статтях, присвячених Кобзареві. Бачимо їх у Горькоґо, у численних виступах Рильського. Є це в Гончара, зокре­ма в його блискучих «Письменницьких роздумах», є і в інших письменників, критиків. 4 страница

Гіпербола, гротеск, фантастика, дотепні каламбури притаманні фейлетонному рецензуванню.

Як на зразок згадуваної уже театральної рецензії-усмішки пошлемося на «Цирк В. Труцці і Н. Нікітіна» Остапа Вишні. Це доброзичливий, стримано-іронічний, з окремими блискітками щирого гумору літературно-кри­тичний відгук про гастрольні циркові вистави у Харкові в квітні 1922 року, до яких письменник загалом прихиль­но поставився. А ось його театральна усмішка «Наталка Полтавка» — своєрідна гумористична рецензія на поста­новку «Наталки Полтавки» в Українському народному театрі з нагоди сотих роковин з дня, коли вперше поба­чила п'єса І. П. Котляревського світло рампи.

Вітаючи ідею виникнення самого заходу — адже «ша­нували прабабусю українського репертуару», — Остап Вишня разом з тим висміює дотепно, ущипливо й спра­ведливо цілий ряд недоліків і хиб у тогочасному культур­ному житті Харкова. Насамперед, критикує формалістич­ні надуживання в театрі, одним із поборників яких був Марко Терещенко. У своїй статті «Мистецтво дійства» він закликав відмовитись від автора-драматурга, позбу­тися насильства диктатора-режисера, творити, мовляв,-

¹ Вільна Україна, 1949, 10 квіт,

ШІВіВІ

спектакль всім колективом акторів із залученням пись­менників, художників, музикантів... Внаслідок такого підходу до видатного твору і такого трактування тексту класика вистава набувала абстрактного характеру, в п'єсі діяли не характерні і разом з тим глибоко індиві­дуалізовані персонажі, а безлика й невиразна сіра маса; ідея твору, його народний дух, колорит спотворюва­лися.

Відзначаючи деякі слушні думки критика Сави Степ­няка у його відгуку на згадувану тут виставу, зокрема міркування рецензента про пізнавальне значення «На­талки Полтавки», про силу її реалізму, Остап Вишня разом з тим рішуче заперечує висловлену ним хибну те­зу про необхідність у всьому сліпо наслідувати І. П. Кот­ляревського: «Погодитись з т. Степняком, щоб і наші літератори та художники спустились до «Наталки» й поробились Котляревськими, я б не погодився, але озир­нутись на старе ніколи не шкодить.

На добре старе. Дещо з нього можна взяти й для на­шого вжитку».

Не обходить Вишня і питання режисури. Так звану «біомеханічну конструкцію» на сцені (формалістичні прийоми постановників-режисерів) він рішуче не сприй­має і активно заперечує.

До питань власне літературного життя звертається гуморист в ряді цікавих публікацій, в тому числі й у своєрідному виступі «Пролеткульт і сільське господарст­во». Пролеткульт, який в 1924 році на Україні остаточно занепав, займався невластивими йому справами (мав у своєму розпорядженні радгоспи, фабрики, паперові крамниці і т. п.), висміюється сатириком у гротескній, витриманій в народному дусі усмішці.

Майстром такого рецензування був В. Чечвянський, нині із своєрідними рецензіями-жартами виступає І. Не­мирович. Так, запам'яталася його «ювілейна рецензія» на твори І. Сочивця, цікава рецензія-усмішка «Гумор з музикою». Безперечно, це вишнівська традиція гуморис­тичного рецензування.

Іноді письменники починають самі розглядати і оці­нювати свої твори. Тоді з-під їх пера народжуються ав-торецензії, призначення яких в принципі таке ж, як і кожної «звичайної» рецензії. Однак авторецензії цікаві тим, що у них письменник, аналізуючи сам свій твір, має. змогу заглянути у власну творчу лабораторію, поділити­ся закритими від сторонніх якимись міркуваннями про «таємничий» творчий процес, історію створення власного роману, повісті, поеми і т. д. Особистісний елемент у та­ких критичних виступах митця потужно проявляється і стає окрасою жанру авторецензії.

Своєрідні авторецензії бачимо у О. Пушкіна, М. Го­голя, І. Франка, Лесі Українки, а у сучасних письменни­ків — у О. Довженка, П. Панча, В. Сосюри, А. Шияна, П. Загребельного та багатьох інших.

Рецензія-есе — начеркова рецензія, написана вільно, жваво, з яскраво виявленим художньо-публіцистичним началом, особистісним ставленням рецензента до пред­мета своїх суджень. Характерні ознаки есеїстського пись­ма, про що мовилося уже вище, яскраво виявляються і у цьому різновиді «малої» критики. Часом така рецензія, як от, скажімо, виступ Василя Шевчука на збірку віршів Л. Талалая «Вітрила тривог», набирає форми і значення есеїстської замітки, тобто є перехідною формою між «ве­ликою» і «малою» критикою.

Репліка (від лат. геріісо —■ заперечую, відповідаю) — здебільшого невеличке за розміром, бойове, наступальне за характером спростування або заперечення неприйнят­них для автора положень, думок, суті різного роду публі­кацій. Репліка — жанр войовничий, один із найгострі-ших, часом досить ущипливих способів обміну думками в критиці, духовна зброя літературної полеміки. Репліки можуть бути редакційні, висловлені від імені друкова­ного органу, і особисті, тобто дані як вираз тих чи інших думок автора. Здебільшого такі репліки набирають тоді форми «Листа до редакції».

Часто критики пишуть і так звані замітки (або рецен-зії-замітки) — стислі розмірковування й повідомлення про твір, що мають форму жвавих, вільних за компози­цією й стилем нотаток. Літературна форма таких висту­пів досить різноманітна, невимушена, це здебільшого міркування «з приводу», але все ж прив'язані до певного літературного факту, публікації, тому головні ознаки рецензії як жанру зберігаються.

Разом з тим впадає в око й інше. Часом пишеться за­мітка про небуденне явище літератури, мистецтва, заміт­ка, де порушуються якісь загальні питання літературного розвитку. Тоді така замітка про літературне явище уже нагадує статтю, написану як вільні роздуми-нотатки про нові цікаві твори. Гадаємо, є всі підстави розгляда-

ти подібні замітки-роздуми як перехідну форму між «ве­ликою» і «малою» критикою.

Головні ознаки таких заміток — лаконізм вислову, фрагментарність і непослідовність композиції твору (не­послідовність розвитку теми, асоціативна довільність у звертанні до різних питань і проблем, з приводу яких висловлюються ті чи інші судження). Особистісність критичного розгляду в замітках особливо яскраво вияв­ляється. Це навіть не крок, а два кроки назустріч есеїст-ському розгляду з його особливим стилем і певними літе­ратурними прийомами. В таких випадках критики з ви-сокорозвиненим естетичним смаком наводять характерні цитати з творів, які вони аналізують, або подають пись­менницькі висловлювання, уривки із спогадів митців, їхніх есеїстських виступів. І ці емоційно ударні місця стають окрасою літературних нотаток, так, як це, наприклад, зробив Л. Новиченко у своїй статті про О. Гончара: «Шукання і звершення». «А для того, щоб закінчити ці нотатки про Гончара, я наведу його власні — і дуже характерні для нього — слова:

«Коли я стою перед творами давньої грецької скульп­тури, сповненої гармонії і світла^ або дивлюсь на кар­тини Рафаеля, читаю світлу лірику Пушкіна, або слухаю вражаючі невмирущою красою українські народні пісні, я не перестаю дивуватись, як творці цих шедеврів у ре­альному, звичайному, земному вміли знаходити високе, одухотворене. На мій погляд,.у творах справжнього ху­дожника повинен виявлятися той високий ідейно-естетич­ний ідеал людини, який є в житті і який — через мистец­тво — тільки й може діяльно допомогати людині жити, розвиватись, удосконалюватись». Це — творче кредо Гончара, він залишається вірним йому незмінно, але за= соби його здійснення—.вдосконалюються і поглиблю­ються, але художні шукання — тривають»

Ось вона, яскраво виявлена стильова манера літера­турно-критичних нотаток, замітка в своєму справжньому виявленні!

¹ Новиченко Л. Життя як діяння. К-: Дніпро, 1974, с. 338.

А тепер — про епістолярні форми літературно-критич­них жанрів. Здебільшого форми листа, послання до пи­сьменника чи читача, звернення до уявного чи справж­нього, цілком конкретного адресата набирають більшість різновидів «малої» критики, хоча і епістолярна замітка, і дещо обмежена розміром проблемна, оглядова, есеїст-ська стаття-портрет тепер річ звичайна в рухомій естети­ці.

Рецензія-лист може вбирати в себе всі ознаки корот­кої рецензії-відгуку, звичайної газетної рецензії, проб­лемної — рецензії-статті, рецензії-памфлета — які звер­нення до адресата, що знаходиться по той бік барикад. Навіть критична репліка може стилістично оформитись як послання, на що уже звертали тут увагу.

Все це може вкластися у відповідну форму звер­тання, послання, особистої розмови товариша з товари­шем, друга з другом або опонента із своїм науковим «супротивником», чи літератора-бійця, який вийшов на бій з ідейним ворогом, фальсифікатором в науці, літера­турі, суспільно-політичному житті. Тому невимушеність, довірливість, навіть інтимність такої розмови-бесіди, а чи пристрасний запал, беззастережне заперечення і ви­криття з прямими гнівними звертаннями до адресата ха­рактеризують такого роду критичні епістолі.

«У журналістській практиці, — зазначається в посіб­нику «Жанри радянської газети», — термін «лист» вжи­вається дуже широко і в різних значеннях. Широко відомі «Філософські листи» П. Я. Чаадаєва, «Листи ро­сійського мандрівника» М. М. Карамзіна, «Листи про вивчення природи» О. І. Герцена. В назвах цих творів слово «лист» вживається в своєрідному розумінні, висту­паючи як «заступник» нарису, кореспонденції, статті. Назвавши одну з своїх праць «Листом до німецьких ко­муністів», В. І. Ленін роз'яснював зміст назви так: «Я мав намір у докладній статті викласти свій погляд на уроки III конгресу Комуністичного Інтернаціоналу. На жаль, мені не вдалося через хворобу взятися за цю ро­боту досі. Призначення з'їзду вашої партії... змушує мене поспішити з цим листом...»Лист у цьому розумінні — така стаття, де розкриваються деякі основні проблеми, що мають злободенне, часом «цьогохвилинне» значення. Саме це підкреслював В. І. Ленін у своїх «Листах про тактику»^[18]. І далі іде мотивація вживання терміну лист в суто журналістській практиці, повсякденній «чорновій» газетярській роботі.

¹ Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 44, с. 81.

Для нас цікаво, що в посібнику, на який зараз поси­лалися, звертається увага на всеоб'ємність терміну

«лист», на те, що у всіх випадках епістолярний виступ передбачає певне публіцистичне забарвлення.

Виникнення листа як особливого жанру епістолярної публіцистики, а звідси потім — і відповідних форм літе-,, ратурної критики в історичній перспективі сягає часів Київської Русі і веде нас до ділового і особистого листу­вання історичних діячів минулого, насамперед «Повчан­ня» Володимира Мономаха. А потім було листування Івана Грозного з князем Курбським, Богдана Хмельниць­кого з російським царем Олексієм. Була епістолярна пуб­ліцистика Вишенського, Ломоносова, есеїстика у формі листа-послання Сковороди, на яку уже посилалися. Бу­ли епістолі Новикова, Фонвізіна, Крилова, Радищева, Квітки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського. Були полі­тичні листи Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Доб­ролюбова, Щедріна, Короленка, Толстого. Була високо-розвинена, що стала тепер класичною, епістолярна літе­ратурна критика Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Грабовського і багатьох радянських письменників і кри­тиків, починаючи від Горького і Луначарського. А потім цікаве літературне листування Горбатова, Кольцова, Леонова, Твардовського, Тичини, Рильського, Гончара і багатьох інших.

Перша особлива функція епістолярної публіцистики, яка притаманна і літературно-критичним епістолям, — це пряме і безпосереднє звернення критика до письмен­ника; прагнення щось розповісти, довести, переконати його в чомусь, показати його заслуги і промахи в роботі, якщо такі є і критик збирається про них говорити. Такий характер і зміст мав знаменитий «Лист до Гоголя» В. Бєлінського — палкий голос щирого захоплення гені­альною творчістю великого російського письменника; зойк пекучого болю і вибух шаленого гніву критика, що весь свій запал спрямував проти кріпосництва («татар­щини») у всіх його проявах. Саме в такому плані роз­глядалась ним книга Гоголя «Вибрані місця з листуван­ня з друзями». Палкі звертання критика до адресата стають марними, якщо він переконується, що його по­слання не дійдуть за призначенням, не будуть належним чином сприйняті. М. Горький, переконавшись, що росій­ська інтелігенція в основній своїй масі після поразки революції 1905 року не сприймає його бойових закликів, відмовився від своїх епістолярних послань: «Російська революція, видно, була екзаменом мозку й нервів для російської інтелігенції, — пише він. — її духовне облич­чя зовсім невловиме для мене тепер, бо її психічна не­стійкість — поза всякими порівняннями. Брудні струмки, а не люди. А країна, як це ясно для мене, має потребу в сильних, здорових робочих людях, в простій, яскравій, здоровій літературі... Хто задовольнить цю спрагу?.. Все це мучить мене, розриває на частини. -Я почав писати ряд різких статей у формі відкритих листів до літераторів — мені хотілось вказати їм на вимоги моменту, на їх обо­в'язки. Але — куди писати? Кому? Це камінь, кинутий в болотяну трясовину, — ні звуку, ні кругів»

Наш час і радянська дійсність в можливі колізійного характеру ситуації критик — письменник — читач вно­сять суттєві поправки. Однак завжди слід пам'ятати, до кого і з якою метою ти звертаєшся.

По-друге, в критичній епістолі завжди дається аналіз доробку письменника — його окремого твору чи багатьох звершень. Це зв'язує епістолярний жанр критики зі всі­ма іншими жанрами рухомої естетики, виводить її з об­меженого кола інтересів одного адресата і обертає сво­єю суттю до численного загалу зацікавленої справами літератури читацької маси. І цей, другий адресат крити­ки, адресат, естетичні смаки якого вона мусить завжди виховувати, охоче сприймає бойові, емоційно наснажені критичні послання — своєрідні «відкриті листи» критика.

Форма «відкритого листа» — основна форма і нашої сучасної епістолярної публіцистики, і епістолярної кри­тики. Вона має свою давню традицію, про неї так, ска­жімо, розмірковував О. Герцен: «Форма листа найшир-ша, вона простора, як жіноча блуза, ніде не шнурується, й ніде не тисне»^[19]. І далі: «Я за відступи й за дужки більш від усього люблю форму листів» ^[20].

¹ Горький М. Зібр. творів: В 30-ти т. М., 1956, т. 29, с. 76—

77. ■ ' ■ ' ■'. '' >" ■

Про вільну форму листа як своєрідного жанру публі-. цистики, форму, стиль якої також багато в чому набли­жається до епістолі літературно-критичної, досить слуш­но сказано у згадуваному уже посібнику «Жанри ра­дянської газети», де, зокрема, зазначено й таке: «Віль­ність» форми листа характеризує насамперед його побу­дову, композицію. Автор, висловлюючись від свого імені,

лн-редаючи свої настрої, почуття, переживання, неминуче користується асоціативним принципом побудови листа. Цей тип побудови є переважаючим у листах, автором і адресатом, яких виступає особа. В цьому випадку, якщо автор більш широко показує особу адресата, при побудо­ві деяких епізодів він не може не користуватись деяки­ми елементарними формами сюжетної побудови. Це може бути, крім асоціативного, тип послідовного розгор­тання думки. Він виступає як головний тоді, коли авто­ром і адресатом стає група чи колектив. Нарешті, звер­таючись до подій життя, що викликали листування, ав­тор досліджує їх сутність, а це вимагає використання такого типу композиції, в основі котрого лежить строгий історичний чи логічний розвиток думки»^[21].

Ці три типи композиційних побудов — асоціативний, '■'з елементами сюжету, контрастний і строго логічний, в певній хронологічній мотивації викладу думок, — також характерні для більшості епістолярних форм літератур­ної критики. Хоч, як на наш погляд, може мати місце й четвертий тип композиційних мотивувань, коли асоціа­тивний тип мислення і розгортання думок химерно поєд­нується із суворо логічною манерою викладу і відповідно їй організованою структурою листа. Далі, під час ілюст­рації показових уривків текстів, ми матимемо нагоду звертати увагу і на такий характер нашої критики, на­шого рецензування.

При цьому в жанрах статті і рецензії завжди збері­гаються дві їхні головні частини — аналітична аргумен­тована характеристика і висновки з неї, які можуть та­кож доповнюватися своєрідним вступом, визначенням теми і мети роботи.

Критик, маючи перед собою завжди того чи іншого адресата, широко користується особливими стильовими прийомами, його мова — це насамперед звертання до уявного адресата, розмова з ним або бесіда, монрлог-ствердження, монолог-заперечення, монолог-агітка, за­клик, повчання, напуття... Різні прийоми ораторського мистецтва, численні фігури поетичної риторики, запаль­на мова промовця, який мусить повести за собою читача, загалом характерні для стилю критика-публіциста, і особливо коли він вдається до епістолярних форм. Своє­рідність індивідуалізованої мови критика особливо яск­раво. виявляється в критичному листуванні, в цих «від­критих» і точно адресованих посиланнях. В такого роду листах, особливо письменницьких, пересипаних блискіт­ками тонких спостережень, зустрічаємо не так уже й час­то виважену науковим досвідом літературознавчу термі­нологію, зате не раз бачимо своєрідність характер­них зворотів, просторіччя, діалектизми та інші подібні «неправильності». В критичних епістолях завжди яскра­во виявляється особистість критика і критики. Треба ли­ше дбати, щоб ця її якість як вияв суб'єктивності думок, суджень, навіть висновків не перетворювалась у замкне­ний у собі суб'єктивізм розгляду і оцінок, тобто щоб це не призводило до помилок і похибок, що йдуть на шкоду принциповому об'єктивному аналізові.

Як і у публіцистиці, у критичній епістолярії найпоши­ренішим її різновидом є так званий вікритий лист, або послання критика. Є ще також рецензії-листи, літера­турно-критичні епістолярні статті, адресовані групі чита­чів чи всім читачам друкованого органу (звертання до колективного адресата).

Таким «відкритим» критичним листом є згадуваний уже лист В. Бєлінського до М. Горького, листП. Меріме до С. А. Срезнєвського, що його О. Пушкін включив як передмову до своїх «Пісень західних слов'ян», лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської, де вона аналізує свого «Камінного господаря» (епістолярна авторецензія) і т. д. Останні два згадувані твори, щоправда, авторами спершу не призначалися до друку. Але вони такого ваго­мого змісту,'що О. Пушкін, наприклад, 1835 року, ще за життя П. Меріме, лист французького письменника вклю­чив у передмову до згаданого циклу своїх поезій. Опуб­лікований після смерті Лесі Українки, її лист до славно­звісної буковинської письменниці давно став фактом активного літературного життя.

Ось уривок з листа П. Меріме, листа дружнього, але стримано-розважливого, з численними посиланнями на факти, що є аргументацією до авторського задуму, щось схоже на своєрідний автокоментар (подаємо у перекладі з французької):

«Я гадав, шановний добродію, що у Гузли було лише сім читачів, в тому числі ви, я і коректор; із великим за­доволенням довідався, що можу зарахувати до них ще двох... Буду відповідати на ваші запитання щиросердно. Тузлу я написав з двох причин, — по-перше, я хотів

Посміятись «з місцевого колориту», до якого, ми сліпо припали...»^[22] і т. п.

В іншій тональності витриманий лист Лесі Україн­ки до Ольги Кобилянської. Це своєрідний автокоментар поетеси до свого «Камінного господаря», автокоментар глибоко довірливий, з тими інтимно-особистими зізнан­нями, які можливі лише у розмові з найближчим другом, ніби чуємо її голос «з порога творчої, лабораторії». Ді­знаємося про щось «таємне», закрите — про перебіг твор­чого процесу, про задум і його втілення, знаходимо ана­ліз і оцінку окремих персонажів — оцінку вимогливу й точну, і аналіз такий глибокий, що йому міг би позазд­рити найкваліфікованіший професійний критик. Як от, скажімо, в прикінечних рядках цієї своєрідної-критичної розвідки, де сповідь-монолог ведеться від імені їтригую-чого інкогніто — «когось біленького» (так Леся Українка, знаючи, що її листування за кордон перлюструвалося, називала себе у своїх посланнях до Ольги Кобилянсь­кої).

«Коли читач жалує,— пише вона,— чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиве, чималий комплі­мент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завж­ди над міру довгими... Однак хтось мусить оборонитися від чийогось дуже делікатного, а проте виразного докору, ніби хтось білий попросту... лінувався опрацювати той сюжет належно. Так воно не є, бо хтось дійсно тЦ Тосіе-эуегасМиг^^[23] працював дні і ночі, працював з горячкою в крові, а скінчивши, хорував, певно, більше, ніж хору-ють жінки після породу, а прийшовши ледве не ледве до здоров'я, працював знову над уже скінченою драмою — знає хтось для чого?.— щоб зробити її короткою (вона була чи не двічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лако­нічним, як написи на базальті, увільнити його від лірич­ної млявості та розволіклості (комусь все здається, що він на те дуже хорує!), уняти сюжет в короткі енергічнг риси, дати йому щось «камінного». Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу такий був мій за­мір, а про виконання судити не можу»^[24].

Так Леся Українка пише, розкриваючи задум і дещо з власного творчого процесу. Але її фраза «про виконан­ня судити не можу» — чистісінька фікція, звичайний ви­яв традиційної авторської. скромності. Бо насамперед поетеса ось як судить про головних своїх персонажів: «Шкода мені теж, що я не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти Донни Анни,— се не було моїм заміром, і я навіть якийсь час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми — вона чи Донна Анна, і дала перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближ­ча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває в житті, що такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед Аннами і стають жертвами— властиво, не Дон-Жуанів, а власної своєї надлюдської екзальтації. Се тип мучениці природ­женої, що все мусить гинути розп'ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для то­го катівських рук. Якби не було Дон-Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б «душу розп'яла і заколола серце», бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, До­лорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля, а се тому, ш.о над нею ніщо «камінне» не має влади, і всі ті усталені форми життя, яким нарешті таки покорилась горда Анна саме тоді, як їй здавалось, що вона опану­вала своєю долею, ті форми не покорили б ніжно-упер­тої вдачі Долорес, бо, отже, вона і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожерт­вування нею! Вона і заручилась без надії на заміжжя, знов не так, як всі. Отже, усталені форми для неї тільки якісь містичні формули, що мають виражати, власне, не-виразимі ні в яких формах почуття, але те, що в тих фор­мах є «камінного», пригнітаючого, позбавляючого волі, не може мати влади над її вільною душею. Так я думаю про Долорес, але, на жаль, не вміла передати тої. думки читачам. Бачу з рецензій, що люди занадто повірили за­розумілим словам неглибокого психолога Дон-Жуана про Долорес: «Се тільки тінь моя». Се шкода, але сього вже поправити не можна, бо я вже вийшла з того наст­рою, в якім писала ту драму, і вона вже мені не підвлад­на тепер...»

Рецензія розглядає твір «з точки зору життя», має виховавчий, пропагандистський характер. Тому вона ви­магає публіцистичності, на громадський резонанс якої

'Українка Леся. Твори, т. 5, с. 662—663.

вказував ще В. Бєлінський. Публіцистичний запал блис­куче виявлявся у творчості великого російського крити­ка. Саме з допомогою бойового, наснаженого емоціями слова В. Бєлінський висловлював свої передові думки, вдаючись до таких «публіцистичних виступів», активно втручався в життя. Для В. Бєлінського аналізована кни­га, казав О. Герцен, часто служила лише вихідною точ­кою, від якої він відштовхувався і рушав далі вперед, щоб висловити якісь свої важливі положення, розмисли і міркування «з приводу». За висловом самого В. Бє­лінського, вони завжди складали головну і найбільшу частину багатьох його рецензій, органічно поєднуючись з глибоким аналітичним розглядом, аргументованою оцінкою.

Виняткової ваги при цьому набирає форма рецензії, її стильове оформлення. Рецензія на твір художньої лі­тератури сама мусить стати свого роду твором мистецт­ва. Рецензент також послуговується словом образним, емоційним, аби цікавий, можливо навіть в певних випад­ках дотепний аналіз сполучався із суто художницькими завданнями, які він повинен вміти розв'язувати. Звідси піклування про жвавість і емоційність викладу, увага до стилю, насичення тропами й фігурами критичного тексту з ясно вираженим прагненням до образного пластичного слова, певні вимоги до композиції, яка вимагає своєрід­ної, часом власне художницької побудови.

Дуже добре про це говорив Л. Новиченко: «їй-право ж, письменник не безликий продуцент «образів» і каль­кулятор горезвісних «рис характеру»... на сторінки істо-рико-літературних і критичних досліджень він повинен прийти і як змістовна особистість, як борець, діяч, будів­ник соціалістичної культури, як людина з власною долею, з власними ідейно-моральними (а не тільки «чисто ху­дожніми») шуканнями... І взагалі більше людської, жи­вої конкретності, більше безпосередності і, коли хочете, поетичності в наші аналізи, в наші розмови про радянсь­ку літературну класику — та й не тільки, розуміється, про неї»^[25].

Справжня критика має бути дуже чутливою до таких творчих шукань, що виявляються в рухомій естетиці, бу­ти уважною і чутливою в своїх оглядах життя й літера­ тури.

Публіцистично окрилене слово — невід'ємна ознака «відкритого» рецензування. Але жвавість викладу нічо­го спільного не має з розв'язною балаканиною, пусто­порожнім переливанням слів чи плетінням словес. Ва­гомість, актуальність висловлених принципових думок, точність оцінок і аргументованість суджень у поєднанні з досконалою літературною формою — ось що важливо для критики загалом, для жанру рецензії зокрема. Тому уникнення всього фамільярного, злостивого, не кажемо уже про упереджене критиканство, нищівну критику, ре­цидиви якої також можуть проявлятися і з чим треба нещадно боротися, — все це иепреложний закон діяль­ності радянського критика, рецензента. Критик зобов'я­заний поважати гідність людини і все те, що пов'язано з письменницькою гідністю.

Слід особливо наголосити, що всі критичні жанри (а найяскравіше це виявляється у складних «синтезова­них» жанрах рухомої естетики) вимагають високої літе­ратурної кваліфікації, загальної високої культури, і, зо­крема, величезної мовної культури, яскраво виявленого особливого хисту критика. На жаль, і зараз зустрі­чаємось із немічною, некваліфікованою критикою, яка помиляється в елементарному. Такого критика й на гарматний постріл не можна пускати в літературу! Ще В. Курочкін давав дотепні поради таким горе-літерато-рам:

Вольным воздухом дыши Без особенных претензий... Если глуп, то не пиши, И особенно рецензий!

Справжня критика, наше радянське рецензування ні­чого спільного не має з тим «аналізом», який висміяв І. Золотаревський у своїй «мініатюрі на теми літерату­ри»— своєму «Критичному вольті»:

В цитатах, сентенціях

Загрузла основа.

По суті —

рецензія,,

про суть —

ані слова!

Пустопорожня балаканина, образа особистості, голо­слівні судження, не підкріплені конкретним аналізом,— то такі позалітературні «відходи», що знаходяться за ме­жами радянської критики, не відповідають її професій­ним, морально-етичним нормам.

>/₂6 373

^[1] Бурсов Б. Критика как литература. Л.: Лениздат, 1964, с. 223.

^[2] Литературная газета, 1979, 14 лнстоп.

^[3] Литературная газета, 1979, 14 лнстоп.

^[4] Словарь литературоведческих терминов. М.: Просвещение, 1974, с. 477.

^[5] Незабутній Максим Рильський. Спогади. К.: Дніпро, 1968, с. 75.

^[6] Незабутній Максим Рильський. Спогади. К.: Дніпро, 1968, с. 75.

^[7] Рильський М. Твори. Держлітвидав, 1962, т. 10, с. 199.

^[8] Гончар О. Твори. К.: Дншро, 1979, т. 6, с. 541.

^[9] Луначарський А. Русская литература. М.: Сов. писатель,

1947, с. 38. - _ч

^[10] Гончар О. Твори. К.: Дншро, 1979, т. 6, с. 541.

^[11] Луначарський А. Русская литература. М.: Сов. писатель,

1947, с. 38. - _ч

^[12] Т а м ж е, с. 436.

^[13] Лебедев А. Эстетические взгляды А. В. Луначарского. Л.: Искусство, 1970, с. 258.

^[14] Короленко В. Г. Собр. соч. М.: ГИХЛ, 1956, т. 10, с, Ш,

КЛЭ, Т, 6. М.: Сов. энциклопедия, 1971, с. 267.

^[15] Короленко В. Г. Собр. соч. М.: ГИХЛ, 1956, т. 10, с, Ш,

КЛЭ, Т, 6. М.: Сов. энциклопедия, 1971, с. 267.

^[16] Літ. Україна, 1974, 12 лютого.

Дата добавления: 2015-10-21