Юрій Борець. «УПА у вирі боротьби» 10 страница

Перейшли обережно шосе Балигород — Тісна — місцевість, у якій командування УПА заборонило вести будь-які акції, і невдовзі доставили поранених на місце призначення. Цього ж самого дня чота поверталася до своєї колиби, й на одному коні їхав ройовий Шуліка. Недалеко Тісної, де перехід мусив бути якнайбільше конспіративним, раптом пролунав постріл, і то в самій середині чоти.

Стримавши марш, Чумак побіг уздовж стрілецького рядка, й побачив таке, чого ніколи не сподівався бачити. Кінь, на якому їхав Шуліка, споткнувся, й коли ройовий падав із коня, вистрілив його незабезпечений автомат, а куля пройшла коневі наскрізь через карк. Переляканий Шуліка досить голосно кричав:

— Дайте бандаж! Дайте бандаж!..

Кінь стояв на місці й важко дихав, а через діри з обидвох сторін виприскувала водограями кров. Чумак узяв його за вуздечку й повів у кущі. Зробивши кілька кроків, кінь звалився на землю, а Чумак вийняв пістоль і його дострілив. На Шуліку тілько подивився з докором.

До закінчення шпиталю лишилося кілька днів, і вояків уже не треба було підганяти. Когут безперервно чув під носом пахощі білого перемиського хліба, а Павук мріяв про гарну грубеньку Ксеню.

Почалося маскування шпиталю іззовні. Помили дерева й гілля, щоб ніде не залишилося сліду свіжої землі, накрили поверхню старим листям, посадили багато малих кущиків та удекорували певні місця старими великими пнями, притягненими конем. Укінці все довкола виглядало нас і природно, що, здавалося, тут ніколи не ступала людська нога. А під землею був шпиталь УПА...

— Залишилася ще одна праця, — сказав Мирон. — Ми одержали із Сянока гарний подарунок, і прошу вас допомогти принести його сюди.

Чумак здивувався, що зі Сянока. Таж там, напевно, немає ані одного українця. Багато виїхало на Захід, а решту вивезли й вимордували комуністичні банди. Але дарунком він зацікавився.

Пішли на постачальний пункт і тут побачили багато пакунків та різноманітних речей. Носячи їх до шпиталю й розпаковуючи, повстанці не могли вийти з дива. Вони знали добре про тяжкий стан українців у цьому місті й бачили, що сітка ОУН відповідно забезпечила цей терен у минулих роках. Звичайному спостерігачеві навіть на думку не прийшло б, що тут можуть жити українці. А в дійсності сітка ОУН працювала дуже успішно, й доказом цього стала сьогоднішня достава речей до шпиталю. Були тут матраци, польові ліжка, кухонне начиння, медичне приладдя, багато книжок, ліків, харчів, навіть таких продуктів. як кави й цукру, а також цигарок. І це все робили люди в Сяноці, наражуючи себе на страшну небезпеку.

Це вже не була звичайна стихія, а систематична підготовка до затяжної і завзятої боротьби...

Розділ 22. У ТРИКУТНИКУ

Скінчивши все, повстанці дивилися мовчки на висліди праці рук своїх. Чота вже була готова до відмаршу, як Чумак одержав естафету від командира Рена — будувати другий підземний бункер у Трикутнику. Рушили у цьому напрямі й, минувши Габківці, Криве та Смереки, зупинилися в лісі, біля села Ветлина.

Зовсім близько протікав Сян, який у цьому місці був значно вужчий, зате досить глибокий. На протилежному березі ріки ходили совєтські прикордонники, а навпроти них у згаданому селі заквартирувала чота Чумака. Довкілля позначалося чудовими краєвидами, але неврожайна гірська земля була скупа на дари, й селяни таки добре бідували. Проте вони прийняли повстанців дуже радісно. Місцевий господарчий привів теля й передав чотовому кухареві, який зужив навіть кров, готуючи страву а половину теляти лишив на незнане завтра.

Ввечері, якраз тоді, коли «чумаківці» стригли бороди й голилися, до села прийшла на постій сотня Біра. Всі її вояки були добре умундировані та озброєні. Частина їх походила з Волині й Галичини, а решта складалася з місцевих лемків. Побачивши друзів-повстанців із Перемищини та ще й із сотні Громенка, про яку вони так багато чули, прибулі побратими не могли вийти з дива, чому ці вояки виглядали настільки обшарпано й мізерно. Деякі з них почали дивитись на чоту Чумака з погордою, хоч ніхто не знав і не міг знати нічого про те, що ця чота робила.

Очевидно, по вигляду цієї чоти вояки Біра судили про всіх «перемишлян».

— Чому у вас там така біда? — запитав якийсь педант із портупеєю через плече.

Чумак не чув початку розмови, бо був зайнятий пришиванням ґудзиків до однострою, але згодом почав прислухатися із зацікавленням. Тут грав ролю льокальний патріотизм, тож не диво, що волиняки й галичани вихвалялися перед лемківцями «своїм» тереном і своїм відділом.

Вслухаючись у розмову, Смик лише підморгував, а Бук таки не витримав і запитав по-своєму:

— Слухайте, колего! А як у вас война? Скільки разів цього року ви воювали?

— Три рази! — відповів гордовитий, гарно вбраний педант.

— А медалі вам уже роздали? — запитав Когут, перетягаючи дратву через подертий чобіт.

Від запитання не витримав й Ворон:

— А чому ви не помагаєте куреневі Хріна?

Чумак скінчив пришивати ґудзика і втрутився до розмови:

— Друзі! Ці справи належать до компетенцій командування УПА, а не цього друга. Ви краще говоріть про дівчат.

— Ці аси зі мною на дівки не підуть! — скривився Когут. До хати ввійшов сотенний Бір — поставний, гарно умундирований, дуже ввічливий.

— Слава Україні! — поздоровив присутніх. «Чумаківці» стали на струнко, а Чумак зголосив свій постій на його теремі.

Сотенний Бір запитав дещо про своїх знайомих із куреня Байди, а тоді звернувся до Чумака:

— Чи ви маєте якесь завдання на цьому терені?

— Властиво чекаємо на зв'язок Арпада.

— Добре. Лише завтра вранці відходіть скоріше до лісу. Тут небезпечний терен.

Стиснувши руку Чумакові, сотенний вийшов.

Сотня Біра була дуже велика. Вона нараховувала майже триста вояків і радше скидалася на курінь. У ній було двоє старшин із Визвольних Змагань, але напевно командувати сотнею й відповідати за неї ніхто з них не наважився б. Ранком, біля п'ятої години, ця сотня відійшла до лісу, про що стійковий повідомив Чумака. А його чота далі таборувала в селі, виставивши стійки у сторону лісу й Сяну.

У просторій лемківській хаті, яка служила одночасно за спальню, їдальню, кухню і світлицю, велика напалена піч тримала тепло впродовж цілої ночі. Дідусь спав зі своїм онуком на печі, а другий, менший, лежав у колисці, прив'язаній до стелі. Коли він пробуджувався, дідусь торкав ногою колиску, й розгойданий онучок засипав знову. Що ж торкається повстанців, то вони спали на долівці, вимазаній глиною, на кількох стеблах, як говорив Когут. Деякі з них були простуджені й, коли думали про дальший марш, їх охоплювала дріж. Не хотілося лишати цієї затишної, теплої хати.

Ввечері почав падати сніг, й ударив мороз. Ніч пройшла спокійно, біля восьмої години ранку стійковий збудив кухаря, а решта ще спала, насолоджуючись теплом.

За якийсь час під лісом пролунав постріл, і за кілька секунд чота вже була надворі. Розісланий Чумак спочатку не міг зорієнтуватися, де він знаходиться, але свідомість з'явилася миттю. Ага! Сян, хати, потік, а потім ліс — і він уже «вдома». А тоді прийшло вирішення. Наказав Смикові, Кані й Букові бігти до потоку, щоб там зайняти становище, а сам подумав, що коли ворог відтяв потік, то тут буде дуже гаряче.

Чота відступала досить глибоким потоком, а з правої сторони чулися ворожі голоси й постріли. Якби вороги опанували берег потоку, то могли б вистріляти «чумаківців» як зайців, бо вилізти на цей берег було таки досить важко. Вкінці Смик видряпався, йому подали кулемет, а по хвилині до нього долучилися Бук і Каня. Саме в цю мить із села прибіг кухар, який вернувся туди, щоб забрати забуту половину теляти. Коли він зникав у потоці, його зауважили вороги і звернули в цю сторону.

Польське військо, повідомлене совєтськими прикордонниками про присутність упівців у селі, із престижу перед «старшим братом» відважилося на наскок. Його відділи обходили тепер село попід лісом і йшли чистим полем. Частина польських вояків їхала на конях, і коли кухар із м'ясом був помічений, власне кавалерія звернула до потоку. Але Смик уже мав приготовлений до дії кулемет і привітав її довгою серією. Троє вершників шалилося одразу, почувся крик поранених, і ворог похапцем відступив через чисте поле, вкрите снігом, до другого потоку, за цей час решта чоти зайняла становища на узліссі й посипала вогнем навздогін утікаючому ворогові.

Опісля чота відійшла у глибину лісу, куди власне прибув зв'язковий Червоного Хреста Арпад. Розклавши велику ватру, друзі грілися, а кухар преспокійно варив половину теляти. Дещо осторонь Арпад обговорював із Чумаком рішення командира Рена.

Говорив Арпад:

— Я пояснив командирові про загальний стан нашої чоти. Без відповідного забезпечення її одностроями і взуттям вона не може почати реалізацію другого проекту. Він погодився на все й передав рішення нам трьом, тобто командиру Бірові, вам і мені.

— Доведеться голосувати, — зажартував Чумак.

Увечері Чумак й Арпад пішли до дуже законспірованого Табору сотні Біра, а Чумакова чота, щоб не виявляти місця свого постою, лишилася ночувати в лісі біли ватри.

Сонце заходило за гору. Свіжий пухненький сніг покрив Карпати, й гори виглядали чудово. На одній із них Арпад затримав Чумака і вказав рукою:

— Бачите ці гори, що лежать на півдні? За ними є Ужгород Віддаль до нього приблизно вісімдесят кілометрів. Там у долині, зараз же за тією горою, пливе Сян і знаходиться совєтський кордон. А наліво, он за тією високою горою, є місто Турка.

— Так близько? — запитав Чумак.

— Біля двадцяти кілометрів.

— А де знаходиться кордон? — поцікавився Чумак. — На мапі він виглядає досить близько.

— На цій другій горі направо, — показав пальцем Арпад, на відстані яких десяти кілометрів.

— Що за краса! — захоплено промовив Чумак.

— А яка дійсність? — сумно додав Арпад.

Чумак наче й не чув його слів. Іскристими зіницями розглядав довкільні гори, оповиті великими лісовими масивами. Сніг, усюди сніг, а найбільше його видно на гірських шпилях, де рослинности вже немає.

За полониною направо починався великий ліс, який розлягався на південь, і в його напрямі тільки повстанці. По якомусь часі, вже в лісі, їх спинила застава. Вимінявшись з Арпадом кличкою, стійковіїй заявив, що без порозуміння з командиром він не може пропустити Чумака й післав одного із друзів у глиб лісу. Через кілька хвилин дозвіл був одержаний, і Чумак у супроводі Арпада ввійшов до табору.

Розглянувшись довкола, він був дуже здивований. Методи таборування й життя сотні Біра були цілковито відмінні під тих, у яких перебували повстанські відділи на Закерзонні. Тут стояли біля тридцяти великих збудованих колиб наполовину вкопаних у землю. Всі вони просторі, теплі і вигідні. Зброя висіла на стінах, а ліжка-причі були вкрити чатинням, що давало атмосфері приємного запаху. Всюди панувала взірцева чистота, а довкола табору були викопані оборонні рови. Чумак подумав, що оточення дуже придатне для голлівудського кінофільму, й ціла тутешня «революція» видалася йому надто романтичною. А може, після останніх невигод його чоти він був просто заздрісний. Та й тепер чота ночувала на снігу, бо з конспіративних причин її сюди не прийняли. Таке рішення Чумака дещо вразило, але потім подумав, що, може, у всьому цьому є рація.

В колибі почту командира Біра знаходилося п'ятеро старшин. Привітавшись із новоприбулими, вони почали дещо розказувати, але більше розпитували.

— Друже командир, — перервав розмову Чумак, — мені дуже приємно бути з вами, але я мушу вертатися до своєї чоти. Перед тим хотів би знати, що ми робимо?

— А яка ваша думка, друже Арпад? — запитав сотенний, Бачите, — почав Арпад, — пляни дещо змінилися. Ми думали, що до зими здійснимо два проекти, але перший об'єкт був збудований у далеко більших розмірах від запляновапих попередньо й забрав більше часу. А тепер чота майже гола й боса.

— Що скажете ви? — запитав сотенний Чумака.

— Коли є наказ, — відповів той, — то беремося одразу до роботи. Але я мушу мати для вояків одежу, взуття й накриття до сну, а крім того, забезпечену доставу будівельних матеріялів та необхідного знаряддя. Хоч, здасться мені, що найкращою розв'язкою справи було б відправлення чоти в Перемищину. Я особисто, оскільки маю будівельну практику, можу залишитися тут. Не знаю, чи вам відомо, але всі шпиталі в Перемищині були збудовані власними силами, і до багатьох із них приклав свої руки і я. Одначе, виринає велика трудність: маскування шпиталю не можна зробити взимку, бо коли розтане сніг, то місце будови буде видне на велику віддаль. А якщо навесні цей шпиталь мали б маскувати ваші вояки, то краще їм його і збудувати.

— Ви маєте рацію! — підхопив сотенний Бір. — Природне маскування зимою взагалі неможливе, тому вважаю, що вам відповідніше вернутися на зиму до свого відділу.

До колиби ввійшов зв'язковий і, зголосивши свій прихід, почав звітувати:

— Сьогодні вранці ворог мав досить поважні втрати біля села, в якому ми вчора квартирували. Троє вбитих, п'ятеро поранених, а під лісом лежить четверо мертвих коней.

Скінчивши звітування, зв'язковий запитав, яка група звела цей бій, бо люди казали, що вона виглядала дуже вигідно й була в подертих одностроях.

На це відповів сотенний:

— Чота, яка звела сьогоднішній бій, належить до куреня Байди з Перемищини.

Чумак підвівся й хотів зголосити свій відхід, але його затримав сотенний і одночасно звернувся до бунчужного:

— Чи маєте в таборі якісь резервові мундири? Бунчужний вийшов із колиби й через кілька хвилин приніс три пари взуття й чотири німецькі однострої. Все це запакували в мішок, який Чумак перевісив через плече, потім поправив свій автомат на грудях, попрощався потиском рук із старшинами, а тоді по-військовому зголосив сотенному свій відхід. Його до застави відпровадив Арпад. Тут вони ще раз попрощалися, й Чумак пішов у напрямі перебування чоти.

Вечір був тихий і місячний. Сильний грудневий мороз дошкульно щипав за вуха й ніс, але Чумак не зважав на це. Йшов бадьоро, вслухаючись у рипіння власних кроків. Акустика в горах була настільки сильною, що навіть зламання звичайного сірника було б чути дуже далеко.

Біля міста Тісної пролунав рушничний постріл, і його звук столунням пролетів поміж горами. З Ужгорода в сторону Самбора їхав потяг, напевно вантажний, бо дуже сапав і стогнав, а його сильна сирена часто нарушувала довкільний спокій.

Зближаючись до палаючої ватри між деревами, Чумак увесь час думав про вигідні колиби сотні Біра, й мимоволі і явилася думка про те, що до цього табору могли б приходити різні сотні на відпочинок. Адже ж улаштування чогось подібного в інших теренах було абсолютно неможливою річчю.

Прийшовши до постою чоти, Чумак сказав:

— Хто найбільше потребує, — хай собі візьме. У цьому мішку є взуття й уніформи.

— Невже штани для мене? — аж підскочив від радости Когут і зразу замовк, подивившись на зосереджене обличчя командира.

А Чумак оглянув швидким поглядом своїх вояків і несподівано для всіх запитав:

— Ану, друзяки, що робимо? Ночуємо тут, чи рушаємо в Перемищину?

Всі як один зірвалися їз застеленої чатинням землі, виявляючи цим свою готовність до негайного маршу. Погасили ватру й пішли. Керуючись, замість зв'язковим, компасом і картою, на другий вечір чота перейшла Сян біля села Лукового, потім пройшла Дзюрдзів і скерувалася в напрямі Ліська, а на четвертий день добилася до села Ляхови.. Тут рій Шуліки відійшов до своєї сотні, а рій Чумака подався в напрямі Грушівки, в околиці якої стаціонувала сотня Громенка.

Вислухавши звіт Чумака, сотенний Громенко розпитав його про все докладно й відіслав рій на заслужений відпочинок. «Чумаківці» одразу довідалися, що в часі їх неприсутности сотня звела кілька поважних боїв, але вояцтво було найбільше горде за здобуття міста Динова.

Через кілька днів на польській стороні за Сяном сотня знову була в бою і спалила нафтові вежі в селі Вітрилові, а сотня Бурлаки зробила теж саме в селі Тирявій. Повстанці «грілися», бо зима випала дуже гостра, й морози доходили до сорока ступенів.

Вир боротьби став сильнішим...

Розділ 23. БОЇ ВЗИМКУ

Світ зустрів 1947-ий рік, а український нарід — тридцятий рік безперервної боротьби за свою незалежність. Відділ відсвяткував Свят-Вечір у селі Рибнім, а святочна атмосфера, як і в минулих роках, була дуже піднесена. Про непевний завтрішній день вояцтво старалося не думати. Його зброя поки що запевняла свободу, й повстанці її повністю використовували.

До знищення відділів УПА щораз то завзятіше брався запеклий комуніст, ставленик Москви у Варшаві, генерал Свєрчевський зі своїм штабом. На ньому натискала Москва, а він робив натиск на своїх підвладних. Поставив на Закерзонні проти упівських з'єднань 55.000 регулярних військ, а, крім того, багато міліції та агентів. Свєрчевський належав до великих амбіціоненерів, був фанатичним комуністом, а практика, одержана під час громадянської війни в Еспанії, тепер йому дужіе придалася.

Його плян був зовсім простий: віддати десять своїх за одного повстанця, і скінчити з відділами УПА протягом зими, або, як він казав, по слідах виловити повстанців як зайців. Його підвладні одержали наказ гонити упівські формації всіми силами й ліквідувати їх.

Одначе, практика показала зовсім інше. Перший великий наступ на сотню Громенка в Дилягівському лісі буя переведений цілим ворожим полком. Застава сотні, зауваживши ворога, привітала його вогнем, а сотенний, яким уже мав ясно вироблений плян маневрування, наказав своїм воякам відступати по снігу, що висотою сягав до пояса. Оскільки відступ відбувався стрілецьким рядком по витоптаній стежці, то ефективний наступ ворога був би осягнений тільки розстріліьнею, але в такому випадку кожний вояк мусив би промощувати собі шлях по глибокому снігу, що утруднювало дію. З огляду на це, поляки змінили тактику й повели наступ стежкою, витоптаною сотнею, аж доки підкладена упістами міна не пригадала ворожій стежі, що по цій стежці можуть ходити лише повстанці. Й хоч другої міни на ній цього дня не було, — ані один ворожий вояк нею більше не пішов.

Поляки почали прокладати другу стежку, поруч з упівською, але й тут їм не пощастило. Замаскований сотенний кулемет переконав їх, що «гусачком» наступати не можна, бо одна кулеметна куля здатна забити одразу кількох вояків.

Під час обіду чотовий Бартель сказав, що дуже хотів би прочитати ворожий рапорт про сьогоднішню облаву, але Чумак цікавився іншою справою: він думав над тим, як виглядала б сьогоднішня оборона сотні без командира Громенка.

Після обіду марш продовжувався. Зробивши колесо, сотня дійшла до того місця, звідки почався ворожий наступ. Авангардна стежа посувалася дуже обережно й раптом зауважила в лісі трьох ворожих вояків. Вони були певні, що коли їхнє військо переслідує бандерівців, то тут небезпеки немає, тому розклали вогонь і грілися біля нього. Чекали на прибуття своїх.

А, замість своїх, із кущів блиснула цівка автомата й почувся голос:

— Руки вгору!..

Ці троє поляків були дещо «мудріші» від інших. Один із них навмисне відірвав підошви від чобіт, щоб мати причину не йти в бій, другий відморозив собі руки, а третій належав до санітарного відділу й доглядав їх обидвох до часу повороту своїх. На допиті ці «герої» сказали, що відморожені руки й ноги можна вилікувати у шпиталі дуже швидко, але воювати вони не мають бажання, бо, мовляв, молоді і хочуть жити.

Сотенний задумав тут зробити засідку й відповідно зустріти ворога, коли він повернеться. Але його не було довго — топтав свою стежку поруч з упівською доти, доки на нього не полетіла нова черга з повстанського кулемета. Після цього сотня відійшла своєю стежкою, забравши від полонених зброю й медикаменти, а залишивши їм українську визвольну літературу. В лісі вже темніло, зближався вечір, і ворог вирішив відступити за Сян.

Вояки сотні Громенка звикли до боїв настільки, що дивилися на них як на своєрідний вид спорту. Й хоч кожному хотілося жити, їх тягло до боїв, до акцій, до чинів. За їхнє життя найбільше боялися командири, а зокрема сотенний. У бою він завжди був перший і неймовірно відважний, але, будучи добрим стратегом і тактиком, знав дуже добре, що в такій важкій і затяжній боротьбі відваги мало. Вояцтво мусить придержуватися військових законів і правил. Вистачить однієї помилкової акції або неправильного рішення, і в одному бою можна втратити цілий відділ. Не раз перед вимаршем на акцію Громенко говорив:

— Друзі! Пам'ятайте завжди про бойові правила! За цей довгий час ви вже повинні були навчитися ходити поміж кулями. Всюди мусите діяти розумно, холоднокровно й розсудливо. Але, коли є потреба, тоді треба заризикувати навіть життям. Отож для рятунку своїх друзів «не вагайся, брате»...

Сотня являла собою міцний, сконсолідований моноліт, і добір новаків до неї був би зайвий, а, може, навіть небезпечний. Це добре розуміло командування, й тепер нових сил до сотні не добирали.

Через два дні ворог заскочив боївку СБ й польову жандармерію в селі Володжі. Під час їхнього відступу до лісу вив'язався кровопроливний бій. Оточенений друг Камінь, добрий приятель Чумака ще з-перед війни, поклав із «ПЖ» чотирьох ворожих вояків, а коли побачив безвихідне становище, — застрілився. Його поховали в селі Рибному з участю всієї сотні й відданням військових почестей.

Хуртовина, яка шаліла на протязі кількох дняв, ущухла, зате вдарили сильні морози, а, одночасно з цим, ворог посилив свою активність. Незважаючи на це, сотня Громенка вибралася у пропагандивний рейд на ворожу територію, до і вла Ніздрця за Сяном, населення якого складалося лише з поляків, а, крім того, у ньому таборувало з'єднання регулярної польської армії і сильна станиця місцевої міліції.

Погода навряд чи сприяла цьому рейдові, й коли сотня, рушаючи в похід, демонструвала свою відвагу, то мороз показував силу також. Грубий шар льоду на Сяні час від часу тріскав із такою силою, що це нагадувало експльозію, а руки прилипали до сталевої зброї, мов до клею. Колишня гарна чорна борода бунчужного від морозу побіліла цілковито, бо на волосинках висіли льодові бурульки.

Завдяки сильному наступові на терен дій УПА, ворог ніколи не сподівався, що сотня Громенка завітає до Ніздрця як непроханий гість. А вона таки завітала. Перейшовши Сян, укритий грубою верствою льоду, зверху якого лежав сніг, сотня ввійшла до тієї частини села, де не було ворожого війська. Громенко вислав у напрямі громадського будинку і двірських забудов, де стаціонувало військо, сильну заставу, й сотня почала розходитися по хатах.

Такі пропагандивні рейди давали добрі наслідки, бо здобували для відділів УПА багатьох прихильників, але вони мали більший успіх у глибині Польщі, ніж у селах, які лежали безпосередньо за Сяном, бо тут всюди було багато ворожого війська й панувала постійно напружена атмосфера. Заходячи до хат, повстанці часто зустрічалися з непевними й переляканими польськими селянами.

Будинок міліції знаходився в тій частині села, яку зайняла сотня, і в одній хаті повстанці застали при вечері місцевого коменданта міліційної станиці. Вони його не роззброювали, навіть почали жартувати з ним, але про це повідомили коменданта СБ Петю. Через кілька хвилин два коменданти, наче старі друзі, тиснули собі руки, але в поляка рука чомусь тряслася.

Тим часом польські міліціонери втекли туди, де квартирувало військо, й незабаром у селі залунали постріли. Заалярмовані повстанці виходили з хат і чотами сходилися на збірний пункт, готові кожної хвилини до бою, але постріли не повторювалися. Аж через якийсь час від сторони, де стаціонувало військо, почувся сильний кулеметний вогонь. Поляки не думали про наступ, а підготовляли оборону будинків, які займали.

До збірного пункту друзі сотні принесли вбитого ворогом ройового. Його застрілив польський міліціонер, який утік до місця постою військових частин. Смерть одного з найкращих ройових була болючою втратою для сотні тим більше, що він, крім прикмет доброго підстаршини, був завжди веселий, гарно співав і мав театрально-мистецькі здібності.

Вистачило б сотенному дати наказ про пімсту, й через годину ціло село, включно з військовою базою, являло б собою купу попелу, але такого наказу не було. Сотня відходила за Сян, несучи тіло ройового, а друзі коменданта Петі вели на шнурку із зав'язаними очима роззброєного польського коменданта міліції.

Проходячи біля полоненого, Когут із притиском сказав: — Я б йому,......синові зав'язав не очі, а горло...

Після двогодинного маршу сотня прийшла до місця таборування попереднього дня, в ліс біля села Гут. Ватри, полум'я яких учора сягало до верхів дерев, іще мали багато розжареного вугілля, й кинуте на нього гілля одразу спалахнуло. Відгорнувши сніг із повстанських матраців, зроблених із чатиння, вояки клалися спати. Накривалися плащами й палатками, а верхню палатку обов'язково змочували снігом, бо вона, замерзнувши, творила ізоляцію між теплими тілами повстанців і сильним зовнішнім морозом.

Павук скаржився на вчорашню цибулю, з'їджену Когутом, і зарікався, що більше з ним не спатиме. Польський комендант міліції сидів дуже близько вогню, але цілий час дрижав. Йому вже розв'язали очі й дали великий кожух, та він далі дзвонив зубами й не міг вимовити ані слова. Комендант Петя поводився з ним дуже тактовно, тож по якомусь часі поляк заспокоївся, й командир Лагідний і провідник СБ Летун почали прислухатися до вартісних зізнань-інформацій, що їх він давав Петі.

Після полудня з-за хмар визирнуло сонце, але проміння його було дуже слабеньке, а само воно виглядало радите на великий місяць. Сотня відійшла на похорон друга ройового, тіло якого поклали в могилу, накрили зверху палаткою і присипали замерзлою землею та снігом. Загиблого від усіх попрощав отець Кадило, а для друзів покійного, які лишилися при житті, просив у Всевишнього сил і витривалости, щоб із надією на кращий завтрішній день далі вели цю нерівну боротьбу.

Увечері комендант Петя і двоє друзів із його божки відпровадили коменданта польської міліції із зав'язаними очима до його села. Над Сяном поляка обкрутили на місці кілька разів і розв'язали очі. Закуривши цигарку, він почував себе певніше, а на запит Петі, чи не боявся, що його розстріляють, відповів:

— Коли б ви мали мене розстріляти, то не зав'язували б очей.

Комендантові віддали пістоль без набоїв, потисли руки й розійшлися кожний у свою сторону.

Ворожі вимарші проти відділів УПА частішали з кожним днем. До Перемишля, Сянока й Динова прибували довжелезні військові ешельони. Для боротьби з повстанцями ворог змобілізував кілька додаткових річників. Бої відбувалися всюди, але найтяжчі з них вів тепер курінь Хріна, про якого говорила ціла Польща. Про нього згадував також і звільнений комендант із Ніздрця, питаючи, чи то правда, що дивізія Хріна з'єдналася з дивізією Різуна, й тепер обидва б'ються в Карпатах. Петя авторитетно підтвердив це кивком голови.

Коли б статистика бойових звітів збереглася, у ній читач знайшов би, що взимку 1947 року відділи УПА звели цілу низку важких боїв з окупантами по цілій Україні. Сотня Бурлаки, яка тепер майже ввесь час діяла в поєднанні із сотнею Ластівки, була заангажована в кількох поважних боях, й обидві понесли досить великі втрати. У звіті бунчужного Соколенка лише за місяць січень було записано сімнадцять боїв і сутичок. І коли повстанці мали втрати, то ворожі були десятикратно більші.

Та ось із Карпат, де оперував курінь Хріна, прийшла тривожна вістка про велику й болючу втрату. 23-го січня 1947 року на Хрещатій перестав функціонувати шпиталь УПА. В нерівній боротьбі з ворогом згинула його санітарна обслуга й усі поранені, які у шпиталі перебували, — разом сімнадцять осіб...

Розділ 24. ПІДЗЕМЕЛЬНИЙ ШПИТАЛЬ

22-го січня ввечері санітар Арпад й один із вилікуваних поранених піднесли маленькі дверцята входу до шпиталю й побачили, що надворі шаліє страшна завірюха. Рішили використати природні умовини й забезпечити шпиталь дровами на кілька днів. Обидва вилізли назовні й почали рубати та носити великі колоди до кімнат під землею. Довкільний ліс мав вигляд справжньої пущі, старих звалених дерев лежало дуже багато, й заготівля дров для шпиталю не була жодною проблемою.

Дата добавления: 2015-10-21