БІЛЕТ 41
Після смерті Сталіна (1953 р., 5 березня) і засудження методів його керівництва на ХХ з’їзді КПРС М. С. Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування.
Сталін був стрижнем тоталітарної системи. Тому його смерть 5 березня 1953 p. поклала початок визволенню народів Союзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище одержало назву десталінізації. Воно було головним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно протягом десятиріччя.
Перші ознаки десталінізації позначилися незабаром після смерті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 p. проголосив курс на відбудову внутріпартійної демократії, усунення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що проходив 29-30 липня 1953 p., цілком погодився з рішеннями червневого пленуму ЦК КПРС.
Процес десталінізації набрав силу після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.), на якому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М. Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Становище країни та народу вимагало радикальних змін. На XX з'їзді вперше на весь голос було сказано правду про лихо народу і партії. Сподівання на щасливе майбутнє, в якому
не буде беззаконня, сваволі, сталінських концтаборів, сподівання на те, що повага до людини, праці і до прав особистості стане не лише гучним гаслом, а й повсякденною реальністю, — є основними штрихами до зображення тієї об'єктивної реальності, в якій здійснювались поступове звільнення від тоталітарного минулого, утвердження нових цінностей і нового типу соціальної організації.
Через чотири місяці після з'їзду — 30 червня 1956 р. — ЦК КПРС прийняв постанову "Про подолання культу особи та його наслідків", де висловлювалася рішучість держави і партії продовжувати боротьбу проти культу особи, тобто викривати і усувати негативні наслідки цього режиму. Викриття культу особи Сталіна — найбільш грандіозна подія в житті радянського суспільства в період, що вивчається, яка за своїм значенням далеко виходить за межі цього періоду. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а також на подальший хід світової історії.
БІЛЕТ 42
Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лаврентій Берія, який розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних республік. Проте керівники України не піддалися на цю спокусу й не підтримали шефа Міністерства держбезпеки. Як згодом з'ясувалося, колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Тимофій Строкач з ризиком для життя повідомив М. Хрущова про антидержавну змову.
Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Уже XVIII з'їзд КПУ в березні 1954 року окреслив тенденцію збільшення кількості українців у партійному керівництві республіки. Наприклад, у новообраному складі ЦК питома вага українців зросла зі 62% до 72%, усі вісім членів Політбюро були українцями, вони одержали посади не лише першого й другого (О. Кириченко й М. Підгорний), але й ще двох секретарів ЦК Компартії України.
Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Значні кадрові
перестановки відбулися в Міністерстві внутрішніх справ України після арешту прибічника Л. Берії П. Мешика. Щоб обмежити владу московської керівної еліти, М. Хрущов надавав більше повноважень національним кадрам у розв'язанні важливих проблем. Унаслідок цього можливості владних структур республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання та особисті амбіції їхніх лідерів.
Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.
Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Його керівництво КП(б)У 1947 року на з'їзді цілком справедливо назвали «чорними днями» для України. М. Підгорний з трибуни з'їзду зазначив, що Л. Каганович, перебуваючи на високій партійній посаді в Україні, поводив себе як справжній садист, жорстоко знущаючись з керівників, активістів, інтелігенції республіки.
XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М. Хрущов
остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників.
БІЛЕТ 43
Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:
1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних цін на сільгосппродукцію;
2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);
3) здійснення переходу від жорсткого планування до поєднання планування з господарською самостійністю колгоспів;
4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства;
5) підвищення освітнього рівня керівників сільгоспвиробництва.
Однак економічне піднесення другої половини 50-х років виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кількістю виробництва м’яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне господарство). Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи.
В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.
Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 % впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.
Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні ради народного господарства(раднаргоспи). Цією реформою намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте реформа не дала значного ефекту, підприємства могли здобути самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.
Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.
Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:
- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;
- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;
- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;
- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.
Отже, реформи М.Хрущова мали
багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.
У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.
БІЛЕТ 44
Приєднання Криму до України — передача Кримської області РРФСР до складу УРСР, що відбулася на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року.
Незважаючи на те, що видання указу часто називають особистою ініціативою тісно пов'язаного з Україною Першого секретаря ЦК КПРС Н. С. Хрущова, сучасні історики стверджують, що таке твердження не відповідає істині[1]. Як вважають деякі українські дослідники, ця передача виявилася вимушеною мірою через важку економічну ситуацію на півострові, викликаною післявоєнною розрухою та браком робочої сили після депортації кримських татар[2], а переселенці з російських регіонів не мали навичок господарювання в степових зонах Криму. Тому в 1954 Кримська область була передана Україні з наступним формулюванням: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР». 25 січня 1954 на засіданні Президії ЦК КПРС було затверджено проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Перший секретар Кримського обкому КПРС Павло Титов, який виступив проти передачі області до складу Української РСР, був знятий з посади та відправлений в Москву на посаду заступника міністра сільського господарства РРФСР[3][4].
5 лютого 1954 Президія Верховної Ради РРФСР ухвалила передати Кримську область Української РСР.
19 лютого 1954 Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР законом «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» затвердила указ Президії і внесла відповідні зміни до статті 22 і 23 Конституції СРСР[6] (Головував на засіданні про передачу Кримської області Г. М. Маленков[7][8]; указ від 19 лютого та закон від 26 квітня підписав голова Президії Верховної Ради СРСР К. Є. Ворошилов).
У складі радянської України Кримська область перебувала в 1954–1991 рр.., В 1991-м була за результатами референдуму відновлена Кримська АРСР для входження в СНД (по новому Союзному договору), в 1992-м автономія підписала договір з Україною.
Наслідки[ред. • ред. код]
Демографія[ред. • ред. код]
У період входження Криму до Української РСР, в період між переписами 1959 і 1989 у національному складі республіки зміни були незначними:
• 1939 — 1 123 800 осіб (49,6% росіян, 19,4% кримських татар, 13,7% українців, 5,8% євреїв, 4,5% німців, 1,8% греків, 1,4% болгар, 1,1% вірмен, 0,5% поляків)
• 1959 — 1 201 500 осіб (71,4% росіян, 22,3% українців, 2,2% євреїв, 0,1% поляків)
• 1979 — 2 135 900 осіб (68,4% росіян, 25,6% українців, 1,1% євреїв, 0,7% кримських татар, 0,3% поляків, 0,2% вірмен, 0,2% греків)
• 1989 — 2 430 500 осіб (67,1% росіян, 25,8% українців, 1,6% кримських татар, 0,7% євреїв, 0,3% поляків, 0,1% греків)
При цьому кількість осіб, що вважали українську мову рідною станом на 1989 рік становив лише 13,1%.
Істотні зміни національного складу, що засвідчили переписи 1939 і 1959, пов'язані Депортацією кримських татар у травні 1944 році, а також депортацією інших національних меншин у червні 1944. Обидві операції відбувалися, однак, за часів входження Криму до складу РРФСР.
Економіка[ред. • ред. код]
За часів входження Криму до складу Української РСР в Криму були збудовані:
• Північно-Кримський канал (1932–1971), довжиною 402,6 км, і максимальною пропускною спроможністю 380 м³/сек, і площею зрошування — 380
тис. га
• Сімферопольська ТЕЦ (1955-60)
• Тролейбусна лінія, що з'єднала Сімферополь, Алушту і Ялту (1959).
БІЛЕТ 45
Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.
Зародження дисидентського руху[ред. • ред. код]
У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.
Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.
У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.
Шістдесятники - нове плідне покоління письменників, до якого
належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.
Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи – першої сформованої організації українських дисидентів.
Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.
БІЛЕТ 46
Шелест Петро Юхимович (1908-1996) – радянський державний і комуністичний діяч. З 1940 – на партійній роботі. Учасник змови, внаслідок якої було усунено від влади М.Хрущова. У 1963-1972 – перший секретар ЦК КПУ
П.Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова в межах республіки стала мовою діловодства. У 60-і роки три чверті керівних посад у республіканському партійно-радянському апараті зайняли українці.
Перший секретар ЦК КПУ навіть розпорядився розмножити і поширити її серед свого оточення, бо вона додавала йому аргументів у дискусіях щодо національних проблем з вищим керівництвом КПРС.
П.Шелест згодом використав деякі положення з праці І.Дзюби у своїй
книзі «Україна наша Радянська». Щодо останньої, то, на думку фахівців, це була звичайна пропагандистська агітка, але з незначними екскурсами в напівзабуту за післявоєнний період українську історію. Особливо схвильовано і з великою теплотою перший секретар ЦК Компартії України розповідав про славне козацьке минуле українського народу. Наголошуючи, що сам він козацького походження, П.Шелест підкреслював, що запорозькі козаки були героїчними захисниками українського народу, за що й вкрили себе невмирущою славою.
БІЛЕТ 47
Русифіка́ція або росифіка́ція, зросі́йщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні та серед українців, за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції.[2] Русифікацію зумовила державна політика російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського й сучасного неоімперського, та обставини, що в них перебували або перебувають унаслідок своєї належності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи.
З ім'ям Щербицького пов'язане посилення русифікації України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисидентства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату веласяросійською мовою.
БІЛЕТ 48
Процес «перебудови» і «гласності» в СРСР визначив основну проблему тогочасного суспільства, яка полягала у неспроможності тоталітарно-бюрократичної системи держави до будь-яких позитивних зрушень на рівні реорганізації соціально-економічної і політичної сфери.
Зако́н «Про мо́ви в Украї́нській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989, ще до проголошення незалежності України. Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час здобули українська інтелігенція та національний рух.
Скасований законом України «Про засади державної мовної політики».
Прийняття Закону «Про мову в Українській РСР» є фактом утвердження демократичних досягнень на території колишнього СРСР. Схожі закони прийнялиГрузія, парламенти балтійських країн. На черзі була Україна. При цьому закон про мову дещо різнився від радикальнішого законопроекту, який пропонувалиСпілка письменників, Товариство української мови.
Водночас закріплювалося вагоме значення російської мови в Україні. Зокрема, службові особи зобов'язані володіти як українською, так і російською мовами, акти найвищих органів мають публікуватися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим. Останній пункт всупереч Закону послідовно не виконується в незалежній Україні, коли вивчення лише української мови є обов'язковим, а російської — добровільНИМ.
БІЛЕТ 49
«Перебудова» – це
А) період економічних і політичних реформ в СРСР у др. пол. 80- років. Реформи були спрямовані на вдосконалення соціалістичного суспільства, на оздоровлення суспільно-політичної, економічної й ідеологічної сфер життя в країні шляхом демократизації, використання елементів ринкової економіки
Б) соціально-економічний і політичний курс радянського керівництва у 1985-1991 рр., спрямований на реформування всіх сфер суспільного життя при збережені соціалізму.
В) політичний курс КПРС, розпочатий у 1985 р. і спрямований на оздоровлення суспільно-політичної, економічної й ідеологічної сфер життя.
Перебудова мала охопити основні сфери життя суспільства:
Економіку (перехід від екстенсивного методів господарювання до інтенсивних);
Внутрішню політику (демократизація суспільного життя);
Зовнішню політику (припинення «холодної війни»);
Соціальну сферу (поліпшення матеріального добробуту людей);
Ідеологію (ліквідація цензури, гласність
Гласність – політика максимальної відвертості та правди в діяльності державних і громадських організацій, дієва і активна форма участі громадської думки в демократичному вирішенні найважливіших проблем країни
Персоналії:
М Горбачов – Генсекретар ЦК КПРС 1985-1991рр, Президент СРСР 1990- 1991 рр.,лауреат Нобелевської премії миру 1990 р.
В Щербицький – Перший секретар ЦК КПУ у 1972 – 1989 рр.
В Івашко – Перший секретар ЦК КПУ 1989 – 1990 рр., Голова Верховної Ради України 1990 р
Л Кравчук – Секретар ЦК КПУ, Голова Верховної Ради України 1990 р – 1991 рр., Президент України 1991 – 1994 рр.
Дати:
1985-1991 рр. – «перебудова» в СРСР
Квітень 1985 р. – Пленум ЦК КПРС, початок «перебудови»
26 квітня 1986 р. – аварія на ЧАЕС.
1987 р. – започаткування економічних реформ
вересень 1989 р. – створення Народного руху України за перебудову;
березень 1990 р. – перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР;
1990 р. – початок економічної кризи в СРСР
Березень 1990 р. – скасування 6 ст. Конституції СРСР, яка закріпляла керівну роль КПРС у державі
- Обрання першого й останнього президента СРСР М. Горбачова
16 липня 1990 р. – ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України;
19-21 серпня 1991 р. – спроба державного перевороту в СРСР, ДКНС (рос. ГКЧП)
24 серпня 1991 р. – ухвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України;
1 грудня 1991 р. – всеукраїнський референдум і вибори Президента України.
Конспект уроку
1982 – 1985 рр. («парад генсеків» – період короткочасного перебування у влади Ю. Андропова та К. Черненка)
Листопад 1982 р. – смерть Л. Брежнєва. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Ю.Андропов. Починається боротьба за укріплення дисципліни, боротьба з корупцією.
Лютий 1984 р. – смерть Ю. Андропова. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає К.Черненко. Збереження «застою»
Березень 1985 р. – смерть К. Черненка. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.
Причини перебудови: (Точки зору)
1). Перебудову нав’язав Захід.
Це результат «змови» імперіалістичних сил. План краху КПРС і СРСР був розроблений ЦРУ і здійснений через «агентів впливу» – М.С. Горбачова, А.Н. Яковлєва та ін.
2). Перебудова обумовлена внутрішніми причинами:
кризовим станом вітчизняної економіки і необхідністю її модернізації;
розчаруванням народу в ідеях соціалізму;
приходом в керівництво країни представників нового покоління, які усвідомлювали необхідність змін в суспільстві.
У міжнародній сфері:
1. реальна загроза відставання від країн Заходу;
2. загострення міжблокового протистояння, гонка озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;
3. участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.
Періодизація перебудови:
1985 – 1986 рр. – пошуки шляхів модернізації соціалістичного суспільства; курс на «прискорення»
1987 – 1988 рр. – початок реальних перебудовних процесів, спроба реформ у промисловості, гласність. «Перебудова згори»
1989 – 1991 рр. – «перебудова знизу». Кінець політичної монополії КПРС, утворення нових партій, політична активізація мас, посилення дезінтеграційних процесів у СРСР
БІЛЕТ 50
Перші Вибори Президента України відбулись 1 грудня 1991 року. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому б змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але 2-й тур не знадобився.Леонід Кравчук посів 1-ше місце у всіх регіонах, за вийнятком трьох областей Галичини, де переміг В'ячеслав Чорновіл.
Референдум про незалежність відбувся в той же день, понад 90% проголосували відокремитися від СРСР. Всі шість кандидатів у президенти підтримували незалежність і агітували за пункт «так» на референдумі.
Історія[ред. • ред. код]
Хоча в президентських виборах 1991 р. Рада «Товариства української мови» постановила, не обмежуючи власної думки членів організації та первинних осередків, підтримувати кандидатуру В. Чорновола, “Просвіта” допомагала збирати також підписи за реєстрацію Л. Лук’яненка та І. Юхновського, до останку сподіваючись, що кандидати національно-демократичного спрямування зможуть об’єднати свої зусилля в змаганнях за найвищу державну посаду
БІЛЕТ 51
Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий поззачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»
А К Т ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Про проголошення незалежності України
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує
н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
ВЕРХОВНА РАДА України
24 серпня 1991 року
П О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР
Про проголошення незалежності України
(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, N 38, ст.502)
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є:
Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.
З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.
1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.
Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК
м. Київ, 24 серпня 1991 року
N 1427-XII
Текст Постанови ВР України «Про військові формування в Україні»[ред. • ред. код]
П О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про військові формування на Україні
(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, N 38, ст.506)
Верховна Рада України (ВР) п о с т а н о в л я є:
1. Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України.
2. Утворити Міністерство оборони України.
3. Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.
Голова Верховної Ради України Л.КРАВЧУК
м. Київ, 24 серпня 1991 року N 1431-XII
БІЛЕТ 52
Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991р. Проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму про ставлення громадян України до Акта проголошення незалежності України стало епохальною подією,що у корені змінило історичну долю українського народу.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |