статтях, присвячених Кобзареві. Бачимо їх у Горькоґо, у численних виступах Рильського. Є це в Гончара, зокрема в його блискучих «Письменницьких роздумах», є і в інших письменників, критиків. Принцип партійності в такому разі втілюється у створений автором публіцистичний тип, він розкривається як носій характерних рис загалу, без тієї індивідуалізації, що притаманна творам власне красного письменства. Тому Павличків Малишко в поданому уривкові — це репрезентатор і своїх характерних соціологічних рис, і тих ідейно-політичних рис характеру, що суголосні багатьом радянським письменникам, які у вирі битв із фашистом кували своє слово-меч, слово-заклик до відплати, до перемоги. Про поезію Малишка тут закономірно мовиться як про пісню-взі-рець, слово — приклад у оспівуванні і возвеличенні нашої ратної слави.
У постанові ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» сказано, що слід посилити активність критики «в проведенні лінії партії в галузі художньої творчості». Вирішальним критерієм тут служить участь особи у всенародній справі будівництва комунізму. Критик, що перебуває на партійних позиціях і зіставляє явища літератури з життям, зобов'язаний насамперед показати, як виконує письменник це своє найголовніше завдання. Тому свідома партійна позиція критика невідривна від його активної участі у ідеологічній боротьбі свого часу.
Зброєю критика є ті вихідні теоретичні положення, що дістали завершене мотивування в ленінській праці «Партійна організація і партійна література», знаходять дальший розвиток в рішеннях партії, історичних постановах
XXV та XXVI з'їздів КПРС.
Комуністична партія закликає критиків вигострювати свою професійну майстерність, рішуче давати відсіч будь-яким відступам від нашої ідеології.
Партія закликає наших митців, наших літературних критиків жити інтересами народу, утверджувати правду життя. А це, сказано у Звітній доповіді ЦК КПРС
XXVI з'їзду партії, і є справжня народність, справжня
партійність мистецтва. За таку високу народність, кому-
ністичну партійність радянської художньої літератури й
покликана боротись критика — наш ударний передовий
загін літературного фронту.
ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОЇ КРИТИКИ
Поняття жанру як літературознавчого терміну виникло у Франції у XVI ст. для визначення літературних родів та видів (від франц. ganre — рід, вид), наукове уявлення про які вперше почало формуватися ще в поетиці Арістотеля. В процесі історичного розвитку літературознавства у XVII—XVIII ст. з позицій класицизму трактували це поняття Буало, Готшед, Сумароков; пізніше у своїй системі естетичних понять вмотивував його Ге-гель. Революційно-демократична вітчизняна критика, насамперед В. Бєлінський, запропонувала досить струнку, таку, що не втратила свого значення й сьогодні, систему жанрових класифікацій красного письменства. Наукові розвідки деяких питань теорії жанрів належать також Г. Плеханову.
Далеко менше пощастило літературній критиці, теорія жанрів якої по суті ще не розроблена. Те, що проблема жанрів літературної критики ще чекає свого вирішення, пояснюється насамперед відносною молодістю цієї науки. І хоча як одна із форм суспільної свідомості рухома естетика існує давно, хоча її джерела вбачаємо ще у трактатах Арістотеля, а від часів Еллади до нас дійшли легендарні відомості про нетерпимо упередженого літературного критика Зоїла,— все ж як особливий вид літературної творчості, знаний і відомий широким читацьким масам, як самостійна наука літературна критика цілком належить новим часам. Не старогрецька богиня чуток та поголосу Фама, по сучасному кажучи — богиня інформації, а всюдисущий видавець-журналіст стоїть біля колиски літературної критики. З розвитком журналістики, видавничої справи розвивалося й рецензування, почалося критичне осмислення різноманітної друкованої продукції, причому ці аналітичні судження з самого початку мали рухомі форми і дедалі ставали гнучкішими, різноманітнішими, цікавішими.
У процесі історичного розвитку літератури, відповідно до запитів, потреб життя, виникали, розвивались і змінювались жанри літературної критики. Ці критичні судження, особливо з утвердженням і потужним розвитком критичного реалізму, цілий ряд видатних представників якого в нашому мистецтві вийшли на світові, рубежі, стали такими різносторонніми тому, що їхня гнучка форма цілком відповідала гуманному напрямку літератури, тому революційному змістові, який вкладали у свої критичні розробки Бєлінський, Чернишевський, Добролю-бов, Франко, Леся Українка, Коцюбинський.
Марксистська літературна критика, основи якої закладали К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, у нас характеризується іменами цілого ряду видатних діячів, насамперед іменами першопроходців В. Воровського, М. Оль-мінського, А. Луначарського, які надзвичайно багато зробили і для розвитку формотворчих начал рухомої естетики.
Ці традиції підхоплює і розвиває сучасна радянська критика, зокрема наша українська: О. Білецький і М. Рильський, П. Тичина й М. Бажай, Л. Новиченко й О. Гончар, С. Крижанівський і Д. Павличко. Згадані й незгадані тут письменники, критики, літературознавці багато зробили для розвитку жанрів рухомої естетики.
Рухаються вперед, розвиваються жанри, більшість з яких по суті виробила ще класична критика. Ось її амплітуда жанрових коливань: від невеличкої анотації — до філософськи заглибленого есеїстського виступу, від лаконічного відгуку —до розгорнутої проблемної рецензії. А ще ж були статті, цикли оглядів, серії літературних портретів, розгалужених монографічних праць!
Все це жанрове багатство потребувало осмислення, систематизації, щоб рухати вперед науку про літературу, виробляти нові духовні набутки сучасності. Але якраз саме цього і бракує нашому літературознавству. «Сло-варь литературоведческих терминов» редакторів-укла-дачів Л. І. Тимофєєва та С. В. Тураєва зведеної системи розвитку жанрів літературної критики не дає, а зазначає, що рухому естетику характеризує «різноманітність її жанрів — від короткої рецензії-відгуку на щойно випущений твір до монументальних оглядів, які розглядають розвиток літератури за той чи інший період часу (річні огляди Бєлінського), або ті, що охоплюють твори, пов'язані спільною проблематикою (тематичні огляди, на значенні яких наголошував М. Горький), чи ті, що зіштовхуються з тими чи іншими суперечливими питаннями часу і т. д. Розгляду в К. л. може бути піддана і творчість письменника в цілому, і доля того чи іншого жанру. Так, гострі проблеми європейської драматургії стали предметом розмислів в «Гамбурзькій драматургії» Лес-сінга. При цьому мовиться не стільки про об'ємність різних жанрів К. л., скільки про їх відмінність один від одного і за тональністю, аж до звертань до художньо-публіцистичних форм викладу і т. д. (Лист Бєлінського до Гоголя, «Романтична школа» Гейне)»1.
У підручнику М. Сікорського й С. Брейтбургд «Теория и практика редактирования» (1964) у розділі «Рецензування», який, з огляду на його зміст, треба було назвати «Видавниче рецензування», мовиться про типи й різновиди видавничих рецензій. На наш погляд, запропонована там класифікація і дані визначення дещо застарілі й потребують поправок. У посібнику М. Сікорського «Теория и практика редактирования» (1971) розділу рецензування нема.
Щоправда, д окремих публікаціях, скажімо, у Л. Но-виченка, М. Шамоти, С. Крижанівського можна знайти цікаві спостереження щодо особливостей розвитку критичних жанрів.
Варті пильної уваги відповідні статті «Краткой литературной энциклопедии», де в ґрунтовній статті про літературну критику знаходимо досить цікаві відомості й про її жанри. Так, у статті «Літературна критика» автор вступної частини цієї праці В. Я. Лакшин звертає нашу увагу на характерні формотворчі процеси рухомої естетики, називає деякі її жанри: «В сучасній літературній критиці, — пише він, — культивуються такі жанри, як стаття, рецензія, огляд, есе, літературний портрет, полемічна репліка, бібліографічна замітка»2.
А у статті «Рецензія» пропонується і дрібніше членування — виділення різновидів цього одного із осно§-них жанрів критики:
1 Словарь литературоведческих терминов. М.: Просвещение, 1974, с. 168—169. 2 КЛЭ. М.: Єов. энциклопедия, 1967, т. 4, с. 255. -; 3 КЛЭ, т. 6, с. 267. |
" «1) Невеличка критична або публіцистична стаття,
де твори, що рецензуються, часом стають приводом для
обговорення значного літературного або соціального пи-
тання, має суто полемічний характер; 2) розгорнута
анотація («коротко про книги») — розкриває зміст тво-
ру, нерідко самим добором матеріалу висловлюючи
оцінку; 3) есе, забарвлений ліризмом роздум, навіяний
читанням книги; швидше «самовираз есеїста», ніж ви-
тлумачення прочитаного; 4) авторецензія — викладає
погляд автора на свій твір чи полемізує із тлумаченням
його в критиці»3., V.
Безперечно, це цікава, але, неповна класифікація, вона не відповідає реальному стану розвитку літературної критики, зокрема жанру рецензії в її численних різновидах і вимагає суттєвих поправок. Деякі відомості про жанр статті та рецензії знаходимо у посібнику «Жанри радянської газети»1. У цьому виданні багато про що слушно мовиться, коли йдеться про власне журналістську творчість, публіцистику. Там, де літературна критика, насамперед у своєму публіцистичному прояві, близько підходить і навіть змикається з рухомою естетикою, згаданий посібник, у тому числі й такі його розділи, як «Стаття» та «Рецензія», становлять для тих, хто вивчає жанри літературної критики, безперечний інтерес. На окремі цікаві положення згаданої книги ще будемо далі посилатися.
Та разом з тим слід прямо сказати: питання жанру рецензії, як «малої» критики, тут детально не розроблено, викладено оглядово і якнайзагальніше, а про жанр статті мовиться лише у зв'язку з журналістикою, публіцистикою як такою. У своїх трактовках порушеного питання автори посібника майже не виходять за межі проблем журналістської творчості, залишаючи в стороні більшість того, що в'яже публіцистику і журналістику з природою рухомої естетики, з її жанровим різноманіттям.
Порівнюючи з цим виданням, про жанри літературно-критичної статті та рецензії ширше й грунтовніше мовиться в публікаціях лекцій А. Г. Бочарова «Жанры литературно-художественной критики»2. Ці ж думки висловлено у колективному посібнику «Литературно-художественная критика»3.
Різноманітність й жанрове багатство літературної критики зумовлені природою рухомої естетики, її функціональними властивостями.
! Див.: Жанри радянської газети. К.: Вища школа, 1974. 2 Бочаров А. Г. Жанры литературно-художественной критики. Лекции. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. 3 Баранов В. И., Бочаров А. Г., Суровцев Ю. И. Литературно-художественная критика. М.: Высш. школа, 1982. 1Ш |
Критика як один із розділів науки про літературу з її аналітичними й синтезуючими властивостями є начебто лише «другим поверхом» людської свідомості, вона, з своєї високості ніби розглядає лише нижчий поверх духовної надбудови — той чи інший художній твір. Тим часом добре відомо, що завдання критики суто літери' турно-естетичними функціями не обмежується. Оціночний характер критики, що виявляється у всіх ланках творчого процесу, як і у художній літературі, живиться насамперед всім тим, що дає їй дійсність, життя. Саме цим зумовлені критичні судження про твір «з точки зору життя», тому публіцистичність критики — це пристрасний соціологічний аналіз, журналістське творення «історії сучасності»; тому і публіцистично-аналітична форма критичного виступу, яка є одночасно і науковою, і своєрідно художньою працею. Дослідник мусить бути у всеозброєнні марксистсько-ленінської методології, насамперед послідовно і неухильно дотримуватися принципу комуністичної партійності. Зміст і форма критичного виступу повинні тонко взаємодіяти, про це слід завжди пам'ятати, особливо розв'язуючи принципові питання літературного аналізу.
Ось чому критика як філософська свідомість епохи, як рухома естетика часу має виключно творчий характер з її плинністю, змінністю, передбачаючи разом з тим точне володіння певними навиками літературно-наукової праці. Формотворчі процеси в літературній критиці зумовлені насамперед згаданими головними рисами, що випливають з її природи.
Стосовно форм рухома естетика постає перед нами у вічному плині, змінах, оновленні, жадобі поступу. Жанри історично складаються, розвиваються, сягають вершин свого поступу. Отже, і в цьому відношенні рухома естетика — не «замкнена система» форм, не «закостенілий канон», і еталони довершеності історично складаються—на певнім етапі літературного життя їх бачимо, вловлюємо і рекомендуємо, як взірцеві вияви роботи людського духу. Загалом же класифікаційний порядок жанрів літературної критики уявляється нам як відкрита система форм сучасної рухомої естетики, які, маючи тривке формотворче ядро, увесь час перебувають, відповідно до своїх законів, у русі, динамічних змінах, які у справжніх творців мають творчий і тільки творчий характер.
Ось чому між окремими жанрами грані розмежувань часом важко вловлюються, існує певний симбіоз жанрів, багатство різновидів, з допомогою яких один жанр переходить у інший, а ця «низка переходів» на перший, не зовсім допитливий погляд, здається, розводить деякі
з них на протилежні взаємовиключаючі жанрові полюси.
Щодо фунціональних властивостей критики, її суспільно-дійового призначення, що також не може не позначитися на формі критичного виступу, то тут слід до уваги брати: 1) предмет аналізу; 2) завдання, що розв'язується при аналізі; 3) адресат "(того, на кого розрахований розгляд); 4) засоби «критичних комунікацій»; 5) обсяг критичного виступу.
Предмет аналізу вимагає певної форми аналізу, диктує вимоги оформлення аналізу відповідно до свого змістового наповнення, яке може вкластися лише у певний критичний жанр. Скажімо, такі сучасні романні епопеї, як «Війна і мир» або «Тихий Дон» чи, скажімо, трилогія «Прапороносці» вимагають такого розлого-розгорнутого розгляду, у який тільки і може вміститися їхнє багатство художнього моделювання життя. Обсяг здійсненої письменником тут роботи не йде ні в яке порівняння з тією працею, що передбачається, скажімо, жанром байки, якою б цікавою і довершеною вона не була. При всій суверенності і рівноправності літературних жанрів, добре розуміючи, що в принципі образ мистецтва завжди невичерпний, все ж мусимо зазначити, що аналіз байки вимагає менших зусиль, ніж аналіз епопеї. Тобто жанр художнього твору стоїть у певній відповідності з жанром літературної критики, конкретний художній твір вимагає для себе певної аналітично-поцінувальної форми.
Завдання, що розв'язується критиком, не може не
впливати на форму його виступу. Якщо, скажімо, кри-
тик, аналізуючи не такий уже і «широкоформатний» з
охоплення дійсності твір, вирішив проте повести про
нього проблемну розмову, зробити аналіз «стосовно жит-
тя» і сучасного літературного процесу», то цю розмову
не убгати у звичайну газетну рецензію. Треба писати
щось глибше і більше. І навпаки, на грубезний, але ма-
лоцікавий твір можна відгукнутися й порівнюючи ко-
роткою, але переконливо й кваліфіковано написаною ре-
цензією. Ц
Той, до кого звернений твір, тобто адресат, активно
впливає на форму виступу критика. До різних категорій
читачів (певних соціальних, професійних груп населен-
ня, читачів з різним рівнем літературної підготовки)
критик звертається по-різному, дбаючи про зрозумі-
лість, дохідливість, впливовість свого виступу. У нас
різні за характером друковані органи зі своїми вимогами до матеріалів, зі своїм колом читачів, органи, що орієнтуються здебільшого на певні, найбільш підходящі, бажані для них літературно-критичні жанри. В цій орієнтації на читача є певна межа, за яку ніколи не переходить критик. Визначає цю межу характер критики як науки, а не поверхневого популяризаторства.
Засоби критичних комунікацій — чинник, що також активно впливає на формотворчі тенденції критичного виступу. Маються на увазі журналістські канали зв'язку, з допомогою яких і доходить до читача чи слухача слово критики. Отже, преса, видавництво, радіо, телебачення активно впливають на жанр критичного виступу, вони дають йому життя в тій чи іншій оболонці, передбачаючи формування структури, композиції, манери викладу, стилю. А це все, зрештою, питання жанру, проблеми жанрів рухомої естетики. І, нарешті, запланований певним органом друку розмір критичного виступу стає також активним формотворчим фактором критики.
Слід вважати, що літературна критика, як особливий вияв ідеологічної діяльності людини, як прояв суспільної свідомості, становить собою таку духовну цілісність, що дає підставу розглядати рухому естетику як явище порядку, яке включає в себе відповідні родові ознаки і тому її поняття в чомусь збігається з поняттям роду. Відповідно до свого функціонування, літературна критика в свою чергу поділяється на два великі видові потоки: критику «відкриту» і критику «закриту».
До «закритої» критики відносимо видавниче рецензування. Це «закрита» критика, бо адресатом видавничої рецензії, окрім автора рукопису, що рецензується, є лише один-два, щонайбільше три видавничі працівники, тобто така критика не виходить за межі видавничої інституції, вона не розрахована на широкого читача, отже —- «закрита».
«Відкрита» критика — це критика у пресі, на радіо й телебаченні, це ті публікації, які здійснює видавництво, випускаючи у світ літературно-критичні видання. Оскільки ця духовна продукція розрахована в основному на масового читача, то саме тому вона і називається «відкрита».
Далі розглянемо жанри «відкритої» критики, яку В. Бєлінський, з огляду на особливості її функціонування, розподіляв, в свою чергу, на дві великі групи: крити-
ку «велику» і критику «малу» (тут і далі послуговуємось термінологією В. Бєлінського).
Якщо висловлене вище подати у схемі, то вона матиме такий вигляд:
Під «великою» критикою розуміємо здійснення широко розгалуженого аналітичного розгляду творів з їх історико-теоретичним «розтином» і відповідним поцінуванням, заглибленням у життя і літературний процес з досить детальним аналізом окремих літературних здобутків. «Велика» критика — це серйозне дослідження зі своїм науковим апаратом предмету розгляду.
Історично склалися зараз такі жанри «великої» критики: монографія, літературно-критичний нарис, літературно-критичний портрет, книга-біографія, книга-аль-бом, стаття.
Літературно-критичну замітку розглядатимемо далі як перехідну жанрову форму між «великою» і «малою» критикою.
Монографія (від гр. топов — один і дгарЬо —■ пишу) — широке наукове дослідження, в якому висвітлюється одна якась проблема, певна загальнозначима тема,. аргументована аналітичними викладками, що підводять, до якогось висновку. Тут обов'язкові посилання на джерела, біографічні відомості з предмету аналізу, всі факти мають бути перевірені й точні.
Передбачається, що літературно-критична монографія — значний твір науки про літературу, де подається ґрунтовний і всебічний аналіз певного літературного явища в широких історико-літературних опосередкуваннях і зв'язках з життям. Літературно-критична монографія передбачає наявність наукового апарату дослідження.
У свою чергу монографічний жанр включає в; себе такі характерні відмінності, які дають підстави виділити в ньому такі типологічні осередки:
а) монографія-портрет — літературно-критичний твір
про видатного сучасного письменника, широкий розгляд
і оцінка його життєвого і творчого шляху, визначення
місця, яке. займає автор у літературі;
б) проблемна монографія — літературно-критичний
твір, що порушує й розробляє проблемні питання літера-
турного розвитку, провідні тенденції сучасного літера-
турного руху;
в) монографія про певний період розвитку сучасної
літератури, наукове висвітлення особливостей розвитку
літератури протягом якогось відрізку часу;
г) змішаний тип монографічного дослідження, де за-
значені вище характерні риси, притаманні трьом попе-
реднім різновидам жанру, виявляються і переплітають-
115
Рибак», 1963), М. Ільницького («Барви і тіні поетичного слова», 1967), В. Мельника («Сюжети. Конфлікти. Характери», 1977), К. Волинського («Праця як творчість», 1977), І. Зуба («Степан Олійник», 1978), О. Дя-ченка («Література і революція», 1979), Ю. Костюка («Іван Рачада», 1980), Л. Федоровської («Романи Юрія Мушкетика», 1982).
Літературно-критичний портрет — стислий розгляд творчості певного письменника, характеристика його творчого обличчя, літературної та громадської діяльності, лаконічна оцінка доробку автора.
Різні видавництва видають літературні портрети відповідно до своїх профілюючих інтересів. Тому випущені ними видання відрізняються як складом авторів, творчість яких висвітлюється, так і манерою аналізу, стилем викладу. Так, видавництво «Дніпро» планує випуск у світ літературних портретів про письменників-класиків, «Радянський письменник» може пропагувати творчість видатних сучасних митців, а «Радянська школа» у всьому обмежує себе програмними вимогами середньої школи. Такого типу популярні видання випускає у світ і видавництво «Знання». Розмір літературного портрета тут не перевищує трьох друкованих аркушів.
Багато літературних портретів написав у свій час І. Франко. Це такі його твори, як «Осип Юрій Федько-вич», «Леся Українка», «Еміль Золя, його життя і писання» та ін. Типові сучасні літературні портрети ми знаходимо, скажімо, серед літературного доробку Л. Новиченка («Мирослав Ірчан», 1958), О. Килимника («Олесь Гончар», 1959, «Григорій Епік», 1960), А. Клоччі («Ілля ГоніМов», 1960), М. Острика («Леонід Смілян-ський», 1964), М. Дубини («Творчість Любомира Дми-терка», 1977), І. Семенчука («Олесь Гончар», 1978) та ін.
Літературно-критична книга-біографія про письменника — значний обсягом літературно-критичний жанр, де дослідницькі пошуки автора вдало поєднуються з його публіцистичним заглибленням у предмет вивчення, а документалізм супроводжується своєрідною суто художницькою манерою викладу фактів. Розшуки і аналіз життєвих першооснов, суспільних подій, різних літературних чинників, точна «паспортизація» всіх цих даних, які стають реаліями твору, сполучається тут з вільною розповіддю автора-оповідача, часом сповіддю свідків і очевидців минулого, публіцистичними образно-емоційними розмірковуваннями критика, які допомагають йому психологічно вмотивованіше і, зрештою, точніше змалювати внутрішній портрет письменника, заглибитись у суть його творчості. Це, безперечно, есеїстська манера письма.
Книга-біографія ■— той жанр, де через особу письменника «просвічують» його художні здобутки, а через його творчі звершення вимальовується самий образ митця. Якщо такого роду дослідження грунтуються на правильній методологічній основі, то в процесі пізнання складна взаємодія суб'єктивного і об'єктивного перебувають у тій гармонійній єдності, що якраз і допомагають висвітлити об'єктивну істину, ту об'єктивну істину, критерієм якої є завжди суспільна практика. В науці про літературу суспільною практикою є історичний досвід розвитку літератури й літературознавства. В такого роду творах яскраво відтворюється і особа письменника, і особа самого критика.
Має рацію дослідник, який у зв'язку з цим пише: «Літературна критика залишається само собою, лише сприяючи літературі в пізнанні того, якою є природа людська. І їй доводиться починати з того предмету, що здійснює це пізнання, іншими словами — з письменника. Питання в тому, якими шляхами і способами вона це робить». Це не означає, пише далі вчений, що критики мусять «перетворювати свої критичні статті в сповідальні монологи». Але треба пам'ятати, що неможливий аналіз без самоаналізу, «а критик тільки те й робить, що аналізує, при чому на виду у всіх». І знову далі: «Говорити про літературу — однаково, що мовити про народ. А народ складається із людей» Книга-біографія і покликана якраз показати цих людей — людину-автора у відношенні, взаємозв'язках з людським суспільством, людьми-персонажами авторових творів.
Б. Бурсов у своїй книзі «Особистість Достоєвського» якраз і намагався реалізувати в названому нами вище жанрі саме таке завдання. Тому жанр цього твору Б. Бурсов визначає як «роман-дослідження» (на наш погляд — це один із різновидів жанру кнйги-.біографі'ї), а видавництво у анотації до видання характеризує його таким чином:
«Книга професора Б. І. Бурсова «Особистість Досто-євського», яка насичена біографічно-психологічяими і літературно-стилістичними характеристиками, а також широкими історично-літературними узагальненнями, що грунтуються на міцному фундаменті наукового дослідження, за своєю побудовою та викладом є вільним пові-ствуванням, в центрі якого Достоєвський — людина і письменник»[1]. Чимало такого роду творів є в західноєвропейській літературі, кращі з них — окремі твори Г. Лану, А. Моруа — у нас перекладено і видано.
В українській радянській літературі, де є багато художніх творів про письменників (романи і повісті С. Ва-сильченка, 3. Тулуб, О. Ільченка, Л. Смілянського, М. Сиротюка, П. Колесника, М. Олійника, Ю. Збанаць-кого, Оксани Іваненко, Василя Шевчука, Н. Рибака, І. Пільгука та ін.), досліджень типу книга-біографія обмаль. Хіба що можна згадати книги П. Жура про Т. Шевченка «Третя зустріч» (1970), «Шевченківський Петербург» (1972) та особливо його «Літо перше» (1979), а також повість-есе автора цих рядків («Спалах» (1969), видання С. Тельнюка «Павло Тичина» (1979), художні біографії А. Костенка «Леся Українка» (1970) та «Андрій Малишко» (1981).
Книга-альбом про письменника —особливе документально-ілюстроване видання, яке в історико-літератур-іному плані розкриває творчий шлях автора та з допомогою фотодокументів, художніх ілюстрацій відтворює образ митця, показує і оцінює суспільну вагу його духовних здобутків. Видання включає в себе статтю-пе-редмову, де характеризується творчість письменника, окремо подається життєпис головних подій, пов'язаних з особою митця та його творчістю. Основну частину видання складає фото^документальний та літературно-критичний матеріал про автора та його творчість, цитація вибраних висловлювань та цитатно-ілюстративний матеріал з творів; письменника. Видання завершує список використаної та рекомендованої літератури.
Альбом будується за хронологічно-тематичним принципом відповідно до певної періодизації, що відображає етапи творчого шляху митця і засвідчується розділами книги-альбому. Все це підпорядковано якійсь головній ідеї, що виражає напрямок, пафос творчості митця. Цей пафос виражається у епіграфі до книги, як от, скажімо, у книзі-альбомі про В. М. Сосюру:
О, мій народе!
Труд твій єднає серця, як і ріки, в ріднім і славнім краю. Хай моя пісня прославить навіки силу і правду твою.
Книги-альбоми про письменників у нашій республіці видає видавництво «Радянська школа» (вже вийшли у світ видання, де висвітлюється творчість Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри).
Стаття — один із найпоширеніших публіцистичних літературно-критичних жанрів преси, різних збірників та альманахів: своєрідна журналістська розв'язка важливої суспільно-політичної та літературної теми. «Стаття характеризується як одна з основних форм дослідження фактів, подій матеріального і духовного життя суспільства, їх узагальнення». У жанрі статті простежуються «зовнішні зв'язки, що з'єднують аналізовану ситуацію з «світом» оточуючих соціальних проблем сучасності». «Концепція статті — екстракт осмислених публіцистом фактів. Вона створюється на основі аналізу соціальних закономірностей» Для статті є характерним висвітлення певних конкретних питань з глибоким теоретичним осмисленням їх, аналіз фактів, що передбачає узагальнення. Тому аналіз і синтез, доведення з допомогою аргументацій і висновки, що випливають з цих викладок, посилань — питомі ознаки статті як жанру. Світоглядні концепції журналіста мають вирішальне значення для його творчості взагалі, в тому числі й тоді, коли він вдається до створення такого поважного і мобільного жанру публіцистики, як стаття.
Літературно-критична стаття — досить широке за охопленням матеріалу і порівняно глибоке за аналітичним проникненням в художні твори дослідження, де розглядається певне літературне явище стосовно життя й літературного процесу.
Стаття обов'язково включає в себе:
а) аналітичну характеристику досліджуваних літературних та життєвих процесів;
Жанри радянської газети, с. 117.
б) поцінувальні підсумки, побажання чи зауваження, що випливають із зробленого аналізу.
Аналіз і синтез визначають дух і напрямок жанру статті як однієї Із основних поважних і вельми мобільних літературно-критичних форм.
У статтях розглядаються окремі твори, певні літературні явища та визначаються загальні тенденції руху красного письменства. Обсяг статті довільний — від кількох сторінок машинопису до розгалуженого циклу взаємозв'язаних публікацій (наприклад, статті В.. Бєлінського про Пушкіна, оглядові статті І. Франка про сучасну літературу, де аналізуються цілі періоди духовного поступу суспільства). Обсяг статті зумовлюється предметом дослідження та тими завданнями, що прагне розв'язати критик.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |