Розділ 1. Загальна характеристика

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ТРУДОВОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Основи трудового виховання

Кожна людина з певного віку розпочинає самостійну трудову діяльність, що потребує відповідної морально-психологічної готовності, сформованої звички працювати, прагнення реалізувати свій потенціал. Вироблення таких установок особистості забезпечує трудове виховання, яке є одним з головних обов'язків сім'ї та школи [1, стр. 42].

Трудове виховання — процес залучення молоді до різноманітних педагогічно організованих видів суспільно корисної праці з метою передання їй виробничого досвіду, розвитку в неї творчого практичного мислення, працьовитості й свідомості людини праці.

Трудове виховання покликане забезпечити вирішення таких завдань:

— психологічна підготовка особистості до праці (усвідомлення соціальної значущості праці, формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, дбайливо ста витися до результатів праці тощо);

— практична підготовка до праці (озброєння вихованців необхідними знаннями, вироблення у них умінь і навичок трудової діяльності, виховання основ трудової культури);

— підготовка до свідомого вибору професії [2, стр. 12].

Важливим аспектом психологічної підготовки підростаючого покоління до праці на сучасному етапі є формування в нього самовідповідальності, розуміння необхідності самому піклуватися про себе. Це сприяє розвитку в характері людини відповідальності, підприємливості, ініціативності, творчого підходу до справи. Коли ці риси, на думку О. Вишневського, «стають характерними для більшості людей, то суспільство має шанс досягнути господарського успіху і добробуту» [3, стр. 53].

Система трудового виховання охоплює навчальну працю, трудове навчання, продуктивну працю, суспільно корисну працю, побутове обслуговування. Усі ці види трудової діяльності взаємопов'язані, але кожен з них відіграє особливу роль у формуванні майбутнього трудівника.

Важливе місце в трудовому вихованні займає навчальна праця учнів. Навчання формує потрібні трудові якості людини лише за умови, що воно має істотні ознаки праці: усвідомлення поставленої мети, осмислення конкретним індивідом власної ролі в досягненні поставлених завдань, напруження розумових сил, подолання труднощів і перешкод, самоконтроль.

Головна складова системи трудового виховання — трудове навчання, що триває від першого класу до закінчення школи. Його зміст визначає навчальна програма з трудового навчання для кожного класу. У молодших класах учні набувають елементарних навичок роботи з папером, картоном, пластиліном, природними матеріалами. Вони беруть участь у вирощуванні сільськогосподарських рослин на пришкільній ділянці, доглядають домашніх тварин, квіти і т. д. У середніх класах діти здобувають знання, опановують уміння і навички з оброблення металу, дерева, основ електротехніки, металознавства, графічної грамоти. У міських школах вивчають технічну і обслуговуючу працю, а в сільських — сільськогосподарську, обслуговуючу і технічну. У старших класах трудове навчання має професійно орієнтований характер. Профілі трудової підготовки визначають на місці з урахуванням потреб народного господарства і наявної навчально-технічної виробничої бази [2, стр. 14].

Складовою системи трудового навчання школярів є також організація їх суспільно корисної праці. За суспільною значущістю її поділяють на продуктивну, суспільно корисну і побутове обслуговування.

Продуктивна праця спрямована на створення матеріальних благ. Виховні можливості продуктивної праці виявляються в таких аспектах:

— працюючи поруч із дорослими, учень прилучається до життя суспільства, набуває життєвого досвіду, досвіду спілкування у виробничій сфері, навчається ефективних прийомів виробничої діяльності;

— виготовляючи продукцію власними руками, школяр відчуває, що він на щось здатний, у нього з'являється впевненість у собі, а добре зроблена річ приносить естетичне задоволення;

— плата за роботу переконує учня в значущості його праці, самостійно зароблені гроші вчать ощадливості, раціональної організації власного життя, сприяють формуванню вміння співвідносити задоволення потреб із реальними можливостями;

— продуктивна праця вдосконалює трудові вміння і навички, привчає до трудових зусиль, розвиває суспільну активність, волю й такі важливі риси характеру, як дисциплінованість, відповідальність, ініціативність, точність і старанність [1, стр. 12].

Суспільно корисна праця учнів пов'язана зі збиранням макулатури, лікарських рослин, дарів лісу, участю в ремонті шкільних приміщень, наданням допомоги ветеранам війни і праці, хворим і людям похилого віку тощо. Виховна цінність суспільно корисної праці полягає в тому, що школярі вчаться безкорисливо робити добрі справи, усвідомлюють необхідність поєднання суспільних та особистих інтересів, міцніє їх почуття обов'язку перед іншими людьми.

Побутове обслуговування в школі передбачає підтримання учнями порядку і чистоти в класах, шкільних майстернях, місцях відпочинку, на шкільному подвір'ї. Вони вчаться працювати й цінувати працю дорослих, руками яких зведено шкільну будівлю, виготовлено меблі й навчальне обладнання, у них розвивається дбайливе ставлення до створеного. Роботу із самообслуговування учні мають виконувати і вдома (прибирання ліжка, чищення одягу і взуття, допомога старшим у прибиранні квартири, приготуванні їжі та ін.). Одна з форм такої праці — чергування учнів у класі та в школі, виконання різних організаторських функцій у класному і загальношкільному колективі.

Відповідно до вимог Державного стандарту, замість традиційного «Трудового навчання» розпочато створення принципово нового навчального предмета технокультурного спрямування для 5—9 класів загальноосвітньої школи. Його метою є забезпечення учням можливостей для оволодіння знаннями про способи і засоби перетворення навколишньої дійсності, використання в практичній діяльності знань, здобутих під час вивчення загальноосвітніх предметів. Важливість цього предмета обумовлена тим, що перетворювальна діяльність людини пронизує весь її життєвий простір: побут, розваги, навчання, виробничу сферу, управління. Вона визначає місце людини в природі й суспільстві, межі її втручання у природні процеси. Центральне місце в знаннях про перетворювальну діяльність повинна зайняти техніка, яка забезпечує взаємозв'язок усіх видів культури (трудової, правової, моральної, художньої тощо).

Оновлений зміст трудового навчання буде особистісно-орієнтований. Свідченням цього є назви змістових ліній Державного стандарту: людина в технічному середовищі; технологічна діяльність людини; соціально-професійне орієнтування людини на ринку праці; графічна культура людини; людина й інформаційна діяльність; проектна діяльність людини у сфері матеріальної культури.

1.2. Професійна орієнтація як частина виховної роботи

Органічною частиною виховної роботи, важливим етапом психологічної та практичної підготовки учнів до трудової діяльності є їх правильна професійна орієнтація [5, стр. 32].

Професійна орієнтація - одна з перших складових психології праці. Становлення цієї наукової дисципліни і практики датується 1908 р. - тобто датою відкриття Ф. Парсонсом перший бюро з консультації молоді. У наступні десятиліття цей напрямок активно розвивався в США і в країнах Західної Європи.

Під професійною орієнтацією розуміють «широкий, що виходить за рамки педагогіки і психології комплекс заходів з надання допомоги у виборі професії»; під професійною консультацією - «індивідуально орієнтовану допомогу у професійному самовизначенні».

І профорієнтація і профконсультація - це «орієнтування» школяра (оптанта), тоді як професійне самовизначення більше співвідноситься з «самоорієнтуванням» учня, який виступає в ролі суб'єкта самовизначення.[7, стр. 41].

Під час орієнтації учнів на конкретний фах слід запобігати таким можливим помилкам:

· поділу професій на «престижні» й «непрестижні»;

· ототожненню навчального предмета з професією;

· перенесенню ставлення до людини — представника професії — на саму професію;

· невдалому вибору професії під чиїмось впливом;

· застарілим уявленням про характер праці у сфері матеріального виробництва [8, стр. 49].

Зазвичай при розгляді практичної методики виділяють:

1) імітаційну модель, де відображається зміст і зміст методики;

2) психотехнічних модель, де відображені умови використання методики, а в добре описаних методиках і можливі труднощі при її проведенні. Імітаційна і психотехнічна моделі відносяться до методики як до «зовнішнього засобу», представленому в різних книгах і метадіческіх посібниках. Щоб методика працювала, потрібен знаючий для її використання фахівець, що розбирається у змодельованих в методиці проблеми (володіє імітаційної моделлю) і вміє провести її практично (володіє психотехнічних моделлю). Все це відносять до методики як до «внутрішнього засобу роботи психолога».

Як зазначає Є. А. Климов, методика - це як мінімум сукупність зовнішніх і внутрішніх засобів професійної діяльності психолога. [9 стр. 15].

Іноді буває так, що психолог добре розбирається в проблематиці, але не вміє працювати подібними процедурами практично. І тоді використавши методики буде менш ефективним.

При прогнозуванні ефективності методики важливо ще врахувати, наскільки передбачувані учні (клієнти) готові сприйняти змодельовані проблеми та брати участь у даних процедурах. Важливо враховувати і прийнятність розгляду цих проблем у цій установі (наприклад, чи немає протидії з боку адміністрації та колег), а також прийнятність використання процедури методики (наприклад, в деяких школах адміністрація іноді заявляє: «Нашим школярам тести вже набридли»). У подібних ситуаціях профконсультанта потрібно або постаратися «просвітити-переконати» адміністрацію, що далеко не завжди виходить, або, чудово розуміючи необхідність тестування або використання ігрових методів, працювати з цими методами як-то «напівпідпільно», щоб не стикатися з відкритим протидією впливових у школі осіб. Тим більше, що сам психолог (як фахівець з вищою освітою) у чималому ступені відповідає за те, як і за допомогою яких методів він працює [6 стр. 33].

Нижче представлені основні групи методів профорієнтації, складені відповідно до виділених раніше основними цілями профорієнтаційної допомоги.

Інформаційно-довідкові, просвітницькі методи:

· професіограми - короткі описи професій (проблема в тому, що традиційні професіограми з працею «сприймаються» багатьма школярами, тому важливо шукати більш компактні і зрозумілі форми описи професій);

· довідкова література (за умови достовірності такої довідкової інформації);

· інформаційно-пошукові системи - ІПС (для оптимізації пошуку професій, навчальних закладів та місць роботи): «ручні» варіанти ІПС (наприклад, карткові, бланкові, у вигляді картотек тощо), комп'ютеризовані ІПС (банки інформації в ЕОМ);

· професійна реклама та агітація (за умови достовірності, оперативності та привабливості для тих, кому така реклама призначена);

· екскурсії школярів на підприємства і в навчальні заклади (за умови завчасного підбору і підготовки кваліфікованих ведучих і екскурсоводів);

· зустрічі школярів з фахівцями за різними професіями (за умови наявності спеціального відбору та психолого-педагогічної підготовки таких фахівців за професією);

· пізнавальні та просвітницькі лекції про шляхи вирішення проблем самовизначення;

· профорієнтаційні уроки зі школярами як система занять (а не як окремі «заходи»);

· навчальні фільми та відеофільми (на сьогоднішній день дуже проблематично для нашої країни, оскільки показувати майже нічого);

· використання засобів масової інформації (ЗМІ) може бути досить ефективним, але з обов'язковим урахуванням їх специфіки (специфічного жанру спілкування з телеаудиторією, що вимагає не тільки динамічного викладу суті питання, а й уміння «справляти враження» на саму різну аудиторію, а також неминучість скорочення «обсягу» професіографічної інформації і спокійного ставлення до різного роду «редакторським правкам» і «цензурі»);

· різні «ярмарку професій» та їх модифікації, вже показали свою ефективність у профорієнтаційній допомоги не тільки безробітним, а й випускникам шкіл [9 стр. 11].

Методи професійної психодіагностики (в ідеалі - допомога в самопізнанні):

· бесіди-інтерв'ю закритого типу (по суворо означених питань);

· відкриті бесіди-інтерв'ю (з можливістю деякого відволікання від заздалегідь заготовлених питань; досвідчені профконсультанти вважають, що такі бесіди дають про клієнта інформації більше, ніж традиційне тестування);

· опитувальники професійної мотивації (фахівці вважають, що для клієнтів, які обирають масові професії, тобто для більшості, це більш важлива діагностика, ніж визначення здібностей до професії);

· опитувальники професійних здібностей (потрібно дуже виборче їх використання і особлива підготовка профконсультанта при інтерпретації результатів; ці опитувальники виправдовують себе стосовно до професій з особливими умовами праці; для більшості ж професій «профпридатність формірміруется в самій трудовій діяльності» - за Є. А. Клімовим [8 стр.15].

· «особистісні» опитувальники (для їх використання потрібна особлива підготовка профконсультантів, розуміння сенсу і обмежень застосування такого типу опитувальників в профконсультації. По-справжньому особистість не можна «прорахувати», справжній особистісний тест - це вчинок людини у відповідальні моменти життя (наприклад, на " референдуми»при«голосуваннях», коли випробовується здатність протистояти витонченої пропаганді); іноді про людину можна багато що сказати і по його поведінці в суспільному транспорті; таким чином, виходить, що тест на«особистість»- це, з одного боку, вчинок глобального масштабу, але, з іншого боку це прояв своєї моральної позиції в «дрібницях» життя так що дуже складно оцінити особистість у звичному, «усередненому» режимі життя;

· проективні особистісні тести (потрібна особлива підготовка профконсультанта для їх використання);

· метод спостереження - це «один з основних науково-практичних методів роботи психолога» - за Є. А. Клімовим (за умови володіння цим методом, тобто виділення чіткого об'єкта і параметрів спостереження, способів спостереження і фіксації результатів, способів інтерпретації результатів та ін);

· збір непрямої інформації про клієнта від знайомих, від батьків і товаришів, від педагогів та інших фахівців (за умови тактовності і етичної коректності такого опитування);

· психофізіологічні обстеження (в широкій практиці має сенс для професій з особливими умовами праці, а в спеціальних дослідженнях можуть бути використані для самих різних видів трудової діяльності);

· «професійні проби» у спеціально організованому процесі по типу «Р-тесту» японського професора Фукуя;

· використання різних ігрових та тренінгових ситуацій, де моделюються різні аспекти професійної діяльності, що дозволяє будувати прогнози щодо майбутнього професійного поведінки учасників цих процедур;

· дослідження та спостереження за клієнтом безпосередньо у трудовій діяльності (наприклад, у випадках, коли людину беруть на роботу з «випробувальним строком»);

· використання різних тренажерів, де не тільки відпрацьовуються трудові навички, а й вивчається і прогнозується сама готовність освоювати нові професійні дії [9 стр. 66].

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ТРУДОВОГО

ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ

2.1. Трудове виховання молодших школярів

Трудове виховання є процесом залучення дітей у різноманітні педагогічно організовані види суспільно корисної роботи з метою передачі мінімуму виробничого досвіду, трудових умінь і навиків, розвитку творчого практичного мислення, працьовитості.

Людською працею створюються всі матеріальні і духовні блага; у процесі праці вдосконалюється сама людина, формується її особистість. Тому мета шкільного трудового виховання – виховання психологічної та практичної готовності школярів до праці. Сучасний етап суспільного телебачення і економічного розвитку пред'являє високі вимоги до постаті виробника: ставлення до праці як до найважливішого громадського боргу; сумлінне ставлення до будь-якої роботи; колективізм; постійний прояв ініціативи, активного, творчого підходу до праці; прагнення будувати працю за принципами наукової організації; ставлення до праці як до усвідомленої потреби - і основної життєвої людської потреби.

Готовність до праці досягається системою виховних вправ, у тому числі вирішуються завдання:

1) усвідомлення цілей і завдань праці;

2) виховання мотивів праці;

3) формування трудових умінь і навиків [10, стр. 103].

Зміна економічної, екологічної ситуації країни, впровадження різної форми власності, прийняття багатьох важливих законів кардинально змінює зміст і спрямованість трудового виховання школярів, викликає до життя нові підходи і форми.

У основі нових технологій трудового виховання — принцип варіативності програм, методів і організаційних форм освіти. Програми трудової освіти мають типовий характер. Вони закладені в державному мінімумі вимог до результатів виховання, освіти і навчання, яким оцінюється діяльність школяра, і вчителя. Учитель становить програму з огляду на той чи інший склад школярів, регіональні особливості) суворо зберігаючи єдність базового компонента трудової культури. Базовий компонент становить в середньому від 20 до 80% змісту даної, конкретної програми, інше відводиться на її варіатвні частини [11, стр. 118].

Включення дітей у працю потрібен з урахуванням фізіології дітей молодшого шкільного віку, особливостей їх організму, психіки, їхніх інтересів та здібностей [4, стр. 9].

У трудовій діяльності можна назвати низку впливів: особистості на особистість; особистості на колектив; колективу на особистість; колективу на колектив. Міжособистісні стосунки, що у праці учнів початкових класів, сприяють здійсненню процесу соціалізації особистості. У колективній праці школярів виникає потреба у погодженні власних цілей з цілями колективу, свої зусилля пов'язувати з зусиллями інших учасників спільної праці. Виникає залежність між особистісними інтересами й суспільними, після цього воєдино зв'язуються громадські роботи і спрямованість особистості, колективне управління банківською діяльністю та самоврядування поведінкою, організація колективної трудової діяльності й самоорганізація, зміст трудової роботи і особистий трудовий досвід, становлення колективу та виховання у ньому особистості [12, стр. 32].

Організаційні форми трудової освіти і навчання вибираються учителем. Щоб праця перетворилася на улюблену справу, дитині треба пережити успіх у праці. Тому доцільно будувати навчання на вищому, доступному рівні труднощів; пізнаючи радість заслуженого трудового успіху, юна людина отримає відчуття власної гідності, гордості за власну працю.

Акцент у новій технології трудового виховання робиться на практичне застосування школярами теоретичних знань. Змінюється і структура трудової освіти. Вона стає комплексною, включає уявлення про техніку і технології, вміння вирішити практичні завдання, досягати якісних результатів. Особливо високо може бути оцінено творчий підхід у вирішенні нестандартних завдань, прагнення підвищити техніко-економічні і соціальні показники виробництва.

Творчу активність школярів підвищують огляди, виставки, конкурси на виготовлення кращої моделі, приладу, наочні посібники [13, стр. 201].

Дати школярам трудові навички та вміння – отже підготувати їх до життя, до праці.

Останнє досягається завдяки включенню школярів у різноманітні види колективної праці, зокрема продуктивної праці, яка за педагогічно правильної підготовки є головним засобом трудового виховання.

Зміни у класно-урочисній діяльності в трудовому вихованню зумовлюють перебудову позакласної і позаурочної виховної діяльності. Вона стає особистісно орієнтованою, максимально корисною для людини й суспільства. Щодо практики роботи класні керівники розроблюють активні виховні справи трудової спрямованості, викликані соціально-економічними процесами. Серед трудових виховних справ є традиційні і призначаються нові форми: вахта праці, свято праці, виставка виробів, генеральне прибирання, гуманітарна допомога, озеленення і благоустрій школи, турнір умільців (помічниць мам, членів гуртка «Умілі руки»), тиждень добрих справ, місто веселих майстрів, косметичний ремонт школи, акт добровольців, шефська допомога, зони турботи, розвідка корисних справ, трудовий десант, ремонтна шкільна бригада та інших [14, стр. 95].

Система трудового виховання повинна використовувати усі форми і силові методи, що забезпечують свідоме, цілеспрямоване виконання суспільно корисної праці, дисципліну і організованість, відповідальність за особистий внесок колективу, у розвиток громадського багатства, вироблення відносин товариства взаємодопомоги, непримиренність до дармоїдства.

Формами трудового виховання є:

1) кошти морального і матеріального заохочення;

2) уявлення широких можливостей підвищення своїх здібностей;

3) підготовка покоління до праці методами сімейного виховання й у навчальних закладах;

4) використання засобів з метою трудового виховання.

Виховання потреби у праці і дбайливе ставлення до матеріальних цінностей у великій ролі грають форми організації праці. Найважливішими є такі:

а) створення учнівських ланок до виконання тієї чи іншої роботи. Це може бути догляд за плодовими деревами в шкільному саду. Тимчасові ланки організуються до виконання епізодичної роботи, наприклад, для оформлення шкільного будинку до наступаючого свята;

б) накопичення та розвиток трудових традицій у шкільництві, як, наприклад, традиційна підготовка і проведення в школі "Свято праці" чи свято "У подарунок школі", коли учні виготовляють навчальні посібники, майструють моделі, закладають пам'ятні алеї. Стимулюючою трудовою традицією є виставки технічної творчості школярів;

в) ефективною формою трудової активності є індивідуальні трудові доручення, які даються учням вчителями [15, стр. 370].

Отже, в посильній праці молодших школярів закладено суттєві можливості морального, екологічного, естетичного виховання й фізичного розвитку.

2.2. Система та методи виховання

Трудове виховання учнів здійснюється в усіх видах праці, передусім у навчальній праці. Як зауважував К. Ушинський, навчання є найскладнішим і найважчим видом праці. Для багатьох учнів значно легше попрацювати фізично, ніж розв'язати математичну задачу або написати твір. Навчання формує потрібні трудові якості людини лише за умови, що воно має істотні ознаки праці: свідому постановку мети, осмислення конкретним індивідом своєї ролі в досягненні поставлених завдань, напруження розумових сил, подолання труднощів і перешкод, самоконтроль. Для цього необхідно пробудити в учнів бажання вчитися, розвинути в них пізнавальні інтереси, дати їм змогу пізнати радість успіху в навчанні. Складність розв'язання цього завдання полягає в тому, що школярі не завжди бачать результати навчальної праці [16 стр.43].

Метод (від грецьк.metodos) означає шлях пізнання; теорія, вчення. Методи навчання залежить від розуміння загальних закономірностей пізнання людиною навколишнього світу, тобто мають філософське методологічне обґрунтування і є результатом правдивого розуміння суперечливості процесу навчання, його сутності та принципів [17 стр.39].

У процесі трудового виховання молодших школярів виділяють групи методів виховання свідомої дисципліни:

Методи організації роботи і формування досвіду суспільної поведінки.

Методи стимулювання поведінки й діяльності.

Перший етап правильно організованого виховання — знання (розуміння) вихованцем тих правил поведінки, які сформовані у процесі виховання. Важко виховати, виробити якесь, не домігшись чіткого розуміння значення цієї особливості. Щоб сформувати погляди, поняття, переконання, використовуються методи, що отримали назву методів формування свідомості особистості. Методи цієї групи дуже важливі й для успішного проходження наступного важливого етапу виховного процесу — формування почуттів, емоційного переживання необхідної поведінки [18, стр. 238].

У навчальних посібниках минулих років методи цієї групи називалися коротше й виразніше — методами переконання, оскільки головне їх призначення — формування сталих переконань. Не знання, а переконання стимулюють вчинки школярів, тому стільки понять і суджень, скільки моральної упевненості у суспільній необхідності й особистої корисності певного типу поведінки повинна формуватися на етапі розвитку свідомості.

Переконання в виховному процесі характеризується використанням наступних методів: розповідь, пояснення, роз'яснення, лекція, етична розмова, напучування, навіювання, інструктаж, диспут, доповідь, приклад.

Кожен із методів має власну специфіку та сферу застосування. Методи цієї групи вимагають високої педагогічної кваліфікації. Застосовуються вони системно, комплексно з іншими методами.

Виховання має формувати необхідний тип поведінки. Не поняття, переконання, а конкретні справи, вчинки характеризують вихованість особистості. У цьому організація роботи і формування досвіду суспільної поведінки розглядаються як серцевина виховного процесу.

Дуже важливим у трудовій діяльності учнів є практичний показ.

Щоб сформувати сумлінне ставлення до праці велике значення має тут стимулювання учнів.

Значну роль формуванні позитивного відношення учнів до праці грає громадське визнання. Це піднімає настрій учнів, виявляє свідоме ставлення до потреби трудитися на загальну користь.

Усі методи цієї групи засновані на практичній діяльності вихованців. Загальний метод формування необхідних якостей особистості – вправи. До цієї групи відносять: вправу, приучення, педагогічну вимогу, думку, доручення.

До третин методів стимулювання відносятся: заохочення, покарання, змагання.

Схвалення дорослих особливо важливо тоді, коли учень відчуває внутрішнє задоволення від усвідомлення, що він домігся успіхів у виконанні трудового завдання. Так само важливо - у разі потреби – і осуд. У процесі педагогічно організованої праці виробляється правильна моральна та естетична оцінка кожної особи [18, стр. 240].

Важливою складовою системи трудового виховання є трудове навчання, що здійснюється від першого класу до закінчення школи. Його зміст визначається програмою з трудового навчання для кожного класу.

На першому етапі (початкові класи) на уроках праці, які нерідко об'єднуються з уроками образотворчого мистецтва і стають уроками художньої праці, учні набувають елементарних навичок роботи з папером, картоном, пластиліном, природними матеріалами. Вони беруть участь у вирощуванні сільськогосподарських рослин на пришкільній ділянці, доглядають за домашніми тваринами, квітами, ремонтують наочні посібники, виготовляють корисні речі, подарунки й іграшки для підшефного дитячого садка. Усе це закладає основи любові до праці, вміння й бажання працювати, сприяє розвитку інтересів і захоплень, організації корисних занять у вільний час.

На другому етапі (5-9 класи), спираючись на набутий у початкових класах досвід, учні здобувають знання, вміння і навички з оброблення металу, дерева, основ електротехніки, металознавства, графічної грамоти. У міських школах вони вивчають технічну і обслуговуючу працю, а в сільських - сільськогосподарську, обслуговуючу й технічну.

На третьому етапі (9-12 класи) трудове навчання має професійно орієнтований характер. Програми трудового навчання старшокласників передбачають оволодіння багатьма професіями. Профілі трудової підготовки визначають на місці, з урахуванням потреб народного господарства і наявної навчально-технічної та виробничої бази.

Трудове і початкове професійне навчання не визначають однозначно професійного спрямування юнаків і дівчат, а мають загальноосвітній, загально розвиваючий і політехнічний характер. Набутий учнями початковий практичний виробничий досвід допомагає їм краще зрозуміти свої здібності, нахили, інтереси й остаточно визначитись у виборі професії.

На всіх етапах трудового навчання вирішуються завдання трудового виховання: учнів озброюють технічними та сільськогосподарськими знаннями, у них формуються трудові вміння і навички, здійснюється психологічна та практична підготовка до праці й вибору професії.

Праця у шкільних майстернях, на навчально-дослідних ділянках сприяє усвідомленню школярами її суспільної користі й виробничої значущості. Різноманітність видів праці, в яких беруть участь учні, дає змогу розвивати їх задатки, нахили, інтереси, створює умови для вибору майбутньої професії.

В організації трудового навчання вагома роль належить особистому прикладу вчителя праці, його майстерності та культури.

Складовою системи трудового виховання школярів є також організація їх суспільно корисної праці. За суспільною значущістю її поділяють на продуктивну, суспільно корисну і побутову [19 стр.46].

РОЗДІЛ 3. ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ

ТРУДОВОГО ПРОЦЕСУ

Ефективність виховання — співвідношення між метою виховання і результатами, досягнутими у процесі формування особистості, соціальних груп.

Для оцінювання результатів виховного процесу необхідно мати чітке уявлення про визначення рівнів вихованості учнів, їхньої свідомості, поведінки; вміти бачити зміни в її поведінці у результаті виховних впливів; обирати найефективніші форми і методи виховання. Без цього неможливо об'єктивно оцінити ефективність та якість виховної роботи, її впливу на колектив, кожного учня зокрема.

Складність процесу виховання зумовлена тим, що результати його не завжди помітні відразу. Тільки з часом можна судити про результативність виховного впливу педагога, що виявляється у вихованості дітей.

Вихованість — комплексна характеристика особистості, враховує наявність і рівень сформованості в неї суспільно значущих якостей.

Серцевина вихованості — моральні якості (рівень набутого морального досвіду, моральної зрілості).

Результати процесу виховання різні, оскільки залежать від індивідуальних особливостей вихованців, їх ставлення до навколишнього світу, виховних впливів, однолітків, батьків, педагогів [20 стр. 55].

Для того, щоб праця стала ефективним засобом трудового виховання, вона повинна бути педагогічно доцільно організованою. Про педагогічну доцільність трудового виховання свідчать такі чинники:

· цілеспрямованість: вихованці мають розуміти мету роботи, що їм належить виконати, знати, якими будуть її результати;

· зв'язок із навчальною діяльністю;

· усвідомлення того, що виховна ефективність праці зростає за умови, коли вихованці є її організаторами, а не лише виконавцями;

· доступність конкретних заходів. Ускладнюватися за методами виконання і збільшуватися за обсягом вони можуть з набуттям школярами (студентами) трудового досвіду, адже непосильна праця породжує невпевненість у власних силах, небажання виконувати її;

· ґрунтування на наукових засадах (порядок на робочому місці, ефективне використання робочого часу, раціональних прийомів праці, економне витрачання матеріалів, електроенергії, естетичний вигляд виробу, дотримання особистої гігієни й техніки безпеки тощо);

· колективний характер. За такої умови формуються товариські взаємини, дух співробітництва, взаємодопомоги, здатність до спільних трудових зусиль;

· орієнтація на формування в молоді любові до праці, стимулювання відчуття радості від неї.

Про ефективність трудового виховання свідчать сформованість у молодого школяра потреби у праці, відчуття нею радості від праці, усвідомлення її доцільності як найважливішого засобу реалізації своїх знань, умінь, людської сутності [21 стр. 19].

Критерії визначення ефективності виховного впливу шкільного колективу об'єднують у групи:

1. Критерії оцінювання організаційної структури і складових шкільного колективу:

— відповідність структури колективу соціальній моделі суспільства;

— чіткість розподілу функцій між внутрішньо колективними об'єднаннями і органами управління;

— взаємозв'язок між внутрішньо колективними об'єднаннями (органами шкільного управління);

— здійснення управління діяльністю шкільного колективу як єдиного процесу на основі співуправління педагогів, учнів, батьків, громадськості.

Рівні сформованості шкільного колективу визначають на основі стадій його розвитку.

Високий рівень. Відповідає третій стадії розвитку колективу, коли він повністю виконує виховні функції, характеризується соціально-ціннісними мотивами, демократичною спрямованістю. Члени колективу відрізняються високим рівнем активності, ініціативності, самостійності в процесі різнопланової діяльності, моральної сформованості.

Середній рівень. Відповідає другій стадії розвитку колективу, характеризується появою активу, який бере на себе частину повноважень керівника колективу, ситуативними виявами демократичного співжиття. Члени колективу виявляють середній рівень активності, ініціативності, самостійності в процесі організації діяльності шкільного колективу, моральної вихованості.

Низький рівень. Відповідає першій стадії розвитку колективу, характеризується індивідуалістичною спрямованістю членів колективу, якого фактично ще немає. Керівник змушений брати на себе роль своєрідного «диктатора». Активність, ініціативність, самостійність виявляються дуже рідко, відчутний низький рівень моральної вихованості.

2. Критерії оцінювання змісту виховної діяльності учнів, колективу, рівня його впливу на особистість учня:

— відповідність між змістом виховання та вимогами суспільства;

— єдність необхідних напрямів виховання з моральною їх сутністю;

— комплексність у процесі здійснення всіх напрямів виховного впливу;

— індивідуалізація виховання.

3. Критерії визначення характеру внутрішньо колективних відносин:

— соціальна спрямованість внутрішньо колективних стосунків;

— наявність стосунків взаємовідповідальності, взаємозалежності;

— погодженість ділових і особистих стосунків між учнями різного віку у процесі різнопланової діяльності шкільного колективу;

— наявність моральності в процесі спілкування;

— уміння узгоджувати колективні та власні інтереси.

4. Критерії незалежного оцінювання особистості членами колективу:

— соціальна спрямованість: суспільна активність, громадський обов'язок, ідеали, ціннісні орієнтації тощо;

— ставлення до трудової діяльності: відповідальність за доручену справу, творчий підхід, ініціативність у роботі, підвищення професійних знань тощо;

— організаторська діяльність: ділові якості (цілеспрямованість, працьовитість, дисциплінованість, ініціативність), організаторські вміння чітко визначити мету і поставити завдання перед колективом і окремими його учасниками, розставити людей і організувати роботу трудового колективу, уміння налагодити контроль і стимулювання діяльності, оперативно розв'язати і об'єктивно оцінити результати роботи колективу;

— взаємини з товаришами по трудовому колективу: відносини з учнями навчального закладу, підлеглими; доброзичливість, повага, гуманність у стосунках з людьми [22 стр.50].

Дата добавления: 2015-09-30