Наслідки Першої світової війни для Франції

Наслідки Першої світової війни для Франції

Франція більше, ніж інші великі держави, постраждала під час Першої світової війни: 1,4 млн. французів було вбито і 750 тис. поранено.
Північні, найбільш промислово розвинені департаменти, де точилися воєнні дії, були зруйновані.
Виведено з ладу 6 тис. км залізничних колій, 52 тис. км шосейних доріг. Занепало сільське господарство - 325 тис. га орної землі стали непридатними для використання. Фінанси було підірвано - Франція заборгувала велику суму Великій Британії та США. У 1920 р. державний борг сягнув 300 млрд. франків.
Створення нових промислових районів і відновлення зруйнованих значно збільшили внутрішній ринок французької промисловості. Повернення Ельзасу та Лотарингії, експлуатація вугільних запасів Саару, подвоїло потужність металургії, сприяло швидкому розвиткові хімічної й текстильної промисловості. Країна швидко перетворювалася з аграрно-індустріальної на індустріально-аграрну.
Після війни уряд Ж. Клемансо намагався посилити патріотичні настрої.
З цією метою було влаштовано офіційні святкування з приводу повернення Ельзасу та Лотарингії, організовано в Парижі парад Перемоги. День перемир'я з Німеччиною - 11 листопада - оголошено національним святом.
Під Тріумфальну арку на Єлисейських Полях перенесли рештки невідомого солдата, доставлені з поля битви під Верденом, і запалили над ними Вічний вогонь. Інвалідам війни й колишнім фронтовикам було виявлено підкреслену повагу: їм установили особисті пенсії, сплата яких мала здійснюватися коштом репарацій з Німеччини.
Після війни Франція залишилася президентською республікою. У країні діяла Конституція 1875 р. Главою держави був президент, що обирався парламентом. Він призначав голову Ради міністрів. Вищим законодавчим органом влади були Національні збори (парламент), що складалися з палати депутатів і сенату. Виборче право мали чоловіки, крім військовослужбовців, що досягли 21 року.
У Франції склалася багатопартійна система, але найбільш впливовими партіями були республіканська й радикальна на чолі з Ж. Клемансо.

Соціально-економічний розвиток країни в 20–30-х рр.

З 1919 до 1924 рр. При владі перебував «Національний блок» на чолі з премєром А. Мільєраном у складі республіканціів та частини радикалів.

Їх виборча програма:

— «соціальний та релігійний мир»;

— захист республіканського ладу;

— відновлення економіки;

— турбота про ветеранів війни;

— ретельне дотримання Версальського договору.

З 1924 до 1926 рр. При владі перебувала коаліція «Лівий блок» на чолі з радикалом Едуардом Ерріо у складі радикал-соціалістів, республіканських соціалістів та соціалістів.

Їх виборча програма:

— загальна політична амністія для всіх, крім зрадників;

— дотримання восьмигодинного робочого дня і прав профспілок;

— введення соціального страхування;

— зменшення терміну військової служби;

— боротьба з приховуванням високих прибутків від податків.

Внутрішні суперечності призвели до падіння «Лівого блоку».
У липні 1926 р. Була сформована нова коаліція «Національна єдність», яка перебувала при владі до 1929 р. Очолив коаліцію правоцентристських партій та частини радикал-соціалістів Раймон Пуанкаре.

Їх виборча програма:

— стабілізація франка на рівні 1/5 його довоєнної вартості;

— збільшення непрямих податків;

— створення автономної амортизаційної каси для погашення внутрішнього державного боргу;

— укріплення європейської позиції Франції.

Пуанкаре називали «рятівником франка».

Причини високих темпів промислового розвитку Франції у 1920-х рр. були такі:

— репарації з Німеччини (9 млн. марок золотом);

— використання саарського вугілля та лотарингської руди;

— наявність дешевої робочої сили в колоніях;

— значний іноземний туризм, зокрема із США.

Максимального рівня промислове виробництво досягло у 1930 р. - це становило на 40% більше довоєнного рівня.
Франція швидко перетворювалась на індустріально-аграрну державу. Міське населення становило 50,8 %, сільське - 49,2%.
Економічна криза настала пізніше, ніж в інших країнах. Спад промислового виробництва і зовнішньої торгівлі був не таким глибоким, як у США або Німеччині, але тривалішим, ніж в інших країнах Заходу. У розвитку кризи у Франції можна помітити два кульмінаційних пункти - 1932 р. і 1935 р. У 1932 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 44% порівняно з найвищим рівнем 1930 р.
У 1935 р. промислове виробництво на 46% відставало від рівня 1930 р. Імпорт і експорт скоротилися на 65% від рівня 1930 р. Фактично половина робітничого класу потерпала від повного або часткового безробіття. Криза згубно позначилася на стані сільськогосподарського виробництва. Ціни на сільськогосподарські продукти зменшились удвічі. Розорення загрожувало передусім дрібним фермерам.
Швидкими темпами відбувалося зубожіння дрібних торговців, ремісників, власників невеликих, підприємств. Злидні чекали на багатьох пенсіонерів, колишніх фронтовиків, частину інтелігенції, що втратили звичні умови існування.
Економічна криза похитнула політичну стабільність суспільства. У 1930-34 рр. відбувалися часті зміни урядів.

Політична боротьба лівих і правих сил. Народний фронт

У країні реально наростала загроза фашизму як наслідок державної кризи. Найбільші фашистські ліги - «Бойові хрести» і «Французька дія» володіли великою кількістю зброї та коштів, багато міністрів були тісно пов’язані з фашистськими організаціями. У 1934 р. французькі фашисти вдалися до спроби державного перевороту.
Фашистський путч спричинив масові антифашистські демонстрації, організовані комуністами й соціалістами. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів розпочався політичний страйк із вимогою заборони фашистських організацій, до якого приєднались і комуністи. Влітку того ж року вони підписали пакт про єдність дій, 1935 р. до них приєдналася частина радикалів.
14 липня 1935 р., у день здобуття Бастилії, було проведено спільну демонстрацію.
Її очолили Леон Блюм, Моріс Торез і Едуар Даладьє - лідери відповідно соціалістів, комуністів і радикалів. У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, одержавши на виборах 330 із 612 місць у палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Франції.
На шляху до створення Народного фронту було чимало труднощів. Соціалісти відкрито відкидали курс комуністів на революцію й рішуче виступали проти диктатури пролетаріату. Проте прихід фашистів до влади в Німеччині наочно довів згубність подальшої конфронтації.
Все це уможливило прихід до влади 1936 р. уряду Народного фронту на чолі з соціалістом Леоном Блюмом. Комуністи до уряду не ввійшли, однак оголосили про його підтримку в парламенті.
Влітку 1936 р. французький парламент прийняв 133 закони, значною мірою реалізувавши програму Народного фронту. Було заборонено фашистські ліги, прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, про щорічну двотижневу оплачувану відпустку, збільшено пенсії та допомогу безробітним, підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлено контроль над Французьким банком і залізницями.
Однак усередині Народного фронту зріла незгода. Комуністи і частина соціалістів вимагали повної заборони фашистських організацій - як ліг, так і партії, допомоги іспанським республіканцям; радикального вирішення економічних питань.
У червні 1937 р. Л. Блюм пішов у відставку, а наступного року Народний фронт припинив існування.
Причини високих темпів промислового розвитку Франції у 1920-х рр. були такі:

— фашисти недопущені до влади;

— вдосконалено соціальне законодавство;

— відбувся конфлікт з фінансово-промисловими колами країни.

На довгі роки діяльність Народного фронту залишалася своєрідним еталоном вирішення численних проблем, що виникають у країні.

Країна в період стабілізації (1924-1929 p.)

В 1924-1929 p. у Франції, як і в інших західних країнах, відбулась стабілізація й розвиток економіки на основі зростаючої політичної стабільності французького суспільства, відновлення демократії. Високі темпи промислового розвитку Франції в ті роки пояснюються отриманням репарацій з Німеччини (9 млн. марок золотом), використанням саарського вугілля та лотарінгської руди, наявністю дешевої робочої сили в колоніях. Крім того, у міжвоєнний період Франція перетворилася на своєрідну Мекку для іноземного туризму, зокрема із США, що сприяло розвиткові сфери обслуговування.Сільське господарство теж розвивалося досить успішно. В 1931 р. міського населення вперше виявилося більше, ніж сільського, хоча частка останнього складала 49,2%, тобто його було значно більше, ніж в інших розвинених країнах. Незважаючи на появу та розвиток великих підприємств, понад 40% французьких робітників працювали на дрібних підприємствах. 25% торговельних закладів і 53% сільських господарств не застосовували найманої праці.Франція залишалася державою рантьє. У 1929 р. прибутки від цінних паперів майже утричі перевищували прибуток від промисловості.За темпами промислового розвитку у роки стабілізації Франція випереджала Німеччину та Велику Британію й поступалася тільки США. Максимального у міжвоєнний час обсягу промислового виробництва було досягнуто 1930 р. - він на 40% перевищив довоєнний рівень.

Соціальні конфлікти

Франція завжди була країною з традиційно розвиненими й соціальне спрямованими робітничим і демократичним рухами. Перемога у війні викликала у більшості французьких робітників приплив патріотичних почуттів. Підйом робітничого руху був тісно пов'язаний з економічною кризою 1918-1921 p. Однак страйки рідко мали політичний характер. Не відкидаючи ідею "соціального миру", робітники боролися за свої економічні права. Головними вимогами були запровадження 8-годинного робочого дня та збільшення зарплати.Найбільшого розмаху страйковий рух досяг у 1919-1920 p., коли в ньому щорічно брали участь понад 1 млн. чоловік, тобто у 3-4 рази більше, ніж у 1917 або 1918 p. Одним з найбільших виступів був страйк залізничників у травні 1920 p., під час якого було висунуто вимогу націоналізації залізниць.У цей період помітно зріс вплив Соціалістичної партії Франції, що будувала свою діяльність на соціал-демократичній основі й закликала до проведення соціальне значущих реформ. Вона значно збільшила свої лави за рахунок робітників і солдат, що демобілізувалися. Соціалістична партія всього лише за два роки - з 1918 по 1920 - зросла більше ніж у 5 разів.Загальна конфедерація праці - найбільша профспілкова організація Франції - також посилювала свій вплив на робітничий рух. Чисельність ЗКП у 1918 р. збільшилася більш ніж у 4 рази й досягла 1,5 млн. чоловік.

Дата добавления: 2015-09-29