Однак така позиція Пленуму є певною мірою непослідовною, адже в Постанові нічого не сказано в цьому аспекті про спільну часткову власність, яка, до речі, також може виникати між подружжям, членами сім'ї, членами фермерського господарства тощо.
При розгляді справ про виключення майна з опису має враховуватися також джерело створення спільної власності. Так, відповідно до ст. 31 КпШС України, ст. 380 ЦПК України при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встанорлено, що його було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Отже, за таких обставин позивачеві може бути відмовлено у виключенні з опису його частки у спільній власності.
У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник; особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, в необхідних випадках — особа, якій було реалізовано майно. Коли ж опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, відповідачем притягується відповідний фінансовий орган (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 p.).
У юридичній науці немає єдності щодо правової природи позовів про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В одних випадках такий позов розглядають як
' Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. - К., 1995. — № 1. - С. 437-441.
18*
різновид віндикаційного, в інших — як негаторний позов'. Іноді його відносять до позову про визнання права власності2.
Виходячи з вищенаведеного аналізу, можна зазначити, що кожна з наведених точок зору може бути правильною, але ли-ще в певній ситуації, тобто залежно від змісту обмежень, встановлених щодо описаного майна. Так, якщо позивач внаслідок опису майна позбавлений усіх трьох правомочностей, то позов може мати ознаки віндикаційного позову (наприклад, у разі вилучення описаного майна і передачі його на зберігання спеціальним охоронцям). Якщо ж щодо описаного майна застосовано заборону на його використання чи розпорядження, то позов матиме ознаки негаторного позову.
Щодо визнання позову про виключення майна з опису самостійним речовим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення до суду лише з вимогою про визнання права власності на описане майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися дві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо сказано в ст. 385 ЦПК України, згідно з якою, особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису.
§ 6. Позов про визнання права власності
Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. У юридичній літературі існують різні погляди на правову природу цього
Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности. — М., 1954. — С. 79—80; Толстой Ю. К. Социалистическая собственность и оперативное управление // Проблемы гражданского права. — Л., 1987. - С. 108.
ЕрошенкоА. А. Личная собственность в гражданском праве. — М., 1973. — С. 192; Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М., 1991. — С. 216.
позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:
1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов1;
2) видом негаторного позову2;
3) самостійним позовом3.
Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи. Насамперед важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне-правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.
Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.
Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління4.
Советское гражданское право / Под ред. В. А. Рясенцева — М., 1965. — T.I.-С. 241.
Венедиктов А. В. Указ. соч. — С. 93.
і
ЕрошенкоА. А. Указ. соч. — С. 189.
Роз'яснення Президії ВАСУ "Про деякі питания практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1994 p. № 02-5/225 // Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. - К, 1997. - С. 94.
Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак — єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.
Так, арбітражний суд м. Києва розглянув справу за позовом Державного експортно-імпортного банку України до Державного комунального підприємства "Мета" про визнання за позивачем права власності та передачу йому 1146,3 кв. м нежилої площі в будинку №18/24 по вул. Менжинського в м. Києві. 4 лютого 1993 p. між сторонами спору укладено договір про часткове фінансування будівництва будинку побуту по вул. Менжинського 18/24. Відповідно до умов договору відповідач прийняв на себе зобов'язання після закінчення будівництва передати позивачеві у власність 1146,3 кв. м. Відповідач посилався на неможливість виконати умови договору з передачі частини нежилих приміщень позивачеві у зв'язку з розпорядженням Представника Президента України від 21 жовтня 1993 p., згідно з яким спірний будинок має бути передано у повне господарське відання Державному комунальному виробничому житлово-ремонтному об'єднанню. Але таке посилання відповідача суд не прийняв до уваги, оскільки право власності позивача і виконання покладених на нього обов'язків за угодою підтверджуються доказами у справі і відповідають чинному законодавству. На підставі вищезазначених обставин рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 p. вимогу про визнання права власності на частину будівлі було за-доволено і зобов'язано відповідача передати позивачеві нежит-лові приміщення площею 1146,3 кв. м.1.
У даному випадку мало йтися про визнання права повного господарського відання.
На доцільність поєднання в одному позові кількох позовних вимог звернув увагу судів Пленум Верховного Суду України, який у своїй Постанові "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 p. наголосив, що оскільки згідно зі ст. 144 ЦПК позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою, в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9). Звичайно, що такий підхід у формулюванні позовних вимог цілком прийнятний і в інших випадках, адже це дає змогу сторонам і суду уникнути розгляду кількох позовних вимог у кількох судових процесах, а відтак заощаджується процесуальний час.
§ 7. Загальна характеристика інших засобів захисту права власності
Захист права спільної власності. Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомоч-ностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні (його поділу).
Згідно зі ст. 115 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється, присуджується грошова компенсація.
В Законі України "Про власність" нічого не сказано про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише Щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема щодо сумісної власності подружжя. Крім того, в Законі України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 p., хоч і не врегульовано відносини щодо поділу спільно-
го майна фермерського господарства, але передбачена заборона поділу цих господарств на земельні ділянки (ст. б)1.
Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог статей 28 і 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж не-досягнення між ними щодо поділу майна згоди за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення:
про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. Суд також враховує інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні2. Може мати особливості поділ деяких видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).
Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.
Відповідно до ст. 114 ЦК України продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторон-
Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 32. — Ст. 341.
Пункт 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 15 червня 1973 p. з наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 153—158.
ній особі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи 10 днів — стосовно іншого майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору покупця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.
У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця протягом трьох місяців*. Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватися недійсною попередня угода про відчуження частки у спільній власності з порушенням права привілеєвої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 p. Натомість у цій Постанові зазначається, що при розгляді позову про переведення на підставі ст. 114 ЦК України прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним з порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частковій власності, слід з'ясовувати платоспроможність позивача. Доказом цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми, дійсної вартості частки.
Захист права власності осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими. Довга безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Важливою метою у такій ситуації є охорона майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому закон створив інститут визнання громадянина відсутнім та оголошення громадянина померлим (статті 18—22 ЦК, статті 261-265 ЦПК).
Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 18 ЦК).
' Цивільне право. - К., 1997. - Ч. 1. - С. 347-372.
У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони та управління майном відсутнього громадянина до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 19 ЦК).
З майна особи, визнаної безвісно відсутньою видається утримання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.
Отже, вживаючи заходів з охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місця перебування безвісно відсутнього, суд скасовує своє попереднє рішення (ст. 20 ЦК) і знімає опіку над майном.
Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 21 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з наслідками, передбаченими у випадку смерті громадянина:!) відкривається спадщина; 2) припиняється шлюб;
3) припиняються зобов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим; 4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при визнанні громадянина безвісно відсутнім.
Стаття 22 ЦК України передбачає наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому разі суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває право вимагати:
1) повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;
2) повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;
3) у разі переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.
Крім того, припиняється виплата пенсій, поновлюється шлюб, а у разі його розірвання — шляхом його нової реєстрації.
Проект ЦК України в цілому підтримав порядок визнання громадянина безвісно відсутнім та оголошення його померлим, встановлений чинним ЦК України. Проект лише уточ
нює правові наслідки оголошення особи померлою. Зокрема, в ч. 2 ст. 47 проекту зазначається, що спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Бажано, щоб така норма проекту була обов'язково закріплена в ЦК, адже вона містить гарантію прав особи, оголошеної померлою, у випадку її з'явлення.
Отже, зазначені способи захисту мають на меті захист майнових прав та інтересів безвісно відсутнього чи оголошеного померлим як під час їх відсутності, так і після їх повернення, а також захист прав та інтересів інших заінтересованих осіб.
Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його право-мочностей та видання державними органами актів, які порушують права власників. Ці засоби захисту права власності застосовуються як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні державними органами збитків власникам.
Особливостями даного способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони чи ні. Цей спосіб захисту був впроваджений Законом України "Про власність".
Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення ними прав власників відшкодувати заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи.
Так, відповідно до п. 4 ст. 48 Закону "Про власність" у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Так, вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення державних і громадських потреб. Захист прав влас-
ника земельної ділянки у цьому разі здійснюється шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 закону). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.
Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, і з попереднім відшкодуванням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незгоди власника на вилучення земельної ділянки, рішення не може бути виконано до вирішення спору судом, арбітражним судом або третейським судом.
Відповідно до ст. 56 закону не допускається втручання державних органів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочнестей щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 закону.
За ст. 57 Закону України "Про власність" у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є у розпорядженні відповідного органу влади або управління у розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 закону. Проект ЦК України (ч. 2 ст. 394) передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він перебував до прийняття цього акта, а вже в разі неможливості відновлення попереднього становища власнику відшкодовуються збитки.
Захист інтересів власників у надзвичайних ситуаціях. Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов'язану зі зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю підприємств, установ, організацій, у тому числі такою, що
призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому випадку власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку (ст. 53 закону).
Відповідно до ст. 54 закону у разі технологічних та екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.
Конституція України і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Водночас Конституція України допускає можливість примусового сплатного вилучення майна. Це можливо щодо об'єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції України).
У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовано випадки позбавлення права власності і закріплюється загальний принцип оплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайного характеру (стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій та ін.) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реалізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою його вартості. Допускається оп-латне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених законом, що не узгоджується з Конституцією України.
Не можна заперечувати допустимість вилучення майна власника при зверненні стягнення на це майно за зобов'язаннями власника у випадках і порядку, встановлених законодавством (ст. 55 закону).
Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними. Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей (ч. 1 ст. 48 ЦК).
Законодавство встановлює певні правові наслідки визнання угоди недійсною. Зміст та обсяг цих правових наслідків залежать від підстави визнання угоди недійсною. За загальним правилом, за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом (ч. 2 ст. 48 ЦК). Такі правові наслідки в юридичній науці називають двосторонньою реституцією. Це загальне правило застосовується у разі невідповідності угоди закону, за винятком випадків, коли угода підпадає під дію спеціальних норм ЦК України або інших законів України, які закріплюють особливі підстави визнання угод недійними та їх правові наслідки.
Водночас можливі й інші правові наслідки визнання певних угод недійсними. Так, за недійсною угодою, укладеною неповнолітнім, який не досяг 15 років, застосовується двостороння реституція, крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна, якщо вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони. Такі самі правові наслідки передбачено й щодо деяких інших недійсних угод, які визнані такими через вади суб'єктного складу (статті 52—54 ЦК) та укладених внаслідок помилки (ст. 56 ЦК).
Нарешті, законодавство передбачає можливість стягнення з однієї сторони або з обох сторін одержаного за недійсною угодою у доход держави. Так, якщо угода укладена з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності умислу у обох сторін, у разі виконання угоди обома сторонами, в доход стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною, з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наяв
ності умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави (ст. 49 ЦК). Спеціальні правові наслідки передбачено щодо недійсних угод, укладених внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин.
Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про визнання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не позбавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витребування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкодування понесених витрат, втрат чи пошкодження майна.
Практиці розгляду спорів про визнання угод недійсними присвячені Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р.(з наступними змінами) та роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р.1. При цьому в роз'ясненнях Президії ВАСУ судам дано деякі радикальні рекомендації про те, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Разом з тим, закон може передбачати випадки, коли порушення законодавства, допущені при виконанні договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна").
Дійсно, в Закон України "Про приватизацію державного майна" 19 лютого 1997 p. було введено норму про те, що "на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвань або визнано недійсним за рішенням суду, арбітражного суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки". Юридична неспроможність наведеного положення є очевидною, адже в цивільному праві допоки що було непорушним правило про те, що порушення умов договору є під-
* Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1. - С. 49-57; Бизнес. - 1999. - № 13 (324). - 29 марта.
ставок) для можливого розірвання договору. Тому не можна охарактеризувати інакше як юридичною помилкою наведене законодавче положення щодо можливості визнання недійсним договору у зв'язку з невиконанням його умов.
Незважаючи на це. Президія ВАСУ у роз'ясненнях від 12 березня 1999 p. підтримала зазначене спірне положення приватизаційного законодавства. Водночас у позиції Президії є й інші вразливі місця. По-перше, коментар п. 1 роз'яснень сформульований таким чином, що дає підстави вважати про наявність у законодавстві й інших випадків визнання договорів недійсними у зв'язку з неналежним їх виконанням, чого фактично немає. По-друге, Президія дає некоректну оцінку ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна", в якій сказано про можливість визнання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням стороною зобов'язань, передбачених договором, а не законодавством, як про це зазначено в роз'ясненнях. По-третє, Президія так і не визначила, які порушення умов договору можуть слугувати підставою для його розірвання, а які — для визнання недійсним.
Неоднозначним для тлумачення може виявитися і п. 18 роз'яснень Президії ВАСУ, в якому зазначається, що чинне законодавство (ст. 58 АПК України) не виключає права позивача об'єднати в одному позові вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі чи про відшкодування в грошах. Відповідач у такому разі має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна чи про відшкодування вартості останнього. Наведені рекомендації певною мірою не узгоджуються зі ст. 48 ЦК України, яка передбачає двосторонню реституцію щодо недійсної угоди, а відтак вимога про необхідність подання відповідачем зустрічного позову лише ускладнює процесуальне становище останнього.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |