Центральні банки в системі монетарного управління та банківського регулювання 2 страница

Відповідно до Статуту головна мета ЄСЦБ та ЄЦБ — підтри­мання цінової стабільності в ЄС. Основні напрями діяльності ЄСЦБ:

• визначення та реалізація єдиної грошово-кредитної політики в єврозоні;

• проведення міжнародних валютних операцій;

• зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами-учасницями, а також управління цими резервами;

• сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем кра­їн — учасниць ЄС.

Крім того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової си­стеми і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду за банками.

Виконання завдань і функцій, що покладені на ЄСЦБ, Євро­пейський центральний банк забезпечує самостійно або через на­ціональні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні національні центральні банки не можуть отримувати вказівки від органів вла­ди ЄС та урядів країн-учасниць. ЄЦБ і національним централь­ним банкам забороняється надавати кредити органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купувати у них безпосередньо боргові зобов'язання.

ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998 р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статут­ний капітал ЄЦБ становить 5,56 млрд євро. Частка кожного націо­нального центрального банку у формуванні капіталу визначаєть­ся двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кількістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впливають на обсяги внеску до статутного капіталу.

Таблиця 15.1

ЧАСТКИ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ У КАПІТАЛІ ЄЦБ, %

Національний банк Бельгії	2,5502
Національний банк Данії	1,5663
Німецький Бундесбанк	21,1364
Банк Греції	1,8974
Банк Іспанії	7,7758
Банк Франції	14,8712
Центральний банк Ірландії	0,9219
Банк Італії	13,0516
Центральний банк Люксембургу	0,1568
Банк Нідерландів	3,9955
Національний банк Австрії	2,080
Банк Португалії	1,7653
Банк Фінляндії	1,2887
Шведський Ріксбанк	2,4133
Банк Англії	14,3822
Чеський народний банк	1,4584
Банк Естонії	0,1784
Центральний банк Кіпру	0,1300
Банк Латвії	0,2978
Банк Литви	0,4425
Банк Угорщини	1,3884
Центральний банк Мальти	0,0647
Польський народний банк	5,1380
Банк Словенії	0,3345
Словацький народний банк	0,7147

Чистий прибуток ЄЦБ за рішенням Ради керуючих частково (не більше 20 %) спрямовується на формування резервного фон­ду. Загальна сума цього фонду не повинна перевищувати капітал банку. Залишок прибутку розподіляється між національними центральними банками (акціонерами ЄЦБ) пропорційно частці сплаченого ними капіталу.

Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче правління. Рада керуючих складається з членів Виконавчого правління і го­лів центральних банків країн єврозони. Рада визначає основні орієнтири грошово-кредитної політики й інструменти її реаліза­ції. Рішення стосовно грошово-кредитної політики приймаються простою більшістю голосів членів Ради. Для прийняття рішень стосовно формування капіталу банку, офіційних золотовалютних резервів і деяких інших питань голоси голів національних центральних банків зважуються згідно з участю цих банків у формуванні статутного капіталу ЄЦБ, а голоси членів Виконавчого правління не враховуються при голосуванні. Рада керуючих є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів країн — членів ЄЄ.

Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох членів, які обираються за загальною зго­дою урядів країн-членів на рівні глав держав або урядів. Термін повноваження членів правління становить вісім років і не підля­гає подовженню. Виконавче правління здійснює реалізацію гро­шово-кредитної політики відповідно до рішень, прийнятих Радою керуючих, і розробляє директиви для національних центральних банків згідно з покладеними на нього повноваженнями.

Для координації грошово-кредитної політики між країнами зони євро та іншими країнами ЄС створена Загальна рада. Вона складається з Президента ЄЦБ, віце-президента та голів національних центральних банків країн — учасниць ЄС.

Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європейському парламенту, Європейській комісії та Раді міністрів ЄС.

Успішне функціонування Європейського центрального банку та посилення ролі євро на світовому ринку підштовхує й інші країни у напрямі створення монетарного союзу, наддержавного центрального банку і запровадження єдиної валюти. Зокрема, ця ідея обговорюється країнами, що входять до Співтовариства з питань розвитку країн півдня Африки (САДК).

Рис. 15.1. Організаційна структура ЄСЦБ

У 2003 р. на саміті глав держав та урядів цих країн у Дарес-Саламі було оголо­шено про плани щодо створення в 2016 р. Центрального банку САДК і про підготовку до введення єдиної валюти.

У XXI ст. під впливом глобалізації економічного розвитку, яка перетворилася у провідний процес формування умов розвитку світового господарства, взаємодія центральних банків світу буде посилюватись. Глобалізація економічного розвитку спричиняти­ме глобалізаційні процеси на грошовому ринку в напрямі ство­рення єдиної монетарної сфери світової економіки. У свою чергу, створення єдиної монетарної сфери вимагає формування цілісної світової валютної системи, взаємодії та органічного поєднання національних грошей, що емітуються центральними банками різ­них країн світу, у єдиний цілісний організм. І якщо створення єдиного світового центрального банку видається справою дале­кого майбутнього, то формування наддержавного органу, який буде регулювати, контролювати і прогнозувати стан світової мо­нетарної сфери, завчасно вживати необхідних заходів для усунення порушень її рівноваги, — це вже проблема, що є актуаль­ною для сучасної економіки.

15.3. Незалежний статус центральних банків

Центральні банки мають особливий правовий статус, обумов­лений тим, що вони поєднують у собі риси банківської установи й органу державного управління. Центральні банки здійснюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерцій­них банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використо­вують ці операції для управління грошовим ринком, тобто як ін­струменти грошово-кредитної політики, керуючись лише держа­вними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати так: це орган державного управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності, тобто у монетарній сфері. Для реалізації цих функцій центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є са­мостійною юридичною особою; його майно відокремлене від майна держави; центральний банк може розпоряджатись ним як власник. Він не є комерційною організацією.

Питання правового статусу центрального банку тісно пов'яза­не з проблемою його незалежності у монетарній сфері від органів державної влади і водночас його політика має відповідати зага­льнодержавній економічній політиці.

Взагалі слід відзначити, що цілі діяльності центрального бан­ку і органів державної влади не завжди збігаються і це викликає певні суперечності в їх взаємодії. Так, забезпечення стабільності національної валюти не завжди відповідає такій загальнодержав­ній економічній меті, як високий рівень зайнятості населення. Якщо центральний банк уповільнює зростання грошової маси, щоб стримати зростання цін, то у короткостроковому періоді рі­вень безробіття може зростати. У свою чергу, політика органів державної влади, спрямована на стимулювання економічного зростання за рахунок збільшення обсягу пропозиції грошей, мо­же призвести у короткостроковому періоді до зростання інфля­ційних процесів. Центральний банк як орган монетарного й еко­номічного регулювання повинен протистояти зниженню купівель­ної спроможності національної валюти, і тільки незалежний центральний банк має реальну можливість ставити перед собою довгострокові цілі щодо стабільності національної валюти і по­ступово їх досягати. Незалежність центрального банку є одним з найголовніших чинників ефективної грошово-кредитної політики.

У зарубіжній економічній літературі не існує однозначної дум­ки щодо незалежності центрального банку. Фредерік С. Мишкін у підручнику «Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків» наводить аргументи як на користь, так і проти незалежно­сті центрального банку. Найсильніший аргумент на користь неза­лежності центрального банку ґрунтується на тому, що підпорядко­ваність центрального банку уряду надавала би грошово-кредитній політиці інфляційних імпульсів. Основний аргумент проти неза­лежності виходить з того, що недемократично мати грошово-кредитну політику, яка впливає на добробут кожного в економіці, але визначається і контролюється елітною групою (центральним банком), яка ні перед ким не несе відповідальності. Слід відзначи­ти, що західні науковці проводили дослідження зв'язку між ступе­нем незалежності центрального банку і рівнем інфляції. Вони ді­йшли висновку, що показники інфляції є найменшими в країнах з найвищим ступенем незалежності центрального банку. Тобто іс­нує зворотна залежність між ступенем незалежності банку і рівнем інфляції. До того ж у країнах з незалежним центральним банком нижчий рівень безробіття або менші коливання обсягу виробницт­ва, ніж у країнах з менш незалежними центральними банками.

Західні науковці аналізують ступінь незалежності (автономії) центрального банку на підставі спеціально розроблених індексів. Розрізняють два види індексів незалежності центральних банків:

— «правовий», або «юридичний», індекс, який враховує такі чинники, як порядок розроблення грошово-кредитної політики, участь представників уряду у складі Ради центрального банку і порядок призначення керівництва банку тощо;

— індекс фактичної незалежності центрального банку, який вимірюється за допомогою показника стабільності керівництва центрального банку, що характеризує частоту зміни голови (пре­зидента) центрального банку.

Міжнародною банківською практикою сформульовано ряд неодмінних передумов незалежності центрального банку:

— визначення основних завдань і функцій центрального банку на законодавчому рівні. Зазвичай основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центра­льний банк, де мають бути чітко сформульовані його основні за­вдання і функції;

— підзвітність центрального банку законодавчій владі та само­стійність у проведенні грошово-кредитної політики. Нині у біль­шості країн світу з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, ЄС) і є незалежними від органів державної влади в установленні цільових орієнтирів грошово-кредитної політики й у виборі ін­струментів регулювання грошового ринку. Безумовно, незалеж­ність центрального банку не може бути абсолютною, адже грошо­во-кредитна політика, яку визначає центральний банк, є складовою загальноекономічної політики держави. У своєму впливі на реаль­ну економіку грошово-кредитна політика взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник грошово-кредитної політики центральний банк повинен урахову­вати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом, па­рламентом й іншими державними установами, що формують зага­льноекономічну політику держави;

— розмежування коштів центрального банку і державних фі­нансів. Для того щоб уряд не мав можливості чинити тиск на центральний банк, у багатьох країнах на законодавчому рівні йому забороняється надавати уряду прямі кредити на фінансування бюджетного дефіциту, а також купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового ринку;

— незалежність керівництва центрального банку від органів виконавчої влади і тривалий строк повноважень голови банку. У країнах з розвиненою економікою голова (президент) центрального банку призначається або президентом країни або обирається законодавчим органом державної влади, причому на строки (5—8 років), що перевищують термін повноважень уряду. Тривалі строки повноважень керівництва центрального банку мають на меті захистити банк від політичного тиску з боку уряду, від політичної нестабільності в період передвиборчих кампаній та зміни уряду. До того ж відкликати керівника центрального банку з посади або досить складно, або взагалі неможливо;

— економічна незалежність центрального банку. Як свідчить світова практика, центральні банки зазвичай переведені на самостійний бюджет (кошторис) і не сплачують податків до бюджету, оскільки метою їхньої діяльності не є отримання прибутку. Однак унаслідок виконання своїх функцій (управління банківською системою — кредитне, касове, розрахункове обслуговування банків, монетарне регулювання — операції з цінними паперами, з іноземною валютою, залучення резервів комерційних банків на безоплатній основі) центральні банки можуть одержувати значні доходи. За рахунок доходів центральні банки фінансують свої видатки і, крім того, значну частину свого чистого доходу спрямовують до державного бюджету. Завдяки цьому центральні банки, не одержуючи бюджетних коштів для фінансування своїх видатків, є незалежними від парламенту, уряду і міністерства фінансів, і, маючи особливий статус оподаткування, не підпадають під контроль державних податкових органів.

Базові чинники (передумови), що характеризують правовий статус Національного банку України, визначені Конституцією України та законом «Про Національний банк України».

Основні завдання і функції НБУ також визначені на законодавчому рівні. Згідно з законодавством основним завданням (функцією) Національного банку є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Виконуючи своє основне завдання, НБУ сприяє забезпеченню стабільності бан­ківської системи і цінової стабільності, але в межах своїх пов­новажень.

Таке обмеження є цілком виправданим, тому що стабільність внутрішніх цін забезпечується не тільки монетарними, а й немонетарними чинниками, які перебувають поза межами впливу грошово-кредитної політики НБУ, наприклад через адміністрати­вне регулювання цін урядом. Закон визначає й інші функції НБУ. Слід також підкреслити, що згідно з Законом органи законодав­чої і виконавчої влади не мають права втручатися у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні.

Закон визначає Національний банк України як особливий центральний орган державного управління, отже, НБУ виведе­но з-під юрисдикції Кабінету Міністрів України як централь­ного органу виконавчої влади. Крім того, йому надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Зако­ном Рада НБУ щорічно інформує Верховну Раду про основні за­сади грошово-кредитної політики. Рахункова палата Верховної Ради України здійснює перевірку НБУ в частині руху коштів державного бюджету та виконання кошторису.

Програмний документ Національного банку України «Осно­вні засади грошово-кредитної політики», в якому визначається стратегія грошово-кредитної політики НБУ, щорічно розробляє Рада НБУ — один із двох керівних органів Національного банку (Рада і Правління). Таке рішення не можна вважати достатньо обґрунтованим, тому що воно створює реальні умови для зов­нішнього втручання у визначення грошово-кредитної політики, оскільки Рада НБУ здійснює свою діяльність на громадських за­садах і до її складу входять представники законодавчої і вико­навчої влади.

На законодавчому рівні необхідно чітко визначити механізм взаємовідносин НБУ й уряду в процесі розроблення грошово-кредитної політики. Світовий досвід у цій сфері полягає у тому, що центральний банк у межах домовленості з урядом бере на се­бе відповідальність за грошово-кредитну політику, за дотримання стратегічних монетарних орієнтирів, а уряд — за проведення бюджетної, фіскальної, антимонопольної політики, яка не викли­кає інфляційних наслідків. Відповідно до цього рівень інфляції (індекс споживчих цін), який НБУ прогнозує в Основних засадах грошово-кредитної політики, має бути загальнодержавним, його дотриманню повинні підпорядковувати свої зусилля органи ви­конавчої і законодавчої влади і саме цей рівень інфляції уряд му­сить брати до уваги під час розроблення державного бюджету. ^f Закон «Про Національний банк України» забороняє банку на­давати прямі кредити уряду на фінансування видатків державно­го бюджету. Здійснювати операції з державними цінними папе­рами НБУ дозволено лише на вторинному ринку.

Голову НБУ призначає на посаду Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України. Строк повноважень Голови НБУ — п'ять років. Закон передбачає одноосібну відповідальність Голови НБУ перед Верховною Радою України та Президентом України за діяль­ність НБУ. Водночас Голова НБУ не є одночасно Головою Ради НБУ. Це положення викликає зауваження з правового погляду. Зокрема, як уже зазначалося, Основні засади грошово-кредитної політики розробляє Рада Національного банку, і в тому разі, ко­ли Голова НБУ не очолює Ради, він не може нести відповідаль­ності (одноосібно) за реалізацію грошово-кредитної політики. У країнах, де існує дворівнева система керівних органів центра­льного банку, Голова банку зазвичай очолює як орган, що ви­значає грошово-кредитну політику (Раду), так і виконавчий ор­ган (Правління), наприклад Президент Європейського централь­ного банку, Президент Німецького федерального банку (до рео­рганізації банку).

Звільнення з посади Голови НБУ також здійснюється Верхо­вною Радою України за поданням Президента України у випадках, передбачених законом. Так, закон передбачає можливість звільнення голови НБУ за поданням Президента України в ме­жах його конституційних повноважень. Це робить, посаду Голо­ви НБУ залежною від коливань політичного курсу органів дер­жавної влади, що й мало місце на практиці при зміні голови восени 2002 р.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах коштори­су, затвердженого Радою НБУ. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а переви­щення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і ви­трат має забезпечувати можливість виконання банком його фун­кцій. Одержання прибутку не є метою діяльності банку. Щорічно НБУ переказує до державного бюджету значну частину свого чи­стого доходу.

Проведений аналіз правового статусу НБУ з урахуванням сві­тового досвіду дає змогу зробити висновок, що в цілому (з де­якими зауваженнями) на законодавчому рівні забезпечується не­залежність центрального банку від органів державної влади у монетарній сфері. Що стосується фактичної незалежності цент­рального банку, яка визначається за коефіцієнтом стабільності керівництва центрального банку¹, то за цим показником незалеж­ність НБУ перебуває на рівні незалежності Центрального банку Росії і на нижчому рівні порівняно з центральними банками та­ких країн, як США, Чехія, Словенія, Угорщина.

Незалежний статус вимагає транспарентності політики цент­рального банку в монетарній сфері. Транспарентність означає, що центральний банк повинен не тільки забезпечувати прозо­рість своєї політики, зокрема оприлюднювати (розкривати) дані про свою діяльність, публікувати прогнози, звітувати перед гро­мадськістю, а й уся інформація банку має бути достатньою мірою достовірною, зрозумілою та опрацьованою, щоб економічні суб'єк­ти мали можливість приймати на підставі цієї інформації відпові­дні рішення. Транспарентність політики, яку проводить центральний банк, зрозумілість логіки його дій сприяють ринковій дисци­пліні, забезпечують ясність і прогнозованість подій, формують в економічних суб'єктів певні очікування, в основі яких закладено фактор стабільності і передбачуваності.

За міжнародними стандартами розрізняють кілька вимог до транспарентності політики центрального банку в монетарній сфері:

— розкриття та роз'яснення цілей політики, їх макроекономічних зв'язків, формалізація цілей;

— прозорість процесу прийняття рішень центральним банком;

— оприлюднення та роз'яснення рішень центрального банку;

— звітування перед громадськістю про наслідки та ефективність політики, пояснення помилок банку в прогнозах та регулюванні.

Транспарентність політики центрального банку підвищує до­віру як до центрального банку, так і до всієї банківської системи і вимагає від центрального банку проведення відповідної інформа­ційної та комунікативної політики, а саме:

— щорічні публікації основних засад грошово-кредитної полі­тики;

— щорічний і щоквартальний звіт про діяльність банку;

— двічі на рік виступ голови центрального банку у парламенті;

— проміжні прес-релізи про зміни в політиці центрального банку;

— щомісячне видання статистичного бюлетеня центрального банку;

— щомісячне проведення прес-конференцій голови централь­ного банку для ЗМІ;

— публічні доповіді членів керівних органів центрального банку;

— публікація робочих звітів про результати досліджень, що проводяться спеціалістами центрального банку.

15.4. Функції центрального банку

Функції центрального банку, покладені в основу його діяльності, ґрунтуються на його призначенні і є такими, що склалися історично з огляду на його статус банку вищого рівня у дворівневій банківській системі. У законодавчих актах і в економічній літературі немає єдиного підходу до тлумачення функцій центрального банку, відсутнє чітке розмежування таких понять, як завдання, функції та операції центрального банку. Автори фунда­ментальних зарубіжних підручників з теорії грошей і банківської справи Фредерік С. Мишкін і Р. Глен Габбард взагалі не виділя­ють поняття функцій центрального банку. Вони розглядають мі­сце центрального банку в ринковій економіці з тих позицій, що банк проводить грошово-кредитну політику і регулює банківську діяльність. Такий підхід є дещо спрощеним і не дає загального уявлення про багатогранну діяльність центрального банку.

У вітчизняній і в російській літературі функції центрального банку найчастіше ототожнюють з основними напрямами його ді­яльності, а саме з емісійною діяльністю, з діяльністю як банку банків, банкіра уряду, органу банківського регулювання і провід­ника грошово-кредитної політики.

У Законі «Про Національний банк України» декларується ос­новна функція банку — забезпечення стабільності грошової оди­ниці України, що є кінцевим результатом, тобто завданням, на досягнення якого центральний банк спрямовує свою діяльність. Стаття 7 Закону проголошує інші функції НБУ, котрі охоплюють різні види діяльності банку — від проведення грошово-кредитної політики, банківського регулювання і нагляду до сертифікації банківських аудиторів і ліквідаторів банків, а також деякі банків­ські операції, наприклад операції з банківськими металами. Пе­релічені в Законі функції й операції загалом є такими, що випли­вають з економічної природи центрального банку, але вони не згруповані за своїм змістом, що затруднює розуміння специфіки діяльності центрального банку, а отже, і його сутності.

Ураховуючи особ­ливий статус і призначення центрального банку, видається за до­цільне виділити його специфічні функції, що визначають його сутність і відрізняють від інших ланок банківської системи. Най­більш прийнятним, на наш погляд, є виділення функцій:

— монетарного й економічного регулювання;

— управління банківською системою;

— управління грошовим оборотом;

— банківського обслуговування загальнодержавних та урядо­вих потреб.

Функція монетарного та економічного регулювання. Центральний банк у ринковій економіці виконує роль головного органу державного регулювання макроекономічних процесів за допомогою грошово-кредитних (монетарних) методів, що зумовлює його вирішальний вплив на стабільність національної валюти і стійкість банківської системи. Грошово-кредитне регулювання є одним із невід'ємних елементів загальноекономічної політики держави. Воно передбачає розроблення і впровадження центральним банком грошово-кредитної політики, що являє собою комплекс взаємопов'язаних заходів щодо регулювання грошового ринку, спрямованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей. Головною стратегічною довгостроковою метою сучасної грошово-кредитної політики є збалансований розвиток національної економіки, який досягається регулюванням пропозиції грошей та загального рівня цін у країні.

Загальною тенденцією в економічно розвинених країнах є зростання ролі ринкових методів грошово-кредитного регулювання, що забезпечують його більшу гнучкість і відповідність високій динамічності процесів в економіці. Сучасна практика грошово-кредитного регулювання передбачає застосування традиційних методів, що набувають нового звучання і використовуються центральними банками для ефективного впливу на грошовий ринок та на макроекономічні показники. Основні методи грошово-кредитного регулювання:

— операції з цінними паперами та з іноземною валютою (купівля чи продаж);

— регулювання рівня обов'язкових резервів;

— регулювання рівня облікової ставки;

— маніпулювання умовами рефінансування комерційних банків.

Однією з ключових макроекономічних характеристик будь-якої країни є стан банківської системи. Центральний банк, як орган грошово-кредитного регулювання, застосовує монетарні методи (рефінансування комерційних банків, купівля цінних паперів на відкритому ринку тощо) для підтримання ліквідності і надійності банківської системи у випадку тимчасового дефіциту ліквідних коштів, а також у разі фінансових потрясінь, притаманних ринковій економіці. При цьому слід ураховувати, що забезпечення стійкості банківської системи за допомогою монетарних методів пов'язане з певними суперечностями. Вирішуючи проблему ліквідності банківської системи, центральний банк здійснює додаткову емісію, що може мати інфляційні наслідки.

Важливою складовою функції монетарного та економічного ре­гулювання є проведення центральним банком валютної політики, яка тісно пов'язана з грошово-кредитною політикою. Валютна по­літика включає такі основні орієнтири: забезпечення оптимально­го обмінного курсу, підтримання рівноваги платіжного балансу, сприяння стабільному функціонуванню внутрішнього валютного ринку, оптимізація структури офіційних золотовалютних резервів, поступова лібералізація валютних операцій, стримування «втечі» капіталу, убезпечення економіки від світових валютних криз. Дія­льність центрального банку як органу монетарного регулювання має бути спрямована на дедоларизацію національної економіки, що знижує вразливість економіки від впливу зовнішніх факторів і підвищує ефективність грошово-кредитної політики.

Функція монетарного та економічного регулювання є пріори­тетною для центрального банку в ринковій економіці. Взагалі всі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємо­зв'язані і взаємообумовлені, проте, безперечно, грошово-кредитне регулювання економіки за допомогою монетарних інструмен­тів є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку і його роль у ринковій економіці.

Функція управління банківською системою передбачає, що центральний банк, як орган державного управління, застосовує до банків різні заходи впливу з метою забезпечення стійкості ба­нківської системи. Центральний банк здійснює управління бан­ківською системою, не втручаючись в оперативну діяльність бан­ків, не вимагаючи від банків проведення операцій, які могли б послабити їх фінансовий стан, не посягаючи на свободу підпри­ємницької діяльності банків. Центральний банк у процесі управ­ління ставить за мету сприяти обачливій та розважливій поведін­ці банків, виконанню ними вимог фінансової безпеки й ефек­тивному управлінню банківськими ризиками.

Дата добавления: 2015-09-29