Юрій Борець. «УПА у вирі боротьби» 2 страница

Не заховали... хіба могли? Адже дикі московські орди й польські комуністичні банди шаліли в докіллі, винищуючи дощенту українські села, хутори, містечка. Сліди їхньої брутальности видніли на кожному кроці...

Населення села Павлокоми зігнали до церкви, обставили її скорострілами, а потім зачинили двері й живцем спалили близько 350 осіб...

У містечку Динові в той час жило десять українських родин, і їх усіх вимордували. Юркові Прокопу, його дружині та п'ятьом дітям зв'язали руки за спиною і втопили в маленькому ставочку...

Такі масакри відбувалися в кожному селі на Засянні. Тут поляки вимордували майже всіх українських священиків, учителів, солтисів, дяків. Вистачило банді знайти в хаті український молитовник, і він уже був причиною для знищення цілої родини.

В селі Лубній на подвір'ях і на дорозі лежало 70 жертв. Чотирьом членам родини Воловників підрізали горла серпом. Тут ґрасувала банда, складена із 120 горлорізів й очолена фольксдойчем Барцом, який іще з німцями воював на Волині проти українського населення, а тепер діяв під кличем: «Пімста за Волинь!».

До цієї банди належало польське шумовиння: колишні двірські форналі, злодії, жебраки, які виконували одночасно дві роботи — шовіністично-національну і суспільну (під комуністичними гаслами прагнули змінити суспільний лад). Вимордувавши українську родину, ці бандити навіть не ховали своїх жертв — залишали їх на місці злочину, а потім грабували все, що потрапило під руку.

Власне тоді, коли в Лубній лунали постріли й чувся лемент жінок та плач дітей, у маленькому ліску ггід сосною кочували чотири вояки. Вони розклали ватру, відгорнули сніг, добре втоптали його своїми військовими чобітьми і, ставши з позакладаними руками спиною до вогню, робили одночасно три справи: гріли замерзлі кінцівки і спини, сушили свої однострої і пильно обстежували передпілля, кожної хвилини готові до пострілу.

Маскувати дим не було потреби, бо сніг падав безупинно, а поле зору сягало лише туди, де закінчувалися конарі сосни. Далі видніла суцільна сніжна пелена. Час від часу мокра брила снігу зривалася з гілок і падала на плечі задуманих вояків. Але вони не були задумані, вони розраховували радше на свій слух, а не на зір. Коли б хтось підглянув цих вояків, то не вийшов би з дива, він побачив би в одному гурті двох большевицьких солдатів, одного німецького вояка й одного польського. Всі четверо добре одягнені, взуті та озброєні, в кожного машиновий пістоль, перевішені! через груди, а на паску ще один пістоль і кілька фанат. З якої вони армії — не вгадаєш, по мові також не пізнати, бо дуже мовчазні. Й тільки коли глянете на шапки та пояси — побачите тризуби.

Це — вояки УПА. Напевно від часів Святослава, а відтак Хмельницького цей терен не бачив українських вояків. А він дуже небезпечний. Головні сили далеко за Сяном, тут же їх тільки четверо.

Перший — Сова з Явірника Руського, належить до Служби Безпеки командира Петі — високий, поставний і вродливий.

Другий — Міша, син Житомирщини, від 1941 року мешканець Галичини, член ОУН. Відбутих ним волів не списати на воловій шкурі.

Третій — Журба, колишній комендант української поліції з-під Ярослава. Має зріст 190 сантиметрів і народжений власне в цій Лубній, де сьогодні відбувається ця страшна масакра.

Четвертий — Чумак, також уродженець Лубної, колишній купець із Димова, а теперішній вояк УПА в сотні Громенка. Він далеко нижчого росту, плечистий і має кучеряве волосся.

Всі четверо не раз мовчки уже заглядали чортові в зуби. В сьогодні стоять мовчки підсосною й нічим не можуть допомогти своїм рідним та знайомим, яких немилосердно мордують бандити. Вчора ввечері командир Громенко й комендант Петя на вечірній збірці в селі Володжі викликали чотирьох охочих на акцію до Лубної. Тоді-то Чумак і Журба відгукнулися перші, а Сова й Міша, які дуже любили війну, також піднесли руки.

Комендант Петя дав їм чіткий наказ, виконуючи який вона мали зв'язатися з лісовими ОУН Лубної, зарядити на місці збірку й магазинування зброї, зібрати добровільців і перевести їх за Сян до Самооборонних Кущових Відділів. Частину зброї та амуніції треба було забрати зі собою, а, крім того, зловити польського опришка Барца, прочитати вирок і покарати його на смерть за мордування українського населення. Кінцевим завданням було залишення в селі упівської літератури, яка закликала поляків припинити винищування українців і разом із ними виступити проти спільного ворога — большевиків.

Зголошені перевірили свою зброю, взяли по скибі чорного хліба й по кусневі солонини, як запасну залізну порцію, й за півгодини вже переправлялися малим човном через ріку Сян, готові на все. Адже безпосередньо за Сяном був головний шлях, яким часто проїжджали большевицькі відділи, й це вимагало максимальної пильности.

Висадивши вояків на західному березі ріки, перевізник завернув човна на східній, а чвірка сміливців швидко перейшла дорогу й щезла у Варському лісі. Перехід до Лубної через Ніздрець, Вару та Глідну в нормальний час не потривав би більше п'яти годин, але упівці витратили на нього аж шістнадцять, поки не опинилися під згаданою сосною.

Обсушивши трохи себе, Чумак підібрав із землі недавно кинуту ним шкуринку зі солонини й почав натирати нею свої чоботи. За кожним пострілом чи вибухом жіночого лементу він ледве не до крови кусав долішню губу, а вкінці не витримав:

— До чорта! Я не можу більше цього зносити! Ходімо!

Зібралися разом, вишикувалися й рушили в напрямі села, хоч їхній чин скидався на божевілля.

Сніг усе рідшав і рідшав, а згодом цілковито перестав падати, наче б хотів бодай на хвилину відкрити перед Чумаком і Журбою панораму рідного села. Вони ж ішли суворі й насуплені, подібні до хмар, які звисали так низько, що, здавалося, їх можна було досягти рукою. Чумак вів перед, протоптуючи стежку, а за ним гусаком на віддалі кількох кроків один від одного ступали його друзі, насторожені, мов готові до скоку тигри.

Село лежало в долині, розкинувшись по обидвох берегах річки. Його населення складалося із 500 українських родин і 400 польських. Раніше у ньому жило ще й 6 родин жидівських, але їх вимордували в часі німецької окупації.

Рідне село... Перед Чумаком наче на екрані проходили у спогадах прожиті тут веселі й щасливі літа юности. Ось тут він полював на зайців із парохом О. Капустянським, там бігав на лещатах, а он видно стареньку церкву, недалеко від якої стоїть його хата. В ній батьки, родина. Щось несамовито здавило груди. Чи живуть іще?!.

А потім пригадалася Марійка. Вона була така жвава й активна всюди — в кооперативі, в аматорському гуртку при читальні, серед юнацтва. Що з нею сталося?

Роздуми Чумака перервав різкий вигук Міші:

— Увага!

Друзі доходили до малого потічка, над яким знаходилося кільканадцять хат. У кущах раптом заметушилися люди й почали тікати. Чумак миттю здогадався, що це свої люди втікають від переслідувань банди, й голосно гукнув:

— Не бійтеся! Свої!

Люди остовпіли. Що то за свої можуть бути тут? А може, і свої, бо не стріляють, та ще й говорять по-українськи! Стояли перелякані до краю, не знаючи, що чинити, а тим часом упівці вже підійшли до гурту.

Пізнавши Чумака й Журбу, жінки й діти заплакали з радощів, а чоловіки почали оповідати наввипередки про пережиті страхіття. Всі були певні, що вони вже врятовані, й нікому навіть на думку не прийшло, що рятівна сила — це тільки чотири упісти.

— Говоріть тихше, — попрохав Журба й почав розпитувати про кількісний стан банди.

Знову почали оповідати всі нараз. Виявилося, що в ній є польські вихідці з Динова, Горти й Казимирівки, а також багато й лубнівських поляків. Усіми керує й верховодить Барц.

— Кого тут замордували? — похмуро запитав Журба. Відповідь була, що багатьох, бо стріляли цілий день. Із сусідів забиті Пудлик, Троян і Шевчик...

За той час Міша й Сова провірили кілька хат. В одній із них Міша сів на стілець, а Сова закликав до неї всіх людей. Намоклі діти, позамотувані ганчір'ям, тряслися від холоду, а старші розгублено ступали з ноги на ногу. Господиня заметушилася.

— Чоловіче, розпали вогонь, — сказала вона, — дивися, які всі мокрі й перемерзлі.

Через кілька хвилин на дубовому столі з'явилася велика житня хлібина, цибуля, сіль і глечики з молоком. Вони були останніми на господарстві, бо корову вже забрали напасники.

Випивши горнятко молока, Чумак став біля вікна і глибоко замислився над тим, що робити далі. На них розраховували люди, шукали порятунку, а їх було тільки четверо. Та тут майнула думка, що ці люди гинуть за свою приналежність до української нації, гинуть, бо не мають зброї, а їх четверо — це загартовані повстанці та ще й озброєні по зуби. Якби так...

У цю мить молодий хлопець Андрій Пудлик приніс до хати кріса, якого витягнув десь зі стодоли. Сова почав перевіряти, чи він забезпечений, а думка Чумака шугала далі: «Якби так зорганізувати хлопців! Зброї в селі багато. Але як із ними сконтактуватися?»

Стрілянина в селі рідшала. Більшість пострілів доносилася з його горішньої частини, де жили Чумакові батьки, й Чумак іще більше нахмурився. Глянув на Андрія, на його споважнілий вигляд, на затнснений у руці кріс і зрозумів, що їх уже п'ятеро. Двері знову відчинилися, й до хати ввійшов сусід Щепко, учасник Визвольних Змагань. Наблизившись до Чумака, він розгорнув поли досить витертого старого кожуха, й перед упівцем блиснула ціпка мавзера.

— Скільки набоїв? — запитав Чумак.

— Вісімнадцять, — почулася спокійна відповідь. — Що робимо далі?

Таке питання подобалося Чумакові. Воно означало піднесення стану боєздатности групи до шести.

По хвилині ця шістка вже опинилася на вулиці. Чвірка упістів ішла попереду, зайнявши цілу широчінь дороги, а за нею слідували Щепко й Андрій. Про українських повстанців Щепко вже багато чув, але бачив їх уперше й тепер із захопленням дивився на їхні кремезні постаті, на приготовані до пострілу автомати. Затиснув сильніше мавзер у руці й собі.

Раптом іззаду форкнув кінь, і всі рвучко обернулися. Дорогою їхали сани, на яких сиділо двоє чоловіків. Сова наказав Щепкові й Андрієві провірити, хто іде, й по хвилині виявилося, що в санях є три трупи українців, яких везли на кладовище.

Упівці підійшли до саней, а поляки, впізнавши Чумака й Журбу, зблідли й, може, вперше у своєму житті почали говорити українською мовою.

— Я бачу, в нашому селі ще є чесні поляки, — сказав Чумак, а в голові вже снував плян дії і зненацька запитав:

— Ви нікого не зустрічали? За нами йде дві сотні бандерівців. Чи далеко вони?

— Я... я не відєв, — промимрив старший віком поляк. Хотів сказати «не видів», але це у нього не вийшло. Чумак обернувся до хлопців:

— Мусимо зачекати, доки не підійдуть наші. А ви, дядьку, везіть ці жертви на кладовище й не бійтеся. Ми будемо стріляти лише бандитів.

Селянин тремтячими руками вхопив батіг, ударив ним конятину й досить швидко від'їхав, так немов би мерцям спішилося.

Тим часом Чумак роздумував над тим, як діятиме вигадана ним історія про дві сотні бандерівців. Про них знала тоді ціла Східна Європа, а велику рекляму їм зробила й червона армія. В поході на захід червоноармійці питали перш за все, де бандерівці, а щойно пізніше цікавилися тим, де є німці. Одного був Чумак певний, що про цю новину бандити знатимуть у найкоротшому часі.

На підтвердження цього не довелося довго ждати. Зайшовши у глиб села, повстанці побачили худобу, яка злякано бігала по вулиці, а на снігу мішки з награбованими речами. Ліворуч, провалюючись у заметах і падаючи, втікали до лісу людські постаті. На більший пострах Журба послав їм услід автоматну чергу.

Ще кілька коротких серій із повстанських автоматів майже зовсім припинили стрілянину в горішній частині села. Та його дільниця, якою проходили повстанці, була замешкана переважно самими українцями, але їх не помічалося. Лише час від часу в котромусь із вікон з'являлося людське обличчя, але, уздрівши озброєних вояків на дорозі, миттю зникало. З деяких хат доносилося голосіння жінок і жалібний плач дітей, — то був знак, що в цій хаті не стало батька або когось із членів родини.

Вже вечоріло, коли повстанці дійшли до середини села. Тепер вони почували себе далеко певніше, бо нічка — це партизанська мати. Певности додавав іще й той факт, що бандити панічно повтікали. Гарячковий Андрійко вже кілька разів опинявся попереду повстанців, аж поки далекий постріл не пригадав йому, що його місце позаду них.

Надворі було видко як удень. Хмари розійшлися, на небі з'явився місяць, замиготіли тремтливі зорі, закліпали безпорад но, мовби плакали, спостерігаючи те жахливе злодіяння, яке сьогодні пережила Лубна, а потім знову зникли за хмарами. Ще один закруг дороги, яка пролягала попри саму річку, й у поновному місячному світлі показалася Чумакова хата. Вона шальована дошками і крита бляхою, стайні і стодоли під солом'яними стріхами, а поруч великий, гарний садок. Та світла у вікнах немає...

За хвилину повстанці опинилися біля воріт, а Чумак ускочив на подвір'я. Ніде ні сліду життя. Двері стайні відчинені, ста: порожня, хатні двері також наростіж, усе, що залишилося, не пограбоване, поперевертане. Всюди пустка. А де ж батьки, рідня?..

Він оббіг довкола обійстя, потім стрілою вилетів на вулицю знову й наказав Андрійкові, наче старому упістові:

— Заведи Журбу й Сову до Пашківського над потічок, а потім навідайся до Онуфрія Трояна, з яким я конечно мушу бачитися й говорити. Якщо він іще живий, скажи йому, щоб зібрав якнайбільше наших хлопців.

Андрійко миттю зрозумів Чумака, блиснув очима і звернувся до Щепка:

— Ви ведіть їх далі, а я побіжу.

І, не чекаючи схвалення, зник між хатами. Вулицею не користувався, й це було дуже мудро з його боку.

Чумак і Міша залишилися на дорозі. Повісивши автомат на груди, Міша крутив цигарку, а Чумак сумно дивився на свою порожню й пограбовану хату. Про його щасливе життя в ній, починаючи від малого хлопця й на 18-річному парубкові закінчуючи, можна було б написати грубезну книгу, але її, ненаписану, Чумак перечитав удруге за кілька секунд. Упродовж того часу Міша вже мав дві готові запалені цигарки й одну з них устромив Чумакові в зуби.

За іронією долі якраз навпроти Чумакової хати за річкою жив Барц, ватажок польської комуністичної шушвалі. Десь у 1931 році він приїхав до Лубної як управитель двірських маєтків. Тут оженився з Фуксовою дочкою, на початку 1939 року переїхав на Волинь, звідки вернувся в 1943 році без нічого й оселився в цій самій хаті, біля якої Чумак і Міша обговорювали плян дальших дій. Адже вони мали завдання зловити Барца.

— Ти обійдеш хату і станеш під грушею, а я піду до передніх дверей, — сказав Чумак.

Міша швиденько перебіг через кладку й почав обхід хати, а Чумак повільно наближався до дверей, перевісивши автомат упоперек грудей і тримаючи в руці пістоль. Постукав. За хвилину двері відчинила жінка, та сама, чоловік якої на цьому терені був паном життя і смерти, але перелякана вкрай. Тремтіла цілим тілом.

«Це значить, що вістка про бандерівців уже дійшла й сюди», — подумав Чумак і, кинувши коротке слово «Обшук!». переступив поріг. Заглянув до однієї кімнати, до другої, до кухні, потім засвітив лямпу й поліз на горище, хоч був певний, що Барца там немає. Зате знайшов там частину товарів, які колись привіз зі своєї крамниці в Динові на переховання до батьків, їх пограбувала банда кілька місяців тому.

Вернувся до кімнати, в якій лишив жінку. Вона стояла на тому самому місці, тільки тепер біля неї були два хлопці. Побачивши у дверях повстанця, менший прилип до матері і вхопився за її спідницю, а більший застиг там, де стояв, широко відкривши очі.

— Де ваш чоловік? — суворо запитав Чумак.

— Ннн-нема, — дрижачими устами відповіла вона, й на здивування Чумака почала говорити досить доброю українською мовою, якої, певно, навчилася на Волині. — Ви ж нас знаєте... Я... тобто мої батьки... завжди жили добре з вашою родиною... У них... у них сьогодні переховувалося... багато українців.,.

— А де мої батьки?

— В сестри вашої мами...

— Чоловік знає про це?

— Ні.

— Де ж він тепер?

Жінка безрадно підкинула плечима й почала плакати, а малий синок, дивлячись на матір, заплакав і собі. У старшого очі закліпали також.

— Чи ви знаєте, що в селі є бандерівці? — впало поновне питання Чумака.

— Ттт-так.

— Від кого довідалися?

— Войтек сказав...

— Багато їх?

— Близько тисячі...

Чумак підсміхнувся в душі. Його вигадка зробила своє діло. Нашвидку переглянув шафи, забрав літературу АК (Армії Крайовей) і БХ (комуністичних «Батальйонуф Хлопскіх»), а також три пачки амуніції до автомата, які знайшов під паперами. Вже у дверях обернувся і промовив, підкреслюючи кожне слово:

— Я — один із бандерівців. Перекажіть вашому чоловікові, що коли згине ще бодай одна українська родина, то він висітиме на першій міцній гілляці!

Вийшов, і коли вже на кладці розповів Міші про свою розмову із жінкою Барца, той похитав головою.

— Уяви собі цей випадок із протилежного боку. Коли б на нашому місці були поляки, а замість Барцової українка, то ні вона, ні її хлопчаки вже не жили б.

— Напевно, — процідив крізь зуби Чумак.

Розділ 2. ОБОРОНА СЕЛЯН

В хаті Пашковського над потічком зібралося вже біля двадцяти людей. Одні приходили, другі відходили і зникали поміж хатами, шукаючи когось. Коли Чумак і Міша зайшли, то застали Сову й Журбу, оточених селянами. Про упівців вони досі тільки чули або читали в підпільній літературі, тож розглядали їх тепер з усіх боків.

До Чумака підійшов Онуфрій Троян, його дуже добрий приятель. Це був кремезний, міцно збудований чоловік, один із провідних членів ОУН цього терену — псевдо — «Камінь». Вони тепло привіталися, і Камінь запросив Чумака до іншої кімнати, так званого ванькира (тобто спальні чи дитячої кімнати). Чумак скинув мазепинку, поклав на стіл принесену літературу й набої та зняв із себе біленький кожух колишнього гештапівця.

Тим часом Камінь ходив широкими кроками по кімнаті й сам собі робив закиди, що дійшло до такої масакри. Як це могло статися? Таж у селі є ледве не тридцять членів ОУН, є зброя, й ці члени вміють нею володіти, бо пройшли військовий вишкіл.

Роздумування Каменя перервав Чумак, який відчинив двері до кухні і спитав Мішу, чи виставлені стійки. Почулася стверджуюча відповідь: на стійці стояло чотирьох хлопців Каменя, один із кулеметом Дехтярова. Чумак закликав до ванькари Мішу, Журбу, Сову й Щепка. Він чомусь цього чоловіка дуже поважав. Коли друзі ввійшли до кімнати, господиня внесла тепле молоко, хліб, масло й сир.

Чумак поспішав.

— Де ж це Сова? — запитав, побачивши, що його немає.

— Жартує в кутку з дівчиною, — почулася відповідь.

Саме в цій хвилині до ванькира ввійшла дівчина в чобітках і кожусі, замотана чорною хусткою. За нею ступав на голову вищий Сова.

— Що ж ти, Чумаче, — жартівливо загув Сова, — проміняв дівчину на тютюн та люльку?

В інших обставинах його жарт напевно викликав би сміх, але в цю мить він був цілковито недоречний. Правда, довідавшись від людей, що Марійка була нареченою Чумака, він не знав нічого про жахливу подію в її житті: того самого дня Марійчину рідню — батька, матір і сестру Ганнусю — зарізали посіпаки Барца...

Веселу і струнку Марійку ледве було впізнати, так вона змарніла за цей страшний день. Побачивши Чумака, кинулася до нього й упала йому в обійми. Хотіла щось промовити, але не могла, бо уста конвульсійно здригалися від безперервного схлипування. Притулилася міцно до свого обранця, й Чумак відчув на щоці нестерпний біль дівочих сліз. Пробував її потішити, але надаремно. Всього того, що вона пережила, для неї було забагато.

Чумак випростався.

— Андрійку, заведи її в безпечне місце й зараз же вертайся! Нас чекають пильні справи.

Пригорнув дівчину до себе востаннє, провів рукою по кучерях, які вибилися з-під хустки й легенько від себе відхилив. Супроводжувана Андрієм, вона вийшла з хати, так і не сказавши ні слова. Чумак закусив правий кінчик долішньої губи, блиснув очима й сів на ліжко.

Нарада в кімнаті тривала понад годину. Обговорювалися всілякі можливості, висловлювалися різні пропозиції, а Чумак сидів нерухомо на ліжку, курив одну цигарку за другою і, здавалося, не чув нічого.

Пораючись біля столу, господиня хати раз у раз поглядала на похилену постать Чумака. Знала його ще змалку, але найбільше вбилося їй у пам'ять, як він приїздив до села з Динова й у неділю із книжками під пахвою водив пасти батькові коні біля її хати. Пригадувала й пізніші роки, коли ходила до містечка на закупи й попри цілий ряд жидівських крамниць неодмінно простувала до однієї, яка мала українську вивіску «Склад мануфактури». Власне тут вона не раз купувала кілька метрів полотна чи матерії для себе і своєї дитини. Якою ж гордою відчувала тоді себе, що це українська крамниця Чумака!

А тепер втирала сльози й сама не знала, що з нею. Чи жаль їй Чумака, чи вона й далі горда за нього.

Вже була пізня ніч, коли Камінь запитав Чумака:

— А що ти думаєш? В цю мить почувся стукіт до дверей, без одержання відповіді вони відчинилися, й до кімнати ввійшов Андрійко, а за ним Кос, який одразу заговорив стурбованим голосом:

— Друзі, біда! Сьогодні, коли почалося насилля, я прожогом побіг до Динова. де стоїть восьмий запасний полк червоної армії. Говорив із майором, але він помогти нам не може нічим. Казав, що тут буде польська влада, й радив усім тікати до Сянока, а відтак їхати на схід...

Камінь зиркнув на Чумака і знову запитав:

— Що ж ти думаєш. Чумаче? Чумак рвучко підвівся.

— Друзі, ми прийшли сюди з особливим завданням, одначе у створеній ситуації мусимо пристосуватися до обставин. Коли польські банди й боївки довідаються, що в околиці немає сотень УПА, вони знову почнуть мордувати наше населення. — Хвильку помовчав, а потім, дивлячись на Каменя, продовжував: — Тому я наказую: наш збірний пункт на Кривулі. Висилай туди людей, але тільки таких, які надаються до Самооборонних Кущових Відділів і УПА. Харчів треба брати на один день, зате якнайбільше зброї та набоїв. Постарайтеся сконтактуватися з юнацтвом і в найкоротший час поширити наказ про виїзд на схід, бо інакше банди виріжуть ціле село, так як зробили в Павлокомі.

Кинувши головою, Камінь вийшов із кімнати, й через кілька хвилин люди розбіглися по селі.

На другий день показалося тепле березневе сонце, пригріло, й почав танути глибокий по пояс сніг. У лісі на Кривулі, зламавши трохи правила конспірації, горіла маленька ватра, біля якої три упісти сушили свої однострої, а четвертий вартував на узліссі, змінюючись щодві години.

Час від часу сюди приходили люди, навантажені зброєю, набоями та іншим військовим вирядом. Вулицями села тяглися валки саней, запряжені кіньми, волами, коровами. Подекуди люди тягли їх самі. Це довговікові автохтони залишали свої оселі, багато з них перший раз у своєму житті. Залишали, йдучи в невідоме, не знаючи куди й навіть не маючи часу поховати тіл свої замордованих близьких.

Коли валка вже вийшла з села, над'їхало кілька сотень червоноармійців. Але вони були байдужі до людського горя й поневірянь, вони не шукали банд озвірілих убивників — питалися за бандерівцями

А в той самий час у Кривульському лісі готувалася до вимаршу інша група, складена із тридцяти осіб: двадцять сім дебелих молодців і три дівчини.

— Трохи заважкий багаж, — промовив Сова до Чумака, глянувши на двадцять шість таки добре навантажених людей. — Терен також нелегкий.

— Нічого, подужаємо, — підсміхнувся Чумак. — Хлопці бойові.

Відмовили спільну молитву, ще раз перевірили зброю й рушили в дорогу. А вона справді була важкою з огляду на глибокий сніг. Ішли «шнурком». Зробивши кілька кроків, передній відступав, той, що був за ним, ставав першим, і так, цілий час міняючись, протоптували собі стежку.

Коли вже розвиднілося, всі, до знемоги помучені, стояли у Варському лісі. Перед ними Сян, за ним село Володж, де квартирує сотня Громенка, а перед рікою головний шлях Перемишль — Сянік, де дуже легко можна зустрітися з большевицькими відділами, бо вони иим безперервно їздять. Така зустріч не віщувала б нічого доброго, й це примусило Чумака замислитися.

Тим часом на умовлений світловий сигнал з Володжі до Сяну прибіг рій УПА, і по хвилині два великі човни вже пересікали ріку.

— Друзі, — звернувся Чумак до членів групи, — надійшла дуже небезпечна хвилина. Над самою рікою проходить головна дорога, по якій вештаються большевики. Якби сталося так, що вони з'являться швидше, ніж ми встигнемо сісти до човнів, тоді всі муситимемо вертатися до лісу. А коли б застали нас уже в човнах, то всім треба буде лягти на дно. Пам'ятайте, що переправа через ріку триватиме біля десяти хвилин. — Озирнувши групу, він розділив її на дві рівні частини, тоді продовжував: — Важкенько буде вміститися, але якось порадимо. Ця трииадцятка йде до лівого човна, а ця — до правого. Ми ж четверо будемо на стійці. Зрозуміло?

Чумак запитав, маючи на увазі, що говорить до цивільних людей, для яких до вчорашнього дня революція була тільки романтикою. А от Журба й Міша вже вартували по обидвох сторонах дороги, їх ні про що не треба було запитувати — вони свою справу знали досконало.

Човни пристали до берега, й Чумак наказав:

— Бігом!

Побігли так швидко, як тільки могли, й через кілька хвилин усі вже сиділи в човнах. Легенький свист зняв Журбу й Мішу з варти, вони зайняли свої місця, й човни рушили. Веслярі запрацювали на повну пару, а решта гребла руками воду, яка мало що не сягала вершка човнів.

«Чи можна собі уявити гірше поле до оборони, як на середині ріки», — подумав Чумак і завзято запрацював руками.

Коли човни увігналися носами у протилежний берег, Міша вискочив перший і промовив урочисто:

— Ми на українській землі!

Розділ 3. СОТНЯ ПЛЯНУЄ

Сотенний Громенко зі своїм почтом квартирував у гарній хаті, критій бляхою. Переступивши її поріг, Чумак виструнчився й почав звітувати. Сотенний чесав свою буйну кучеряву чуприну лівою рукою, бо правої не міг піднести вище підборіддя. Його рам'я було важко поранене в боях на Волині. Почувши голос Чумака, він відвернувся від малого дзеркала, яке висіло під образом, й уважно слухав. У зеленій елегантній уніформі виглядав дуже пристійно, був злегка усміхнений, але мав поважний вигляд. Ніяких відзнак на уніформі не посідав, і тільки пістоль при поясі та перевішений через плече мапник зраджували. що це старшина.

Вислухавши уважно звіт, сотенний Громенко подякував, почастував Чумака цигаркою, а тоді звернувся до бунчужного, який сидів при столі й щось наполегливо писав, щоб той заопікувався прибулими з-за Сяну людьми.

Як же сотенний Громенко опинився в цій хаті, звідки прибув сюди й що тут робив?

Деяким відділам УПА, які оперували в Карпатах під німецькою окупацією, перехід большевицького фронту пройшов гладенько, а іншим формаціям, як куреневі Рена, сотні Байди й сотні Чорного, довелося вести важкі бої з большевиками, що перли, — як вони всі тоді казали, — на Берлін.

На новій мапі Східної Європи з'явилася тоді додаткова лінійка, яка означала границю Керзона, тобто новий кордон поміж Совєтським Союзом і «людовою» Польщею. Однак він існував хіба тільки на мапі, бо всі ці терени знаходилися під контролем УПА. Ні поляки, ані большевики в тому часі не могли обсадити і границі, бо її забезпечення вимагало численних дивізій війська. Тому по багатьох селах були заквартировані бойові упівські сотні, а, крім них, також й інші частини, як Самооборонні Кущові Відділи, підрозділи польової жандармерії (ПЖ), Служби Безпеки (СБ), сітки ОУН й адміністрації. Від 1944 року почавши, їм селення не платило наїзникові ніяких податків, унаслідок чого в 1945-46 рр. матеріяльний стан господарів дещо покращав.

Дата добавления: 2015-10-21