Центральні банки в системі монетарного управління та банківського регулювання 4 страница

Зазначені недоліки цього інструменту обумовили дуже обере­жне його використання в розвинутих країнах: норма резервуван­ня там установлюється на невеликому рівні і змінюється дуже рі­дко, а деякі країни взагалі відмовилися від нього. У країнах з перехідною економікою, де амплітуди коливання грошової маси дуже великі, цей інструмент застосовується значно ширше. Він дає змогу оперативно пригнітити надмірну пропозицію грошей і урівноважити кон'юнктуру на відповідних ринках. Досить широ­ко він застосовувався НБУ протягом усього перехідного періоду.

Облікова політика — один із м'яких інструментів грошово-кредитної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки процентів за пози­чками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансу­вання. Для України найбільш типовою процентною ставкою цент­рального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень обліко­вої ставки, НБУ досягає таких регулятивних наслідків:

—стримує попит комерційних банків на свої позички, гальмує зростання їх вільних резервів та стримує мультиплікацію депози­тів і зростання пропозиції грошей;

—сигналізує економічним суб'єктам про свій намір «здорожчити» гроші, що саме по собі спонукає економічних суб'єктів до більш обережної поведінки і зумовлює падіння ринкової кон'юнктури.

Зниження центральним банком облікової ставки має протилежні наслідки — збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, що спричинює зростання пропозиції грошей.

Процентна політика як монетарний інструмент має певні не­доліки. Вплив його на пропозицію грошей не досить чіткий і опе­ративний. Для комерційних банків та інших економічних суб'­єктів важлива не просто зміна облікової ставки, а зміна її співвідношення з ринковими процентними ставками, за якими вони одержують позички в інших кредиторів і самі надають позички. Якщо, наприклад, ринкові проценти і ставки зросли більше, ніж облікова ставка НБУ, то комерційним банкам буде вигідно не зменшувати свої позики в НБУ. Тому останній не досягне ефе­кту гальмування пропозиції грошей підвищенням облікової ставки. Крім того, комерційні банки можуть не відреагувати відповідним чином на підвищення облікової ставки і з інших причин: через інфляційні очікування, стан своєї ліквідності то­що. У разі високих інфляційних очікувань, погіршення ліквіднос­ті комерційним банкам доцільно збільшувати попит на позички НБУ навіть при підвищенні облікової ставки.

Рефінансування комерційних банків — інструмент, що за­стосовується в тісному поєднанні з процентною політикою¹. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати по­пит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок — зміною їх асортименту, обмежен­ням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих пози­чок та встановленням процентних ставок по кожній з них тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспря­мовано впливати на зміну банківських резервів, а отже, і на про­позицію грошей. Тому цей інструмент має певні переваги перед обліковою політикою. Проте для його широкого застосування не завжди є достатні передумови, зокрема в портфелях комерційних банків немає достатніх запасів векселів чи інших цінних паперів, які слугували б забезпеченням позичок рефінансування. Особли­во актуальною була ця обставина для українських банків у пере­хідний період, коли вексельний обіг та ринок цінних паперів тільки починали формуватися. Тому інструмент рефінансування застосовувався обмежено в Україні.

Таргетування інфляції. Таргетування проміжних цілей є чи не найскладнішим завданням грошово-кредитної політики. Воно полягає у виборі конкретних цільових орієнтирів, які за своїм характером цілковито узгоджуються з визначеною на даний період стратегічною ме­тою, а також передбачає деталізацію контрольних завдань щодо зміни вибраних проміжних орієнтирів (абсолютний рівень, рівень відхилення чи межі відхилення тощо).

Про важливість і складність таргетування проміжних цілей свідчить досвід США. Тільки за післявоєнні роки ФРС кілька ра­зів змінювала режим таргетування: у 1950—1960 pp. таргетувала номінальну процентну ставку; в 1970—1980 pp. таргетувала гро­шову масу спочатку за агрегатом МІ, а потім — за М2; в останні роки таргетувала номінальний національний дохід. Відповідно змінювалось і таргетування поточних цілей.

е В інших країнах широко застосовувалося таргетування валют­ного курсу, грошової маси та інфляції.

Сьогодні у світі найбільшу увагу привертає режим таргетування інфляції. Його запровадили уже близько 20 країн, визнав пріори­тетним Європейський центральний банк, який почав застосувати його в країнах ЄС. Уважно досліджують цей режим і в США.

Особливості режиму таргетування інфляції полягають у такому:

— оскільки інфляція може бути одночасно і стратегічним, і проміжним цільовим орієнтиром, це значно спрощує і підвищує ефективність зусиль центрального банку щодо виконання страте­гічних завдань (цілей);

— оскільки головним призначенням центрального банку є за­безпечення стабільності національної грошової одиниці, режим інфляційного таргетування найбільш повно підпорядковує меха­нізм грошово-кредитної політики реалізації цього призначення.

Ці особливості інфляційного таргетування об'єктивно спри­чинюють його поширення у світовій монетарній практиці. Цент­ральні банки, вичерпавши можливості інших монетарних режи­мів стабілізації грошей, стихійно переходять до режиму інфля­ційного таргетування як найбільш чітко спрямованого на вирі­шення цього завдання. Так, Нова Зеландія першою перейшла на цей режим на початку 90-х років, коли він ще й не мав назви ін­фляційного таргетування і не було належного досвіду його засто­сування.

Режим інфляційного таргетування має очевидні переваги, але і не позбавлений недоліків, які стримують застосування його в ін­ших країнах.

До переваг цього режиму відносять:

— чіткість і зрозумілість для всього суспільства цільового мо­нетарного орієнтиру, що сприяє підвищенню реальності прогно­зів і контрольних завдань на макроекономічному рівні та реаль­ності рішень і угод, що приймаються на мікрорівні;

— посилення прозорості грошово-кредитної політики в країні, що полегшує контроль суспільства за нею та підвищує довіру до органів монетарної влади;

— більш точне врахування часових лагів при використанні інструментів грошово-кредитної політики, оскільки значно випрямляється і скорочується шлях монетарних імпульсів;

— більш повне і дієве використання позитивних стимулювальних ефектів низької інфляції завдяки попередженню високих сплесків інфляційної динаміки;

— послаблення дестабілізуючого впливу на ринкову кон'юнктуру такого слабо регульованого чинника, як інфляційні очікування;

— установлення жорсткої відповідальності центрального банку за невиконання інфляційних завдань та ін.

До недоліків режиму інфляційного таргетування відносять:

— послаблення гнучкості грошово-кредитної політики, оскільки ніякі інші фінансові змінні не приймаються як цільові орієнтири, як наприклад, валютний курс, грошова база, грошові агрегати тощо. Це може знизити керованість цими змінними, що матиме негативні наслідки і для інфляційного таргетування, і для економічного регулювання взагалі;

— послаблення уваги центральних банків до інших стратегічних цілей, ускладнення координації співробітництва центральних банків та урядів у визначенні стратегічних цілей економічної і монетарної політики та ін.

Існуючі недоліки інфляційного таргетування стримують перехід на цей режим багатьох центральних банків, у тому числі ФРС США — країни з великими монетарними та демократичними традиціями і з надійною політичною стабільністю, що є необхідною передумовою для успішного використання зазначеного режиму. Не дивно, що й Україна не перейшла на цей режим.

НБУ тривалий час дотримується, по суті, режиму курсового таргетування, плануючи на кожний рік стабільність валютного курсу гривні з незначною зміною його у бік девальвації чи ревальвації. Разом з тим, оскільки цей режим не виключає можливості планування й інших цільових орієнтирів, то НБУ щорічно визначає в Основних засадах грошово-кредитної політики ще й завдання щодо інфляції, грошової маси і грошової бази.

В Україні все активніше обговорюється можливість і доцільність переходу на режим інфляційного таргетування і все більше економістів стають його прибічниками. Про свій намір поступово перейти до прямого таргетування інфляції заявила і Рада НБУ в Основних засадах грошово-кредитної політики на 2002 р. Однак, зважаючи на політичну та економічну нестабільність у країні, це завдання відкладено на майбутнє.

Види грошово-кредитної політики.

Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Головним критерієм вважається міра впливу на пропозицію грошей. За цим критерієм виділяють політику грошово-кредитної експансії, політику грошово-кредитної рестрикції, політику рефляції і політику дефляції.

Політика експансії полягає у швидкому збільшенні пропозиції грошей з метою посилення стимулювання ділової активності, підвищення рівня зайнятості та темпів економічного зростання. Як показано в розд. 8, така мета засобами експансійної політики може бути досягнута лише в короткостроковому періоді, а в довгостроковому її наслідком неодмінно буде зростання інфляції та падіння темпів зростання виробництва і зайнятості. Зазвичай її проводять для швидкого виведення економіки зі стану рецесії, навіть ціною посилення інфляції.

Політика рестрикції зводиться до різкого зниження темпів пропозиції грошей з метою «охолодження» кон'юнктури ринків завдяки зменшенню платоспроможного попиту. За характером впливу на пропозицію грошей і економічне зростання вона є протилежною політиці грошово-кредитної експансії, тобто може різко загальмувати темпи інфляції, не допустити розкручування інфляційної спіралі.

Проте політика рестрикції має і негативні наслідки: послаблює ділову активність, знижує темпи економічного зростання та зайнятості. Економіка знову втягуватиметься в рецесію, і виникає спокуса запобігти цьому новою експансійною політикою. Але таке чергування «експансія—рестрикція» може призвести до ще глибших коливань фаз економічного циклу замість його вирівнювання. Тому монетарна практика пішла шляхом застосування більш «м'якої» політики — політики рефляції замість експансійної і політики дезінфляції замість рестрикційної.

Політика рефляції є, по суті, «м'якою» формою політики монетарної експансії: пропозиція грошей нарощується повільно, під жорстким контролем центрального банку, ціни підвищуються поступово з наближенням до рівня, на якому вони були до початку рестрикції. Політика рефляції зазвичай змінює політику рестрикції, щоб усунути негативні наслідки останньої.

Політика дезінфляції є, по суті, «м'якою» формою політики монетарної рестрикції: пропозиція грошей поступово і контрольовано зменшується, стимулюючи і зниження цін до рівня, на якому вони були до початку рефляції. Зазвичай політика дезінфляції запроваджується на зміну політики рефляції з тим, щоб застерегти перегрів економіки від тривалого, хоч і повільного, зро­стання інфляції.

Є й інші критерії класифікації грошово-кредитної політики:

— критерій повноти охоплення суб'єктів грошового ринку ре­гулятивними заходами: тотальна політика, коли регулятивні вимоги поширюються на всі банки і на всі їх операції; селектив­на, коли регулятивні вимоги поширюються лише на певні види банків чи певні види банківських операцій;

— критерій проміжного цільового орієнтира, на якому буду­ється механізм грошово-кредитної політики: режим монетарного таргетування, режим курсового таргетування, режим інфляційно­го таргетування, режим таргетування номінального доходу та ін. (про зміст кожного з них ішлося вище).

Передавальний (трансмісійний) механізм грошово-кредитної політики. Теоретичні засади та структуру абстрактно-передавального механізму впливу грошей на реальну економіку було розглянуто в кредитної політики розд. 8. Тут же зупинимося лише на підставах відбору окремих каналів передавального механізму в практиці монетарного регулювання окремих країн.

У практиці монетарного регулювання кожної окремої країни не­ма потреби застосовувати всі теоретично можливі канали впливу. Адже кожний канал діє лише в певних фінансових і економічних умовах і якщо таких умов у країні немає, то відповідний канал не дасть ефекту. Тому кожний центробанк вибирає лише ті канали, які найбільш адекватні умовам його країни. Набір таких каналів скла­дає національний передавальний механізм даної країни.

Вирішальними чинниками вибору каналів впливу грошово-кредитної політики є:

— характер фінансової системи країни, тобто що в ній пере­важає: механізм фінансового ринку у зведенні заощадників і по­зичальників чи банківський механізм;

—рівень інтеграції економіки країни у світовий економічний простір, розвиток експорту та його співвідношення з імпортом;

— рівень розвитку ринкових відносин у країні, який визначає чутливість економічних суб'єктів до інфляційних тенденцій, гну­чкість цін до зміни попиту, чутливість процентної ставки до змі­ни кон'юнктури грошового ринку, захищеність динаміки цін від монополістичного тиску тощо.

Виходячи з цих чинників можна зробити такі оцінки щодо ви­бору передавальних каналів впливу грошово-кредитної політики в умовах України.

Фінансова система України є переважно банківською, а фінансо­вий ринок розвинутий слабо. Тому пріоритетними для нас мають бути канали, що базуються на банківській діяльності: канал банків­ського кредитування, монетарний канал, канал грошових потоків. Передавальні ж канали, що базуються на зміні вартості та структури фінансових активів у портфелях активів фірм і домогосподарств у сучасних умовах використовуватися не можуть через незначну час­тку цінних паперів у цих портфелях. Це стосується каналів фінансо­вого добробуту, балансового, зміни процентної ставки.

Проте в Україні діє ряд чинників, які заважають повною мі­рою використати і передавальні канали банківського спрямуван­ня. З одного боку, це низький рівень інституційного і функціона­льного розвитку банківської системи, а з іншого — надто високий рівень інтеграції України у світове господарство. Завдя­ки цьому найбільш доступним для практики виявився канал ва­лютного курсу, який досить ефективно використовувався для стимулювання експорту і дестимулювання імпорту, що сприяло прискореному розвитку національного виробництва. Особливо наочно це проявилося після девальвації гривні в 1998—1999 pp.

У специфічних умовах України не набув належної ефективності і такий канал впливу, як зміна процентної ставки. Це проявилося в тому, що ринкова ставка за позичками банків знижувалася значно повільніше облікової ставки НБУ, а темпи зростання обсягів вироб­ництва були теж неадекватними темпам зниження облікової ставки.

Організаційне забезпечення грошово-кредитної політики.

Законом України «Про Національний банк України» від 1999 р. ця місія покладена на НБУ. В його складі створена спеціальна структура — Рада НБУ — на правах одного з двох керівних органів цього банку, перед якою поставлені завдання розроблення та забезпечення виконан­ня завдань грошово-кредитної політики на кожний рік.

Єдиним документом, який регламентує всі параметри грошо­во-кредитної політики в Україні, є Основні засади грошово-кредитної політики. Його розробляє і затверджує Рада НБУ на кожний наступний рік до 15 вересня поточного року, після чого подає в порядку інформування Верховній Раді та Кабінету Мініс­трів України. До реалізації завдань, визначених в Основних заса­дах, залучаються Правління й апарат НБУ.

Важливим елементом організаційного забезпечення грошово-кредитної політики є своєчасне і достовірне інформування органів влади (уряду, міністерств, відомств) та широкої громадськості, представників бізнесу про конкретні монетарні завдання, затвер­джені в Основних засадах на наступний рік, та про хід їх виконання. Для цього організується систематичний моніторинг та аналіз вико­нання затверджених монетарних завдань. За результатами моніто­рингу Рада НБУ може вносити зміни та доповнення до Основних засад грошово-кредитної політики на поточний рік та робити заяви для інформування органів влади і громадськості про стан справ з виконанням завдань грошово-кредитної політики. Це має важливе значення для формування довіри до органів монетарної влади, для попередження інфляційних очікувань у суспільстві.

15.6. Місце центрального банку в системі банківського регулювання та нагляду

В умовах ринкової економіки банки зазнають на собі вплив багатьох установ, організацій, органів, які здійснюють наддержа­вне, асоціативне і державне регулювання діяльності банків.

До органів наддержавного регулювання зазвичай відносять такі організації, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, FATF та інші світові організації, які висувають свої вимоги до діяльності банків для отримання країною членства в цих органі­заціях чи отримання допомоги від них.

До органів асоціативного регулювання (саморегулювання) відносять різні асоціації, спілки. Основне завдання цих органів — забезпечити безпосередню участь банківського співтовариства у формуванні сприятливого правового поля для ефективного фун­кціонування банківського сектору.

До органів державного регулювання, які впливають на діяль­ність банків, можна віднести податкові органи, органи фінансо­вого моніторингу, антимонопольні органи та безліч інших орга­нів державного управління, які вимагають від банків дотримання чинного законодавства, вирішуючи при цьому власні специфічні завдання залежно від цільового призначення кожного з цих орга­нів. Слід також підкреслити, що банківський сектор не є виключ­ним об'єктом їх впливу.

Особливе місце серед органів державного регулювання займа­ють банківські регулятивно-наглядові органи. їх завдання — за­безпечувати регулювання діяльності виключно банків, до того ж пруденційне¹ регулювання, тобто таке, яке, з одного боку, не об­межує самостійності банків у підтриманні фінансової стійкості, а з іншого — передбачає певні вимоги до них, спрямовані на мінімі­зацію банківських ризиків, на забезпечення стабільного та надій­ного їх функціонування. Водночас слід підкреслити, що завданням регулятивно-наглядових органів не може бути запобігання банк­рутству кожного окремого банку, тому що в деяких випадках не­вдачі видаляють з ринку банки, якими погано управляють, а також стимулюють інші банки підвищувати якість управління.

Під регулюванням діяльності банків розуміють насамперед створення відповідної правової бази, що регламентує функціону­вання банків, тобто створення таких норм, правил поведінки бан­ків, котрі сприяють підтриманню стабільності як кожного окре­мого банку, так і всієї банківської системи. Важливою і специфіч­ною складовою регулювання банківської діяльності є банківсь­кий нагляд. Згідно з принципами Базельського комітету з банків­ського регулювання та нагляду система ефективного банківсько­го нагляду має включати такі елементи:

• ліцензування банківської діяльності;

• пруденційні норми та вимоги до банків;

• методи постійного банківського нагляду;

• вимоги до інформації, яку банки подають про свою діяль­ність регулятивно-наглядовим органам;

• офіційні повноваження інспекторів, що перевіряють банки.

Процес нагляду за банками включає різні методи, у тому числі і методи контролю, такі як інспекційні перевірки банків на місцях і дистанційний (безвиїзний) моніторинг банків на підставі аналізу банківської звітності. У сучасних умовах відбувається перехід до ризик-орієнтованого банківського нагляду, який передбачає концентрацію нагляду на таких аспектах, як оцінка систем управлін­ня ризиками і внутрішнього контролю в банках.

Основні повноваження банківських регулятивно-наглядових органів:

1) розроблення й ухвалення положень, що базуються на чин­ному законодавстві та регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

2) відповідальність за надання банківських ліцензій;

3) застосування превентивних й протекційних заходів, спря­мованих на забезпечення стабільного функціонування банківсь­кої системи.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

• вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризиковості;

• вимоги щодо ліквідної позиції банків;

• вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків;

• обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, інвестиції в акції).

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існу­ючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла­тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належать:

• рефінансування комерційних банків центральним банком;

• створення і забезпечення функціонування системи гаранту­вання банківських депозитів;

• вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення банками активних операцій;

4) застосування до банків певних коригувальних заходів і за­ходів примусового впливу з метою поліпшення їх діяльності, на­приклад накладання на банки штрафних санкцій, призначення тимчасової адміністрації для управління банком, ініціювання ре­організації банку тощо.

Інституційна структура банківських регулятивно-наглядових органів характеризується значною різноманітністю. Як правило, законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього певні повноваження щодо регулятивно-наглядової діяльності відносно банків. У де­яких країнах, наприклад у Нідерландах, центральний банк взагалі є єдиним регулятивно-наглядовим органом. Водночас у багатьох країнах створені спеціальні установи, що здійснюють цю діяль­ність. Вони можуть бути створені під егідою Міністерства фінан­сів, Центрального банку і Міністерства фінансів або бути підзвіт­ними законодавчому органу державної влади. Наприклад, у США регулятивно-наглядову діяльність відносно банків здійснює од­ночасно кілька установ: Федеральна резервна система, Управлін­ня контролера грошового обігу, Федеральна корпорація страху­вання депозитів, органи банківського нагляду штатів

Деякі американські дослідники та політики вважають, що ре­гулятивно-наглядові банківські органи США дублюють дії один одного, і в 1994 р. адміністрація президента Клінтона внесла на­віть пропозицію щодо створення єдиного органу, проте Федера­льна резервна система виступила проти цієї пропозиції.

Починаючи з 90-х років XX ст. у багатьох країнах спостеріга­ється тенденція до створення єдиного регулятивно-наглядового органу, який регулює діяльність і банків, і небанківських фінан­сових посередників грошового ринку.

Основні передумови створення єдиного регулятивно-наглядового органу:

• перехресна пропозиція фінансових і банківських продуктів різними фінансовими посередниками грошового ринку, тобто ви­сокий ступінь взаємопроникнення бізнесів, наприклад банки по­чинають займатися страховим бізнесом, інвестиційним;

• універсалізація діяльності фінансових посередників у зв'язку з лібералізацією і глобалізацією грошового ринку;

• створення фінансових конгломератів;

• економія витрат при здійсненні регулятивно-наглядової дія­льності єдиним регулятором.

З огляду на призначення фінансових посередників певний сенс у створенні єдиного регулятивно-наглядового органу, без­умовно, є. Адже визначальна ознака всіх фінансових посеред­ників грошового ринку — єдиний характер їх діяльності, а саме: акумуляція вільного грошового капіталу та розміщення йо­го серед позичальників-витратників. Крім того, єдиний характер діяльності обумовлює застосування до фінансових посередників і однакових регулятивних принципів, наприклад, визначення певних стандартів для допуску фінансових посеред­ників на грошовий ринок, установлення вимог до їх капіталь­ної бази, нормативів, що регламентують ризики в їхній діяль­ності, тощо.

Разом з тим слід зазначити, що банки, як це показано в підрозд. 13.3, є особливими фінансовими посередниками, адже тіль­ки вони спроможні створювати депозитні гроші і впливати на пропозицію грошей. Зазначені обставини визначають стабільну банківську систему як принципово важливу передумову стійко­сті грошової системи і стабільності національної грошової оди­ниці, забезпечення яких є виключною прерогативою централь­ного банку. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність і доціль­ність залучення центрального банку до регулятивно-наглядової діяльності.

В останні роки в багатьох країнах розгорнулися дискусії щодо місця центрального банку в системі банківського регулювання і нагляду.

Основні аргументи на користь функціонування автономного від центрального банку регулятивно-наглядового органу:

— необхідно надати центральному банку можливість зосере­дитись на проведенні грошово-кредитної політики й у зв'язку з цим доцільно звільнити його від проведення трудомісткої і копіт­кої регулятивно-наглядової роботи;

— необхідно відокремити регулятивну банківську діяльність, залишивши її за центральним банком, від наглядової (дистанцій­ний моніторинг, інспекційні перевірки), поклавши її на спеціаль­ний регулятивно-наглядовий орган. Такий розподіл повноважень покликаний не допустити одноосібного впливу на банки.

Більш переконливими видаються аргументи на користь здійснення центральним банком регулятивно-наглядової діяль­ності¹;

— нагляд за діяльністю банків є необхідною передумовою проведення центральним банком ефективної грошово-кредитної політики. Інформація про стан банківської системи, яку отримує центральний банк як орган банківського нагляду, досить точно характеризує тенденції розвитку реального сектору економіки, аналіз цих тенденцій є необхідною передумовою для прогнозу­вання центральним банком змін економічної кон'юнктури. Отже, саме центральний банк повинен мати повноваження щодо ран­ньої діагностики проблем, що виникають у банківській системі та в діяльності окремих банків;

— центральний банк несе відповідальність за стійкість бан­ківської системи, а за умови позбавлення його наглядової дія­льності йому важко буде передбачати банківські кризи та за­побігати їм;

— центральний банк виконує роль кредитора останньої інстан­ції і тому саме він повинен мати повноваження щодо ранньої діа­гностики проблем, що виникають у банківській системі і в діяль­ності окремих банків;

— центральний банк несе відповідальність за забезпечення надійного та безперебійного функціонування важливих платіж­них систем, зокрема систем міжбанківського переказування гро­шей, і тому він повинен мати оперативну інформацію про стан як усієї банківської системи, так і окремих банків;

— центральний банк має найкращі можливості для здійснення регулятивно-наглядової діяльності:

• незалежний статус;

• необхідні ресурси (без обтяження бюджету);

• розгалужена мережа територіальних установ, що дає йому змогу встановлювати необхідний контакт з банками;

• наявність у його розпорядженні монетарних інструментів, необхідних для запобігання системним кризам у банківському секторі.

Заслуговує на увагу реформування системи банківського ре­гулювання і нагляду, проведене в Німеччині. До недавнього часу в Німеччині під егідою міністерства фінансів функціонувало Фе­деральне відомство з нагляду за банками, яке тісно співпрацюва­ло з центральним банком (Бундесбанком). З 1 травня 2002 р. у Німеччині почала діяти нова система регулювання діяльності фі­нансових посередників грошового ринку. Згідно з Законом про нагляд за сектором фінансових послуг органи банківського, стра­хового і біржового регулювання та нагляду були об'єднані в нове Федеральне відомство фінансового нагляду. Зі створенням цього відомства, а також згідно з новою редакцією Закону про кредит­ну систему було конкретизовано розподіл повноважень між ним і Бундесбанком щодо банківського регулювання та нагляду. Осно­вні повноваження Федерального відомства фінансового нагляду у сфері банківського бізнесу:

— видача банківських ліцензій;

— прийняття рішень щодо застосування санкцій до банків;

— відкликання банківських ліцензій.

Основні повноваження Німецького федерального банку (Бундесбанку) у сфері регулювання діяльності банків:

— безвиїзний нагляд за банками на підставі банківської звіт­ності;

— аналіз аудиторських висновків;

— проведення інспекційних перевірок у банках.

В Україні згідно з Законом «Про Національний банк Украї­ни», а також із Законом «Про банки і банківську діяльність» ре­гулювання діяльності банків та нагляд одноосібно здійснює На­ціональний банк України.

Дата добавления: 2015-09-29