувся розлад поведінки. Спричинили їх негаразди у сім'ї, соціально-економічні проблеми, асоціальна поведінка батьків.
Тривоукні розлади. У суспільстві ніхто не ізольований від подій або ситуацій, які породлсують тривогу. Більшість нормальних дітей у процесі свого розвитку неодноразово піддаються страхам, переживають почуття невизначеності. Діти із тривожними розладами схильні до більш екстремальної поведінки, ніж ті, які відчувають нормальну тривожність, у них проявляються нереальні страхи, сором'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушення сну і страх перед школою. Згодом вони стають надто залежними від допомоги і підтримки інших людей.
Тривожні розлади часто зумовлені розлукою. Таких дітей переслідують страхи, надчутливість, сором'язливість, нічні кошмари, хронічна тривожність, невпевненість у собі, боязнь нових ситуацій. Вони, як правило, інфантильніші за своїх нетривожних ровесників, чутливі, нервові, покірні, легко впадають у відчай і часто вибухають. Основною ознакою клінічної картини при цьому розладі є надмірна тривога з приводу розлуки, наприклад, з матір'ю.
Психосоціальними факторами стресу можуть бути смерть родича або улюбленої домашньої тварини. Коли дітей із тривожним розладом розлучають з об'єктами їх прив'язаності, вони відчувають патологічний страх, наприклад, думають, що їх батьки захворіють і помруть, безпорадно тягнуться до дорослих, важко засинають, стають дуже вимогливими. Такий розлад не є стабільним, і частіше зустрічається у дівчат. Однак у деяких дітей розвиваються проблеми, ш;о проявляються у прогулюванні школи (страх покинути дім, батьків і піти до школи), проблемах адаптації до нових умов.
Тривожні розлади можуть зберігатися у підлітковому та юнацькому віці. Спочатку вони породжують неадекватні реакції уникнення, а потім — відхилення у мисленні та поведінці, навіть нездатність «вписатися» у групу однолітків. Із віком такі діти розширюють взаємодію з однолітками, знаходять друзів, добре справляються із навчальними та іншими завданням. Учителі, які розуміють сором'язливих, замкнутих дітей, передають їм позитивний досвід, який стримує розвиток тривожності.
Одним із проявів тривожних розладів є селективний мутизм — стан, за якого проявляється постійна нездатність говорити у певних соціальних ситуаціях (наприклад, у школі). Переживання його заважає у навчанні та соціальній адаптації. Діагностування селективного мутизму можливе тільки після засвоєння дитиною мови. На це потрібно не менпіе місяця, за винятком першого місяця перебування у школі, коли багато дітей відчувають сором'язливість, перебувають у стані загальмованості.
Селективний (вибірковий) мутизм мало поширений і найчастіше проявляється у допікільнят.
Депресивність. У дітей і підлітків депресія зустрічається досить часто (0,4—2,5 %), розповсюдженість важкого депресивного розладу у підлітків у будь-який період їх життя становить 15—20 %. До підліткового періоду рівень депресії виш;ий у хлопчиків, у підлітковому — у дівчат. Дитяча депресія проявляється у замкненості, роздратованості, плачі, уникненні здорового контакту, фізичних скаргах, поганому апетиті, іноді — в агресії, поганому самопочутті.
Спричинюють депресію насамперед біологічні фактори. Діти, батьки яких стралсдали важкою депресією, мають більше порушень, відчувають гострішу потребу у психологічній допомозі, у них частініе діагностують розлади психіки. Високий рівень депресії демонструють діти із сімей із розладами настрою. Схильні до депресії діти, які пережили в минулому стресові події, вразливі до суїци-дальних думок.
На розвиток депресивного розладу впливає научіння неадаптивній поведінці: у дитини, яка спостерігає за негативною поведінкою батьків або негативними емоційними станами, може розвинутись депресивний ефект; матері, які страждають депресією, передають новонародлсеним свій настрій. Депресія у матерів часто розвивається під час вагітності або відразу після народження дитини частково через висналсення, гормональну перебудову, яка впливає на організм.
Ставлення матері до новонародженого впливає на розвиток у нього прив'язаності. Жінки, які страждають депресією, менш чутливі до своїх дітей. Це відповідно позначається на дітях навіть на фізіологічному рівні: дослідники встановили, що у момент вираження матір'ю негативних емоцій у новонародженого реєструється більш висока електрична активність лобних долей мозку.
Тики. Проявляються вони як стійке, періодичне м'язове посіпування або спазми локалізованої групи м'язів: моргання ока, посіпування рота, облизування губ, знизування плечима, повертання голови, потирання носа, звільнення ВІД неяситі та 1н. Частіше вони проявляються у віці 2—14-ти років, здійснюючись автоматично, навіть не зауважуються людиною. Фактично більшість людей не підозрюють про свій тик доти, доки їм хто-небудь не скаже про це.
Аутизм. Причини аутизму невідомі. Деякі вчені стверджують про його залежність від певних дефектів на генному рівні, пошкодження від опромінення та Інших чинників пренатального розвитку. Типовою ознакою цього порушення є невідчуття дитиною життя. Такі ДІТИ від народясення ніколи не притуляються, не тягнуться до дорослого, якщо той бере їх на руки, не усміхаються, не дивляться на матір під час годування тощо.
Аутизм є хворобливим станом психіки людини, який характеризується складними порушеннями контактів із реальністю, заглибленням у власні пере»сивання.
Наслідки аутизму: недостатні мовний, перцептивний і моторний розвиток; неадекватна поведінка, втрата контакту з реальністю, нездатність поводитися серед людей. У хлопчиків він проявляється у 4—5 разів частіше, нілс у дівчат.
Особи, якіІ страждають ним, не демонструють потреби в любові або контактах, іноді здається, що вони навіть не знають, хто їх батьки. Аутичні діти нездатні реагувати на людей, бо не можуть «читати* їхні соціальні знаки, страждають «психічною сліпотою», нездатністю зайняти певну позицію, як це роблять інші діти, у них обмежена здатність до розуміння того, на що вказує інша людина, орієнтації на звукові сигнали у просторі. Діти-аутисти мають менше соціальних взаємодій, ніж їх однолітки. Вони не спостерігають за подіями, не граються, найчастіше пасивні, нездатні до ефективного научіння.
У них відсутнє мовлення або дулсе обмежене його використання для комунікації, за винятком найрудиментар-них форм, наприклад ехолалії — беззмістовного повторення декількох слів. їхня вимова звуків незрозуміла. Аути-сти часто демонструють відразу до звукових стимулів, плачуть, навіть почувши батьківський голос.
Аутичні діти намагаються виключити або звести до мінімуму втручання у своє дсиття інших людей, надають перевагу діяльності наодинці. У декого з них добре розвинуті навички підбору предметів один до одного: мозаїку вони складають, як і нормальні діти або навіть і краще. Однак відчувають серйозні труднощі за потреби розтапіувати у певній послідовності картинки, що відображають певні події, у них виникають проблеми з символічними завданнями на пантоміміку. їм важко виконувати дії з уявними предметами, хоч вони успішно справляються з цим у реальному житті.
Аутичні діти володіють потенційно нормальним інтелектом, деякі з них мають добру пам'ять. Однак у них помітна затримка розумового розвитку, нездатність розв'язувати інтелектуальні завдання. Притаманні їм когнітивні порупіення спричинюють деформації їхньої адаптивної поведінки.
Багато аутичних дітей зацікавлюються деякими предметами (каміння, електричний вимикач, негативи фотознімків, ключі), сильно прив'язуючись до них. Перешкоджання їхньому захопленню (забирання предметів та ін.) провокують у них спалахи агресії, плач.
Загалом такі діти мають труднощі у взаєминах із оточуючими людьми, у нерцептивно-когнітивній діяльності, розвитку мови, почутті ідентичності. Для них характерні дивні, повторювальні дії, захоплення незвичайними предметами, нав'язлива потреба підтримувати постійність оточення.
Розлади у навчанні. Спостерігаються вони у дітей, які у всьому іншому поводяться нормально або навіть виявляють обдарованість. Це стосується їх мови і мовлення, математичних, рухових навичок і не пов'язано з явними фізичними чи неврологічними дефектами. Досить поширене явище дислексіі — труднощі при оволодінні читанням, письмом і розумінням на фоні нормальних, іноді підвищених показників розумового розвитку. Дитині важко розпізнати слова і зрозуміти прочитане, справитися з труднощами при написанні тексту. Вона пропускає, додає або спотворює слова, а читає дуже повільно, часто запинаючись.
Розлади харчування. Проявами розладів харчування є невротична анорексія — відсутність апетиту, відмова від їжі. Страждають нею здебільпіого дівчатка. Головними симптомами анорексії є; інтенсивний страх перед збільшенням ваги, відмова підтримувати своє харчування на нормальному рівні, яка супроводжується невиправданими скаргами на повноту. У таких осіб порушене уявлення про власне тіло (хворі спотворено сприймають своє тіло).
Невротична анорексія є небезпечним для життя захворюванням. Хворі надмірно контролюють своє буденне життя, відчувають труднощі у соціальній адаптації, ізолюються від ровесників, вживають психоактивні речовини, прирікають себе на голодування, вдаються до суїцидальної поведінки. Нерідко такі дії мають фатальні наслідки.
У хворих нервовою анорексією можуть проявлятися клінічна депресія, особистісні розлади, які супроводжуються тривогою, страхами, демонстративні, ексцентричні вчинки. Дівчина, яка страждає анорексією, прагне уникати всього нового, невідомого, сумнівається в собі, спілкується у ненормально ускладненій манері.
Серед дівчаток і жінок частими є прояви невротичної булімії — відчуття голоду, яке супроводясується слабкістю, болями під «сонячним сплетінням!», критеріями діагностування булімії є багаторазове переїдання, неадекватна поведінка, спрямована на запобігання збільшення ваги (пісна їжа, надмірне захоплення фізичними вправами і прийом гормонів для прискорення метаболізму).
Підлітки і юнаки, які стралсдають цими захворюваннями, погано пристосовані до боротьби із життєвими труднощами, тривожні, агресивні, депресивні, сором'язливі, імпульсивні, вразливі до стресів.
Отже, порупіення харчування — суто психологічні розлади, які підривають фізичне здоров'я.
Паталогічний азарт. Участь в азартних іграх є прогресуючим розладом, який характеризується постійною або періодичною втратою контролю над азартом, захопленням грою і здобуванням гропіей заради гри. Ірраціональна поведінка відбувається попри високу ймовірність неприємних наслідків. Паталогічний азарт супроводжується такою поведінкою, яка підтримується короткотривалим виграшем, ігноруванням перспективи руйнування життя індивіда.
Уживання алкоголю і наркотиків. У підлітків, які вживають алкоголь, клінічна картина розладів досить складна. Алкоголь € висококалорійним наркотичним продуктом, вживання якого зниясує потребу в їжі. Підлітки, які вживають надмірну кількість алкоголю, часто страждають від порушення харчування, здатності організму засвоювати поживні речовини, хронічної втоми, депресії.
На перпіих порах здається, що алкоголь сприяє подоланню стресу, особливо сильного, допомагає відсунути на задній план складну реальність, посилити відчуття власної спроможності і значущості. Але надмірне його вживання порушує критичність мислення і розумову діяльність, спричинює поступову деградацію особистості. Поведінка підлітків стає грубою і неадекватною; він усе частіше уникає відповідальності за свої вчинки, перестає стежити за собою, стає запальним і агресивним. У них розвивається не тільки фізіологічна, але й психологічна залежність від алкоголю, що деструктивно діє на їх життєве пристосування.
Підлітки часто вживають алкоголь, очікуючи, що це підвищить їхню популярність серед ровесників, посилить задоволення від життя.
Профілактичні зусилля повинні адресуватись дітям до того, як вони почнуть випивати. Педагог має цілеспрямовано роз'яснювати школярам та їхнім батькам про шкідливі наслідки внсивання алкоголю.
Предметом зловживання та залежності є і психоактив-ні речовини: наркотики (опіум та його похідні); седативні препарати (барбітурати); стимулятори (кокаїн і амфітамі-ни); заспокійливі препарати (бензодіазепіни); галюциногени (ЛСД та РСР).
Особливості поведінки залежних дітей та підлітків зумовлені типом речовини, її кількістю і тривалістю приймання, фізіологічними та психологічними особливостями дітей, нерідко і соціальним оточенням, в якому культивується наркотичний досвід. Дуже часто наркоманія поєднана з психопатологією. Особливими ознаками наркомана є асоціальні риси особистості: депресія, напруженість, невпевненість, почуття власної неповноцінності, труднощі у формуванні міцних і щирих особистісних стосунків, осо-бистісні розлади.
Педагог повинен бути обізнаним з основними причинами відхилень у розвитку піколярів та їх конкретними проявами, щоб адекватно реагувати у відповідних ситуаціях та ефективно взаємодіяти з іншими фахівцями (психолог, соціальний педагог).
7.2. Педагогічна психологія екстремальних випадків
Багатьом людям, у тому числі і дітям, доводиться переживати складні, надскладні та екстремальні ситуації, зумовлені природними чи спеціально-психологічними чинниками. Учень, опинившись у такій ситуації, потребує негайної психологічної допомоги, адекватного педагогічного реагування. Одним із перших, хто повинен допомогти йому, є педагог.
Дитина в екстремальній ситуації
Більшість екстремальних ситуацій психічно травмує молоду людину, що деструктивно впливає на сприйняття нею світу, часу (змінює бачення минулого, сьогодення, майбутнього). Психологічні травми сприймаються як найсуттєвіші події життя, розмежувальною лінією між тим, що було до травмуючої події, і тим, що відбуватиметься згодом.
На психічний стан особливо деструктивно діють катастрофи, спричинені умисними діями людей- Техногенні катастрофи, спричинені необережністю або випадковим збігом обставин, переживаються не так ванско, як зумисні, але важче, ніис природні катаклізми.
Типовими надзвичайними ситуаціями техногенного характеру є: транспортні аварії та катастрофи, пожежі і вибухи, аварії з викидом отруйних, радіоактивних речовин, раптове обвалення споруд, аварії на електро-, енергетичних та комунальних системах життєзабезпечення, на промислових очисних спорудах, гідродинамічні аварії. Надзвичайними ситуаціями природного походження є геофізичні, геологічні, метеорологічні, агрометеорологічні, небезпечні морські гідрологічні явища, природні ножєїкі.
Критична ситуація провокує в людини сй-^ьний стрес, нервову напругу, порушує рівновагу в організмі, негативно позначається на фізичному і психічному зДОров ї.
В екстремальній ситуації у людини виниР^я^ють марення, галюцинації, апатія, ступор, рухове збудження, агресія, страх, істерія, нервове потрясіння, плач. Основними ознаками марення є спотворені уявлення або думки, в помилковості яких потерпілого неможливо переконати. Під час галюцинацій потерпілий переживає відчуття присутності уявлюваних об'єктів, які безпосередньо не впливають на органи чуття (чує голоси, бачить людей, відчуває запахи тощо).
Апатія виникає після тривалої напруясеної, але безус-піпіної діяльності, коли людина перестає бачити сенс своєї діяльності. На неї навалюється відчуття втоми, їй не хочеться рухатися, говорити, у душі вона відчуває порожнечу, байдужість. Без підтримки і допомоги апатія може перейти в депресію (важкі, болісні емоції, пасивність, відчуття провини, безпорадності перед життєвими труднощами, безперспективність тощо), у стані апатії дитина може перебувати від кількох годин до кількох тижнів.
Ступор як одна із найсильніпіих захисних реакцій організму настає після сильних нервових потрясінь (вибух, напад, жорстоке насильство), коли всі запаси життєвої енергії витрачаються на виживання, а сил на контакт із навколишнім світом уясе немає. Основними його ознаками є різке зниження або відсутність довільних рухів і мовлення; відсутність реакцій на зовніпіні подразники (піум, світло, дотики); заціпеніння, цілковита нерухомість; перенапруження окремих груп м'язів.
Триває ступор від кількох хвилин до кількох годин, тривале перебування в такому стані може спричинити фізичне виснаження.
Іноді через надто сильне потрясіння від критичної ситуації (вибухи, стихійні лиха) дитина перестає розуміти, що відбувається навколо неї, неспромолсна визначити, де небезпека, а де порятунок, втрачає здатність логічно мислити і приймати рішення, стає подібною на тварину, що кидається у закритій клітці. Основними ознаками рухового збудження є різкі рухи, безцільні і безглузді дії; ненормально голосне мовлення або підвищена мовна активність (дитина говорить без зупинки, іноді висловлюючи абсолютно безглузді думки); відсутність реакції на інших людей (зауваження, прохання, накази).
Одним із мимовільних способів, з допомогою якого організм людини намагається понизити високу внутрішню напругу, є агресія — деструктивна поведінка (гнів, ненависть, ворожнеча). Основними їі ознаками є роздратування, незадоволеність із будь-якого, навіть незначного, приводу; нанесення особам, які поруч, ударів руками або предметами; словесна образа, лайка; м'язова напруга; підвищення кров'яного тиску.
При появі реальної або уявної загрози у людини виникає страх, який супроводжують напруженість м'язів (особливо обличчя); сильне серцебиття; прискорене поверхове дихання; знижений контроль за власною поведінкою. Панічний страх (лсах) може спонукати до втечі, викликає заціпеніння або надмірне збудження, агресивну поведінку. Дитина погано контролює себе, не усвідомлює, що вона робить і що відбувається навколо.
Після екстремальної ситуації з'являється неконтро-льоване нервове тремтіння, завдяки якому організм знімає напруженість. Якщо цю реакцію зупинити, напруга залишиться в ньому, внаслідок чого можуть розвинутись такі захворювання, як гіпертонія, виразка та ін. Про такий стан свідчать сильне тривале тремтіння всього тіла або окремих його частин (дитина не може тримати у руках дрібні предмети), після якого настає сильна втома.
У напрунсених ситуаціях на дитину часто находить плач, під час якого в її організмі виділяються речовини, що мають заспокійливу дію. Стримування сліз не призводить до емоційної розрядки, полегпіення.
у людей із надмірною схильністю до навіювання, слабким контролем за своєю поведінкою може виникнути істерика — патологічний стан психіки, який супроводжують надмірне збудження, розлад рухів, театральні пози; емо-ційпо насичена, швидка мова, лементи, ридання. Істеричний припадок триває від кількох хвилин до кількох годин.
Педагогу потрібно вміти передбачати, як буде поводитися дитина в екстремальній ситуації. Це допоможе зрозуміти її, надати їй першу допомогу, організувати допомогу фахівців.
Насильство та інші ситуації, пов'язані із загрозою життю дитини
У ситуаціях, які становлять загрозу лситтю дитини (захоплення терористами, пограбування, розбійний напад), в її психіці змінюються образ світу, дійсність сприймається як наповнена фатальними випадками, виникає відчуття, Що ніхто не моясе зрозуміти її почуття і переживання.
Дитина, переживпіи насильство або ставпіи свідком насильств щодо інпіих людей, відчуває такі сильні почуття, Що й дорослий (страх повторення події, руйнування ілюзії справедливості світу, безпорадність). Пряме насильство над дитиною може виявитися психологічно надто важким, нестерпним для неї, що відразу проявляється у замовканні та заціпенінні.
У пам'яті дитини фіксується картина події, вона буде знову і знову уявляти найстрапініші моменти (наприклад, знівечених, поранених людей або того, хто нападав на неї). Пов'язуючи дії злочинця з люттю, ненавистю, дитина втрачає впевненість, починає боятися власних неконтро-льованих емоцій, особливо, коли виникають фантазії про помсту, також може відчувати провину, вважаючи причиною події свою поведінку. Часто такі діти не бачать життєвої перспективи, втрачають Інтерес до раніше привабливих занять або життя загалом.
Внаслідок насильства можуть розвинутись тривожні та фобічні розлади. Тривожний розлад • — ірраціональний страх або сильна тривога, що робить людину недієздатною.
Діти із тривожними розладами схильні до екстремальної поведінки, їм притаманні надчутливість, нереальні страхи, сором'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушення сну і страх перед школою. Вони стають надто залежними від допомоги і підтримки інших людей.
Фобія (грец. phobos — страх) — стійкий та перебільшений страх від об'єкта або ситуації, які не становлять для індивіда небезпеку. Якщо дитина, яка страждає фобією, зустрічається з об'єктом, що її лякає, вона переживає реакцію «боротьби або втечі». Фобічна реакція часто ідентична тій, яка сталася б у небезпечній ситуації, коли, наприклад, людину наздоганяв ведмідь. Ситуація, що збуджує фобії, часто не є небезпечною (перебування на мосту, в автобусі). Діти з фобіями намагаються уникнути ситуацій, що викликають страх, іноді — з невинними їх уособленнями, наприклад, з фотографіями.
У дитячому середовищі поширеними є прояви таких видів фобії:
а) специфічні (прості) фобії, які супроводжуються страхом тварин, комах (змій, павуків), різноманітних
об'єктів навколишнього середовища (води, висоти, тунелів, мостів тощо);
б) соціальні фобії, що проявляються як боязнь соціальних ситуацій, в яких індивід може опинитися у принизливій або ганебній ситуації (страх виступу перед аудиторією або перед певними видами соціальної взаємодії);
в) агорафобія, яка виявляється у боязні відкритого простору. Вона найчастіпіе виникає від тривоги у зв'язку із можливістю нападу, коли втеча може ускладнитись або буде ганебною для людини з фобією.
Підлітки та юнаки із фобіями зазвичай знають, що їх страхи ірраціональні, та нічого не можуть із собою вдіяти. Наближення до фобічної ситуації породжує в них страх і тривогу. Фобії частково підтримуються вторинною вигідністю (перевагами недієздатност.і) — підвищеною увагою, співчуттям навколишніх і певним контролем над їхньою поведінкою.
Насильство над дітьми і його види
Діти, будучи найнезахищенішою, найуразливішою соціальною групою, часто стають жертвами фізичного, сексуального чи емоційного насильства. За даними ООН, від сваволі батьків щорічно страждає до 2 мли дітей віком до 14 років. Кожна десята із таких дітей помирає, а 2 тис. закінчують життя самогубством.
Фізичне насильство проявляється у нанесенні пошкодження дитині (удари, ляпаси, стусани, ізоляція у замкненому приміщенні, заподіяння каліцтв тощо); ситуаціях, коли її навмисно ставлять у фізично і психічно вразливе становище; у примусовому залученні дитини до вживання наркотиків, алкоголю, отруйних речовин або медичних препаратів, що викликають одурманення (не прописаних лікарем снодійних).
Про те що дитина стала жертвою фізичного насильства, свідчать такі пошкодження: синці; шрами, сліди від зв'язування, притискування пальців; сліди від ударів предметами (ременем, ціпком, мотузкою); сліди від укусів на шкірі; ділянки шкіри на голові без волосся; непояснені причини опіків, переломів, вивихів, ран; пошкодження внутріпініх органів (розрив печінки, забиті місця нирок, сечового міхура); незвичайний стан дитини після вимушеного прийому алкоголю або ліків; смерть дитини з ознаками насильства (убивство). Про повторюване фізичне насильство свідчать сліди на тілі дитини різної давнини.
На факт фізичного насильства вказують й особливості поведінки дитини-жертви: страх при наближенні до неї іншої особи; пасивність, замкнутість, підвищена агресивність; уникання фізичного контакту; застиглий, переляканий погляд; непояснені зміни у поведінці (життєрадісна дитина стала сумною, задуманою, замкнутою); страх перед виходом зі школи (дитячого садка) додому або, навпаки, перед тим, як іти до школи (дитячого садка), якщо насильство застосовується у школі або на вулиці; випадки заподіяння собі шкоди — саморуйнувальна поведінка (уживання алкоголю, наркотиків, паління); втеча з дому; носіння одягу, що не відповідає погодним умовам (наприклад, улітку вовня-НИІ1 светр із високим коміром, щоб сховати синці на тілі); благальні прохання дитини не повідомляти батькам про її невдачі (двійки, прогули, погану поведінку) у школі.
Застосування фізичного насильства щодо дитини в сім'ї можна діагностувати на підставі достовірної інформації, що дітей або конкретну дитину і раніше піддавали фізичному насильству; презирливого, зневажливого ставлення у сім'ї до дитини, використання ними жорстоких прийомів для її дисциплінування; відсутності звертань батьків до лікаря, якщо дитина отримала фізичну травму; постійних погроз на її адресу; розбіжностей в описі батьками подій, що спричинили травму в дитини.
Сексуальне насильство проявляється у використанні дорослим або іншою дитиною дитини для задоволення сексуальних потреб чи одержання вигоди. Сексуальне насильство включає статеві стосунки (в т. ч. інцест), взаємну мастурбацію, інші тілесні контакти зі статевими органами, залучення дитини до проституції, порнобізнесу, оголення перед нею статевих органів і сідниць, підглядання за дитиною, коли вона про це не знає. Такі дії наносять їй особливо тяжкі психологічні травми.
Психологічне насильство є постійною або періодичною словесною образою дитини, погрозами з боку батьків, опікунів, учителів, вихователів, принилсенням її людської гідності, звинуваченням у тому, в чому дитина не винна, демонстрацією нелюбові, ворожості до неї, обман, пред'явлення вимог, що не відповідають її віковим можливостям. Усе це гальмує інтелектуальний розвиток дитини (адекватний розвиток пізнавальних процесів), приглупіує адаптаційні здатності, знижує її самоповагу, провокує в ній розвиток соціальної безпорадності. Така дитина часто потрапляє у конфліктні ситуації, нехтуеться ровесниками.
Англійський психолог Аліса Міллер у книзі «Для твого власного блага* (1980) охарактеризувала психологічне насильство, як і^отруйну педагогіку» — виховні впливи, які спричинюють розвиток травмованої особистості. Це відбувається тоді, коли батьки діють як хазяї залежної від них дитини, самочинно визначають, що добре, а що погано, в усіх проблемах завжди звинувачують її. Автократичний батько вважає дитяче самоствердження загрозою своєму авторитетові. Батьки, будучи переконаними, що роблять усе для блага дитини, калічать її. Дитячої слухняності вони домагаються, використовуючи психологічні пастки, обман, нещирість, маніпуляції, залякування, позбавлення любові, ізоляцію, недовіру, приниження, протиставлення, навіть катування і знецінення всього, що робить дитина у сім'ї («У тебе руки не з того місця ростуть — краще нічого не займайЬ; «Однаково нічого доброго з тебе не вийде!»).
«Отруйна педагогіка» формує у дітей такі деструктивні установки, переживання й міфи: любов до батьків, інших людей — це обов'язок; батьки заслуговують на повагу і визнання тому, що вони — батьки; діти не заслуговують поваги тому, що вони — діти; висока самооцінка є шкідливою, ніжність (сильна любов) — теж; задовольняти дитячі бажання — неправильно, суворість є гарною ніколою підготовки до життя; краще вдати вдячність, ніж відкрито виражати невдячність; те, як ти поводишся, — важливіше, ніж те, ким людина є насправді; батьки не переживуть, якщо їх скривдити; батьки завжди мають рацію, вони не можуть помилятися. Такий клімат у сім'ї формує залежну особистість із низькою соціальною толерантністю, з «убитою дупіею*, яка, виростаючи, сама стає «душогубом».
Мотивами такої поведінки, за словами А. Міллер, є несвідома потреба перенести на іншого приниження, якому батьки самі колись піддавалися; потреба дати вихід пригніченим почуттям; прагнення мати живий об'єкт для маніпулювання, розпорядясатися ним; самозахист, у т. ч. потреба ідеалізувати власне дитинство і власних батьків із допомогою догматичного перенесення батьківських педагогічних принципів на свою дитину; страх проявів індивідуальності дитини, які колись у них були придушені, тощо.
Основні принципи ненасильницької комунікації: повага дорослих, терпимість до дитячих почуттів, природність педагогічних впливів, що ґрунтуються на гуманістичних педагогічних принципах.
Окремою формою насильства є емоційне насильство: депривація, нехтування, невизнання. Цей вид насильства присутній у будь-якій його формі, у т. ч. й сексуального. Він є особливо підступним, оскільки заподіює значну шкоду розвитку особистості й формуванню механізмів самовладання.
Емоційне насильство над дитиною — будь-яка дія, що викликає в дитини стан емоційної напруги, зумовлює небезпеку нормального розвитку її емоційного життя. Зазвичай на успіх дитини батьки реагують похвалою, почуттям гордості й радістю, але за емоційного насильства їхня реакція протилежна: байдужість і роздратування. Спочатку це викликає в дитини суперечливі переисивання. Неадекватна реакція батьків на її позитивну поведінку швидко призводить до втрати мотивації на досягнення та почуття гордості, що супроводжує успіх. Вона робить висновок, що проявляти радість із приводу досягнень небезпечно й неправильно.
До емоційного насильства належать такі дії щодо дитини: ізоляція, відчуження дитини БІД нормального соціального спілкування; похмурість батьків, відмова від обговорення проблем дитини; «торгівля заборонами» (наприклад, якщо дитина не виконала уроки, їй на певний час забороняють дивитися телевізор чи гуляти); образа; тероризування (кількаразова образа словами, формування стабільного почуття страху); підтримка постійної напруги, залякування, погрози; лайка, глузування; залякування покаранням («Ще одна двійка або чергова витівка у школі, то я візьмуся за ремінь»); моральне розбещення, залучення, примус до дій, які суперечать суспільним нормам і завдають шкоди дитині (примус до здійснення крадіжок, уживання алкоголю або наркотиків).
Емоційним насильством щодо дитини є таколс постійне пред'явлення завищених вимог, що формує низьку самооцінку і призводить до фрустрації; використання надмірно суворих покарань; надзвичайна критичність, постійне залякування.
Свідченням того, що дитина стала об'єктом емоційного насильства, є: її емоційні несприйнятливість, байдужість; депресивність; ссання пальців, монотонне розгойдування; замкненість, задуманість або агресивність; «прихиляння» до будь-кого з дорослих у пошуках уваги і тепла; нічні приступи страху, поганий сон; небажання гратися. Фізіологічними реакціями дитини-жертви емоційного насильства можуть бути нічний і денний енурез (нетримання сечі); психосоматичні скарги (біль голови, у ділянці серця, погане самопочуття тощо); уповільнений фізичний і загальний розвиток.
Дитина-жертва, як правило, страждає одночасно від кількох форм насильства. Наприклад, у жертв інцесту часто руйнуються сімейні стосунки, знижується довіра до сім'ї. Діти-жертви зґвалтування часто переживають фізичне (побиття) та емоційне (погрози вбити або покалічити) насильство.
Насильство зумовлене структурою сім'ї і моделлю спілкування у ній (сім'я батька-одинака, багатодітні сім'ї; вітчим у сім'ї або прийомні діти; конфліктні або насильницькі стосунки у сім'ї; проблемні стосунки між батьками і сексуальна незадоволеність, дефіцит емоційної підтримки, ревнощі тощо). Батьки, які були об'єктами насильства або бачили його в дитинстві, схильні до нього у ставленні до своїх дітей. Із раннього віку батьки-лсертви засвоїли комплекс агресивної поведінки щодо інших людей і членів сім'ї.
Насильство над дітьми зумовлене домінуванням таких особистісних якостей батьків:
1) ригідність, тривожність, дратівливість, низька самооцінка, депресивність, імпульсивність, залежність, низький рівень емпатії, відкритості, толерантності до стресу, емоційна лабільність, агресивність, замкнутість, підозрілість, проблеми самоідентифікації;
2) негативне ставлення батьків до інших людей, неадекватні соціальні очікування щодо дитини;
3) низький рівень соціальних навичок, невміння вести діалог, розв'язувати конфлікти і проблеми, долати стрес, приймати допомогу інших;
4) психічне нездоров'я, що виражається у психопатологічних відхиленнях, невротичності, депресивності, схильності до суїциду;
5) алкоголізм і наркоманія, наслідком яких можуть
стати агресивність, гіперсексуальність, дратівливість, по
рушення координації та самокритичності, ослаблений
контроль за своєю поведінкою;
6) проблеми із фізичним здоров'ям, зокрема патологічна вагітність, важкі пологи, що впливає на нервову систему і робить жінку менш стійкою до стресора;
7) емоційна нерозвиненість і розумова відсталість, які виявляються у тому, що батьки не завжди розуміють стан дитини, особливо хворої, можуть залишити її без необхідної допомоги;
8) нерозвиненість батьківських навичок і почуттів.
Високий ризик стати жертвами насильства мають небажані діти, а також народжені після втрати батьками попередньої дитини; недоношені діти, народжені з низькою вагою; діти, які живуть у багатодітній сім'ї, народжені через невеликий період (рік); діти із вродженими або набутими каліцтвами, низьким інтелектом, порушеннями здоров'я (спадковий синдром, хронічні захворювання, у т. ч. психічні); діти із розладами, нетиповою поведінкою (дратівливість, гнівливість, імпульсивність, гіперактивність, непередбачуваність поведінки, порушення сну, енурез), а також із певними властивостями особистості (вимогливість, замкнутість, апатичність, байдужість, залежність), зі звичками, що негативно діють на нерви батькам; з недорозвиненими соціальними навичками, із неприйнятними для батьків особливостями (наприклад, «не тієї» статі, «заячою губою»); діти, яких матері виношували і народжували BajKKo, які часто хворіли, були розлучені з матір'ю протягом першого року життя.
у школі насильство полягає у застосуванні сили дітей до дітей, вчителями до учнів або учнями до вчителів. Шкільне насильство буває емоційним і фізичним.
Проявами емоційного насильства є глузування, присвоєння прізвиськ, нескінченні зауваження, необ'єктивні оцінки, висміювання, приниження у присутності інших людей, ігнорування, ізоляція, відмова від спілкування (гратися, займатися, сидіти за однією партою тощо). Воно викликає у людини травмуюче переживання, емоційну напругу, принижує її, деформує самооцінку.
Фізичне насильство здійснюється через застосування фізичної сили учнів до однокласника, нанесення фізичної травми (побиття, удари, ляпаси, псування й відбирання речей, грошей, мобільного телефона тощо).
Зазвичай, фізичне та емоційне насильство супроводлсу-ють одне одне. Жертвою може стати будь-яка дитина, та найчастіше для цього обирають слабшу, що не здатна захищати себе або тих, хто відрізняється фізичними вадами (носять окуляри, недочувають, мають рухові порушення); особливостями поведінки (замкнутість, імпульсивність) та зовнішності (руде волосся, ластовиння, «заяча губа», відстовбурчені вуха, криві ноги, особлива форма голови, носа, надмірно велика або мала вага тіла); нерозвиненими соціальними навичками; демонструють страх; не мають досвіду життя в колективі; мають виражені хвороби, низький інтелект, труднощі у навчанні та ін.
Діти, виховані в умовах материнської денривації (не отримали в грудному віці достатньої любові, турботи, із несформованою прихильністю батьків, діти із притулку, соціальні сироти), частіше зазнають насильства, ніж діти, які виховуються у нормальних сім'ях.
Шкільному насильству сприяють анонімність поведінки учнів, особливо у великих школах, і відсутність ніиро-кого вибору освітніх установ; нездоровий мікроклімат у вчительському колективі; байдуже ставлення вчителів до учнів і проявів насильства.
Шкільне насильство деструктивно впливає на дітей. Наприклад, тривалі глузування негативно позначаються на формуванні Я-концепції дитини, знижують її самооцінку, через що вона почуває себе зацькованою, намагається уникати стосунків із людьми. Інші діти уникають дружби із жертвами насильства, оскільки бояться, що самі можуть стати ними. Аутсайдерство у школі нерідко поширюється і на інші сфери соціальних стосунків: дитина і надалі може жити за «програмою невдахи». Роль жертви є причиною низького статусу у групі, проблем у навчанні і поведінці. У такої дитини вищий ризик розвитку нервово-психічних і поведінкових розладів, депресії, порушень сну, апетиту, формування після травматичного синдрому.
У підлітків шкільне насильство порушує розвиток ідентичності, тривалий стрес формує почуття безнадійності і безвихідності, підштовхує до думок про суїцид.
Порушення, що виникають внаслідок насильства, призводять до стійких особистісних змін, які перешкоджають реалізації особистості у майбутньому. Наслідки пережитого в дитинстві часто впливають на формування специфічних сімейних стосунків, особливих життєвих сценаріїв: наприклад, люди, які вдаються до насильства над дітьми, як правило, пережили його у своєму дитинстві.
Безпосередніми наслідками жорстокого ставлення, неуважності до дітей є фізичні травми, ушкодження, блювота, головні болі, втрата свідомості, крововиливи в очні яблука, гострі психічні порушення, прагнення кудись бігти, сховатися, глибока загальмованість, зовнішня байдужість. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії із почуттям власної неповноцінності.
Віддаленими наслідками бувають порушення фізичного і психічного розвитку дитини, соматичні захворювання, особистісні та емоційні порушення, соціальні деструкції.
Виховання дитини в умовах емоційного і фізичного насильств деформує її особистість, Я-концепцію, спонукальну сферу, зумовлює низьку самооцінку. Маленька дитина, яка є об'єктом нехтування, покарань, погроз, фізичного насильства, почуває себе небажаною, нелюбимою, ставиться до себе вороже, відчуває провину, сором за своє існування. Багато таких дітей не чинять спротиву насильству над собою, виростають із переконаннями, що вони погані, неспроможні в усьому. Пізніше відтворюють засвоєні правила поведінки у власному житті, у спілкуванні зі своїми дітьми.
Діти — жертви жорстокої поведінки часто відстають у фізичному рості, вазі від однолітків, пізніше починають ходити, говорити, рідпіе сміються, гірше встигають у школі, ссуть пальці, кусають нігті, займаються онанізмом. У них припухлі, заспані очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайний одяг. Вони гігієнічно занедбані (педикульоз, висипки, поганий запах від одягу й тіла). Внаслідок насильства часто виникають захворювання. Діти, які пережили насильство, можуть на тривалий час забувати про свій травматичний досвід і згадати про нього в дорослому віці.
Діти-жертви, як правило, виявляють такі емоційні реакції:
1) переживання відповідальності за насильство («Якби я був гарним, мої батьки не робили б один одному і мені боляче...*);
2) почуття провини за постійне насильство, лсорстокість;
3) постійне порушення поведінки (навіть у спокійній обстановці від дитини можна чекати спалаху агресивності);
4) переживання втрати (діти, відділені від батька, який застосовує насильство, постійно переживають втрату. Вони можуть шкодувати за звичним життєвим укладом, з приводу втрати позитивного образу батьків, які вдавалися до насильства);
5) суперечливість (діти не усвідомлюють, що можна не знати про почуття іншої людини або мати одночасно два протилежні почуття);
6) страх бути покинутим (діти, відділені від одного з батьків через скоєне ним насильство, можуть боятися, що другий із батьків також може їх покинути або померти, тому часто відмовляються розставатися із ним);
7) потреба у надмірній увазі дорослих (для цього діти Іноді відтворюють насильство, свідками якого були);
8) страх тілесних ушкоджень (багато дітей, які були свідками насильства або відчули його на собі, переживають, що батьки моясуть відмовитися від них або заподіяти їм шкоду чи зганятимуть зло на них у майбутньому);
9) сором, переживання за майбутнє.
Найпоширенішими реакціями на насильство є низька самооцінка, переживання почуття провини і сорому, переконаність у власній неповноцінності, проблеми у спілкуванні з однолітками.
Ознаками низької самооцінки є:
а)захисна поведінка (вереск; ниття; прагнення перемогти, самоствердитися за будь-яку ціну; обман у грі; намагання бути досконалим; хвастощі і самохвальство; роздача своїх гропіей, іграшок або цукерок (підкуп); звинувачення у всьому інших; бажання мати багато речей; використання різних прийомів привернення до себе уваги);
б) антисоціальна поведінка (злодійство, брехня, бійки, псування речей; надмірна самокритика; замкнутість; сором'язливість; вибачення із кожного приводу; лякливість стосовно нових стимулів; нездатність приймати рішення; надмірні спроби завжди й усім подобатися).
Жертви фізичного і сексуального насильства часто стралсдають депресією, оскільки переживають тугу, смуток, нездатність відчувати радість, насолоду; аутоагресив-ною поведінкою, наносячи собі травми, здійснюючи суї-цид, висловлюючи суїцидальні думки. Чим важча травма, тим вищий ризик суїциду і більш глибоко виражена депресія. Таким людям притаманні поганий самоконтроль, порушення поведінки, які є спробою захистити себе від хвилювання (тривоги), почуття безпорадності. У них мало друзів, тому ш;о ровесників лякає їхня вибухова, імпульсивна поведінка.
Діти, які пережили насильство, мають труднощі в соціалізації: у них порушені зв'язки із дорослими; несфор-мовані навички спілкування з однолітками; їм бракує знань та ерудиції для здобуття авторитету у школі. Вирішення своїх проблем діти — нсертви насильства часто знаходять у кримінальному, асоціальному оточенні, нерідко переймаючи норми його лсиття.
Суїциди серед дітей і підлітків
Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) з початку 50-х років XX ст. спостерігається тенденція до зростання кількості суїцидів не тільки серед дорослих, а й серед дітей та підлітків.
Самогубство (суїцид) проявляється в усвідомленому позбавленні себе життя; суїцидальна поведінка пов'язана також із суїцидальними спробами і проявами. Суїцидальні замахи — це суїцидальні акти, що не завершилися смертю з незалежних від суїцидента причин (обрив шнурка, своєчасно проведені реанімаційні заходи тощо); суїцидальними проявами є відповідні думки, висловлювання, натяки, що не супроводжуються діями, спрямованими на позбавлення себе життя. Серед суїцидів розрізняють самогубства (реалізовані суїциди), парасуїциди (акти самопожертви, що не призводять до смерті), пресуїциди (стан особистості, що зумовлює підвищену щодо норми вірогідність здійснення суїдидального акту, непідробне бажання людини позбавити себе життя) та демонстративно-шантажні суїциди (використовувані для тиску на оточення, маніпулювання почуттями інших людей).
Суїцид пов'язаний з психологічною кризою — емоційним станом, що виникає при зіткненні особистості з перешкодою на шляху задоволення її найважливіших життєвих потреб, яка не може бути усунена звичайними способами, відомими людині із життєвого досвіду. Вона супроводжується гострим порушенням внутрішньої емоційної рівноваги, зниженням здатності конструктивно планувати майбутнє (безнадійність).
Самогубство є одним із варіантів поведінки дитини в екстремальній ситуації. Воно обумовлюється життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю особистісних зв'язків дитини.
Суїцидогенний конфлікт може бути викликаний реальними причинами (у здорових осіб), зумовлений дисгармонійною структурою особистості чи мати психопатичну причину. Незалежно від причин конфлікт для суб'єкта завжди реальний, супроводжується інтенсивними важкими переисиваннями.
Називають поведінкові, комунікативні, когнітивні, емоційні індикатори суїциду.
Поведінкові індикатори суїцидального ризику — це зловживання психоактивними речовинами, алкоголем; втеча із дому; самоізоляція; різке зниження повсякденної активності; зміна звичок; вибір тем розмови і читання літератури, пов'язаними зі смертю і самогубствами; часте прослуховування траурної або сумної музики; приведення справ у порядок (оформлення заповіту, врегулювання конфліктів, листи до родичів і друзів, роздаровування особистих речей); схильність до невиправдано ризикованих вчинків; відвідини лікаря без очевидної необхідності; порушення дисципліни або зниження якості роботи і пов'язані з цим неприємності у навчанні; придбання засобів для здійснення суїциду.
Комунікативними індикаторами є прямі або непрямі повідомлення про суїцидальні наміри («хочу померти» — пряме повідомлення, «скоро все це закінчиться» — непряме); нсарти, іронічні вислови про бажання померти, безглуздість життя; запевнення у безпорадності і залежності від інших; прош,ання; повідомлення про конкретний план суїциду; самозвинувачення; двояка оцінка значущих подій; повільна, маловиразна мова.
Когнітивні індикатори: позитивні настанови щодо су-їцидальної поведінки; негативні оцінки своєї особистості, навколишнього світу і свого майбутнього; уявлення про власну особистість як про нікчемну, що не має права жити; уявлення про світ як про місце втрат і разчарувапь; уявлення про майбутнє як безперспективне, безнадійне; нездатність побачити інші прийнятні шляхи розв'язання проблеми, окрім суїциду; наявність суїцидальних думок, намірів, планів.
Емоційні індикатори передбачають амбівалентне ставлення до життя; байдужість до своєї долі, пригніченість, безнадійність, безпорадність, відчай; переисивання горя; ознаки депресії (паніка, тривога, знижена здатність до концентрації уваги та волі, безсоння, вживання алкоголю, втрата здатності відчувати задоволення); невластива агресія або ненависть до себе; ворожість; переживання вини, невдачі, поразки; надмірні побоювання або страхи; відчуття своєї малозначущості, нікчемності, непотрібності; неуважність або розгубленість.
Ступінь суїцидального ризику прямо пов'язаний із характером наявних у підлітка думок про самогубство, які можуть з'являтися у нього рідко («добре б заснути і не прокинутися'>), постійно функціонувати як твердий намір вчинити самовбивство («я зроблю це, інніого виходу немає») або існувати у вигляді конкретного плану (ріпіення) про метод, засоби, час і місце самогубства. Чим краще розроблений су-їцидальний план, тим вища ймовірність його реалізації.
Переживання синдрому втрати
Важкою ситуацією для дитини є смерть рідних, яка породжує синдром втрати («гостре горе») — сильні емоції, пережиті в результаті втрати близької, коханої людини. Втрата може бути тимчасовою (розлука) або постійною (смерть), реальною або уявною, фізичною або психологічною, її супроводжують сум, страх, гнів, провина, сором. Важкі втрати порушують особистісні межі, руйнують ілюзії контролю та безпеки, зумовлюють розвиток хвороби: дитина ніби застрягає на певній стадії синдрому втрати.
Застрягання на втраті спричинюють раптова або насильницька смерть, трагічна загибель близької людини; самогубство; конфлікти з людиною безпосередньо перед їі смертю, непрощені образи, заподіяні їй прикрості; трагічні ситуації невизначеності, коли близька людина зникла безвісти; особа, яка померла, відігравала виняткову роль у житті дитини, була для неї метою і сенсом життя; страх перед інтенсивними переживаннями, невіра у свою здатність перебороти їх.
Типовими проявами симптому втрати є: порушення сну, дратівливість, труднощі з концентрацією уваги; втрата інтересу до новин, роботи, друзів, церкви тощо; пригніченість, апатія і відчулсення, прагнення до самотності; плач; самозвинувачення; суїцидальні думки; соматичні симптоми (захворювання, входження у хворобу); почуття втоми; застосування снодійних, заспокійливих медикаментів; галюцинації, ототожнення із померлим або відчуття його присутності.
Нетиповими, патологічними симптомами втрати є: тривале переживання горя (кілька років); затримка реакції на смерть близького (відсутність страждань протягом двох і більше тижнів); сильна депресія, що супроводжується безсонням; почуття самознищення, напруга, гіркі докори на свою адресу; поява психосоматичних хвороб (виразковий коліт, ревматичний артрит, астма), ослаблення чутливості тощо; іпохондрія (розвиток симптомів, від яких страждав померлий); велика ворожість, спрямована проти конкретних людей; поведінка, яка не узгоджується із соціальною та економічною доцільністю; зміна стилю лсит-тя; слабовиражені емоції; нездатність переживати; різкі переходи від страждань до самовдоволення; виношування суїцидальних планів; зміна ставлення до друзів і родичів; дратівливість, прогресуюча ізольованість.
За особливо сильних переясивань горе стає причиною хвороби і смерті людини, яка пережила втрату. Емоційними симптомами втрати є сум, гнів, тривога, безпорадність, байдужість; когнітивними — нав'язливі думки, невір'я, відчуття присутності померлого; поведінковими — порушення сну, безглузда поведінка, уникання речей і місць, пов'язаних із померлим, фетишизм, гіперактивність, відхід від соціальних контактів, втрата інтересів.
Індивідуальні особливості переживання горя дуже різні, вони можуть проявлятися навіть через рік після втрати. Та якщо через кілька років ознаки горя суттєво заважають у житті, є підстави стверджувати про ускладнене горе (його переживає 10^15 % людей, які горюють).
Дитині, яка переживає втрату, необхідно усвідомити, що дорога людина померла, вона ніколи не повернеться. У цей період дитина, яка втратила матір (батька чи обох батьків), шукає її, автоматично намагається вступити у контакт з нею: машинально набирає телефонний номер бачить серед перехожих на вулиці, купує продукти для неї тощо. Така поведінка спрямована на відновлення зв'язку, її необхідно замінити поведінкою, спрямованою на відмову від зв'язку з померлим.
Нерідко дитина заперечує те, що сталося. Якщо вона не переборює горе втрати, тоді «робота горя» блокується на ранніх етапах. Заперечення може використовуватися на різних рівнях і набувати різних форм, як правило, вона містить у собі заперечення факту втрати або його значущості чи незворотності. Заперечення факту втрати може відбуватися у формі легкого розладу або у важких психологічних формах, коли дитина проводить кілька днів у квартирі з померлим, перш ніж зауважує факт його смерті. Часто проявляється менш патологічна форма прояву заперечення -— «муміфікація», коли людина зберігає все так, як було за померлого, щоб бути готовою до його повернення. Якщо це триває недовго, то пом'якшує переживання і пристосування до втрати. Ненормально, якщо така поведінка триває роками, переживання горя зупиняється, людина відмовляється визнати зміни, що відбулися в її житті. Легшою формою заперечення є бачення людиною померлого в кому-небудь іншому, наприклад овдовіла жінка бачить чоловіка у своєму онукові.
Люди уникають реальності втрати запереченням її значущості («ми не були близькі», «він був поганим батьком», «я за ним не нудьгую»). Іноді вони проявляють протилежну до «муміфікації» поведінку: поспішно ховають усе, що може нагадати про покійного. Через це дитина, яка пережила втрату, оберігає себе від фактів, що підтверджують її реальність. У неї можливий розвиток патологічних реакцій втрати.
Поширене вибіркове забування (людина забуває окремі речі, сторони життя покійного), заперечення незворотності втрати (дитина уникає її усвідомлення, зберігає ірраціональну надію знову зустрітися із померлим). Це нормально тільки в перші тижні після втрати, коли поведінка спрямована на відновлення зв'язку. У релігійних людей нормою є критичне ставлення до втрати (розуміння, що у цьому житті вже ніколи вони не будуть разом із покійним і з'єднаються із ним у іншому світі). Це очікування не потрібно руйнувати, оскільки воно — елемент нормальної картини світу глибоко віруючих людей.
Дитині, яку спіткало горе, потрібно допомогти пережити біль утрати, усі складні почуття, які її супроводжують. Реакції болю індивідуальні, не всі відчувають біль однакової сили, бо у дитини може порушитися контакт не тільки із зовнішньою реальністю, але і з внутрішніми переживаннями. Іноді втрата переживається, як апатія, відсутність почуттів, але вона повинна обов'язково бути пережита.
Часто люди, які перебувають поруч з тим, кого спіткало горе, переживають дискомфорт від його болю і гірких почуттів. Вони не знають, як себе поводити, свідомо або несвідомо повідомляють йому: «Ти не повинен горювати». Це часто вступає у взаємодію із власними психологічними захистами дитини, яка переживає втрату, і призводить до заперечення необхідності або неминучості горя, іноді навіть виражається словами: «Я не повинна за ним плакати», «Тепер не час горювати?. Тоді переживання горя блокується, не відбувається від реагування, емоції не приходять до свого логічного завершення. Неправильно також заперечувати наявність болю, запобігати болісним думкам і переживанням, уникати будь-яких спогадів про покійного, намагатися забутися під дією алкоголю, наркотиків, змінювати житло, безперервно подорожувати, працювати з високою напругою, щоб відволік-тися від них.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 94 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
Сайт «Творческое объединение «Живое слово» | | | Министерство образования и науки Российской Федерации государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования |