4) метод одночасного розподілу – дещо повторює попередній метод, але при цьому для розподілу витрат між самими допоміжними підрозділами використовують систему рівнянь.
В Україні ряд підприємств застосовують списання витрат допоміжних виробництв протягом звітного періоду за плановою собівартістю одиниці послуг, а в кінці завітного періоду розподіляють і списують лише калькуляційні різниці, використовуючи для цього метод прямого розподілу.
Сума розподілених витрат допоміжних виробництв, як правило, включається у загальновиробничі витрати основних виробничих підрозділів. Останні згідно з П(С)БО 16 «Витрати» в обліку поділяють на постійні і змінні. До змінних найчастіше відносять ВУЕО, їх розподіляють на основі фактичних показників діяльності, тобто фактичну суму витрат розподіляють і списують на об’єкти основного виробництва пропорційно обраній базі розподілу.
Постійні загальновиробничі витрати розподіляють з урахуванням нормальної виробничої потужності. Для цього до початку звітного періоду визначають ставку накладних витрат на одиницю бази розподілу, розраховану виходячи з нормальної виробничої потужності. Цю ставку застосовують до фактичного обсягу бази розподілу для списання витрат протягом звітного періоду. Якщо сума фактичних постійних загальновиробничих витрат виявиться більшою розподілених і списаних за нормативною ставкою, різниця відноситься на собівартість реалізованої продукції звітного періоду.
Контрольні питання
1. Поняття багатопродуктового та суміжного виробництва.
2. Супутня та суміжна продукція.
3. Що може використовуватися за базу розподілу непрямих витрат.
4. Поняття калькуляційних різниць.
5. Класифікація калькуляційних систем.
Тема 1.8 Калькулювання собівартості за замовленнями та за процесами
План
1.8.1 Калькулювання за замовленнями
1.8.2 Калькулювання собівартості за процесами
1.8.3 Метод розрахунку умовних еквівалентних одиниць готової продукції
1.8.4Порівняльна характеристика калькулювання собівартості за замовленнями і процесами
1.8.1 Калькулювання за замовленнями
Калькулювання за замовленнями – це система обчислення собівартості продукції на основі обліку витрат з кожного індивідуального виробу або окремої партії виробів, об’єднаних одним замовленням. Об’єктом обліку витрат при цьому методі є окреме замовлення. Застосовують цей метод в індивідуальних і дрібносерійних виробництвах машинобудівної промисловості (кораблебудування, виготовлення пресів, турбін для електростанцій, літаків тощо), у будівництві, у ремонтному виробництві, у підприємствах побутового обслуговування і т.ін.
При цьому методі на основі замовлення бухгалтерія відкриває окремий аналітичний рахунок для обліку витрат, кожному замовленню присвоюють номер (код), який обов’язково вказують на всіх документах з обліку витрат на виконання цього замовлення. Для узагальнення витрат та обчислення собівартості продукції використовують картку (відомість) обліку витрат на замовлення, в якій накопичують витрати за весь час виконання замовлення.
Прямі витрати матеріалів та заробітної плати відносять на конкретне замовлення на підставі первинних документів, накладні витрати розподіляють між замовленнями на підставі нормативних ставок пропорційно до фактичного обсягу встановленої бази розподілу (прямих витрат праці у людино-годинах. прямих витрат на оплату праці і т.ін.). Тому такий метод називають змішаним, або нормальним калькулюванням собівартості.
Собівартість закінченого замовлення визначають одразу після його завершення. Вартість незавершеного виробництва на кінець звітного періоду розраховують за даними карток (відомостей) обліку витрат за незакінченими замовленнями.
Така методика калькулювання зумовлює можливі відхилення фактичних накладних витрат від розподілених.
1.8.2 Калькулювання собівартості за процесами
Калькулювання за процесами – це система обліку і визначення собівартості продукції на основі групування витрат у межах окремих процесів або стадій виробництва. Ця система характерна для масового та серійного виробництва (хімічна, нафтопереробна, металургійна та ін..). Технологічний процес таких галузей складається з окремих стадій (фаз, переділів), які можуть здійснюватися послідовно або паралельно. Наприклад, організація металургійного виробництва: виплавка чавуну – виплавка сталі – прокатне виробництво. Собівартість кінцевого продукту повинна послідовно включати витрати всіх попередніх стадій обробки.
На підприємствах окремих галузей промисловості використовують напівфабрикатний метод організації виробництва, при якому продукція, закінчена обробкою в окремих підрозділах, передається на склад напівфабрикатів, а потім зі складу передається для подальшої обробки у наступних технологічний процесах або для реалізації іншим підприємствам. У таких випадках необхідне визначення собівартості не лише закінченої готової продукції, а й напівфабрикатів.
1.8.3 Метод розрахунку умовних еквівалентних одиниць готової продукції
У зарубіжній практиці при калькулюванні собівартості продукції за процесами широко використовують метод розрахунку умовних еквівалентних одиниць готової продукції, під якими розуміють кількість продукції, обробленої за звітний період, в перерахунку на відсоток її готовності. Наприклад, якщо на кінець місяця лишилося 500 од. незавершеного виробництва із середнім рівнем готовності 50%, то за витратами на обробку це рівноцінно 250 од. готової продукції.
Калькулювання за процесами при цьому методі передбачає:
1) розрахунок кількості умовних еквівалентних одиниць готової продукції;
2) визначення суми витрат на обробку;
3) калькулювання собівартості еквівалентної одиниці продукції;
4)калькулювання собівартості готової продукції та залишку незавершеного виробництва.
1.8.4 Порівняльна характеристика калькулювання собівартості за замовленнями і процесами
Порівняльну характеристику різних методів обліку витрат і калькулювання собівартості можна навести за окремими ознаками (табл. 1.1).
Таблиця 1.1 – Порівняльна характеристика калькулювання собівартості за замовленнями і за процесами
Ознака порівняння | Калькулювання за замовленнями | Калькулювання за процесами |
1.Співвідношення виробництва і реалізації | Реалізація передує виробниц-тву: покупець відомий до початку виробництва, відомі його вимоги до якості продукції та її комплектації | Виробництво передує реалізації: вироблена продукція стає товарними запасами, її майбутній покупець невідомий, вимоги до якості про-дукції стандартизовані |
2. Витрати матеріалів | Обсяг необхідних матеріалів попередньо відомий, їх закуповують під замовлення і відносять на поточні витрати | Обсяг необхідних матеріалів часто невідомий, на складі зберігається мінімальний запас матеріалів для забезпечення безперервності виробництва |
Продовження табл. 1.1
Ознака порівняння | Калькулювання за замовленнями | Калькулювання за процесами |
3.Кваліфікація робітників та характер їх праці | Загальний рівень кваліфікації робітників більш високий, робітники повинні вміти виконувати широкий спектр робіт | Менш високий рівень загальної кваліфікації робітників, роботи однотипні і чітко виражені |
4. Рівень накладних витрат | Накладні витрати відносно невисокі, більшість витрат прямо відноситься на кон-кретне замовлення | Широке застосування автоматизації виробництва зумовлює більш високі накладні витрати |
5.Тривалість виробничого періоду | Виробничий період відносно короткий, заздалегідь визна-чений | Виробничий період часто не визна-чений, тривалий, безперервний, не обмежений у часі |
6.Періодичність калькуляції | Собівартість замовлення ви-значається після закінчення робіт за конкретним замов-ленням | Собівартість продукції визначається періодично (при складанні звітності: щомісячно, поквартально, в кінці року) |
Таким чином, для позамовного методу характерне більш конкретне віднесення витрат та обчислення собівартості, більш питома вага прямих витрат, а отже і більш точне визначення собівартості конкретних виробів. Все це створює умови для обгрунтованішого контролю витрат та управління їх рівнем.
Контрольні питання
1. У яких галузях застосовується калькулювання за замовленнями?
2. За якою методикою списуються прямі витрати при калькулюванні за замовленням?
3. Для яких виробництв характерне калькулювання за процесами?
4. Які основні відмінності між калькулюванням за замовленнями та калькулюванням за процесами?
Тема 1.9 Системи калькулювання повних і змінних витрат, їх переваги і недоліки
План
1.9.1 Калькулювання повної собівартості та її варіанти
1.9.2 Концепція методу «директ-костинг», його варіанти
1.9.3 Переваги і недоліки систем калькулювання повних і змінних витрат
1.9.1 Калькулювання повної собівартості та її варіанти
Ринкові відносини постійно висувають нові вимоги до управлінського обліку виробничої діяльності. Можна виділити два підходи до вирішення проблеми розвитку управлінського обліку:
1) удосконалення калькуляції і системи контролю за витратами по кожному виду продукції, робіт і послуг, характеризується поділом всіх витрат на прямі і непрямі, системи обліку витрат передбачають відображення повних витрат;
2) удосконалення системи управління витратами, методики прийняття управлінських рішень в залежності від кон’юктури ринку та інших зовнішніх факторів. Характеризується поділом витрат на змінні і постійні. Системи обліку витрат передбачають відображення залежності витрат від обсягу і структури випущеної готової продукції на підставі обліку часткових витрат.
Перший підхід орієнтований на виробництво, другий – на ринок.
Облік витрат і калькулювання собівартості за замовленнями та за процесами базується на принципі повного розподілу та віднесення на собівартість продукції всіх виробничих накладних витрат. Такий підхід до калькулювання собівартості називають калькулюванням повних витрат(абзорбшен-костинг).
Як правило, калькулювання повної виробничої собівартості застосовують для складання зовнішньої звітності. У той же час для прийняття поточних управлінських рішень часто використовують калькулювання змінних витрат.
Практика використання різних систем калькулювання в різних країнах свідчить про те, що більшість компаній багатьох розвинутих країн ведуть облік на основі калькулювання повних витрат (табл. 1.2).
Таблиця 1.2 - Системи калькулювання, які використовуються в більшості розвинутих країн
Країни | Система калькулювання | |
Змінних витрат, % | Повних витрат, % | |
США | ||
Канада | ||
Австралія | ||
Японія | ||
Швеція | ||
Великобританія |
Калькулювання повної собівартості передбачає включення до собівартості продукції всіх виробничих витрат на її виготовлення, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат підприємства.
Прямі витрати відносяться до окремих об’єктів витрат на підставі первинних документів, непрямі витрати розподіляються за конкретними об’єктами витрат (виробами, процесами, підрозділами тощо) пропорційно до певної бази розподілу (машино-години, людино-години, прямої зарплати, матеріальних витрат тощо).
Схема побудови калькулювання повних витрат:
1) накопичення даних про витрати (фактичні чи нормативні)
2) віднесення витрат на собівартість (прямих та непрямих, розподіл витрат між НЗВ та готовою продукцією, розподіл між окремими об”єктами обліку);
На базі обліку повних витрат створені системи:
1) облік відносних індивідуальних витрат – по місцях виникнення, центрах відповідальності та на готову продукцію відносять тільки ті витрати, які мають пряме відношення до них. В результаті цього зникають непрямі витрати і всі витрати розглядаються як прямі;
2) облік витрат за факторами виробництва – витрати групуються за факторами, які визначають виробничий процес, - витрати робочої сили, знарядь праці і матеріалів. Облік дає інформацію про необхідність витрат, пов’язаних із застосуванням тих чи інших управлінських рішень по накопиченню ресурсів, ступеню їх використання, по підвищенню продуктивності устаткування;
3) функціональний облік витрат на виробництво – основна ідея полягає в повному використанні виробничого і організаційного потенціалу. Витрати групуються по кожній функції (безпосередні функціях підприємства, допоміжні і обслуговуючі), визначається їх залежність від обсягу продукції і зміни в часі. Система дозволяє інтегрувати планові і фактичні дані, встановити контроль за використанням виробничих потужностей підприємства;
4)структурний облік витрат на виробництво – витрати групуються в трьох розділах: прямі, загальні змінні та структурні (короткострокові та довгострокові). Короткострокові витрати – наприклад, пов’язані із підтриманням виробничого потенціалу при заданому ступені інтенсивності роботи машин. Довгострокові – для досягнення перспективних цілей. Основна ознака групування структурних витрат – мета та час прийняття управлінських рішень. Ця система полегшує виявлення результатів по кожному управлінському рішенню, що приймається;
5) облік витрат, що постійно розподіляються на виробництво – розподіл здійснюється в три етапи: включення до собівартості прямих пропорційних витрат, віднесення до собівартості змінної частини загальних витрат і розподіл по видах продукції загальних постійних витрат. Відмінною рисою цієї системи є застосування способів розподілу постійних загальних витрат по видах продукції. Один із способів припускає розрахунок коефіцієнтів.
1.9.2 Концепція методу «директ-костинг», його варіанти
Калькулювання неповних (змінних) витратгрунтується на визначенні неповної собівартості продукції, до якої включають тільки змінні виробничі витрати. Відмінність між калькулюванням повних та неповних витрат полягає у способі врахування постійних виробничих накладних витрат. Постійні виробничі витрати так само, як адміністративні та на збут, розглядаються як витрати періоду.
Калькулювання неповних витрат (“директ-костинг”) почали застосовувати в Україні з прийняттям НП(С)БО. Існують наступні способи калькулювання:
1) спосіб нагромадження витрат – собівартість калькуляційного об’єкту і одиниці визначають сумуванням витрат за частинами продукції або за продукцією в цілому, за процесами, переділами (у виробництвах неоднорідної продукції – машинобудуванні, суднобудуванні, меблевій та ін.);
2) спосіб розподілу витрат – у виробництвах, де відсутня супутня продукція, коли в результаті комплексної переробки сировини отримують декілька видів продукції із одного процесу – хімічна, кольорова металургія, сільське господарство. Спочатку визначають виробничі витрати всього процесу, а потім їх розподіляють між отриманими продуктами пропорційно обгрунтованим коефіцієнтам, які розраховують на основі одного з наступних параметрів - норма виходу окремих продуктів з одиниці сировини, співвідношення витрат на обробку та ін.);
3) спосіб виключення витрат – коли є основна та супутня продукція (у хімічній промисловості, сільському господарстві, виробництвах комплексної переробки сировини тощо). Спочатку визначається виробнича собівартість всієї випущеної продукції, а потім з неї вираховується собівартість супутньої продукції і отримують вартість основного продукту;
4) спосіб прямого розрахунку – зібрані витрати у розрізі калькуляційних об’єктів діляться на кількість калькуляційних одиниць.
На сьогодні зростає потреба товаровиробників в інформації про витрати на виготовлення виробів та їх реалізацію, не викривлених в результаті розподілу непрямих витрат. Таку інформацію надає система директ-костинг (“direct” – прямі; “costing” – калькулювання), вперше почала застосовуватися на початку 50-х років в США та інших капіталістичних країнах. Це система визначення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат. Решта витрат (постійні виробничі та невиробничі покриваються за рахунок загального доходу фірми, в процесі калькулювання визначається маржинальний дохід. Застосуючи цю систему можна оперативно вивчати взаємозв’язки та залежності між обсягами виробництва, витратами та виручкою.
В основі методу лежить поділ витрат по відношенню до обсягу виробництва на постійні та змінні, що грунтується на ряді припущень. Виробнича собівартість виготовленої та реалізованої продукції формується лише зі змінних виробничих витрат, які легко піддаються нормуванню на одиницю продукції. Так само оцінюються залишки готової продукції на складах та НЗВ. Постійні витрати збираються на окремому рахунку і по закінченні звітного періоду повністю списуються на зменшення прибутку від реалізації, отриманого у звітному періоді.
Складність методу – витрати, які є змінними в одному випадку, в іншому можуть бути постійними. Наприклад, витрати на електроенергію в усіх галузях вважались постійними, крім ливарного виробництва. Зарплата оператора обладнання – змінні витрати, але при угоді про гарантовану річну оплату вона може відноситись до постійних витрат. Кожне підприємство здійснює поділ витрат на постійні та змінні самостійно.
План рахунків бухобліку передбачає застосування на практиці основної ідеї директ-костингу – розподіл загальних витрат за ознакою їх взаємозв’язку з виробництво і калькулювання неповної (обмеженої) собівартості. Всі прямі виробничі витрати обліковуються на рахунку 23 “Виробництво”, непрямі виробничі – на рахунку 91 “ЗВВ”, які в кінці місяця списуються на основне виробництво (рахунок 23). Витрати періоду (адміністративні, на збут та інші операційні, відповідно рахунки 92, 93, 94, списуються в кінці звітного періоду на рахунок 79 “Фінансові результати”.
Маржинальний дохід (брутто-прибуток)– це різниця між доходом від реалізації продукції та змінними витратами. Його розраховують як по виробах, так і в цілому по підприємству. Він дозволяє краще обліковувати вироби з високою рентабельністю, щоб переходити в основному на їх випуск. За рахунок скорочення статей собівартості спрощується її нормування, облік, контроль. З маржинального доходу покриваються загальні постійні витрати.
Маржинальний дохід = Постійні витрати + Прибуток
Порядок складання звіту про прибутки та збитки за системою директ-костинг (табл. 4.1):
1) Виробничий маржинальний дохід = Дохід від реалізації – Змінні виробничі витрати
2) Маржинальний дохід в цілому по підприємству = Виробничий маржинальний дохід – Невиробничі змінні витрати
3) Чистий прибуток підприємства = Загальна сума маржинального доходу – Сума постійних витрат
Таблиця 1.3 - Звіт про прибутки та збитки
№ | Показник | Сума, грн. |
Дохід від реалізації | ||
Змінні виробничі витрати | ||
Виробничий маржинальний дохід (р.1 – р.2) | ||
Невиробничі змінні витрати | ||
Маржинальний дохід в цілому по підприємству (р.3 – р.4) | ||
Постійні витрати | ||
Чистий прибуток (або збиток) (р.5 – р.6) |
1.9.3 Переваги і недоліки систем калькулювання повних і змінних витрат
Переваги перед системою повного розподілу витрат: розрахунок маржинального доходу дає відібрати вироби з найбільшою рентабельністю; сприяє спрощенню нормування, обліку та контролю; підкреслюється вплив постійних витрат на прибуток; звіти про витрати і доходи більшою мірою відповідають інтересам керівництва фірми; об’єднує такі ефективні засоби контролю, як стандарт-кост і гнучкі бюджети; сприяє прийняттю різноманітних оперативних рішень для досягнення ефективної політики цін.
Основна перевага – можливість приймати оперативні управлінські рішення.
Недоліки:
1) труднощі у відокремленні постійних витрат;
2) для потреб управління необхідно паралельно розподіляти постійні накладні витрати в позасистемному порядку.
Виходячи з цього, компанії, що використовують систему калькулювання змінних витрат як базову, застосовують різні підходи до розподілу і списання постійних витрат:
1) пропорційний розподіл між запасами та собівартістю реалізованої продукції;
2) списання загальною сумою на витрати періоду;
3) паралельне використання двох систем калькулювання (за повними та змінними витратами);
4) використання змінних витрат протягом року і перехід до повних витрат в кінці року та інші.
Контрольні питання
1. Які існують в сучасних умовах підходи до вирішення проблеми розвитку управлінського обліку?
2. Який метод характеризується поділом витрат на прямі та непрямі, а який на змінні та постійні?
3. Схема калькулювання повних витрат.
4. Основні відмінності між система калькулювання повних і неповних витрат.
5. Поняття маржинального доходу.
6. Переваги і недоліки методу «директ-костинг».
Тема 1.10 «Стандарт-кост» та нормативний облік витрат і калькулювання собівартості продукції
План
1.10.1 Система калькулювання «стандарт-кост», її основні принципи
1.10.2 Визначення нормативної собівартості
1.10.3 Порівняння системи «стандарт-кост» і нормативного обліку витрат
1.10.1 Система калькулювання «стандарт-кост», її основні принципи
Стандарт-кост – самостійний метод калькулювання собівартості, в основі якого лежить облік стандартних витрат.
Стандарт-кост – це заздалегідь визначені або передбачені кошторисами витрати на виробництво одного виробу або декількох виробів одного виду протягом певного звітного і попереднього періоду, з якими порівнюють фактичну собівартість. Обліковується лише те, що повинно відбутися, а не те, що відбулося. В основі - чітке, тверде запровадження норм витрат матеріалів, енергії, робочого часу, зарплати та інших витрат. До того ж встановлені норми не можна недовиконати. Перевищення норми над фактом означає, що вона була встановлена помилково.
До початку виробничого процесу нормують витрати за статтями:
1) основні матеріали - виходячи або з рівня цін на момент розробки стандартів, або з визначення середніх цін, що будуть переважати протягом періоду використання норм;
2) оплата праці основних виробничих робітників – найчастіше це середні розцінки, при цьому методі найбільш придатна відрядна форма оплати праці;
3) виробничі накладні витрати (зарплата допоміжних робітників, допоміжні матеріали, орендна плата, амортизація обладнання) –подаються в грошовій оцінці без зазначення кількісних норм;
4) комерційні витрати (на збут).
Норми розглядаються як твердо встановлені ставки, при виникненні відхилень вони не змінюються, відхилення повністю списуються на фінансовий результат.
Калькуляція, розрахована за допомогою стандартних норм, є основою оперативного управління виробництвом і витратами. Відхилення від норм аналізуються, що дозволяє адміністрації оперативно усувати недоліки.
Поточний облік змін норм не передбачено, метод не регламентується законом, не має методики встановлення стандартів. Стандарти на промислово-виробничі витрати залежать від продуктивності праці та ефективності використання потужностей.
Стандарти можна класифікувати як базисні, постійні, ідеальні, досягнуті та полегшені, мотивуючі та реальні.
Іноді стандарти встановлюються на короткий період часу і переглядаються в міру необхідності. Порядок зміни стандартів залежить від зміни технології, цін, недоброякісності раніше встановлених стандартів та інших факторів.
Базисна стандартна собівартість – стандарти, які застосовуються протягом тривалого періоду часу незалежно від істотних змін в методах виробництва. На підприємстві з позамовним обліком витрат до початку виробничого процесу заповнюється картка стандартної собівартості по кожному виробу, яка показує кількість витрачених матеріалів, робочої сили і накладних витрат. Стандартна вартість матеріалів складається з двох елементів: кількості матеріалів і ціни. Кількість розробляється інженерами. До картки стандартної собівартості включають неминучі матеріальні витрати – випаровування в хімічній промисловості, стружки металу при його обробці.
Варіанти обліку витрат:
1) по дебету рахунку виробництва витрати оцінюються по стандартній вартості, з кредиту списується готова продукція по стандартній вартості, НЗВ оцінюється також по стандартній вартості;
2) по дебету рахунку виробництва витрати обліковуються за фактичною вартістю, а продукція списується з кредиту за стандартною вартістю, НЗВ – по стандартній вартості з врахуванням відхилень.
Переваги методу:
1) використовується для прийняття рішень;
2) на підставі стандартів можна визначити очікувані витрати, обчислити собівартість для розрахунку ціни, скласти звіт про прибутки; інформація про відхилення використовується для прийняття рішень;
3) менш складна техніка обліку, оскільки картки готують заздалегідь;
4) може використовуватися для оцінки замовлення; реальні та детальні стандарти стимулюють роботу окремих осіб;
5) потрібен менший бухгалтерський штат, тому що в межах цієї системи облік ведеться за принципом виключення, тобто враховуються лише відхилення від стандартів.
Недоліки:
1) важко скласти стандарти – зміна цін, інфляція, не на всі витрати можна встановлювати стандарти;
2) якщо багато різних замовлень – за порівняно короткий час обчислювати стандарт на кожне замовлення незручно, в таких випадках замість стандартів використовують середню вартість.
1.10.2 Визначення нормативної собівартості
В кінці 20-х років на основі стандарт-косту в нашій країні розробили нормативний метод. Завдання нормативного обліку – своєчасне попередження нераціонального використання ресурсів, оперативний аналіз витрат.
Основні принципи системи:
1) нормування витрат і обов”язкове складання нормативних калькуляцій по кожному виробу;
2) систематичне виявлення відхилень витрат від норм;
3) постійний та своєчасний облік змін норм та визначення впливу цих змін на собівартість;
4) попередній контроль витрат на основі первинних документів та фіксація відхилень від норм в момент їх виникнення з одночасним виявленням їх складу, місця виникнення, винуватців;
5) завчасне складання нормативної калькуляції;
6)калькулювання фактичної собівартості виходячи з нормативної собівартості та відхилень;
7) Щомісячний або щоквартальний облік внесених змін у норми.
Всі відхилення оформлюються документами і аналізуються. За повідомленням про зміни норм вносяться зміни в технічну і планову документацію. Необхідно своєчасно оновлювати нормативи в результаті розвитку і удосконалення виробництва.
Перш за все необхідно розробляти прогресивні, технічно обгрунтовані норми витрат матеріалів, праці і зарплати. Для зарплати – це норми виробітку та розцінки.
Для норм по матеріалам дані беруть зі специфікацій. Основна частка змін норм відноситься до трудових витрат, бо впровадження організаційно-технічних заходів, більш досконалого обладнання призводить до зниження витрат. Необхідно постійно обліковувати відхилення від норм, встановлених на початок місяця (відхилення по ціні, по використанню (розкрою) матеріалів, відхилення якості і т.ін.)
Чинні норми – це обумовлені технологічним процесом норми, за якими здійснюється відпуск сировини й матеріалів та оплата виконаних робіт. Відхилення можуть бути як економія, так і перевитрати. Сигнальними документами про відхилення є матеріальні вимоги на понадлімітний відпуск матеріалів, акти на заміну матеріалів, доплатні листки по зарплаті, наряди на роботи, не передбачені технологією. В кінці звітного періоду складають зведену відомість відхилень за причинами і винуватцями. Аналіз відхилень дає можливість вживати заходи щодо ліквідації перевитрат, поширювати економічний досвід.
Фактична собівартість визначається на підставі нормативної. Нормативна калькуляція складається за нормами, які діють в даному звітному періоді, а планова – враховує середньорічні нормативи витрат.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |