Рано-вранці рій повстанців вирушив із тринадцятого бльоку до польського генерала в Авгсбурзі, але без повстанських кулеметів, автоматів й гранат. Навіть свою малу «пукавку» я залишив на ліжку під матрацом. Повстанці пристійно одягнені, «під краватками», веселі й дотепні.
Кожна гарна німкеня стає темою жартів, а поїзд мчить по окупованій Баварії, але вільнішій, ніж за Гітлера. Павук сміється з Чумакової «ідеї», каже, що «візита» до польського генерала без повстанської зброї — даремна витрата часу.
У великій почекальні генерала досить багато людей. Одні входили, інші виходили з різних бічних дверей.
Я сказав секретарці-лотишці, що тринадцять вояків УПА бажають побачення з паном генералом. Секретарка зголосила телефоном, а я плянував «стратегію» розмови з генералом. «Цікаво, — думав я, — якою мовою буде говорити той генерал, бо тут урядова мова німецька...»
Генералові теж, напевне, було дуже цікаво зустрітися з українськими повстанцями, бо незабаром він викликав їх до свого бюра.
— Гутен таг! — привітався я німецькою мовою, а за мною до просторого кабінету зайшло дванадцять друзів.
Генерал потиснув мою руку, а я із звички цокнув легко закаблуками.
— Проше сядаць, — сказав генерал польською мовою.
— Дякую, — відповів я по-українськи.
— Ви з українського резистансу? — запитав генерал.
— Так.
— А де ви оперували?
— Між Перемишлем і Криницею.
— Та це ж у глибині Польщі, — трохи здивовано, а трохи обурено вигукнув генерал.
— Пане генерале! Мені здається, що ми тут не спроможні усталити наші кордони, — відповів я жартома.
— Чи знаєте щось про бій, в якому загинув генерал Вальтер?
Таке запитання мене дуже насторожило, бо Вальтером називали цього генерала тільки комуністи, а дійсне його прізвище — Свєрчевський.
— Так. Він виїхав на інспекцію в дуже небезпечний терен, про що знала наша розвідка, і в бою біля Яблінки загинув.
— Проти кого ви воювали?
— Проти московської імперії і всіх її вислужників!
Павук сидів біля мене і часто торкав мене ногою, немов промовляючи: «Чи ж я тобі не казав, що з того нічого не вийде?»
Але я не жалував. Для мене це була найцікавіша в моєму житті розмова з польським генералом...
— Який тепер моральний стан польського війська, на вашу думку? — запитав генерал.
Запитання сподобалося мені, і я відповів на нього докладно:
— Дуже мізерний. На мою думку, з трьох причин: Перша — наші ідеї і наше гасло «воля народам, воля людині!» та успішні на протязі років бої УПА, з одного боку, морально роззброюють, а з другого — лякають польських вояків-новобранців. Друга причина — це партизанські відділи і члени Армії Крайової (АК), ідеї якої морально і національне перевищують безідейне теперішнє польське військо. А третя — це масова присутність московських старишин і політруків у польській армії з їх російською мовою, що дуже від'ємно впливає на амбітний польський нарід.
Генерал замислився, а за якусь хвилину запитав:
— Чим можу служити?
— Пане генерале! Ми одержали право політичного притулку від американського головнокомандуючого в Німеччині ге рала Клея і просимо дати нам документи.
Генерал підвівся із вигідного крісла і звернувся до всіх присутніх повстанців:
— Тому, що ви воювали проти держав, які є членами Об'єднаних Націй, я не можу дати вам таких документів.
Я підвівся із свого крісла й коротко, по-військовому заявив:
— Пане генерале! Ми горді, що наша нація бореться проти московських імперіялістів, воює проти таких членів Об'єднаних Націй. А вас, поляків, якщо не зміните своєї політики і ви станете разом з іншими поневоленими народами проти московської імперії, чекає ще кілька розборів Польщі і довга неволя.
Я цокнув на прощання закаблуками, повернувся і попрямував до виходу, а за мною і всі мої друзі. На моєму обличчі грала усмішка задоволення, хоч я не дістав бажаних документів.
У місті в ресторані якогось емігранта повстанці випили по гальбі баварського пива, закусили смачними ковбасками з квашеною капустою і подалися на станцію. Вертаючись до Байройту, Павук мав нову тему до жартів, а саме про польського генерала.
Але Павукові жарти не заспокоювали повстанців. Виринула знову справа документів. Хтось твердив, що таборовики мають так звані кен-карти, які легко підробити, але з нами справа гірша. У статуті ІРО, як організації міжнародної допомоги емігрантам, є передумова, що той, хто брав будь-яку участь у боротьбі проти будь-якого члена ОН, не може користати з тієї допомоги.
— Ясне, як сонце! — сказав Павук. — Тепер прийдеться цього члена ОН перепросити. Тому завтра їдемо до Москви!
Знову регіт.
На маленькій якійсь станції до вагона увійшла молода гарна німкеня, з довгим ясним волоссям і з великими синіми очима. На руках тримала дворічну дитину — чорне негреня із ясними очима й біленькими зубками. Дитина пригорталася до неї і кликала по-німецьки «мутті». Досить цікава картина, повстанці вп'яли в неї очі, а німкеня, немов того й не помічала, щиро, по-материнському пригортала свою дитину.
Наступного дня одна частина вояків робила порядок у крамниці, а друга прибирала на квартирі. Тільки Павук не міг забути «вчорашнього генерала».
Я зробив список потрібних до крамниці товарів, вписав денний уторг до касової книги, а тоді із Зіркою, Павуком і Канею вийшов на таборову площу пройтися. На майдані біля тринадцятого бльоку багато людей. Дітвора гасає з м'ячем, декотрі щасливіші їздять самокатами (велосипедами). Молодші учні ходять гуртом, а старші гімназисти — переважно парами.
Повстанці знову говорили про документи, що стали пекучою проблемою. Одні хотіли виїхати до рідні за океан, декотрі думали вінчатися, але без документів усі пляни були нереальні.
Я просто не хотів вірити, що за такої великої кількости українців на високих постах в ІРО, а також і по німецьких установах, не можна виробити документів для повстанців. Ось завтра я вибираюся їхати до Мюнхену, де урядує представник Українського Допомогового Комітету, д-р Смук...
Ми пройшли крізь браму і опинилися у гарному великому парку. Між рідкими високими деревами, стежками серед чистої зелені низької трави проходжувалися люди. Де-не-де сиділи гурти, а то й пари. В одному гурті, під пригравання гітари, співали: «На чайочок прийди ти до мене...» Вони співали тихо, чистими гарними голосами. Уже надвечір назустріч воякам надійшли троє дівчат і один хлопець, між ними була й Таня.
Зірка, привітавшись із дівчатами, запитав, відколи троянди ходять стежками парку, а я легко вклонився Тані і за звичкою підніс пальці до чола.
Тепер ми всі разом верталися до табору. Незабаром розбилися на пари. Я ішов із Танею позаду. Вона запитала:
— Куди ж то вчора військо виїздило з табору і залишило нас без захисту?
— На бій! — з усмішкою відповів я, і відійшов кілька кроків набік, щоб зірвати квітку для Тані. Був у душі задоволений, що вона запримітила нашу вчорашню відсутність.
Подав їй квітку, вона подякувала і сказала:
— А чи знаєте, що за зірвання тієї квітки вас можуть посадити до в'язниці?
— З приємністю відсидів би!
Замість пройти крізь браму до табору, я далі йшов тією ж стежкою в іншу частину парку, а Таня не перечила, немов не завважила. Але негайно почала роззувати свої мешти, мовляв, любить ходити по м'якій траві босоніж. Я узяв від неї мешти і побачив, що в них підошви, як тоненький папірець. Тепер зрозумів, чому вона скинула їх із ніг. Знала, що ступить кілька соток кроків по тій траві і з її мештів залишаться тільки клапті. Ми довго ходили по парку. Сьогодні я уже мав успіх. Ми трималися за руки. Звичайно весела в товаристві Таня, залишившись зі мною сам на сам, була поважна. Цікавилася українською революцією, участю дівчат у боротьбі в Краю. Потім почала розмову про працю в юнацьких організаціях, а наприкінці розповіла про недавно прочитану книжку.
— Здається, ми надто забарилися тут, а в мене завтра іспит, боюся, що засплю, — сказала Таня, і ми звернули до табору.
— Панно Таню, я завтра їду до Мюнхену, думаю, що вернуся в суботу ввечері. Я ще дуже мало знаю Байройт поза торговельними вулицями. Збираюся його оглянути в неділю по полудні. Чи можу запросити вас на прогулянку по Байройті?
— З приємністю. Оглянемо театр Вагнера, покажу вам його хату й могилу в парку...
На прощання, коли я дякував Тані за гарний вечір, мені дуже хотілося пригорнути її і поцілувати, але не відважився.
Таня подалася сходами на перший поверх, а за нею пішов і я. Вона зупинилася й запитала:
— Чи не заблудили ви? Ваша ж кімната на партері!
— А ви дивуєтеся? З вами легко можна втратити і голову, — усміхнувся я, але поминув перший поверх і ступив на другий.
— О, ви на шахи... а я вже була злякалася...
У клюбі повно людей і диму. За одним столом чути голосне політикування, за іншим — нестримні вигуки і виляскування раз-по-раз об стіл. Це «бавилися» картярі. На такий гармидер і гамір нарікали шахісти. Тут я побачив керівника шевським верстатом і згадав про Танині мешти. Я не міг пригадати собі його прізвища, тому звернувся до нього просто через «ви».
— Чи ви знаєте панну Таню з бурси? — запитав я.
— Так. Чому питаєте?
— Я хотів би замовити у вас для неї мешти, та якось незручно питати її про міру. Як з того вийти?
— Думаю, що вгадаю. Зрештою, зроблю трошки більші, — відповів швець.
— Добре, — погодився я і просив його зробити мешти якнайшвидше, бо вона вже майже боса.
— До тижня зроблю.
— Дякую. — І я пішов до своєї кімнати відпочивати, бо завтра чекає мене далека дорога.
Рано-вранці я уже на станції. Кілька хвилин і поїзд рушас на південь. На диво, сьогодні людей мало, багато порожніх місць.
Звичайно, я любив дивитися крізь вікно на околиці, особливо на ліси, вони ж такі подібні до тих лісів на Рідних землях, у яких я прожив кілька напружених, незабутніх років. Але сьогодні я був чомусь замислений. Вийняв із кишені невеличкого формату українську емігрантську газету. Почав читати. На половині статті, в якій знову засуджувалося «безглузду бандерівську політику» і «розлам», я відкинув газету і почав думати. Що за причина тих емігрантських антагонізмів? Вирішив після відвідин д-ра Смука поїхати до Регенсбургу, де була головна квартира командування рейдуючого відділу УПА.
Мюнхен — велике й рухливе місто, на вулицях часто чути якусь ненімецьку мову, найчастіше слов'янську.
Без великих труднощів я знайшов будинок і кабінет Українського Допомогового Комітету. Тут побачив і досить багато людей, почув і їхні різні нарікання. Мені також виглядало все дивним. Чому б не дати людям праці у відбудові знищених війною країн? Чого жебрати для біженців по цілому світі, а з тієї жебранини більшу частину ще й розкрадають, поки вона дістанеться до таборів?
Не краще було й з тими приділами по таборах. Така система витворювала в людей рабські нахили, плекала в них заздрощі й ненависть між ними.
Я хотів побачити, як на практиці працює Український Допомоговий Комітет. Адже до Комітету напливало досить багато щедрих пожертв наших земляків за окаеном. Уже на перший погляд можна було завважити роздутий адміністративний апарат на чолі з д-ром Смуком.
— Що хочете? — запитав мене д-р Смук.
Така дивна американська безцеремонна діловитість заскочила мене. «Цікаво, — подумав я, — чому в тій установі бракує навіть елементарної увічливости?»
Мені спав на думку польський генерал в Лінсбурзі та його аристократичні манери. Яка різниця між ним і д-ром Смуком, хоч вона обидва на високих становищах.
Я з'ясував д-рові Смукові всю справу з документами і просив, чи не міг би він якось допомогти упістам, або бодай порадити, де можна дістати документи.
— Це нелегальна і політична справа. Ми такими речами не займаємося, — відповів д-р Смук. Витягнув із кишені 5 долярів і поклав на столі переді мною. Я відсунув п'ятку і сказав:
— Пробачте, що забрав вам цінний час. До побачення. — І вийшов.
Вже в дорозі до Регенсбургу я довго думав і порівнював жертовний, геройський нарід в Краю та деяких «самозбережників» власної шкури на еміграції.
У Регенсбурзі я зустрівся зі своїми друзями — Бартлем, Петьою, Смиком і Лозою, а тоді зайшов на квартиру командира Громенка, і — як колись у відділі — зголосив по-військовому свій прихід.
— Сідайте, Чумаче, розказуйте, як живе наше вояцтво.
— Дякую, непогано. Загально люди ставляться до нас дуже добре, матеріяльно ми самозарадні завдяки крамниці, тільки справа з документами пекуча.
І я розповів про зустріч із польським генералом та з д-ром Смуком.
Командир Громенко засміявся і запитав:
— Відколи повстанці ходять жебрати до польських генералів? Я пустив цей докір повз вуха і запитав:
— Що нового? Чи є якісь вістки з Краю? Як тримається наша братія тут?
— У Краю відділи поділено на менші групи, — розповідав сотник, — боротьба триває далі. Недавно перейшло на Захід кількох повстанців із Ярославщини, і з їхніх оповідань виходить, що й там тепер не легше, ніж було в Перемищині та Лемківщині. А на еміграції виникли якісь непорозуміння між Лебедем і Проводом ОУН, що погано впливає на низи, дезорієнтує їх і навіть викликає поділ думок між вояцтвом УПА.
Було видно, що командир дуже переживав це непорозуміння Лебедя з Проводом.
— Хто поділяє думку Лебедя? — запитав я.
— Є кількох, — відповів командир. — а між ними і полковник Калина, що працював у військовій референтурі при Проводі. Саме за його посередництвом ми були пов'язані з Проводом.
Я поспішав до поїзду й тому запитав:
— А як справа з документами?
— Добре, що ви пригадали. Вже маю для вас чисті анкети документів. Постарайтеся їх виповнити підібраними іменами й прізвищами, датами народжень та відбитками пальців, а тоді перешліть їх інженерові С. Це наш старий революціонер і віддана людина.
Я забрав анкети, попрощався з командиром і подався на станцію. Вістки, що їх почув від командира, дуже мене турбували.
Поїзд їхав до Байройту, ставав на кожній станції, а я роздумував про непорозуміння між Лебедем і Проводом.
Цікаво, що сталося? Лебідь був колись одним з кращих у Проводі, а тепер пішов на такий крок. У сорок п'ятому році він залишив боротьбу в Україні й подався на Захід. Чому? Невже ж тут не було людей вести політику? Адже Я. Стецько чудово з неї вив'язувався і мав добрі успіхи. А в Краю у тій велетенській боротьбі людей із таким революційним стажем, який мав Лебідь, дуже бракувало.
Стахів і Прокоп мене не дуже цікавили. Натомість про незнаного мені особисто полковника Калину я довго думав: «Вояцтво рейдуючого відділу дуже здисципліноване і напевне підпорядковується командному складові, аж до цього полковника. Виходить, що дисципліна й підпорядкованість обов'язкові для всіх, крім самого полковника».
Із станції я подався просто до табору. Ранок був холодний і мрячний, утомлений думками поклався до ліжка і заснув...
Пробудив мене дзенькіт кухонного посуду. Повстанці обідали... Раптом пригадав собі, що я домовився зустрітися сьогодні з Танею. Швидко встав, зібрався і похапцем випив чашку кави з молоком. Гудим, побачивши, як я поспішаю, жартома запитав:
— Політичні чи торговельні справи тебе чекають?
Я усміхнувся і подався на умовлене місце. Вже здалека побачив Таню. Вона у гарному білому костюмчику, з торбинкою на плечі, з гарною зачіскою, повільно походжала по таборовому парку. Мені було прикро, що спізнився, тому почав запитом:
— Чи приймете, панно Таню, моє перепрошення за спізнення?
— Від цивіля, може, й прийняла б, а від вояка — ніколи! Постараюся відплатити спізненням на півгодини.
— З приємністю приймаю і вже радію, що обіцяєте другу зустріч.
Повільним кроком рушили ми в напрямі міста. Я задивився на гарну й статечну дівчину. Таня від шістнадцятого року свого життя сама, без батьків, перетривала воєнну хуртовину, а тепер здобуває собі освіту. Поведінка її дуже шляхетна. Має і добрий смак у власних переробках скромних приділових одягів на елегантні вбрання.
— Розкажіть, що нового в нашому політичному житті на еміграції, чи є якісь нові вістки з України?
— Невже вас цікавлять і такі питання? — здивувався я.
— Так, це заслуга доктора М., — відповіла Таня. — Він наймолодший з емігрантів, здобув докторат і тепер дуже запопадливо з нами працює.
Ми говорили про Легенду, Старуха, Грицая, про першу конференцію УГВР, про завзятий бій охоронних відділів під час тієї конференції. Я довго розповідав, нарешті подумав, що моя розмова виглядає більше на організаційну зустріч, ніж на побачення з дівчиною, тому хотів змінити тему, але Таня знову запитала:
— Ви ще не розповіли мені про вашу подорож до Мюнхену і Регенсбургу.
— Найцікавіше з цієї подорожі, — відповів я, — було те, що я дізнався в Регенсбурзі: Провід уже оформлює наші документи. А в Мюнхені всі мої оббивання порогів наших легальних установ були безуспішні.
— Вістка про полагодження справи ваших документів дуже добра, сподіваюсь, що незабаром будемо бавитися на весіллях Гудима і Зірки.
— А більше нікому такого щастя не бажаєте? — нібито жартома запитав я.
— Може, і на вашому, якщо запросите, — відповіла Таня і глянула мені прямо в очі...
Ми йшли під гору. Дорога зникла десь у парку, а з правого боку стояла велика, незвичайної форми будова. Це був театр Вагнера.
— Кажуть, — мовила Таня, — що в цьому будинку є найкраща. найакустичніша на всю Німеччину заля. Шкода, що ми не мали змоги побувати тут на концерті Руснака і Матіяша.
І розмова перейшла на наші театральні сили на еміграції. Уже надвечір ми проходили гарним великим міським парком. Таня показала на якусь стару будівлю і сказала:
— Ось музей Вагнера, а он у тому домі, в парку, він жив. За хвилину ми були біля могили Вагнера. Майже нарівні з покошеною травою лежала таблиця з написом.
Але я того напису не читав, думав про інші могили:
— Знаєте, панно Таню, могили визначних людей — це сторожі й охоронці нових поколінь народу, тому ворог так безпощадно нищить наші могили. Над Сяном, біля Володзької, на гарній горі між лісами був дуже великий цвинтар вояків УПА. Ця місцевість довго була недоступна ворогові. Там ми ховали наших героїв, а цивільне населення, переважно дівчата, перетворили той цвинтар на дуже гарний квітник із довгими рядами березових хрестів. Навесні сорок сьомого року ворог кинув на цей терен сотні тисяч свого війська і по-варварськи знищив могили упістів.
На вулицях міста спалахнули ліхтарі, між великими деревами показалася на небі вечірня зірка.
Ми верталися додому замислені, кожне занурене в спогади... У таборі я відімкнув крамницю, Таня оглядала різний товар, а потім сказала:
— Як бачу, ваша крамниця багатшає.
Я узяв пачку цигарок, розкоркував пляшку славного в Німеччині яблучного соку, і ми випили по склянці.
Вийшли на двір, над обрієм ніби завис жовтий місяць і він додав мені відваги:
— Погляньте, панно Таню, який гарний місяць! Чи не вернутися нам до парку?
— А чому б ні? — запитом відповіла Таня. — Ще не пізно... Була гарна тепла осінь. Удень снувалося по парку бабине літо, а тепер тут проходжувалися закохані пари. Таня взяла несміливого вояка попід руку, і вони поволі йшли стежкою в долину. до шумливого потоку. Через нього в кількох місцях були збудовані для пішоходів вузенькі містки. Молодість і повний місяць дедалі більше додавали мені відваги, і я уже кілька разів притиснув до себе Танину руку, що лежала на мойому лікті. Випадково, чи, може, ні — Таня також притулилася до мене.
Спинилися на мініятюрному, немов у казці, містку. З обидвох боків високі схили, з яких звисало густе гілля дерев. Понад містком, кілька метрів вище, був ще один місток, а ще далі — великий, залізної конструкції залізничний міст.
— Як тут гарно! Погляньте, панно Таню: місток над містком, а там, вгорі, ще один міст...
Все це нагадувало мені рідні карпатські яри, і я ще більше милувався навколишньою красою. Над глибоким яром, над деревами тисячі зірок, між ними повний місяць, як у Карпатах... Повстанський побратим...
Але тут не Карпати, всюди мирна тиша, а біля мене гарна й чесна дівчина...
Та мої думки линули на Схід. Мої бойові побратими десь у лісах поранені, голодні... А інші, може, саме в цю хвилину зводять бої... А скільки їх за дротами, далеко...
Я просив Бога, щоб дав їм силу витримати, гаряче бажав, щоб вони здобули на своїй рідній землі право жити вільно й щасливо, як ось я, оцього вечора, почуваю себе щасливим у далекій Німеччині.
— Пане Чумак! — сказала Таня. — Я вже кілька хвилин вас спостерігаю, чи не могли б ви сказати мені, де ви в цю хвилину думками? Може з «нею»?
Я усміхнувся, притулив її теплу руку до свого лиця і промовив:
— Питаєте, чи кохав я в своєму житті? Хочете знати?
— Хотіла б, — відповіла Таня.
— Так, панно Таню, колись я був дуже закоханий... Вона була вчителькою, а я був її тринадцятилітнім учнем...
Таня засміялася, а потім уже поважнішим тоном запитала:
— А між тринадцятьма і двадцятьп'ятьма роками ви нікого не кохали?
Тепер уже без жарту я признався:
— Так, любив Марійку. Але вона вже напевне проказала молитву за мою грішну душу... Вийшла заміж і, мабуть, уже годує своїх діточок...
— Чи тепер ви були думками з нею?
— Ні, Танечко! — Це вперше я звернувся до неї без величання «панно». — Я був думками з друзями і бажав їм щастя. Я хотів би передати їм хоч крихітку того щастя, що його відчуваю тут із вами.
Вона дивилася мені пильно у вічі, але не знайшла в них навіть тіні неправди.
Вечір ставав холодніший. Таня була легко одягнена, тому я скинув свою блюзку й накинув їй на плечі.
— Та вам самому буде холодно!
— Я звик до холоду, панно Таню.
Я сперся плечима об поруччя містка, тримав обидві її руки в своїх і мовчки довго дивився на любу дівчину. Вона також дивилася на мене мовчки, а тоді сказала:
— Ви знову щось думаєте, мені невідоме...
— Ні, я просто дивлюся на вас, Таню, і бажаю, щоб цей щасливий вечір лишився в моїй пам'яті на все моє життя.
Замість відповіді, Таня притулила свою голову до моїх грудей...
Я ніжно-ніжно пригорнув її до себе і наші уста з'єдналися у довгому поцілунку...
Десь за парканом у якомусь господарстві заспівав півень. Я поглянув на годинника, було вже по півночі, й ми рушили до табору. Попрощалися й розійшлися.
Я довго не міг заснути. Був певний, що цієї гарної й чесної дівчини я ніколи не забуду. Але турбувало мене невідоме майбутнє. Незабаром, я знав, табори розпустять і навряд чи придадуться мені мої військові й торговельні знання у західному світі. Найпевніше, доведеться джаганом, лопатою або сокирою і пилою здобувати засоби до життя. Я — завжди втомлений, в подертому одязі, а у хаті злидні, діти голодні, помарніла від тяжкого життя Таня.
— О, ні! — немов прокинувшись від глибокого сну, я майже вголос зойкнув. — Таку любов краще в зародку задушити.
Так диктував мені розум, але з розумом завзято змагалося серце.
Раненько я уже був на ногах. Розділив працю між своїх співробітників. В крамниці відбувався облік краму, а я наздоганяв занедбане книговодство...
На другий день поїхав на закуп товару, а по обіді написав звіт до командира Громенка. Про непорозуміння «на горі» нічого друзям не говорив, хоч знав, що вони довідаються із преси. Я не хотів, щоб у моїй групі виникли дезорієнтація і непорозуміння.
Таня вже склала іспити і за кілька днів закінчить навчання. Я часто бачив її у групі дівчат і хлопців на перерві, але чомусь уникав зустрічі, хоч думками завжди був з нею.
Одного дня я одержав пакунок із шевської робітні, в ньому були гарні, замовлені мною спортові мештики. Вирішив передати їх Тані ще сьогодні. Знав о котрій годині кінчається навчання і вийшов їй назустріч.
— Добридень вам!
— Добридень і вам!
Таня з докором дивилася на мене, а я ледве стримувався, щоб ось тут, прилюдно, не обняти її й поцілувати.
— Таню, як закінчилися твої іспити?
— Дякую, добре. Завтра попрощаюся із школою.
— Поздоровляю і з цієї нагоди маю для вас... для тебе подарунок.
— Навіщо завдаєш собі клопоту? Це ж непотрібно... — Вона взяла пакунок, подякувала, глянула мені у вічі і сказала:
— Минулі дні ти був дуже зайнятий!
Мені стало прикро, але не виправдувався, вирішив довести свою гру до кінця відкритими картами.
— Таню, післязавтра субота, я хотів би піти з тобою на прогулянку й поговорити.
— Добре, завтра дістану атестат зрілости, а в суботу вже буду вільна, — відповіла Таня і запитала: — О котрій годині?
— О десятій рано.
— Добре, о десятій! Па! Ще раз дякую, — і показала на подарунок. Легкою ходою пішла сходами до своєї кімнати.
Мені стало легше на душі, й я пішов на свою квартиру, де кипіло веселе вояцьке життя. Тут було кількох друзів і Гудимова наречена, гарненька й скромна дівчина, що працювала в таборовому шпиталі.
Я програв партію шахів із Дубом, нерозважно втративши королеву, бо думав про Таню. В кімнаті далі йшла завзята гра в шахи, а найбільше руху робили дорадники.
Я поклався до ліжка і роздумував, як погодити серце з розумом? З одного боку, розум казав, що я не смію зав'язати світ цій чесній дівчині, а з другого боку, — не уявляв собі життя без неї. Тому вирішив:
— Завтра з'ясую їй все в найтемніших барвах і почую, що вона скаже.
Уранці я попрохав Нічного допильнувати крамниці й пішов на зустріч із Танею.
За кілька хвилин перед умовленим часом я уже чекав на неї. Був гарний, сонячний день, без хмаринки, ще й дуже теплий. Я не відчував докору сумління, що друзі працюють, а я узяв собі один день на відпочинкову прогулянку. Адже я зробив усе, що міг для них, усі вже матеріяльно забезпечені. А Провід ОУН з допомогою інженера С. переслав цілком добре оформлені документи, тож охочі за дозволом Командування УПА могли розпочинати клопотання про дозвіл на виїзд за океан до рідні чи до знайомих...
Мої думки перервала поява Тані. Вона вибачалась, що трохи спізнилась.
— Таню, мушу тобі погратулювати, що навіть у таких скромних обставинах вмієш переробити свою скромну «гардеробу» і гарно вбратися.
— Власне через цю «гардеробу» я і спізнилася. Поглянь, які в мене мештики!
— А міра? — поцікавився я.
— Трохи завеликі, але то нічого. Я дала всередину підкладку з грубого паперу.
Ми пішли через парк, а далі польовою дорогою в напрямі лісу. Я сьогодні був досить стриманий, натомість на веселому обличчі Тані можна було завважити усмішку зрозуміння. Здавалося, вона розгадала мої думки.
— Як ідуть військові й торговельні справи? — запитала.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |