Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і юридичних осіб у дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.
Специфіка цивільно-правового захисту права власності насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи. Цьому не можуть сприяти повною мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкції якого в першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри покарання (конфіскація, штраф). Більше того, в багатьох випадках потерпіла від злочину особа може бути заінтересована не у притягненні злочинця до кримінальної відповідальності, а у відшкодуванні завданих матеріальних збитків, у поверненні викраденого майна, що досягається вже засобами цивільного права. Саме в цьому і полягають специфіка та переваги цивільно-правового захисту.
Однак, поки що юридичною наукою не сформульовано чітких критеріїв щодо змісту захисту цивільних прав загалом і права власності зокрема та його розмежування з правовою охороною цих прав. Ця проблема була предметом наукових
досліджень багатьох юристів як радянського, так і сучасного періодів.
Досить поширеною у юридичній літературі є позиція, згідно з якою правовий захист охоплює всю систему правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав. Один з виразників цієї позиції Г. М. Стоя-кін зазначив, що правовий захист включає в себе: видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій; діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав та захисту суб'єктивних прав; попереджувальну діяльність державних та громадських організацій та діяльність з реалізації правових санкцій1. У даному разі автор дав широке тлумачення правового захисту.
Представники другої позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідків2. За такого підходу правовий захист фактично ототожнюється з правовим інститутом, норми якого забезпечують реалізацію захисних функцій щодо існування та здійснення відповідних прав.
Представники цивільного процесуального права з цілком зрозумілих міркувань обмежують правовий захист діяльністю суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права3.
Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна частина юристів дійшла висновку про те, що при цьому слід розмежовувати поняття "правовий захист" і "правова охорона", вкладаючи в них різний зміст4. На їх думку, правовий захист є лише складовою частиною правової охорони, до якої мають включатися лише засоби, пов'язані з реалізацією особою права на захист. Так, 3. В. Ромовська вважає, що призна-
Стоякин Г. М. Понятие защиты гражданских прав // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. — Свердловск, 1973. - С. 34.
Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. — М-, 1983. — С. 222; Гражданское право. — М., 1969. — С. 412.
3 Тертыичшков В. И. Защита семейных правоотношений в гражданском судопроизводстве. — Харьков, 1976. — С. 11.
4 Яковлев В. Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. — Свердловск, 1972. — С. 117; Шевченко Я. Н. Совершенствование законодательства о семье. — К., 1986. — С. 139.
ченням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного суб'єктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони, а правовий захист — лише результат реалізації особою права на захист'. Такий підхід до визначення правової охорони та правового захисту, безперечно, заслуговує на підтримку, хоч і має певні вразливі місця. По-перше, автор дещо протиставляє правовий захист правовій охороні, по-друге, не включає до правового захисту самі цивільно-правові засоби (способи) відновлення порушеного права, без яких особа взагалі не може реалізувати своє право на захист.
Такого протиставлення прагнула уникнути Я. М. Шевченко, яка вважає, що "поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме — захист (охоронні норми)"2. Отже, автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охорони.
Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, у т. ч. і права власності, та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.
У нормотворчій діяльності досить часто застосовуються поняття "охорона" і "захист" без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх у законодавчих актах певних однакових критеріїв.
Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. — Львов, 1985. — С. 6-48.
Власник і право власності. — К., 1994. — С. 130.
Так, закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на промислові зразки" містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми. Зокрема, в Законі України "Про захист прав споживачів" лише кілька статей стосується безпосередньо захисту порушеного права споживача (статті 4, 14, 16, 20 та 24), а інші мають загальнорегуля-тивний характер, тобто регулюють відносини у їх позитивному стані (закріплюють правові гарантії існування права, умови його здійснення тощо).
У деяких статтях ЦК України передбачаються положення як про охорону, так і про захист цивільних прав. Так, у ст. 5, у якій, зокрема, записано, що "цивільні права охороняються законом", встановлюється загальноохоронний принцип, який гарантується усією правовою системою. Водночас, у ст. б, яка має назву "Захист цивільних прав" визначається та частина правоохоронного механізму, що вступає в дію у разі порушення суб'єктивного цивільного права. У проекті нового ЦК України (в редакції від 25 серпня 1996 р.) в загальній частині містяться норми щодо правового захисту, а норми щодо правової охорони передбачені лише у четвертій книзі, присвяченій праву інтелектуальної власності.
Правозахисні норми щодо права власності зосереджені в главі 13 "Захист права власності" (такий самий підхід простежується і у проекті ЦК). Дещо інші принципи закладені в Законі України "Про власність". Так, у главі 8 "Захист права власності" містяться: а) норми позитивного регулювання відносин власності (ст. 48); б) норми, що визначають механізм захисту у разі порушення права власності (статті 48, 52—54);
в) норми, що встановлюють відповідальність державних органів за порушення прав власників (статті 56 і 57). Більше того, деякі статті цього закону (статті 48 і 55) містять комплексні норми регулятивного та захисного характеру. Очевидно, така конструкція правових норм є вимушеною, адже практично Дуже важко в законах здійснювати розмежування правових норм, покликаних врегулювати одні й ті самі відносини з метою досягнення кількох цілей водночас.
У юридичній літературі була запропонована певна класифікація охоронних та захисних норм. Так, Є. О. Суханов вважає, що охорону права власності забезпечують: норми, які забезпечують належність майна тим чи іншим суб'єктам; нор-
ми, які встановлюють певні умови реалізації власниками права власності; норми, які встановлюють негативні наслідки для порушників права власності, тобто безпосередньо захищають права власників від протиправних посягань. Наведена класифікація правових норм може мати не лише теоретичне, а й практичне значення у законотворчій діяльності, незважаючи на наявність можливостей її подальшого вдосконалення. Так, у наведеній класифікації правоохоронних норм не знайшлося місця нормам, які встановлюють правові гарантії прав власників, визначають органи, що здійснюють захист права власності тощо. Однак це лише свідчить про необхідність подальшого наукового аналізу даної проблеми.
Отже, підсумовуючи сказане, можна зазначити, що цивільно-правовий захист права власності — це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправово-го механізму захисту права власності.
§ 2. Основні цивільно-правові засоби захисту права власності
У ст. б ЦК України перелічуються основні засоби захисту цивільних прав, що їх застосовують суд, арбітраж або третейський суд. Так, цивільно-правовий захист цивільних прав здійснюється шляхом:
визнання цих прав;
відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;
присудження до виконання обов'язку в натурі;
компенсації моральної шкоди;
припинення або зміни правовідносин;
стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені);
інших засобів, передбачених законом.
Викладені засоби захисту цивільних прав тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. Перелічені засоби захисту можуть конкретизуватися. Крім того, можуть передбачатися також інші засоби захисту цивільних прав.
У проекті ЦК України (у редакції від 25 серпня 1996 p.) коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так, у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним;
3) відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право; 4) примусового виконання обов'язку в натурі; 5) припинення або зміни правовідносин; 6) відшкодування збитків; 7) компенсації моральної шкоди; 8) визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування.
Як бачимо, за проектом захист цивільних прав та інтересів має здійснюватися, крім перелічених у чинному ЦК України, ще й такими способами: визнання правочину недійсним; визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування. Крім того, у проекті змінено формулювання деяких засобів захисту. Так, такий засіб як "присудження до виконання обов'язку в натурі" у проекті зазначений як "примусове виконання обов'язку в натурі", а "стягнення збитків" — як "відшкодування збитків".
Дещо ширшим є перелік засобів захисту цивільних прав у російському законодавстві. Відповідно до ст. 12 ЦК Російської Федерації захист цивільних прав може здійснюватися, крім зазначених у ст. 6 ЦК України і в проекті ЦК України, також шляхом визнання оспорюваної угоди недійсною та застосування наслідків недійсності нікчемної угоди і шляхом незастосування судом акта державного органу чи органу місцевого самоврядування, який суперечить закону.
Не існує юридичних перешкод для закріплення зазначених засобів захисту цивільних прав у проекті ЦК України. Проте варто відзначити, що визнання угоди недійсною як способу захисту цивільних прав закріплено у спеціальних статтях чинного ЦК України, в ст. 15 проекту нового ЦК, але без посилання на правові наслідки недійсної угоди. Думається, що в статтях про загальні положення захисту цивільних прав необов'язково робити таке посилання, адже доцільніше це робити в спеціальних статях, які визначають умови та правові наслідки визнання угод недійсними. Крім того, відповід-
но до ст. 4 Арбітражного процесуального кодексу України арбітражний суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими засобами. Він може здійснюватися й іншими засобами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.
Як випливає зі змісту ст. 6 ЦК України, захист цивільних прав здійснюють: суд, арбітражний суд; у деяких випадках — товариські суди, профспілкові та інші громадські організації;
у випадках, передбачених законом, — в адміністративному порядку. У проекті ЦК України також передбачаються положення про можливість захисту цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органами або органами місцевого самоврядування шляхом скасування актів державних органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також нотаріусами шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.
Між тим, за новою Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних умов громадяни після використання всіх національних засобів правового захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Отже, у чинному цивільному законодавстві та у проекті ЦК України названо органи позасудового захисту, не передбачені безпосередньо Конституцією України, що викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими органами. Щоб уникнути певної невідповідності галузевих правових норм конституційним нормам, позасудовий захист доцільно розглядати лише як допоміжний, який може у певних випадках сприяти оперативному захисту права власності, який може застосовуватися за бажанням особи, права якої порушені. Однак у будь-якому разі потерпілий власник не позбавляється права судового захисту своїх прав та інтересів.
Стаття 17 проекту ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахис
ту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону. Таким чином, у проекті ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12.
У чинному ЦК України немає норм, які б безпосередньо закріплювали право особи на самозахист. Водночас у статтях 444 і 445 ЦК є норми, які опосередковано припускають право особи на активні дії, якщо вона перебуває у стані необхідної оборони або у стані крайньої необхідності. Введення до нового ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосередньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Однак, у проекті ЦК України це питання розв'язано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь-яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у здійсненні пра-вомочностей володіння, користування або розпорядження майном.
Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші — опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.
Тому в літературі висловлюються досить різні погляди на класифікацію засобів (способів) захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові і зобов'язально-правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного
права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин.
На думку багатьох авторів, речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов)'.
Інші автори вважають, що до речево-правових способів захисту права власності можна відносити й інші позови. Так, С. Є. Донцов відносить до них також позови про відшкодування заподіяної шкоди та повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна, Є. А. Суханов — і позови про звільнення майна з арешту (виключення майна з опису).
Законодавство передбачає й інші цивільно-правові засоби захисту права власності, які, зокрема, містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідуальних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних цими рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).
Однак, юридична наука ще не запропонувала, до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.
Спрощену класифікацію способів захисту права власності, запропонував В. П. Ємельянов2. На його думку, всі способи захисту поділяються на загальні і спеціальні. До загальних способів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання права власності. Спеціальні способи він поділяє на: 1) способи захисту від правомірного чи неправого^/» О. С. Советское гражданское право. — М., 1967. — С. 474.Совет-ское гражданское право/ Под ред. О. А. Красавчикова. — М., 1968. — Т. 1. — С. 396; Мослов В. Ф. Осуществление и защита прав личной собственности в СССР. — М., 1961. — С. 177; Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности в СССР. — М. —Л., 1954. — С. 79; Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. — М., 1998. — С. 12—16.
Емельянов В. П. Гражданское право Украины. — Харьков, 1996. — С. 160.
мірного втручання державних органів чи інших організацій;
2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єктивних обставин; 3) зобов'язально-правові способи; 4) захист права довічно успадковуваного володіння земельною ділянкою. Така класифікація, на наш погляд, також має вразливі місця, адже, наприклад, віндикаційний і негаторний позови не є універсальними, їх застосовують лише в окремих випадках як речово-правові засоби захисту права власності.
Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему, доцільно було б будувати класифікацію засобів захисту права власності з урахуванням їх традиційного поділу на речово-правові і зобов'язально-правові та законодавчого закріплення спеціальних засобів в особливих випадках порушення прав власників. Їх можна було класифікувати таким чином.
Основні речово-правові засоби:
— віндикаційний позов;
— негаторний позов.
Допоміжні речово-правові засоби захисту:
— позов про визнання права власності;
— позов про виключення майна з опису;
— позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна. Зобов'язально-правові засоби:
— способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих У користування за договором);
— способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;
— повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.
Спеціальні засоби захисту:
— позови про визнання угоди недійсною;
— способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;
— способи захисту прав власників від неправомірного (статті 56 і 57 Закону України "Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, статті 52—54 закону) втручання державних органів.
§ 3. Віндикаційний позов
Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування май' на з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.
Віндикаційний позов має багатовікову практику застосування і є універсальним захисним інструментом права власності в суспільстві будь-якої суспільно-економічної формації. Нормативне закріплення він дістав і в цивільному законодавстві радянського періоду, хоч і з певними особливостями встановлення пільгових умов захисту соціалістичної власності.
Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність", у якій зазначається, що "власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння". Проте у такій редакції ст. 50 виявилася малоефективною для застосування у практиці, оскільки в ній немає юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині застосовують ст. 145 ЦК України, конструкція якої виявилася юридичне досить вдалою, а відтак і придатною для захисту права власності і в умовах ринкової економіки.
Так, відповідно до ч. 1 ст- 145 ЦК якщо "майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим
шляхом поза їх волею"1. У наведеній нормі закріплено основоположні принципи витребування майна з чужого незаконного володіння, сформульовані світовою юридичною практикою і наукою. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує абсолютність і непорушність цього права.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволо-діючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").
Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку2, а не правовстановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на ба-
Витребування майна із зазначених підстав не допускається, якщо майно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 145 ЦК).
Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1994 p. // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — 1996. — № 1. — С. 158—164.
лансі підприємства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з урахуванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.
Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 54 АПК України, які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.
Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову — предмет і підставу1. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою — посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обгрунтування необхідності його захисту.
Таким чином, предмет «індикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.
Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій
Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. — М., 1998. — С. 22-27.
практиці. Так, рішенням Вищого арбітражного суду України від 3 жовтня 1994 p. було задоволене позов радгоспу "Маяк" про витребування від Дівичківського сільського споживчого товариства приміщення магазину на підставі ст. 145 ЦК України і ст. 50 Закону України "Про власність", незважаючи на те, що в суді був встановлений факт передачі магазину в експлуатацію відповідачеві1. За таких обставин, позов мав би бути задоволений за іншим правовим обгрунтуванням.
Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду.
Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуально-визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлюється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 145 ЦК України випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |