партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.
Найпомітніший слід в історії
партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під
командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони,
військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, в
Поліссі й Правобережжі — з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської
та Брянської областей з декількох загонів було створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли
також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани
України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим
вантажем.
З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець
сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення цього регіону від залишків Червоної
армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх
бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН—Б і ОУН—М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року
ОУН—Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони
ОУН—Б і ОУН—М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН—Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом,
прийнявши назву УПА (Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер, керівник
розформованого загону "Нахтігаль" Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
У середині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи "Поліської Січі" та частини (ОУН—М). Залишки загонів
"Поліської Січі" були перейменовані в Українську народну революційну армію (УНРА) і продовжували боротися проти
червоних партизан й німців до кінця 1943 p., коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний
табір Заксенхаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і
більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в
серпні 1943 р. розбили з'єднання Ковпака під Делатином під час Карпатського рейду. УПА виросла у велику армію. Вона
дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. У 1943—1944 pp. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків.
У липні (11—15 липня) 1944 р. з ініціативи ОУН—Б, неподалік від Самбора (Галичина), таємно зібралися делегати різних
довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН—М) і створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). У
прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального
націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднуватися проти Москви.
УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула
контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала
більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими
військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей.
БІЛЕТ 34
Наслідки Другої світової війни для України — розгляд історичних подій в Україні для України під проросійською владою
СРСР після подій Другої світової війни.
ПОЛІТИЧНІ
Одним із важливих наслідків перемоги було продовження об'єднання українських земель, що підтвердили Тегеранська (1943
р.), Кримська (1945 р.) та Потсдамська конференції глав держав антигітлерівської коаліції.
Україна увійшла до складу ООН як країна-засновниця у квітні 1945 року.
ЕКОНОМІЧНІ
Друга світова війна завдала Україні масштабних економічних витрат. За підрахунками радянських вчених тільки
прямі збитки
склали 285 млрд. крб. у діючих на той час цінах.
Цілком чи частково було зруйновано понад 714 великих і малих міст, більше 28 тис. сіл, перетворено на руїни 200 тис.
промислово-виробничих споруд, 40% житлових будинків, внаслідок чого без житла залишилося близько 10 млн осіб. Оскільки
війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих
масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що
Україна здобула великою ціною у роки форсованої індустріалізації, суцільної колективізації та масових репресій. Було
зруйновано 9 магістральних залізничних шляхів, 5600 залізничних мостів, 50 тис. км шосейних шляхів, 132 портових
господарства. Підраховано, що загальні збитки економіці України сягали 40%. Було порушено та пограбовано близько 30 тис.
колгоспів та радгоспів, 1300 машино-тракторних станцій, вивезено до Німеччини 56 тис. тракторів, 24 тис. комбайнів, 7,6
млн голів крупної рогатої худоби, 9,3 млн свиней, 7,3 млн овець та кіз, 3,3 млн голів коней. Було зруйновано десятки
тисяч лікувальних та освітніх закладів, бібліотек та ін..
З міст найбільше постраждали великі промислові міста та столиця країни. Загалом протягом воєнних років у Києві було
зруйновано 940 будинків державних і громадських установ площею понад 1 млн м², 1742 комунальних будинків житловою площею
понад 1 млн м², 3,6 тис. приватних будинків площею до півмільйона м²; знищені всі мости через р. Дніпро, виведені з ладу
водогін, каналізація, транспортне господарство та ін.. Фашистські загарбники зруйнували Голосіївське навчальне містечко
столиці України, індустріальний, педагогічний та інші інститути. Збитки, завдані сільськогосподарським вузам Києва,
перевищували 70 млн. руб., технологічному інституту харчової промисловості — 24 млн. карбованців.
Повністю була відсутня енергетична база через зруйнування Дніпрогесу, Штерівської, Курахівської, Зуївської,
Сєвєродонецької та ін. електростанцій.
ДЕМОГРАФІЧНІ
Щонайменше 5,4 млн. осіб, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн. осіб було вивезено для
примусової праці до Німеччини.
С. Кульчицький вважає, що про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР на 14 275 тис. осіб. Значна
частина з них – безповоротні втрати. Фронтові втрати — понад 3 млн. військовослужбовців; втрати радянських та
антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час бойових дій, через
виснаження та хвороби, від терору окупантів.
У східні регіони СРСР було евакуйовано 3,5 млн. осіб, вивезено до Німеччини – 2,4 млн. осіб, з яких тільки частина
повернулася на Батьківщину. За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8
млн. осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення, або кожний п’ятий житель республіки. Україна поступається за
абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає
Німеччина (6,5 млн. осіб, 9,1%).
У 1945 р. в країні нараховувалося 125 тис. сиріт, з яких 21 тис. були безпритульними. Більшість з них мешкала в підвалах
будинків, на вокзалах або мандрувала з міста у місто.
За роки війни на визволеній території залишилося лише 17% робітників порівняно з довоєнною чисельністю. Наприклад,
коксохімічні і металургійні заводи Наркомату чорної металургії в лютому 1944 р. були забезпечені робочою силою лише на
38,3% і 24,5% відповідно. Подібна ситуація спостерігалася на всіх промислових об’єктах.
БІЛЕТ 35
В XX ст. українська земля та її народ винесли на собі страшний тягар двох світових війн. Україна стала буфером і полем
бою між двома імперіями, які прагнули до світового панування.
В роки Другої світової війни українці знову мали надію визволитись від тоталітаризму і чужинців, добитися незалежності,
але й наступні післявоєнні роки стали часом
відновлення сталінізму і подальшого утвердження тоталітарної системи.
Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період було завершення процесу
об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.
Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати:
По-перше – врегулювання територіального питання з Польщею.
У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і
Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.
16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону, який
закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського
уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км.
Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін
прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.
По-друге – приєднання Закарпаття до УРСР.
В листопаді 1944 року I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про
возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це
рішення.
По-третє – остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час
підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину,
Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.
Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з
волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо таким чином відбулося:
− остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;
− збільшення території УРСР (з 470 тис. км2 до 601 тис. км2) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;
− об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього
процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).
БІЛЕТ 36 (хз чи вірно)
Радянська анексія західноукраїнських земель — насильницьке відторгнення шляхом агресії[a][1][2][3] на основі секретного
протоколу щодо розподілу сфер впливу в Європі пакту Молотова — Ріббентропа між Радянським Союзом та нацистською
Німеччиною частини етнічних українських територій від Польщі і Румунії, включення цих земель до складу СРСР, з їх
подальшим входженням до УРСР і, частково, БРСР[4] й МРСР, та встановленням радянського окупаційного режиму на цих
територіях. В результаті цих анексій Українська Радянська Соціалістична Республіка, зокрема, отримала 130 тисяч
квадратних кілометрів території[5] і збільшила своє населення більш ніж на 7 мільйонів осіб[6].
30 липня 1941 року Угодою Сікорського — Майського Радянський уряд визнав Польщу у кордонах 1939 року. Визнавши польський
уряд у вигнанні та Польську державу у довоєнних кордонах, Радянський Союз тим самим визнав так зване «возз'єднання» 1939
року протиправним, тобто анексією частини Польщі, та де-юре недійсним.
Радянською історіографією подавалася як «возз'єднання українського народу в єдиній українській радянській державі —
визволення Радянським Союзом споконвічних українських земель — Західної України (1939), Північної Буковини (1940) та
Закарпатської України (1945) з-під гніту іноземних поневолювачів і входження цих земель, згідно з одностайною волею їх
населення, до СРСР зі включенням до складу УРСР»[7]. В сучасній українській історичній науці, в залежності від
історичних наслідків, трактується переважно як «возз'єднання українських земель у складі СРСР»[8][9] або
«входження
західноукраїнських земель до складу УРСР»[10].
З міжнародно-правової точки зору, сьогодні не лише українські та західні історики і політологи[6][11][12][13], а також
ряд російських дослідників[14][15] характеризують події того часу, як процес окупації і анексії територій інших держав
Радянським Союзом, виконаний поступово, в результаті низки військово-дипломатичних та економічних кроків та на фоні
розгортання ескалації масштабного військового конфлікту у Європі[16]. Однак серед істориків немає одностайної думки як
трактувати ці події. Крім міжнародно-правових термінів «окупація» і «анексія», в залежності від суспільно-політичних
переконань дослідників, до них вживаються поняття «возз'єднання», «з'єднання», «злука», «входження», «включення»,
«прилучення», «приєднання» та ін.
БІЛЕТ 37
Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр., ухваленому в серпні
1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного
транспорту, вугільної промисловості республіки.
Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень капіталовкладень у
народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна одержала устаткування десятків
заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств,
евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального
виробництва республіки. У перший післявоєнний рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної
продукції.
Промисловий розвиток відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І
все ж таки післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % порівняно
з 1940 р.
Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову
вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення
коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати
щонайменше місячну заробітну плату. Особливі труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та
поголів'я худоби, знизилася врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих
людських втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947
рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне
збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і
радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900 тис. На відбудову
сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це
зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте призвело до невиконання планів
четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось с відсталою галуззю.
БІЛЕТ 38
Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Хоча Україна і зазнала великих збитків (зруйнований
економічний потенціал, численні людські втрати), значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага
республіки в СРСР, вона вийшла на міжнародну арену як суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад її населення.
I, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі були об'єднані кордонами однієї держави.
Остаточно повоєнні кордони УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського
територіальних узгоджень та юридичного закріплення у
складі республіки західноукраїнських земель, що увійшли до складу
УРСР протягом 1939-1945 pp.
Можна назвати такі особливості відбудови в Україні:
1.Масштаби відбудованих робіт були більшими, ніж у будь-якій іншій країні Європи.
2.Республіці доводилось розраховувати лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу.
3.При відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої
промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилося лише 7% капіталовкладень).
4.Економіка України відбудовувалась і розбудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як
частина загальносоюзної економічної системи.
5.Повсюдно була запроваджена адміністративно-командна система.
6.Надзвичайно велика роль відводилася ідеологічному заохоченню праці, що знаходило свій вияв у широкомасштабних
мобілізаційно-пропагандистських заходах - соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів.
7.Відбудова ускладнювалася голодом 1946-1947 pp.
8.Гостро відчувалась нестача робочої сили, особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.
Особливо важким було становище селян. Вони отримували мізерні заробітки, на них не поширювались соціальні гарантії, вони
були позбавлені права мати паспорт, а відповідно й вільно пересуватися. їм доводилось сплачувати великі податки на
присадибні ділянки. Селянство, як і раніше, залишалось найбільш ущемленою категорією суспільства. Значною мірою на його
становище впливало негативне становлення влади до кооперативної власності, що зображувалась як щось «другорядне», як
«непослідовно соціалістична» форма господарювання. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу
створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалась, а фактично вилучалась методом
продрозкладки. Між містом і селом існував нееквівалентний обмін.
Всіляко обмежувалось ведення особистого підсобного господарства. Природне прагнення людей бути господарями на землі
розцінювалось як приватновласницький пережиток. Прийнятий ще 1939 р. закон про сільськогосподарський податок набирав
більш жорстоких, антигуманних форм. Згідно з цим законом, оподатковувались кожна тварина чи дерево. Податок стягувався з
реалізації всіх культур, вирощених на присадибних ділянках колгоспниками, не говорячи про одноосібників. Колгоспники
одержували за нелегку працю символічну платню, а існували, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Селяни не
забезпечувались пенсіями. У більшості колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишати села.
Причини голоду
Стан сільського господарства після закінчення Другої світової війни був дуже складний. Було пограбовано і зруйновано
близько 30 тисяч колгоспів, радгоспів і МТС, тисячі сіл, з яких понад 250 розділили долю Хатині. Різко скоротилося
поголів'я худоби. Коней залишилося 30 % довоєнної кількості, великої рогатої худоби — 43 %, овець і кіз — 26 %, свиней —
11 %. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки.
Творення голоду відбувалося шляхом пограбування сіл через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової
політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки.
Жертви голодомору
Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання. Навесні рятувалися щавлем, кропивою,
лободою, конюшиною. У багатьох областях України їли також дрібних гризунів, собак, кішок. Були навіть випадки
людоїдства. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. В цей час у міських і сільських
лікарнях перебувало 125 тисяч таких хворих. Близько 100 тисяч знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути
госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок. Багато випадків захворювання на дистрофію було зафіксовано і на
території Щорського району. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалось понад
1 млн. 154 тис. виснажених голодом
людей — дистрофіків. У голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Поширювався й тиф. 30 липня
1947 року УМВС Чернівецької області направило Міністерству внутрішніх справ УРСР донесення про реєстрацію в області
39594 хворих на дистрофію, з них дітей до 14 років — 10397, госпіталізованих — 4221, померлих від дистрофії — 2829 осіб
Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей — українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи,
ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн людей. Тоталітарною владою голод
замовчувався.
БІЛЕТ 39
В XX ст. українська земля та її народ винесли на собі страшний тягар двох світових війн. Україна стала буфером і полем бою між двома імперіями, які прагнули до світового панування.
В роки Другої світової війни українці знову мали надію визволитись від тоталітаризму і чужинців, добитися незалежності, але й наступні післявоєнні роки стали часом відновлення сталінізму і подальшого утвердження тоталітарної системи.
Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період було завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.
Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати:
По-перше – врегулювання територіального питання з Польщею.
У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.
16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державногокордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянськійполітиці польського уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км.
Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.
По-друге – приєднання Закарпаття до УРСР.
В листопаді 1944 року I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.
По-третє – остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.
Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо таким чином відбулося:
− остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;
− збільшення території УРСР (з 470 тис. км2 до 601 тис. км2) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;
− об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).
БІЛЕТ 40
Опера́ція «Ві́сла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок — 29 березня) за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, ПНР та ЧСР. Полягала у примусовій, з використанням військ (СРСР, ПНР, ЧСР), депортації українців з їх етнічних територій, — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, — на території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині.
Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом іТісною) у бою з відділом УПА (командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.
“ВІСЛА” ОПЕРАЦІЯ - злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947. Полягав у примусовій депортації (виселенні - Авт.) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у зх. та пвн. частині Польської держави, що до 1945 належали Німеччині. Акт геноциду проти українського народу. 9.9.1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити виключно 04.06.15
добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. Приводом до початку “В.О.” стала загибель 28.3.1947 в р-ні с. Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С. Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К. Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними - 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл.17 тис. чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки - Авт.) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. “В.О.” проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р. Жимерські та ген. С. Моссора. Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |