На відміну від західних країн пряме втручання НБУ в процентну політику банків не було тривалим. Коли інфляція пішла на спад з кінця 90-х років, НБУ перейшов до опосередкованих (ринкових) засобів регулювання процентних ставок. І хоч таке регулювання не завжди давало очікуваний ефект, НБУ більше не повертався до прямого регулювання. Так, після істотного зниження НБУ облікової ставки у 2001 р. процентні ставки банків дуже кволо відреагували на це і тривалий час значно перевищували облікову ставку (у два і більше разів). НБУ піддавався гострій критиці з боку уряду та підприємницьких кіл за надто дорогі кредити банків, але він не пішов на адміністративний тиск на банки для їх здешевлення.
Як пряме втручання держави в процентну політику можна розглядати компенсацію з бюджету затрат сільгоспвиробників на сплату процентів за банківськими кредитами, запроваджену урядом України в 2004—2005 pp. Цей захід значно розширив доступ таких підприємств до кредитів і разом з тим не погіршив фінансового стану банків.
Селективна політика адресного рефінансування зводиться до адміністративного розподілу центральним банком кредитних ресурсів для цільового рефінансування комерційних банків. Така політика традиційно застосовується ФРС США. У цій країні дуже добре розвинутий ринок міжбанківського кредиту (МБК), що дає можливість комерційним банкам забезпечити всі свої традиційні, поточні потреби у рефінансуванні через цей ринок, тобто опосередковано. Але у багатьох банків виникають специфічні потреби, які неможливо чи надто складно задовольнити через ринок МБК. Це, зокрема, сезонні потреби, а також надзвичайні потреби, пов'язані з тим, що у банку з'явилися проблеми з ліквідністю чи погіршився фінансовий стан через відсутність достатнього забезпечення для одержання необхідних кредитів на ринку МБК. У цих випадках кредити рефінансування (сезонні, коригувальні, надзвичайні) надає банку ФРС на індивідуальних умовах, установлених для даного банку. Подібні кредити мають велике значення для забезпечення стабільного функціонування комерційних банків.
В Україні НБУ теж активно застосовував цей захід прямого впливу на банки на початку 90-х років минулого століття. Багато великих підприємств провідних галузей економіки не спроможні були адаптуватися до нових умов господарювання (військово-промисловий комплекс, вуглевидобування, металургія, агропромисловий комплекс) і вимагали цільової підтримки з боку держави. Найбільш доступним джерелом таких коштів були емісійні ресурси НБУ, за рахунок яких здійснювалося пряме, цільове кредитування комерційних банків для фінансування ними довгострокових проектів на підприємствах зазначених галузей. Цільове спрямування цих коштів, по суті, визначалося урядом і було далеким від ринкових засад. Тому більша частина цих кредитів не повернулася, ставши могутнім чинником гіперінфляції в країні.
Обмеження окремих видів діяльності комерційних банків застосовуються центральними банками в певні періоди з метою убезпечення їх від негативного впливу надмірних ризиків або для запобігання негативним наслідкам для монетарної сфери. Такі обмеження стосуються передусім кредитних та інвестиційних операцій, оскільки саме вони пов'язані з найбільшими ризиками для банків. Центральні банки США, Франції, Великобританії, інших розвинутих країн неодноразово обмежували права банків надавати окремі види кредитів (споживчого, на придбання акцій тощо).
Національний банк України також застосовував обмеження кредитної та інвестиційної діяльності банків, але не через заборону окремих видів кредитів чи операцій, а вдаючись до їх кількісних обмежень у вигляді кредитних «стель», установлення нормативу розміщення депозитів населення у державні цінні папери чи зарахування частини їх у спеціальний фонд. В обох випадках ці кошти призначаються для компенсації вкладникам збитків за депозитами при банкрутстві банку. Характер обмежень певною мірою мають і встановлені центральними банками нормативи обов'язкового резервування частини пасивів банків, а також формування централізованого фонду гарантування вкладів фізичних осіб. В обох випадках обмежуються права банків на здійснення кредитних та інвестиційних вкладень. Але разом з тим вони істотно підвищують довіру до банків і активізують приплив вкладів, що розширює їх ресурсний потенціал.
Усі названі заходи прямого впливу позитивно відбиваються на діяльності банків, особливо в короткостроковому плані. Але в довгостроковій перспективі вони послаблюють вплив ринку на банківську діяльність і можуть знижувати її ефективність.
Заходи валютної політики. Валютні відносини між країнами супроводжуються значними грошовими потоками у національній та іноземній валюті, які створюють широке «вікно» для державного впливу на економіку, у тому числі інструментами прямої, адміністративної дії. Переважна більшість цих інструментів має характер валютних обмежень.
Валютні обмеження — це визначені законодавчими або нормативними актами вимоги щодо регламентування, лімітування чи заборони операцій з валютою і валютними цінностями, які проводять резиденти і нерезиденти на території країни. Цей інструмент відіграє надзвичайно важливу роль у валютному регулюванні з огляду на специфіку валютних відносин, які пов'язані з матеріальними інтересами різних країн. Прагнучи захистити свої національні інтереси, кожна держава запроваджує найвигідніші для себе валютні обмеження. Разом з тим певні обмеження можуть запроваджуватись і на вимогу міжнародних органів, створених для протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом (FATF та ін.), навіть якщо це суперечить інтересам даної країни.
Основними завданнями валютних обмежень можуть бути:
— підтримання обмінного курсу національної валюти на заданому рівні;
— збалансування платіжного балансу;
—нарощування обсягів золотовалютних резервів.
Асортимент та гострота застосовуваних валютних обмежень визначаються залежно від стану економіки та кон'юнктури валютних ринків — національного і міжнародних. Особливої гостроти вони набувають у кризових ситуаціях, коли потрібно послабити вплив спекулятивних операцій на кон'юнктуру ринку.
Національний банк України у своїй практиці валютного регулювання застосовував такі види обмежень:
— заборона використання іноземної валюти як засобу обігу і платежу на внутрішньому ринку з визначенням конкретного переліку операцій, де такі платежі дозволені;
— установлення вимог щодо обов'язкового продажу експортерами-резидентами валютної виручки на внутрішньому ринку (повністю чи частково);
— установлення строків валютних платежів за експортними та імпортними операціями, зокрема обмеження їх 90 днями;
— обмеження прав фізичних і юридичних осіб на вивезення (переведення) грошових коштів за кордон;
— обмеження прав резидентів на надання кредитів іноземним партнерам та на одержання кредитів за кордоном;
— визначення умов іноземного інвестування в національну економіку та обмеження вивозу капіталу за кордон національними інвесторами;
— обмеження (заборона) строкових валютних операцій на внутрішньому ринку з метою послаблення спекулятивного впливу на кон'юнктуру ринку.
Крайньою формою валютних обмежень є валютна блокада, яка застосовується у міжнародних відносинах, коли урядові структури однієї країни, як правило, з політичних міркувань, обмежують права на використання валютних цінностей резидентів інших країн (іноземних авуарів, валютних кредитів, валютної допомоги тощо).
4.5. Платіжні системи
Як зазначалось у підрозд. 2.3, переважна частина платежів, що становлять грошовий оборот країни, здійснюється в безготівковій формі у вигляді переміщення грошових коштів по банківських рахунках. Тому в грошових системах все більшого значення набуває державне регулювання безготівкового обороту. Для цього в їх складі створюються спеціальні платіжні системи, які є сукупністю законодавчо та нормативно визначених принципів здійснення платежів, платіжних інструментів, правил та процедур їх застосування для переказування грошей, а також інституційних структур, що його забезпечують.
Вирішальна роль у формуванні та функціонуванні платіжних систем належить центральним банкам як провідним органам монетарного управління.
Регулятивне значення платіжних систем полягає в такому:
— оскільки банки є активними посередниками в платежах, це створює передумови для широкої участі кредиту (банківського, міжбанківського) у забезпеченні своєчасності та гарантованості платежів, а отже, у зміцненні платіжної дисципліни, без чого неможливе ефективне функціонування економіки;
— широке застосування банками новітніх електронних технологій створює можливість максимального прискорення платежів, здійснення їх у режимі реального часу, що забезпечує високу швидкість обороту капіталу та значну економію трансакційних витрат;
— висока концентрація платежів у банках та їх структурах забезпечує широкі можливості для застосування заліку заборгованості в платежах (клірингу), організації дієвого контролю за своєчасністю та легальністю платежів, проведення заходів щодо запобігання відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом;
— нормативне визначення принципів, правил і процедур здійснення платежів та створення механізму контролю за їх дотриманням сприяють зміцненню договірної дисципліни, посиленню взаємної довіри між учасниками платіжних відносин, створенню широких можливостей кожному з них захистити свої економічні інтереси.
Розглянемо основні елементи платіжної системи, що сформувалися в сучасній управлінській практиці.
Принципи здійснення платежів, які повинні враховуватися при організації платіжної системи, полягають у такому:
1) платники — юридичні і фізичні особи — мають право вибору платіжного інструменту з числа тих, які дозволені до застосування чинними законодавчими чи нормативними актами;
2) платники — юридичні і фізичні особи — мають право вибору банку, у якому зберігатимуть кошти і через який здійснюватимуть свої платежі. Відкриття рахунків здійснюється на договірних засадах, за згодою сторін, а операції по рахунках — на платній взаємовигідній основі. Кожний економічний суб'єкт може відкривати кілька рахунків у різних банках;
3) власники банківських рахунків мають право на збереження в таємниці стану своїх рахунків;
4) переказування коштів з рахунка (чи видача готівки) здійснюється банком лише за розпорядженням власника в порядку визначеної ним черговості та в межах залишку коштів на рахунку;
5) усі атрибути платежу (одержувач, сума, строк, підстава) визначаються платником і повідомляються банку з підтвердженням їх господарським договором (контрактом);
6) порядок розрахунків між контрагентами визначається ними самостійно і фіксується в договорі. За згодою сторін платіж може бути попереднім (авансовим), компенсаційним, відстроченим.
Зазначені принципи організації платежів адекватні ринковим умовам функціонування суб'єктів грошового обороту; їх дотримання сприяє гармонізації інтересів економічних агентів, банків та суспільства в цілому. Тому забезпечення їх дотримання є одним із ключових завдань платіжної системи.
Платіжні інструменти — це певні носії інформації — паперові та електронні, які слугують банкам та іншим інституційним структурам платіжної системи правовою та організаційною підставою для переказування грошей за банківськими рахунками та видачі готівки. В Україні найбільш поширеними платіжними інструментами є платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, векселі, платіжні картки.
Платіжні інструменти є організаційно-правовими, певною мірою технічними засобами здійснення платежу, і тому вони принципово відрізняються від грошових коштів, що зберігаються на банківських рахунках та використовуються для остаточного погашення боргових зобов'язань, тобто є економічними засобами платежу. Ця відмінність проявляється, зокрема, в тому, що грошові кошти емітуються банківською системою, а платіжні інструменти — безпосередніми учасниками платежів, тобто платниками чи одержувачами грошей. А тому економічні підстави для їх емісії зовсім різні: грошові кошти емітуються відповідно до зміни попиту на гроші, що визначається насамперед макроекономічною динамікою; платіжні інструменти — відповідно до окремих господарських чи фінансових операцій, що спричинюють боргові зобов'язання.
Платіжне доручення — це стандартизований документ на паперовому чи електронному носії з дорученням платника своєму банку переказати зазначену суму коштів з його рахунка на рахунок одержувача платежу. В Україні це одна з найпоширеніших форм розрахунків. її переваги полягають у гарантуванні платежу, можливості платника захистити свої матеріальні інтереси, оскільки він сам дає дозвіл на платіж лише після ретельної перевірки всіх підстав для платежу: виконання контрагентом узятих на себе зобов'язань, реальність фінансових зобов'язань (перед податковими, страховими, пенсійними структурами, банками тощо). Проте інтереси одержувача грошей вона захищає меншою мірою. Тому на їх вимогу у цю форму розрахунків можуть вноситися певні корективи: попередня оплата товарів/послуг; гарантування платіжного доручення банком. Але такі корективи підвищують ризиковість платежу для платників.
Формування платіжного доручення, перевірка його в банках, порядок переміщення по каналах зв'язку строго регламентовані нормативними документами НБУ, що сприяє високій оперативності всієї платіжної операції (рис. 4.1).
Розрахунки платіжними дорученнями досить прості, зручні, економічні та забезпечують швидке здійснення платежів.
Платіжні вимоги — це теж стандартизований документ з вимогою одержувача грошей до свого банку стягнути (інкасувати) зазначену суму коштів з платника (боржника) і зарахувати на його (одержувача) рахунок. Застосовується в Україні рідко, лише у випадках безспірного стягнення платежу без згоди платника — за рішенням судів, виконавчими надписами нотаріусів, за законодавчими нормами. Банк приймає до виконання подібні вимоги навіть за відсутності коштів на рахунку платника й організовує їх виконання з подальших надходжень коштів боржнику. Цей інструмент несе великі ризики для платника і тому його застосування потребує строгого контролю з боку банку.
Платіжні вимоги-доручення — це комбінований документ, у якому передбачено два види дій: вимога продавця до покупця оплатити документи на відвантажені йому (покупцеві) товари та доручення платника (покупця) банку оплатити документи і переказати кошти продавцеві. Теж рідко застосовується в українській практиці, переважно в розрахунках за відвантажені товари, виконані роботи, надані послуги. Вимогу-доручення виписує продавець, що підвищує йому гарантію платежу, і пересилає прямо платникові, який після відповідної перевірки записує в цей документ, у разі згоди, доручення своєму банку на оплату. Повністю оформлений документ подається платником банку і виконується останнім у такому самому порядку, як і звичайне платіжне доручення. Платіжна вимога-доручення — менш ризиковий інструмент, ніж звичайне платіжне доручення, особливо для продавця, водночас менш зручний і оперативний та більш трудомісткий.
Чек — це стандартизоване письмове розпорядження платника (чекодавця) своєму банку виплатити зазначену суму грошей пред'явникові чека (чекодержателю). Особливості чека дають можливість вигідно і зручно застосовувати їх у розрахунках за матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги. Зокрема, чек гарантує платіж одержувачу і мінімізує ризики платникові, забезпечує оперативне одержання коштів.
У західних країнах чек є одним із найпоширеніших платіжних інструментів, проте в Україні він використовується обмежено, що можна пояснити слабким правовим забезпеченням та низьким рівнем культури фінансових відносин на сучасному етапі ринкової трансформації економіки. Проте в перспективі використання чека в платежах може значно розширитися.
Схема платежу з допомогою чека показана на рис. 4.2.
Незважаючи на явні переваги чека як платіжного інструмента, І на практиці банки чекодержателя можуть повертати окремі чеки без виконання. Причинами цього можуть бути порушення чинних вимог до їх виписки чи пред'явлення до оплати, у тому числі перевищення ліміту коштів, заброньованих у банку. Але це — не недолік самого чека, подібне може статися з будь-яким платіжним інструментом, якщо учасники платежу порушують чинні вимоги їх застосування.
Вексель — це строго стандартизований документ на виключно паперовому носії, що містить безумовне, безспірне, абстрактне зобов'язання (для простого векселя) чи такий самий наказ (для переказного векселя) сплатити зазначену грошову суму пред'явникові векселя в певний строк. Вексель має складнішу природу порівняно з іншими платіжними інструментами. Він є абстрактним, безумовним борговим зобов'язанням, що робить його здатним для використання в погашення інших боргових зобов'язань між економічними суб'єктами, тобто може використовуватися як гроші в ролі засобу платежу. Таке використання векселя здійснюється поза банками і на його основі формується особлива складова грошового обороту — вексельний обіг. Забезпечується вексельний обіг через механізм індосаменту векселів. Організаційно-правове забезпечення вексельного обігу є важливою складовою платіжної системи.
Як платіжний інструмент вексель використовується на завершальній стадії його обігу, коли він пред'являється банку для оплати (інкасації). У цьому разі він є дорученням чи вимогою до банку здійснити переказування коштів з рахунка зазначеного у векселі платника на користь пред'явника векселя чи зазначеної в ньому особи. У цей момент вексель слугує справді технічним інструментом остаточного погашення боргових зобов'язань між економічними суб'єктами.
Платіжні картки — це стандартизований пластиковий документ, який надає можливість його власникові розпоряджатися коштами на своєму банківському рахунку: отримувати (вносити) готівку, оплачувати покупки, погашати боргові зобов'язання, одержувати кредити та ін. Вони використовуються за допомогою комп'ютерів і сучасних систем телекомунікацій, для чого створюються високотехнологічні системи електронних платежів. У розвинутих країнах створено багато таких систем, які надають платіжні послуги не тільки у відповідних країнах, а й далеко за їх межами. їх послугами почали широко користуватися і банки України — Visa, Europay, Master Card, Maestro та ін. Крім того, в Україні створюється національна система масових електронних платежів (НСМЕП), яка емітує власні (національні) платіжні картки різного призначення, у тому числі й такі високотехнологічні, як електронний чек та електронний гаманець.
Платіжні картки як електронний інструмент мають широке призначення і можуть використовуватися для надання клієнтам банків не тільки платіжних послуг, а й багатьох інших — видача готівки, надання кредиту, організація заощаджень, використання картки замість готівки. Це забезпечує хороші перспективи для створення і розвитку електронних платіжних систем, які мають істотні переваги перед традиційними системами. Ці переваги зводяться до такого:
1) на макрорівні:
— зростає залучення грошей у банківський оборот, посилюється керованість сукупного грошового обороту, поліпшується забезпеченість економіки позичковим капіталом;
— знижується частка готівки в грошовій масі, скорочуються витрати на її виготовлення і підтримання обігу (касові витрати);
— розширюється електронізація банківської діяльності, усього грошового обороту, що сприяє зростанню попиту на комп'ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв'язку, висококваліфіковані кадри та дає поштовх до розвитку вітчизняного виробництва і зайнятості;
2) на мікрорівні:
— знижуються ризики, пов'язані із втратою, крадіжкою, пошкодженням готівки; і
— посилюється капіталізація доходів домогосподарств, оскільки на залишки коштів на карткових рахунках нараховуються проценти;
— підвищується фінансова та технологічна грамотність населення, особливо тієї її частини, яка має справу з банками;
— скорочуються витрати на інкасацію та конвертацію у юридичних осіб та домогосподарств;
— зростає якість обслуговування населення у сферах торгівлі та послуг, а також зростають обсяги реалізації та виробництва;
— посилюється диверсифікація банківського бізнесу та зростання його дохідності;
— посилюється запровадження сучасних комп'ютерних технологій у банківську діяльність, що підвищує конкурентоспроможність вітчизняних банків, їх імідж та довіру з боку клієнтів.
Оргструктура платіжної системи. У платіжній системі можна виділяти кілька рівнів:
— рівень міжгосподарських розрахунків, учасниками яких є господарські структури та домогосподарства. Організаторами платежів на цьому рівні є комерційні банки або створені ними спеціалізовані платіжні інститути;
— рівень міжбанківських розрахунків, учасниками яких є комерційні банки, а організаторами платежів на цьому рівні — центральні банки та створені ними спеціалізовані платіжні структури. В Україні на даному рівні діє Система електронних платежів, яку створив і забезпечує її функціонування НБУ;
— локальний рівень, на якому створюються локальні платіжні системи: внутрішньобанківські (розрахунки між структурами великих банків); платежі в окремих сферах розрахунків чи в окремих галузях, наприклад масові платежі населення, платежі за туристські послуги тощо. До цього рівня можна віднести Національну систему масових електронних платежів, що створюється в Україні;
— міжнародний рівень, на якому створюються системи, спроможні обслуговувати платежі між суб'єктами світових ринків, тобто резидентів різних країн. У результаті цього на території кожної країни, у тому числі України, діють не тільки внутрішні платіжні системи, а й міжнародні.
Кожний із цих рівнів можна розглядати як окремий елемент єдиної платіжної системи. Усі вони повинні будуватися на єдиних методологічних, нормативно-правових та організаційних засадах, з тим щоб грошові кошти могли вільно переміщуватися по каналах грошового обороту, обслуговуючи всі складові економічного механізму країни, та забезпечувати його життєдіяльність. Для досягнення такої єдності потрібно, щоб усі процеси створення і функціонування складових платіжної системи контролювалися з єдиного центру, функції якого найбільш доцільно покласти на центральний банк як орган, що відповідає за функціонування грошової системи країни.
В Україні загальні засади розбудови і функціонування платіжної системи та її окремих елементів (підсистем) визначені положеннями Конституції України, законів «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про зв'язок», низки нормативних актів НБУ, низки міжнародних правових актів та угод, І що стосуються переказування грошей. У межах цих засад саме Національний банк України визначає конкретні механізми платіжної системи: організаційний, структурний, технологічний, бухгалтерський тощо. Усі вони повинні враховувати національні традиції та особливості організації економічних відносин в Україні, а також світові стандарти, на яких побудовані міжнародні платіжні системи, щоб максимально узгодити внутрішньодержавні та міжнародні складові платіжної системи країни.
Якісні характеристики платіжної системи — це ті її риси, які відповідають основним вимогам, що ставляться до платіжної системи з боку суб'єктів грошового обороту та економіки в цілому. Основними вимогами до платіжної системи, а отже, її рисами, є: ефективність, надійність, оперативність, економічність, зручність та безпечність.
Вимогу ефективності пред'являє до платіжної системи економіка в цілому, оскільки саме на цьому рівні можна найповніше відчути зазначену властивість системи. Для цього вона повинна забезпечувати найбільшу частку грошових платежів у безготівковій формі, максимально низькі суспільні витрати на здійснення платежів, мінімізувати ризики та втрати коштів у платіжному обороті та максимізувати швидкість обороту грошей у безготівковій сфері.
Надійність — здатність платіжної системи працювати без помітних збоїв та сторонніх втручань на всіх етапах руху платіжних інструментів та грошових коштів, завдяки чому платежі здійснюються своєчасно, без втрат. Завдяки цій рисі економічні агенти все більше довірятимуть платіжним системам, ширше користуватимуться їхніми послугами, обмежуючи платежі готівкою. Надійність платіжної системи забезпечується не тільки чітким дотриманням організаційних і технологічних нормативів діяльності всіх структурних елементів системи, а й достатнім правовим забезпеченням та належним структурним і функціональним розробленням платіжної системи з боку центрального банку. Надійність має важливе значення як для окремих економічних агентів, так і для економіки в цілому.
Оперативність — здатність системи якомога швидше здійснювати переказування грошей на рахунок одержувача після надходження відповідного розпорядження. В ідеалі платежі повинні здійснюватися в режимі реального часу, тобто одночасно з надходженням у систему потрібного розпорядження. Проте сама технологія платіжних операцій не завжди це дозволяє. Тому на сучасному етапі розвитку банківських технологій НБУ поставив завдання здійснювати в такому режимі хоч би міжбанківські платежі на великі суми, створивши для цього окрему підсистему електронних платежів. Зазначена риса має дуже важливе значення для окремих користувачів системи.
Економічність — здатність системи забезпечити її користувачам якнайменші витрати на кожну одиницю здійснених платежів. Ця здатність визначається рівнем капітальних витрат на створення техніко-технологічної інфраструктури платіжної системи, мінімізацією операційних витрат на її експлуатацію, продуктивністю техніко-технологічних пристроїв для обробки, пересилання платіжних документів, що впливає на ефект масовості, надійністю та оперативністю системи.
Зручність — здатність системи забезпечити користування її послугами з найменшими витратами часу, інтелектуального потенціалу, додаткових дорогих пристроїв чи витрат на додаткову обробку інформації тощо. Надмірна складність заповнення, обробки чи пересилання платіжних інструментів може зробити платіжну систему незручною у використанні і загальмувати її розвиток.
Безпечність — здатність системи запобігти несанкціонованому доступу чи втручанню сторонніх осіб у платіжний процес та зробити його прозорим для безпосередніх учасників — платника й одержувача грошей. Без такої здатності система перестає бути надійною, а отже, і ефективною. Безпечність системи досягається надійною ідентифікацією учасників платежу — платника та одержувача грошей, надійною закритістю від несанкціонованого доступу третіх осіб. На жаль, незважаючи на дуже швидкий розвиток електронних технологій, сучасні платіжні системи — як в Україні, так і за кордоном — не мають повної безпечності, не захищені достатньо від несанкціонованого проникнення так званих хакерів.
Можна назвати й інші вимоги до платіжної системи, зокрема максимальне закриття інформації, що є комерційною таємницею для учасників платежу, максимальне накопичення і збереження інформації, яка може бути потрібною для вирішення економічних суперечностей між учасниками платежу, що можуть виникнути в майбутньому. Але й названих рис достатньо, щоб зрозуміти, що не всяка платіжна система доцільна, що тільки у разі забезпечення її високоякісних властивостей вона ефективно обслуговуватиме потреби економіки і буде надійним механізмом управління грошовим оборотом та грошовим ринком. Високоефективна, надійна і зручна платіжна система сприяє зростанню економічної активності, розвитку бізнесу, фінансового ринку, зміцненню державних фінансів, підвищенню дієвості грошово-кредитної політики центрального банку.
4.6. Методи опосередкованого регулювання грошового обороту
і грошового ринку. Грошово-кредитна політика
Методи опосередкованого регулювання базуються на застосуванні певних грошових інструментів (пропозиція грошей, процентні ставки, валютний курс та ін.), які «працюють» у сфері грошового ринку. Тому державний вплив на економіку набуває характеру регулювання пропозиції грошей. Завдяки такому регулюванню держава вирішує цілий ряд завдань у сфері реальної економіки без адміністративного втручання в діяльність її окремих суб'єктів:
— посилює дію ринкових стимуляторів економічного зростання через розширення платоспроможного попиту, зростання цін, збільшення заощаджень як основного джерела інвестиційних ресурсів, здешевлення доступу інвесторів до ринку капіталів, посилення конкурентоспроможності національних виробників та ін.;
— сприяє зміцненню договірної дисципліни, прискоренню обороту капіталу, зміцненню фінансового стану економічних суб'єктів, без чого неможливий розвиток ринкових відносин;
— згладжує амплітуду циклічності економічного процесу, послаблює дію чинників, що зумовлюють зростання безробіття, посилення інфляції та фінансової кризи.
Вирішення подібних завдань свідчить про високу ефективність методів опосередкованого регулювання і доцільність їх широкого застосування.
Ключовими об'єктами опосередкованого регулювання у монетарній сфері є грошовий ринок, а в сфері реальної економіки — платоспроможний попит. Збалансування сукупного попиту і пропозиції, підтримання сприятливої для економічного розвитку ринкової кон'юнктури є безпосередніми завданнями такого регулювання. Сукупність регулятивних заходів з формування сприятливої ринкової кон'юнктури становить кон'юнктурну політику держави, складовими якої є фіскально-бюджетна політика та грошово-кредитна політика.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |