Сучасна філософія Заходу ХІХ - ХХ ст.

Лекція

СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ ЗАХОДУ ХІХ - ХХ СТ.

1. Особливості сучасної філософії Заходу ХІХ – ХХ ст.
2. Філософія прагматизму
3. Філософія життя

а) ірраціоналізм філософських поглядів Ф.Ніцше

б) психоаналіз З.Фройда

Л-ра:

o Захара І. Лекції з історії філософії. – с.363-398

o Філософія. Підр.для вузів За ред. Г.Заїченка. с.128-185

o Зарубіжна філософія ХХ ст.

o Філософія. Навч. пос.за ред.І.Надольного

o Історія філософії. Словник. За заг.ред. В.Ярошовця. К.,2006

o Філософія. Підручник. За ред. М.Горлача, В.Кременя, В.Рибалка. с.216-231

o Б.Рассел. Історія західної філософії. с.632-643, 658-695.

o А.Камю. Міф про Сізіфа // Зарубіжна філософія ХХ ст.

o Сартр Ж-П. Екзистенціалізм – це гуманізм // Зарубіжна філософія ХХ ст.

1. У другій половині ХІХ ст. починає здійснюватися перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, моделі філософського мислення. Явище некласичності поширилося також на мистецтво і культуру. Якщо ще у 17-18 ст. вірили, що з ліквідацією феодальних відносин встановиться царство розуму, справедливості та рівності, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХХ ст. заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму, тому вона стає на позиції ірраціоналізму („irrationalis” – позарозумовий, несвідомий) – напрям у філософії, що відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання.

Порівняння основних ідей класичної і некласичної філософії

КласичнаНекласична

розум є найціннішою частиною на перший

людської психіки план виходять

чинники, що є

позарозумові,

ірраціональні,

що силою

своєї дії пере-

вершують

розум

розум здатний оскільки

висвітлити позарозу-

глибини психіки і орозум- мові чинники

нити їх психіки по- тужніші, то розум нездат- ний їх опану- вати.

за допомогою розуму людина розум не спроможна належним чином сприяє гар-

організувати власне життя і монізації

взаємини з буттям людського

життя і навіть

шкодить йому

В чому ж полягає причина таких поглядів некласичного спрямування? Все це спричинено соціально-економічною, політичною, духовною ситуацією в Західній Європі у першій половині ХХ ст.: соціальні конфлікти і війни, розвал імперій, поневолення народів, посилення релігійно-фанатичних і шовіністичних рухів, загроза екологічної і демографічної катастрофи, тощо. Своєрідність філософії ХХ ст.. полягає також в тому, що ніколи раніше людство не ставило перед собою філософську проблему: яким чином необхідно врятувати людство? У цей час ця дилема звучить так: або рятувати людство від засилля техніки засобами самої техніки, якоїсь нової науково-технічної стратегії, або повернутись до патріархальних, первинних форм взаємодії людини з природою.

2. У 70-х рр. ХІХ ст. у США виникає філософський напрям прагматизм (з гр. ”прагма” – дія, справа). Цей новий тип філософського мислення походить зі своєрідного розуміння людської дії, яка стала центром, навколо якого обертаються і формуються всі філософські поняття і концепції. Центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності понять, суджень, що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм істинності та цінності знань у прагматизмі вважається практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з навколишнім світом (як традиційно вважається). Закони логіки вважаються другорядними, оскільки допомагають лише пристосуватися людині до оточуючого світу, тому прогрес у суспільстві полягає в самому процесі руху, а не у досягненні суспільством якоїсь мети. Філософія повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення і повинна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для життя (практицизм). Людина діє в ірраціональному світі, тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, тобто з точки зору їх корисності, зручності.

Чарльз Пірс веде мову не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність, або звичку діяти у певний спосіб. Висунув концепцію „сумніву-віри”, згідно якої функцією мислення є подолання сумніву та вироблення стійкої віри, як звички діяти за будь-яких обставин (при цьому не важливо, чи відповідає ця віра реальності). Істиною є така віра, що веде нас до поставленої мети. (отже, істина – це те, що веде нас до мети).

Джордж Джеймс розробив фактично цілу доктрину прагматизму, згідно якої значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність, або корисність їх застосування через досвід. У праці „Всесвіт з плюралістичної точки зору” він вказує, що „Всесвіт – це квітуче безладдя, що гуде і дзижчить, у якому панує випадок і постійно виникає щось нове”. Але немає точки опори, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ у нього далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (позиція меліоризму). Так само і реальність є пластичною, тому ми можемо зусиллям волі надати їй будь-якої форми, такої, яка нам підходить найкраще. Джеймс також вказує, що розраховувати не слід на науку і розум, а на волю і віру, бо людина має право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення чи користь.

Джон Дьюї зазначає, що філософія виникла не від здивування перед світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів і напруженості суспільного життя, а, отже, саме аналіз і вдосконалення суспільного досвіду складають основну мету філософії.

Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як „енергійне втручання” у якесь пізнавальне явище. Завданням науки у Дьюї є „перетворення проблематичної ситуації у вирішену”, тому науковець і створює певні категорії, поняття, що використовуються в міру їх корисності, а не лише для відображення об’єктів дійсності. Наука, отже, є як „скринька з інструментами” (ідеями, законами), з якої вибираються корисні і необхідні.

Прагматизмові також притаманний т.зв. „етичний релятивізм”, згідно з яким моральним є те, що корисне.

3. На зламі 19-20 ст. формується напрямок „філософія життя” (Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер, З.Фрейд), яка звертається до життя, як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття „життя” тлумачиться у різних планах: як біологічне явище („воля до влади” Ніцше), космологічне („життєвий порив”, який осягається, виходячи з інтуїції А.Бергсона), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-історично обумовлені у психоаналізі і фрейдизмі). Велику увагу представники „філософії життя” звертають на художні символи: О.Шпенглер доводить, що культури давнини розгортаються із „символу прадуші” кожної культури, Г.Зіммель вказує, що культура – паросток з „прафеномена”, як рослина і насіння, А.Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.

а) Основні поняття філософії Ф.Ніцше (1844-1900) – „світ”, „життя”, „людина”. Вихідний пункт його філософії – визнання того, що життя сучасної Європи йде до „жахливого напруження суперечностей і хилиться до занепаду”. Вся наша європейська культура, - пише він, - мов би прямує до катастрофи. Ознаки цього занепаду Ніцше вбачає у захопленні християнськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом – у нігілізмі, що став прапором ХХ століття. Ніцше прагне у своїй філософії подолати цей нігілізм і дати світові нове, оптимістичне вчення.

Основа життя у нього – це воля до влади, яка тлумачиться як інстинктивний, ірраціональний першопочаток – основу і рушійну силу світового прогресу, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується ним як ірраціональна істота, яка живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою біологічного виживання, зміцнення волі до влади. Він стверджує, що брехня є необхідною умовою життя, оскільки життя людини на землі позбавлене сенсу, тому, щоб витримати темп життя в цьому безглуздому світі, потрібні ілюзії і само брехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади. Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання, виражений у його вислові „Я вже ні в що не вірю”.

Усі негаразди сучасного суспільства полягають за Ніцше, у масовому сприйнятті ідей християнської релігій про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі, що суперечить природному відбору. Він стверджує, що існує раса хазяїв, які покликані карати, і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завжди складалося і буде складатися з пануючої верхівки і маси рабів. Ніцше закликає класи хазяїв відмовитися від демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань, політичних і духовних цінностей, які лише заважають панувати над масою рабів. Отже, християнська мораль – це „мораль рабів”, від якої слід відмовитись, і визнати „мораль хазяїв”, яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено.

У книзі „Так казав Заратустра” Ніцше створив ідеал „надлюдини” – сильної особистості, позбавленої будь-яких моральних норм, яка за своєю суттю є уособленням бажання, волі до влади. „Надлюдина” здатна виявляти жорстокість, там де масі буде видаватися злочином, коритися незламній дисципліні, пов’язувати смерть з метою, за яку бореться, йти заради цієї мети на численні жертви та вдаватися до війни.

Один з критиків Ніцше, англійський філософ Б.Рассел писав: „Ніцше навіть не уявляє, що можна щиро відчувати любов до всього людства – мабуть через те, що сам він відчував тільки ненависть і страх... Його „надлюдина” – це він сам у своїх мареннях: безжальна, хитра, жорстока”. Король Лір напередодні свого божевілля погрожує всьому світу „нечуваним, невиданим ще жахом”. У цьому суть і самого Ніцше і його філософії”. (Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.638).

б) Зиґмунд Фройд (1856-1939) – засновник психоаналізу, який виходить з того, що травматичні душевні події, переживання, невиконані бажання не зникають з психіки, а витісняються у підсвідоме, продовжуючи активно впливати на психічне життя. Психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій. На першому етапі розвитку психоаналізу було розроблене вчення про форми і прояви психічної енергії, ставлячи акцент на сексуальних потягах. Саме сексуальний потяг є основою всього психічного життя, який Фрейд назвав „лібідо” (з лат. „потяг”, „бажання”). У процесі розвитку індивіда, лібідо спочатку є автоеротичне, тобто спрямоване на різні органи власного тіла, згодом, у випадку нормального розвитку психіки, сексуальний потяг спрямовується на зовнішній об’єкт (іншу людину). У випадку патології психіки, її порушень, лібідо може повернутися на ранні стадії свого розвитку (мазохізм, ексгібіціонізм, садизм). Цим пояснюються сексуальні спотворення.

Фройд також розробив вчення про структуру психіки людини у праці „Я і Воно” (1923). Отже, психіка людини складається з трьох шарів: „ несвідоме” („воно”),”свідоме” („Я”), і” над свідоме” („над-Я”). Найпотужнішим чинником людської психіки є несвідоме, або „воно”. Це є т.зв. „киплячий котел” первинних потягів, які спішать до негайного задоволення – інстинкти, прагнення, пристрасті, бажання. Домінуючу роль у несвідомому відіграють 2 інстинкти – сексуальний (лібідо, „ерос”) і інстинкт смерті („танатос”).

Свідоме, або „Я” керується не принципами задоволення, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси „воно” за допомогою різних захисних механізмів. (стосунки між „Я” і „воно” можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник змушений спрямовувати свого коня у напрямку, у якому кінь сам хоче йти, інколи ці напрямки збігаються)

„Над-Я”, або Super-Ego формується у результаті соціально-правових норм, виступає, як джерело моральних заборон індивіда. Основою Над-Я є певні установки суспільства. Саме у свідомості людини Над-Я проявляється у вигляді совісті, страху, вини, неповноцінності, тощо.

Фрейд вказує, що у конфліктних ситуаціях несвідоме (сексуальні потяги) обходить заборони „цензора”, „поліцейського” (система суспільних заборон, або Над-Я) і постає перед свідомістю у вигляді, наприклад, сновидінь. Сновидіння у Фрейда є „королівськими воротами у несвідоме”, а також сполучною ланкою між нормою і патологією. Сни – це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.

Одним з центральних понять у психоаналізі є „ сублімація ”, яка розглядається як результат неминучого компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності. Сублімація – це процес, що веде до розрядки енергії інстинктів в неінстинктних формах поведінки: перетворення енергії інстинктів в дії, які мають соціально-прийнятну форму.

Вчення Фрейда трансформувалося у напрямок, який отримав назву „фрейдизм” – філософія, що вбачає обумовленість явищ творчості, культури та історії психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається: у Фрейда – сексуальні устремління, у Ф.Адлера – комплекс неповноцінностей і прагнення до самоутвердження, у В.Райха – сексуальне пригнічення, на якому засновується будь-який авторитарний суспільний устрій, і яке стає основою для масових неврозів, у К.-Г. Юнга – колективне несвідоме – загальнолюдський досвід, расовий, національний досвід до людського, тваринного існування, а також його архетипи – загальнолюдські першообрази, формальні зразки поведінки, що лежать в основі народної творчості, міфів, сновидінь.

Дата добавления: 2015-09-30