Як зазначалось у розд. 4.4, фіскально-бюджетна політика базується переважно на прямих методах впливу на фінансове становище окремих економічних суб'єктів (безеквівалентні вилучення і надання фінансових коштів). У розмірах безеквівалентних фіскальних вилучень чи бюджетних фінансувань економічні суб'єкти відповідно втрачають свій економічний потенціал і можливості розвитку або ж збільшують свої можливості залучення додаткових матеріальних і трудових ресурсів для забезпечення розвитку.
Разом з тим заходи фіскально-бюджетної політики мають і опосередкований вплив на поведінку економічних суб'єктів, а отже, і на економічний розвиток.
З одного боку, зростання фіскальних вилучень грошових коштів підштовхує платників до тінізації свого обороту, стримує їх щодо підвищення продуктивності праці і зростання ефективності діяльності задля зменшення оподатковуваних доходів. Водночас це знижуватиме заінтересованість у самофінансуванні інвестицій, а отже, гальмуватиме економічний розвиток. Зростання рівня оподаткування може і прямо впливати на сукупний попит у бік його зменшення у зв'язку зі зниженням чистого доходу. Особливо відчутним такий вплив може бути за умови, що додаткові доходи бюджету від збільшення оподаткування домогосподарств спрямовуватимуться через бюджетний механізм на зростання інвестицій. Тоді виникне структурна розбалансованість між попитом і пропозицією на споживчому та інвестиційному ринках.
З іншого боку, заходи бюджетної політики (дотування з бюджету, фінансування інвестиційних витрат, покриття збитків тощо), що призначені для фінансового забезпечення функціонування та розвитку низькорентабельних об'єктів і галузей стратегічного призначення (сільське господарство, енергетичні галузі, шляхи сполучення тощо), задовольняють їх потреби лише на рівні виживання та консервують застарілі техніку, технологію та організацію виробництва. Про це переконливо свідчить досвід бюджетного дотування збитків вугільних, сільськогосподарських та інших підприємств України. За таких умов ці підприємства не зможуть витримати конкуренції з іноземними виробниками і вийти на світові ринки. Як свідчить світовий досвід, вихід із цієї ситуації слід шукати не в нарощуванні бюджетного дотування таких підприємств, а в його планомірному скороченні з одночасним створенням для них сприятливих умов діяльності.
Ключовим механізмом опосередкованого регулювання економіки та грошового обороту є грошово-кредитна політика. Вона зводиться до економічного регулювання через механізми зміни пропозиції (маси) грошей та їх ціни (процента) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції грошей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон'юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва.
Залежно від напряму та темпів зміни пропозиції грошей та рівня процента розрізняють такі види грошово-кредитної політики:
— експансійна;
— рестрикційна.
За експансійної політики допускається неконтрольоване, довільне зростання пропозиції грошей, через що гроші стрімко «дешевіють». Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв'язку з чим її ще називають політикою інфляції. Такий результат експансійної політики має негативний вплив на економіку, і тому уряди за нормальних обставин намагаються уникати такої грошово-кредитної політики. Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільного, контрольованого зростання грошової маси і м'якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на низькому рівні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику, на відміну від політики інфляції, називають політикою дезінфляції.
За політики грошово-кредитної рестрикції допускається стрімке, не досить зважене скорочення пропозиції грошей, через що гроші стрімко «дорожчають», сукупний попит скорочується, провокуючи зниження рівня цін і падіння економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди намагаються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м'яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції.
Пряме втручання в ринкову кон'юнктуру допускається у тих випадках, коли заходи фіскально-бюджетної та монетарної політики не можуть дати бажаного результату або коли цей результат буде одержано із запізненням. До таких заходів можна віднести: обмеження (заморожування) цін і доходів з метою гальмування високої інфляції; раціонування споживання, коли товари та послуги розподіляються не за платоспроможністю покупців, а за встановленими державою нормами тощо. Заходи прямого втручання суперечать закономірностям ринкового господарювання і тому застосовуються не часто, як виняток. Наприклад, в умовах перехідної економіки України держава певний час обмежувала ціни на житлово-комунальні послуги, плату за газ та електроенергію, пробувала обмежувати ціни на бензин тощо.
Грошово-кредитна політика як конкретний механізм економічного регулювання має свої цілі та інструменти, які визначаються адекватно до характеру дії цього механізму.
Цілі грошово-кредитної політики підрозділяються на три рівні: стратегічні, проміжні та поточні (тактичні). Таке розмаїття цілей можна пояснити опосередкованим характером регулятивного впливу на економіку грошово-кредитної політики.
Спочатку визначаються цілі регулювання безпосередньо у сфері реальної економіки. Ними можуть бути зміни динаміки економічного зростання (прискорення чи гальмування), зміни рівня зайнятості (підвищення чи зниження), динаміка рівня цін (стабілізація, зниження чи збільшення), динаміка стану платіжного балансу (підтримання збалансованості, зміна дефіциту чи профіциту). Вибрані з цього переліку конкретні цілі називаються стратегічними для грошово-кредитної політики певного періоду. Ці цілі доцільно узгодити з цілями економічної політики уряду. Без такого узгодження регулятивна дієвість грошово-кредитної політики істотно знизиться.
Проте навіть за правильного вибору стратегічних цілей у реальній економіці центральний банк не може безпосередньо вплинути на їх досягнення, оскільки дія його інструментів обмежується виключно монетарною сферою. Тому він змушений визначати проміжні цілі, досягнення яких доступне для його монетарних інструментів і через які він може опосередковано впливати на стратегічні цілі. Проміжними цілями можуть бути зміни пропозиції грошей, платоспроможного попиту та відповідне коригування кон'юнктури ринків.
В арсеналі центральних банків є широкий набір інструментів для досягнення проміжних цілей. Але кожний із них найбільш ефективно діє в певних умовах і щодо окремих проміжних цілей. Тому виникає проблема правильного вибору найефективніших інструментів. Вирішення цієї проблеми визначає третю групу цілей — поточних, або тактичних, спрямованих на вибір і застосування найефективніших монетарних інструментів. Досягнення поточних цілей — теж досить складне завдання, але виконання його перебуває виключно у сфері компетенції центрального банку.
У загальному вигляді опосередкований характер регулятивного впливу грошово-кредитної політики на економіку схематично показано на рис. 4.3.
Рис. 4.3. Схема регулятивного впливу грошово-кредитної політики на економіку
Інструменти грошово-кредитної політики — це певний регулятивний захід центрального банку, спрямований на зміну кон'юнктури грошового ринку, передусім пропозиції грошей, унаслідок чого змінюється поведінка економічних суб'єктів на інших сегментах ринку (товарному, валютному, фондовому тощо). Найбільш поширеними у світовій практиці є такі інструменти: операції на відкритому ринку, рефінансування комерційних банків, зміна облікової ставки, зміна обов'язкових резервних вимог, установлення нормативів для певних видів банківської діяльності та ін. Детальніше цілі та інструменти грошово-кредитної політики будуть розглянуті в підрозд. 15.5.
4.7. Дискусії щодо місця фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики
в регулятивному механізмі
Як зазначалось у підрозд. 4.6, найбільш дієвими механізмами державного регулювання грошового обороту є фіскально-бюджетна і грошово-кредитна політики. Ці механізми мають свої специфічні цілі і завдання в економічній системі і тому являють собою інституційно відокремлені, самостійні її складові. Проте за спрямованістю регулятивного впливу на ринкову кон'юнктуру вони багато в чому ідентичні, через що змінювати її стан можна заходами як грошово-кредитної, так і фіскально-бюджетної політики.
Так, пожвавити ринкову кон'юнктуру з метою посилення стимулювання виробництва можна:
—у межах грошово-кредитної політики
— зниженням процентної ставки і збільшенням пропозиції грошей;
—у межах фіскально-бюджетної політики
—зниженням рівня оподаткування і збільшенням бюджетних витрат.
Такий зв'язок між цими механізмами дав підстави науковцям розглядати їх як альтернативні, у зв'язку з чим у літературі розгорнулася тривала дискусія про переваги та недоліки кожного з них та про їх місце і роль у регулюванні економіки. Ця дискусія має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. її учасники шукають відповіді на життєво важливе питання: за допомогою яких заходів в умовах економічного спаду можна найшвидше вивести економіку з кризи — зменшити податки, збільшити урядові витрати, збільшити пропозицію грошей або застосувати одночасно всі три заходи. Найбільш помітно позиції з цих питань розділилися між кейнсіанцями та монетаристами.
Дж. М. Кейнс і його послідовники, абсолютизуючи роль держави в регулюванні економіки, віддають перевагу заходам фіскально-бюджетної політики. Вони сформулювали такі переваги їх перед заходами монетарної політики:
— заходи фіскально-бюджетної політики чинять відчутніший вплив на активність економічних суб'єктів;
— реакція ринкової кон'юнктури на заходи фіскально-бюджетної політики більш передбачувана, ніж на заходи монетарної політики;
— вплив фіскально-бюджетних заходів на ринкову кон'юнктуру виявляється швидше, ніж вплив монетарних заходів
Ці переваги кейнсіанці пояснюють тим, що державні рішення про здійснення фіскально-бюджетних заходів можна прийняти оперативніше, їх дію спрямувати більш адресно, реалізувати швидше, ніж заходи монетарної політики.
Монетаристи на чолі з М. Фрідманом, абсолютизуючи здатність ринкової економіки до саморегулювання, легко довели, що сформульовані кейнсіанцями переваги фіскально-бюджетної політики суто абстрактні і не проявляються в реальній дійсності. Зокрема, діям цих заходів властивий такий самий, а то й більший, часовий лаг, як і заходам монетарної політики. Особливо це відчутно проявляється на стадії прийняття рішень про проведення фіскально-бюджетних заходів. Оскільки зміна податків чи бюджетних витрат зачіпає інтереси широкого кола економічних суб'єктів і викликає значний соціальний резонанс, виникають гострі політичні суперечки, які надовго затягують прийняття необхідних рішень. А в самому процесі розроблення і прийняття рішень щодо фіскально-бюджетних заходів беруть участь багато владних структур, кожна з яких має свої специфічні інтереси і завдання, які теж провокують затягування прийняття необхідних рішень.
Недосконалість системи оподаткування, здатність економічних суб'єктів уникати сплати податків та інші обставини зводять нанівець й останні переваги фіскально-бюджетної політики. Часті зміни системи оподаткування чи бюджетного фінансування взагалі є недоцільними, вкрай негативно впливають на поведінку економічних суб'єктів. Завищений рівень оподаткування штовхає їх на згортання своєї діяльності чи на перехід у «тінь». Істотно послаблюється результативність фіскальних заходів в умовах інфляції, яка породжує новий — інфляційний податок, що «розмиває» механізм дії державної фіскально-бюджетної політики. Завдяки цим обставинам своєю дійовістю вона значно поступається монетарній.
У результаті кейнсіансько-монетаристських дискусій у світовій економічній теорії та в регулятивній практиці набули широкого визнання монетарний фактор розвитку економіки та активне застосування монетарних заходів в економічній політиці. Більше того, нині намітилося явне зближення позицій кейнсіанців і монетариста щодо оцінки ролі фіскально-бюджетної та монетарної політики в системі державного регулювання економіки. Зараз вони розглядаються не як альтернативні, а як взаємодоповнювальні в єдиній системі кон'юнктурної політики, зі своїми особливими цілями та механізмами впливу на сукупний попит. Це значно розширило регулятивні можливості та збагатило інструментарій кон'юнктурної політики в цілому, та кожної її складової.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |